Історія недавнього минулого

Сергій Білокінь

На інших сторінках щоденника Леся Танюка (під 26 серпня 1962 року) читаємо:

«На вечорі Курбаса підійшла до мене жінка, схвильована, очі заплакані. Почала – про сталінізм, про жертви – я подумав, вона з репресованих, може, знає щось про Курбаса; ні. Слово за слово, і раптом: «От ви все про Соловки, хто і як там розстріляний… а в нас під Києвом свої Соловки. Людей полягло там не менше, ніж на Соловках; ніхто ні слова. А їх же поховать треба по-людськи, по-християнському…» [74].

В обстановці хрущовської „відлиги”, у Клубі виникла група ентузіастів (“створено комісію”), де неофіційно збирали матеріали про репресії тридцятих. Уже тепер, у щорічні травневі зустрічі в Биківні [75] єдиний з цієї групи, хто лишився живий, Лесь Танюк, розповідає, що власне вони тоді побачили й почули. Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк поїхали у вказані їм місця і в лісі виявили те, чого воліло не бачити тодішнє та й пізніше начальство.

…Більш як за двадцять років, восени 1987 року місце розстрілів оточили підрозділами внутрішніх військ. Протягом листопада, грудня, січня, лютого і всього березня військові перекопували пісок, шукали і зносили кістки до загальної ями. На цей раз вивершений піщаний пагорб і все довкола засипали чорноземом і посіяли траву. Пагорб обклали брилами граніту і встановили величезний гранітний куб, на якому викарбувано в центрі великими літерами «ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ», а в самому низу набагато меншими літерами дописано: «Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941-1943 рр.» [76]. 6 травня 1988 року тут було відкрито меморіал „жертв німецько-фашистських загарбників” [77]. Його спроектував архітектор Вадим Михайлович Шарапов (нар. 10 квітня 1924, Ялта) [78]. На кам’яній плиті викарбували – ніби на віки! – виразний і однозначний, наведений вище, текст [79].

…Тепер знову повернімось у часи Клубу творчої молоді.

Хлопчаки гуляли у футбол, а за ворота їм правили… людські черепи! Єдиний з трьох, хто лишився живий, Лесь Танюк розповідає. „Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року „за зеленим парканом”, яким було огороджене це страшне місце. Василь ніби не слухав його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:

Ми топчемо і ворогів і друзів,

О бідні йорики, всі на один копил.

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил [80].

Тепер, коли том за томом виходять у світ Танюкові щоденники, цей момент можна висвітлити багато виразніше. Хвилювання суспільної свідомості було ширше, масовіше й дуже глибоке. Пошук земних слідів Леся Курбаса заводив молодих театральних діячів дуже далеко. Під 2 липня 1961 року Лесь Танюк записав докладну розповідь про свою поїздку з Борисом Головатюком та Василем Вечерським на Соловки [81]. Там побували також Леонід Коваленко й Наталя Кузякіна. Багато знав Авдюшко – людина, що опинилась на відповідальній посаді директора київського Жовтневого театру. “Його мучить те, що в цих стінах і в цих підвалах – до війни – розстрілювали!.. Тут була служба Мехліса: Авдюшко вимовив це прізвище майже так, як сказав би про Гітлера…” [82]. Близький до Авдюшка був його завгосп, колишній майор А.К.Р.:

“Він мене й привів, – розповідає Танюк у щоденнику, – у “святую святих”, переобладнану під бомбосховище, кімнату під оркестровою ямою. Нарешті, у неділю, 26 серпня 1962 року Лесь Танюк надзвичайно докладно записав розповідь про свою поїздку до Биківні. Разом з Горською та Симоненком вони вийшли на очевидця тих подій Петра Захаровича К.[уковенка – див. індекс у 10 томі. – С.Б.], який з численними подробицями розповів те, що бачив і чув. За його власними підрахунками, людей закопували на території чотири чи п’ять гектарів. Трупи привозили 5-6 машин за добу, і в кожній їх було 40-60. У Танюка до війни виходило 420 тисяч душ [83].

Розкручуючи ці сюжети, тодішні молоді митці, провідні діячі шістдесятництва, могли справді надто далеко зайти. Ясна річ, напрямок, яким вони рухалися, досвідчені фахівці теж не могли не обчислити. 1965 року Україною пройшла хвиля арештів. Шістдесятництво, а за ним і все українство зупинили на кілька десятиріч. Сила поборола силу, казав Гоголь.

Примітки

74. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІ. С. 539.

75. Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. Вид. 2 розшир. й доп. К., 2007. С. 81-149. 310 приміток.

76. Двічі убиті (КГБ замітає сліди): Листок прес-служби УГС // Київська весна / Упор. і ред. Олесь Шевченко. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2005. С. 463-464.

77. Цимбалюк Микола. Мітинг в биківнянському лісі // Веч. Київ. 1989. 10 травня. № 107 (13622). С. 4; Лисенко Микола. Прилітайте, зозулі, до Биківні… // Веч. Київ. 1994. 24 вересня. № 182 (15 044). С. 2; Гриб Олесь. Мовчить ліс під Биківнею // Укр. слово. 1995. 18 травня. Ч. 20 (2768). С. 4-5.

78. Мистецтво України: Біогр. Довідник / За ред. А.В.Кудрицього. К., 1997. С. 640.

79. Кириндясов Геннадій Григорович (нар. 8 червня 1949). Це потрібно живим… // Веч. Київ. 1988. 7 травня. № 105 (13320). С. 1;

Шаповал Юрій. Биківня // Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 62-63;

Його ж. Биківня // Енциклопедія Сучасної України. Том 2: Б – Біо. К., 2003. С. 593;

Вронська Т.В. Биківня. С. 251; Київська весна. С. 463-464.

У цих публікаціях текст напису подано з великими різночитаннями. Подаю його за виданням О.Шевченка «Київська весна», де вміщено світлину (С. 463) й передруковано інформацію "Листка прес-служби УГС" (1988).

80. Танюк Лесь. Вбитий талант // Алла Горська; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К.: Спалах, 1996. С. 162-163. Цей спогад наведено з пам’яті. У тодішньому щоденнику розповідається докладніше, але трохи інакше.

81. Танюк Лесь. Твори: В 60-и томах. Том V: Щоденники 1960-1961 р.р. К.: Альтерпрес, 2005. С. 295-309. Пор. с. 650, 681.

82. Там само. С. 459.

83. Танюк Лесь. Твори: В 60-и томах. Том VІ. С. 538-544.