Трохи теорії й продовження
Сергій Білокінь
Лідери Клубу творчої молоді рухалися в кількох пріоритетних напрямках: давати справжнє мистецтво замість заробітчанської халтури, орієнтуватись на експериментальний театр замість завідомих вигадок по відношенню до реального життя в театрі Корнійчука. Інакше кажучи, щоразу йдеться про правду й демократизацію мистецтва. Щоразу наштовхуючись на проблему масового терору в недалекому минулому, Клуб творчої молоді у найяскравіший спосіб визначив напрямок реабілітацій. Цей напрямок разюче відрізнявся від офіційного. Уже мюнхенські видавці звернули увагу на те, що розвінчування Сталіна у доповіді Хрущова не виходить поза межі сталінського деспотичного ставлення до партійних кіл:
«Все его политические и социальные преступления против народа – террор, преследование церкви, введение нового крепостного права, коллективизация и прикрепление рабочих к производству – никакой критики у Хрущева не вызывает» [84].
Як писав Антон Антонов-Овсієнко-молодший, у хрущовській доповіді – «Никакой статистики. Ничего – об истреблении десятков миллионов, о безмерных страданиях народа. Ни слова о контрреволюционной сущности сталинщины. Он многое вскрыл. Но еще больше скрыл» [85].
Може, розвінчавши Сталіна, влада в першу чергу заходилась коло реабілітації діячів української культури, яких знищили большевики? Виявляється, ні, – її першою турботою була реабілітація й пропаґанда діяльності фракціонерів, передусім звинувачуваних у троцькізмі й приналежності до внутріпартійних угруповань – правих і лівих. У хрущовській доповіді немає й мови ні про репресованих письменників, ані про мистців. Тему репресій він розкрив через загибель Кірова й долю кандидатів у члени Політбюро Ейхе та Рудзутака. Ясна річ, головний фальсифікатор нашої країни й не думав розкривати їхню діяльність як практиків большевизму. Лише за півстоліття було опубліковано постанову Політбюро ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1933 року:
«Вопрос Ленинградской области. Предоставить право рессмотрения дел по повстанчеству и контрреволюции по Ленинградской области с применением высшей меры социальной защиты тройке в составе т.т. Кирова, Медведь и Кодацкого» [86].
Так Хрущова й зрозуміли колеги. Виголосив він свою доповідь 25 лютого 1956 року, а сестра Юрія Коцюбинського, що мешкала тоді в Києві, відгукнулася на неї так швидко, що на її прохання вже 19 березня Григорій Іванович Петровський (а він жив у Москві) написав до Головної Військової прокуратури СРСР у справі його реабілітації: «Был он короткое время связан с оппозицией (троцькістською! – С.Б.) против Сталина. Но при свете доклада тов. Хрущева это теперь плюс, а не минус для него (sic)». І добре навчений життям, про всяк випадок акуратно додав: «От оппозиции он скоро отошел» [87]. Про завзяту боротьбу, що розгорілась довкола реабілітацій, свідчить виступ активного сталініста Шелепіна на вузькому зібранні ленінградського партактиву:
«Мы восстановим славное имя товарища Сталина в рабочем порядке. Не сомневайтесь! Это Хрущев – он ведь сам был настоящим троцкистом! – повел антипартийную политику и реабилитировал всех подряд, без разбора… Мы уже составили список на 25 тысяч лиц неправильно реабилитированных. И будем продолжать эту работу» [88].
Антон Антонов-Овсієнко-молодший, людина з доволі плутаною філософією, однозначно ствердив: «Куцая амнистия 17 сентября 1955 года коснулась лишь сталинской гвардии уголовников […]» [89]. У наукових категоріях можна було б сказати, що провадили її в рамках діючого Карного кодексу, точніше – того самого. На практиці це виглядало начебто несподівано, але дуже логічно. Допитаний 6 січня 1956 року як свідок для реабілітації розстріляного наркома освіти В.Затонського, його колишній заступник Ян Петрович Ряппо заявив: «Затонский, по моему общему впечатлению о нем, остался в моей памяти как человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина» [90]. З тим його і реабілітували. Формула, яку заклав до архівів Ян Ряппо, якнайкраще формулює суть хрущовсько-брежнєвських реабілітацій. Тоді й пізніше реабілітовували людей, про яких можна було сказати: він «человек партийный и преданный делу партии – делу Ленина и Сталина».
У березні 1957 року в Москві відбувся перший всесоюзний з’їзд діячів образотворчого мистецтва, а в березні-квітні – другий всесоюзний з’їзд композиторів [91]. Сподіваючись на зміни в культурній політиці, навіть такий реакціонер, як Ол.Пащенко дозволив собі заявити:
«Що знають широкі кола […] про мистецьку спадщину українського народу, про його багатовікову мистецьку культуру? Де монографії й альбоми про таку величну пам’ятку світового мистецтва, як Київська Софія? Де видання про старовинний український іконопис, про портрети XVI-XVII сторіч, що в такому багатстві представлені у збірках київського та львівського музеїв? […]
Де монографії про великого Тараса Шевченка, про видатних малярів-реалістів Миколу Пимоненка, Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколу Мурашка і багатьох, багатьох інших? Таких видань немає ні російською, ні української мовами. Те, що було видано за останні роки (процитувавши це місце, совєтолог уточнив: «за нового колективного керівництва»! – С.Б.), нас ніяк не може задовольнити ні обсягом, ні якістю поліграфічного виконання» [92].
Данькевичу, якого щойно піддавали критиці за оперу «Богдан Хмельницький», доручили вибачитися за виступ А.Кос-Анатольського:
«В запалі ораторського красномовства допустився деяких перебільшень і фактичних неточностей і наш товариш з делегації – композитор Кос-Анатольський. Нам дуже не хотілося б, щоб у делегатів з’їзду склалось враження, що у нас молодь нібито не виховується в дусі любові до народної мови, національної культури» [93].
Розчаровані, роз’їздились делегати по своїх республіках. Розповідали, маючи виступити на одному з наступних з’їздів, Василь Касіян підготував доповідь у двох, протилежних варіантах. На місці він мав вибрати той, що відповідав би ситуації.
У неділю, 23 грудня 1962 року, теж у Жовтневому палаці КТМ провів другий вечір – Миколи Куліша. У складі свого щоденника Танюк опублікував вступне слово Миколи Бажана. Я слухав його із залу. Запис у Танюковому щоденнику:
«Вечір – унікальний! Вів Бажан. Рукопис його виступу – у мене. Студенти мало не зірвали йому промови. Скаже кілька слів – а жорстока зала скандує: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі, Людина у сірій військовій шинелі…» Жах! І лише коли він дійшов до «підвалів цього будинку, де катували Миколу Куліша…», йому вдалося взяти їх у руки. Сильний виступ, задав тон» [94].
Бажан передав Танюкові не що, як свій офіційний текст, призначений для начальства:
«Які випробування не падали на його долю, яких ударів він не зазнавав, яких помилок і невдач не припускався, але комуністом він пройшов крізь усе своє життя. Від окопів першої світової війни, від дніпровських плавнів у дні своїх подвигів як командир більшовицького Дніпровського полку, від голодних сіл і холодних шкіл України, від набитих глядачами театральних залів аж до підвалів цього ж будинку, де ми нині зібралися, до холодних соловецьких берегів, де він загинув жертвою злочинних порушень ленінської справедливості в часи культу Сталіна, – скрізь для нього життєвказуючим гаслом були його ж натхненні слова: «Я люблю революцію, я люблю партію, бо тільки в її шляхах початки нового життя» [95].
На трибуні Бажан відступав від цього тексту, і слів, що стоять у виданні в лапках, – «де катували Миколу Куліша», – у машинописі бракує. Навпаки, Бажан спокійно вимовив в іншому місці фразу, якої я раніше ні від кого не чув, а тому запам’ятав: «Россия – родина слонов». У призначеному для начальства рукописі цієї яскраво дисидентської фрази немає, як чомусь немає статті про Бажана у словнику дисидентів Євгена Захарова [96]. До речі, немає статті про Бажана і у смолоскипівській енциклопедії «Рух опору в Україні», хоч є Олесь Гончар і Петро Шелест [97].
1 червня 1963 відбувся вечір Маяковського, на який мене, п’ятнадцятилітнього, не пустили батьки. На другий день я перепитав Ераста Біняшевського, чи не забули при цьому вірш «Долг Украине», – він запевнив мене, що не забули. Сценарій, за свідченням Неллі Корнієнко, написав Іван Дзюба.
Виразно пам’ятаю 8 червня 1963 року, вечір Івана Франка в Інституті харчової промисловості. Початок усе відкладався. Як тепер кажуть, тусовка була теж корисною справою. Молодь знайомилася, виникали контакти, що відтоді тривали протягом десятиліть. Над сценою, як завжди, висіло відповідне партійне гасло, тільки на цей раз на ту саму довжину його закривала довга смуга ватманського паперу з малиновим асиметричним орнаментом. За столиком, перед мікрофоном якийсь юнак читав текст, а що мікрофон фактично не працював (не знаю, чи випадково), чути не було. Особливо потерпів від того мій батько, який трохи недочував і разом з яким я ходив на цей вечір. Та найважливіше було ще попереду. Унизу, під Інститутом ім. Мікояна роздавали десятки смолоскипів, зроблених з баночок із згущонки. Звідти – вулицею Толстого й далі Хрещатиком – усі пішли до пам’ятника Франкові, і вже біля дитячої перукарні, на початку Карла Маркса, переказали по людях, щоб запалювали. Вирвавшися з Одеси, на вечір встиг Танюк. Щоденник:
«Кортеж – геніальний, народ приєднувався по дорозі, а погода як подарунок! Отже, настрій – переможний, КТМ і за відсутності колишнього президента росте й розвивається. Цього разу й комсомол пішов з нами у спільних лавах – Тамара Главак молодець, молодець і ще раз молодець» [98].
Якась жіночка запитала (це вже мій спомин): “Ето протів ково бастуют?” Під пам’ятником почався поетичний вечір, коли всотували кожнісіньке вимовлене слово. Виголошували найяскравіші, які мали, вірші, – зокрема Станіслав Тельнюк – “Пісеньку останнього гурона” (Присвята Ліні Костенко):
Зорі згасали в південному небі…
Гинули інки – так було треба.
Гинули інки в ім’я проґресу.
Гинув народ під мечем Кортеса.
Ай-ай-ай! Весело! Задля проґресу
Гинув народ під мечами Кортеса [99].
Революційний чин кожного тодішнього діяча за умов тоталітарної епохи на початках не міг виявитись інакше, як евфімізмами найпрозорішими. Можна сказати, напередодні, бо в червні 1962 року з’явився вірш Ліни Костенко «Іма Сумак», що наштовхнула Тельнюка на «Пісеньку останнього гурона»:
Було на світі плем’я – інки.
Було на світі – і нема.
Одних приставили до стінки,
а других вбили крадькома.
Кого задобрили дарами,
кого втопили у крові.
Лишились тільки древні храми,
прийшли господарі нові [100].
13 грудня 1963 року інший автор помер, отже у ці самі дні й місяці поширювався у списках твір Василя Симоненка «Курдському братові»:
Волають гори, кровію политі,
Підбиті зорі падають униз,
В пахкі долини, зранені і зриті,
Вдирається голодний шовінізм.
О, курде, бережи свої набої,
Але життя убивців не щади!
На байстрюків свавілля і розбою
Кривавим смерчем, бурею впади! [101]
Було б нечесно не назвати тодішнього поета, що писав про ті самі проблеми відкритим текстом:
Трупи клав на вози
33-й рочок.
Хоч бери та й гризи
свій черговий значок.
Жінка кинула чоловіка
і торби – на горба.
Подаруй їй, владико,
колосочка з герба.
У самвидаві масово поширювався і цей, і інші твори Миколи Холодного. Різні сучасні рейтинги в цих поетів, адже долі їхні склались дуже по-різному. Думаю, на тому світі усі вони будуть заодно.
Найвидатніші поети тієї доби писали про далекі країни, географічно віддалені від нас події. Але всі сучасники, усі читачі «Літературної України», усі присутні на вечорах молодої поезії, усі щасливці, хто чув ці твори в авторському виконанні у господі Світличних, вперше знайомлячись із цими творами, розуміли, що йдеться про них самих.
Улітку 1963 року було надруковано афішу, присвячену вечору Лесі Українки. Під грифом Клубу творчої молоді «Сучасник», Київської державної філармонії й Українського театрального товариства, оголошувалося, що в середу, 31 липня 1963 року на Першотравневій естраді мав відбутись вечір, у якому мали виступити Державний симфонічний оркестр УРСР (дириґент Є.Шабалтіна), артисти театру опери та балету, Київської державної філармонії та Укрконцерту. Передбачались виступи поетів Ліни Костенко, Ірини Жиленко й Івана Драча. Остання фраза – «Вечір веде Іван Дзюба». Оскільки у філармонії працювала Тетяна Цимбал, афіша, думаю, була справою її рук. Вона експонувалась у Музеї М.Грушевського на виставці «Український всесвіт родини Цимбалів» у грудні 2010 року. У щоденнику своїх виступів Тетяна Іванівна занотувала, щó саме тоді прочитала: «Товаришці на спомин», «Мрії», а також «І ти колись боролась». Закреслено: «Віла-посестра» й «На роковини». З правого боку занотовано перелік тих, хто фактично виступив: Дзюба, Жиленко, Вінграновський, Драч, Тельнюк, Костенко [102], іншою ручкою – Сверстюк.
Так у Києві відбувалась революція масштабу пізнішої помаранчевої. Останнім часом трапляються декларації, мовляв, діяльність шістдесятників була обмежена суто культурницькими завданнями. Навіть в енциклопедії «Рух опору в Україні» говориться дослівно таке:
«На початку існування КТМ його діяльність була більш культурницькою і особливих перешкод влада не чинила. Ситуацію змінили І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, А.Горська, Л.Семикіна та д. ін., надавши громадського контексту діяльності Клубу» [103].
Категорично заперечую. По-перше, йдеться про революційне перетворення способу мислення. З колін люди ставали на ноги. Людмила Семикіна паралельно із класичним живописом розпочала працювати над строями, у яких люди почувалися вільними. Це не «більш культурницька» діяльність, а справді революція. По-друге, незрозуміло, що автори мали на увазі під часом, після якого прийшли Світличний, Дзюба та інші. Власне, їхній прихід і означав саме виникнення Клубу творчої молоді.
Коли Михайло Горинь готував для варшавських «Зустрічей» уривки своїх спогадів, він, мабуть, і не думав, як сприймуть їх коментатори, протиставляючи «культурництво» киян І.Світличного й І.Дзюби ідеї використовувати досвід оунівського підпілля з боку галичан братів Горинів [104]. Характерно, що в монументальному виданні архіву Богдана Гориня про цей, здавалося б, ключовий момент нічого не сказано. 22 жовтня 2010 я йому зателефонував, і він сказав свою думку, що, звісно, протиставляти ці два шляхи не слід: вони йшли паралельно.
Ще кілька важливих хронологічних дат з історії Клубу. Передусім, ідеться про «зміну керівництва». Загальновідомо, що президентів було два – Танюк і Зарецький. Не враховується інший напрямок, який влада зупинила. Певна група, до якої належав принаймні Ол.Клушин, висувала на президента Світличного. Опубліковано листа Неллі Корнієнко до Танюка, 18 лютого 1963 року: «В КТМ избрали президентом Зарецкого. Интересно, как это все будет выглядеть. Неужели они ничего не понимают?! Как грустно, что приходится говорить – они…» [105]. Сенсаційну річ повідомив Ол.Клушин у листі до Танюка від 20 лютого 1963 року:
«Клубівські події були такі. Довго і настирливо торгувалися з Тамарою [Главак], нарешті, зібравши наших хлопців у її кабінеті, вдалося дописати Жозефа [Линьова], його друга Сашка […?] та [Михайлину] Коцюбинську. Спочатку ми настоювали на кандидатурі Світличного, але не вийшло… А вже на пленумі розгорнулася справжня сутичка. Ми всі настоювали, щоб ти був президентом, але вони затялися тільки на Зарецькому. Той вже й одмовлявся, як міг, але не допомогло… Багато чого тут було страшенно обурливо, особливо різко виступив Світличний, але лобом стінки не проб’єш (треба чимось іншим)» [106].
Нарешті, остання цитата. Ол.Клушин – Танюкові, 24-26 березня 1963 року: «До речі, у Зарецького була інтимна розмова (з творчих питань) у ЦК КПУ, – очевидно, він один з тих художників, на яких спиратиметься уряд. Але це тільки моя особиста думка на основі його розмови в ЦК» [107].
За рік, 12 березня 1964 року відбувся останній, шевченківський вечір у Жовтневому палаці, де тридцять років давніше відбувалось те, що відбувалось. Запрошення узяла на себе Алла Горська. По зовнішньому боці рознесла цитати: “Караюся, мучусь, але не каюсь”, “В сім’ї вольній, новій”. Можна тільки уявити, як казилося начальство.
На сцені глядачі побачили якийсь невеличкий горбок. Протягом тривалого часу, приковуючи до себе увагу всього залу, він, нахилявся вперед, виходило – ніби піднімався, осяяний чистим, яскраво світлозеленим кольором, і на ньому зверху було написано одне слово – «Кобзар».
Петро Тодосійович Бойко, згодом священик, читав вірші, писані понад сто років тому, а в залі раз у раз зривалася хвиля овацій. Присутня при тому (не могла не бути) Г-к розповідала мені, щó власне її тоді вразило у читанні знаменитого актора:
Кохайтеся, чорнобриві,
та не з москалями! -
і далі – тривала пауза. І оплески.
Але пам’ять – ненадійне сховище, і 23 жовтня 2010 року, коли я перепитав про всяк випадок Петра Тодосевича, він цей спогад заперечив. Насправді на вечорі він повністю прочитав «І мертвим, і живим». І поет Петро Засенко, переказуючи йому свої тодішні враження від вечора, нагадав йому самому, як увесь зал йому плескав, а Петро Бойко, мовляв, мовчки потакував: «Бачите, – отака історія нашого народу». За свідченням Бойка, режисером усього дійства був тоді Борис Головатюк, режисер школи М. Крушельницького (1936-1970; він покінчив із собою, втопився).
Досі не збирано й не використано таке джерело до історії шістдесятництва, як інскрипти. Тим часом вони дорогоцінні, як джерело, адже, як тепер кажуть, ексклюзивні.
У мене зберігся примірник першої збірки Івана Драча «Соняшник» (1962), що належав Аллі Горській. Після с. 88 закладено квиточка «Больница. Дата 10 / VII. […]», і після с. 118 такий самий – «Больница. Дата 10 / VII. […]». Важко визначити рік читання, адже збірку було підписано до друку 13 / VII 1962 р. У виданні відкреслено окремі місця у поемі «Спрага» (С. 65-81).
Горська виділила окремі слова у вірші «Похорон голови колгоспу» (С. 82-85):
… І голова червоною зорею
Мене благословив в дорогу синю.
Поля чорніли, як муар, довкола [108].
Активно простудіювала Алла останню річ – «Смерть Шевченка: Симфонія», і її рясні нотатки надаються для спеціальної статті. Нарешті, на чистих місцях передостанньої сторінки – після тієї, де кінчався зміст, вона записала кілька цікавих слів про Марію Приймаченко:
Примаченко (sic)
внутрішньо вільна,
не має меж
Звільнена, неосяжна
Як промені сонця
наповнюють все
світлим теплом
энергією (sic) – радістю
Сонечко – фарби -
ствердження життя
Сонечко зайшло –
- сум (фарби)
Нарешті наступний несподіваний рядок, писаний догори дриґом:
Мені подоб.[ається] нар.[одне] мистецтво
У спогадах Г.Зубченко знаходимо важливе свідчення про тяжіння Віктора Зарецького й Алли Горської до мистецтва Марії Приймаченко. Описуючи події після закінчення Художнього інституту, вона згадала й таке: «Дуже велике значення мали виставки Ф.Манайла – на Червоноармійській, [12,] О.Саєнка, Г.Собачко-Шостак і М.Приймаченко. […] Віктор навіть купив кілька робіт Марії Приймаченко» [109]. Одна річ завжди висіла у вітальні ліворуч – жовтий горщик із квітами, синє тло, щоб горщик не випадав, на нього ніби меандр звисають якісь брунатні листочки. Тепер знову Зубченко, тільки значно пізніше, після арешту О.Коровая: «Потім приїхала Алла (вони вже закінчили мозаїку), дивилася виставку М.Приймаченко, їй дуже сподобалася. У Києві разом із Г.Синицею у кінці 1965 року Алла почала робити ескіз центрального панно для школи в Донецьку – «Прометеїв» [110].
Записи на форзацному розвороті:
Ложь (sic) умовності –
побутова достовірність.
Эзоп (sic). Ротонда з
виноградом – золота
клітка. Розум в
клітці.
Умовність на умовність
= 0. (Маклена Граса.
будка і собака. Собака
- умовність. Будка –
натуральна, тоді
собака домислюється.)
У Драча «Ніж у
сонці» мата давала
на дорогу скриньку
меду. Мед – мудрість.
Мед – символ мудрісті (sic) народу
обране перетворення
Вічні (?) мати передає
дітям мед мудрості.
З правого боку проти слів «Умовність на умовність = 0»:
(«Гроза»)
- Катерина в золотій
клітці. Сміх.
Інші гармонії форми
Протест на форму Драча
вже взаємодія.
У мене відклалось іще кілька її книжок, наприклад:
Концевич Євген. Дві криниці. К.: Молодь, 1964.
Інскрипт: „Наші[й] мужній Аллі Горській з захопленням і повагою Женько. 2.ІХ.1965”.
У ті часи загостреного сприймання світу було багато моторошних передчуттів, перегуків епох, пророчих думок. Я пильно бережу книжку Бориса Антоненка-Давидовича “Слово матері”, подаровану Аллі. Напис там такий:
Того, хто перший з-під ярма
На самовладців меч здійма,
Я знаю – скрізь жде смертна доля.
Мене покарано, це так,
Але скажи, коли і як,
Де здобулась без жертви воля?
Рилєєв. (Сповідь Наливайка.)
Переклад Л.Старицької-Черняхівської.
Мій давній девіз.
Б. Антоненко-Давидович.
Ці слова стосувалися Наливайка, Кондратія Рилєєва, стосувалися Людмили Старицької-Черняхівської, Антоненка-Давидовича. Але вони стосувались і Алли.
Вивчаючи історію Клубу творчої молоді, важко обминути проблему його зв’язків зі ще живими тоді діячами української культури 1920-х років, здебільшого репресованими. Михайлина Коцюбинська, Тетяна Цимбал і Зіновія Франко виявляли ці зв’язки в особистісному плані. Безпосереднім учителем Леся Танюка був березілець Мар’ян Крушельницький, а через нього виникли контакти з іншими березільцями.
Не обходилося жодного заходу Клубу без участі Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Але це формулювання було б дуже неповне. Активний укапіст, секретар київського обкому УКП, відтак і політик, він вижив, в анкетах писав про всі службові перипетії на засланні, про що мені говорила Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко (дружина Остапа Вишні). Богдан Горинь наполягає на тому, що Борис Дмитрович стояв вище за інших. У присутності кількох молодих друзів він поставив питання, чому застрелився Скрипник. Кожен пропонував свої варіанти, виходячи із своїх міркувань, нарешті прозвучав авторитетний голос сучасника й свідка епохи Антоненка-Давидовича: «Ні, він зрозумів, що в умовах совєтчини Українська держава неможлива». Цікаво, що над його робочим столом у Роліті, крім письменників Розстріляного відродження (здається, Зерова, Плужника), серед інших висіла й світлина Івана Світличного. Справді, і я дуже часто бачив їх разом.
У свою чергу, – можливо, трохи пізніше, – Іван Олексійович близько приятелював із учнем Зерова Григорієм Порфировичем Кочуром. Дуже шкода, що останній, на превеликий жаль, не залишив про нього таких докладних текстів, як про Дейча. Буваючи в Умані (а там побували усі), клубівці знайомились із націонал-комуністкою, нині найвідомішою з політкаторжан Надією Віталіївною Суровцовою. Мене особисто Микола Стороженко познайомив з членом Центральної Ради й бойчукістом, що працював у текстилі, Сергієм Григоровичем Колосом, якого знала Алла Горська і який написав післямову до присвяченого українським писанкам альбома Е.Біняшевського. На лекціях Івана Івановича Врони митці познайомились із школою Михайла Бойчука. У розкриванні перед молодшими правди про табори, себто про державну політику влади, велику роль відіграв Аркадій Добровольський.
Нарешті про контакти з іще одним вченим часів Розстріляного Відродження, про які мало хто знав, бо самого цього вченого тодішній лад, замість максимально використовувати, засунув на задвірки життя. 1960 року Лесь Танюк познайомився з кол. вихованцем імператорського Харківського університету, учнем акад. Ф.Шміта, директором харківського Музею українського мистецтва Стефаном Таранушенком. 10 грудня, в суботу Танюк записав у щоденнику:
«Василь Вечерський водив до Стефана Андрійовича Таранушенка. Бібліотека – унікальна! Його посадили в один рік з Курбасом. Розмова про [Василем] Кричевського. Настійно радить молодим зацікавитись роботами Катерини Білокур, яка живе в Богданівці, Яготинський район, Київщина. Показував її роботи. Квіти. Але які!» [111]
Було, на жаль, запізно, адже за півроку, у червні 1961 року Катерина Білокур померла.
Важливий запис у тому самому щоденнику від 17 травня 1963 року:
«Воно зовсім непогано влаштувати з осені в КТМ системні лекції, як оце Богдан Горинь […]. У хлопців величезні провали – не лише із старої історії, але й з двадцятих. […] Мають бути системні лекції – Світличного, Дзюби, Кочура, мої по театру й драмі, Кузякіної, Грабовського – нова музика, я б хотів втягнути в це коло аполітичного поки що [Дмитра] Горбачова з музею. Жива ще когорта старших – від Антоненка-Давидовича до Рильського, до Таранушенка, до того ж таки Михайла Рудницького; його можна «завести» й розворушити…» [112].
У листі Івана Світличного від 16 травня 1976 року до дружини знаходимо таке місце:
«Дуже добре зробила Ти, що придбала книгу Таранушенка, я з автором був знайомий, він гідний найвищих похвал; якщо книга навіть дуже урізана, вона, принаймні, не буде фальшива. Тут її ще немає, але таку літературу тут хтось обов’язково виписує, і я збираюся ближчим часом побачити її» [113].
Неначе спеціально для того, щоб ні в кого не виникло сумнівів, славна Леоніда Світлична, – а це ж вона була упорядник і коментатор цього дорогоцінного листування, – зробила примітку: «Книжка «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» С. А. Таранушенка» [114].
Примітки
84. Речь Хрущева на закрытом заседании ХХ съезда КПСС. Мюнхен, 1956. С. 2.
85. Антонов-Овсеенко Антон. Портрет тирана. New York: Khronika Press, 1980. С. 349.
86. Лубянка: Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД, Январь 1922 – декабрь 1936 / Составители: Хаустов В.Н., Наумов В.П., Плотникова Н.С. М.: Материк, 2003. С. 428. (Россия. ХХ век. Документы).
87. Центральний державний архів громадських об'єднань України (кол. Партархів). Ф. 263. Оп. 1. № 38485 ФП / кор. 414. Надзорное производство. Арк. 133.
88. Антонов-Овсеенко А. Портрет тирана. С. 357.
89. Там само. С. 364.
90. Галузевий державний архів СБУ. Ф. 6. № 49834 ФП. Т. 4. Арк. 248.
91. Куликович Н. Новий етап партійно-совєтського наступу на національне мистецтво України // Український збірник. Кн. 11. Мюнхен, 1957. С. 29-54.
92. Советская культура. 1957. 8 марта.
93. Советская культура. 1957. 4 апреля.
94. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІ. С. 843.
95. Там само. С. 843-844.
96. Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Част. 1. Харків : Харківська правозахисна група ; «Права людини», 2006. С. 1-516 ; Част. 2. С. 517-1020.
97. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник / Гол. ред. Осип Зінкевич. К.: Смолоскип, 2010. 804 с.; 56 іл.
98. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІІ. Щоденники 1963 р.: січень-червень. К.: Альтерпрес, 2006. С. 517. За кілька днів, 17 червня Танюк і співробітниця Тамари Главак Неллі Корнієнко розписались у ЗАГС'і (Там само. С. 521).
99. Перша публікація: Тельнюк Станіслав. Залізняки. К., 1966. Друга – в антології Б. Кравцева.
100. Перша публікація: Літературна Україна. 1962. 4 червня.
101. Перша публікаці: Симоненко Василь. Берег чекань. Мюнхен, 1965.
102. Задля стороннього ока записано – «Косматенко [Анатолій Денисович, 1921-1975]». Правдоподібно, Тетяна Іванівна готувалась до дальших прикрощів, але трус у неї відбувся згодом – 6 липня 1972 року.
103. Рух опору в Україні. С. 297.
104. Касьянов Г. Незгодні. С. 23; Насправді було так: Інтерв'ю Юрія Зайцева. С. 12.
105. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІІ. С. 132-133.
106. Там само. С. 140.
107. Там само. С. 265.
108. «Колір – це образ!», – любив цитувати Григорія Синицю Зарецький.
109. Зубченко Галина. А було це так. С. 149.
110. Там само. С. 150.
111. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. V. Щоденники 1960-1961 рр. К.: Альтерпрес, 2005. С. 35.
112. Там само. Т. VІІ. Щоденники 1963 р.: січень-червень К.: Альтерпрес, 2006. С. 425-426.
113. Світличний Іван. Голос доби. Кн. 1: Листи з «Парнасу». К.: Сфера, 2001. С. 325.
114. Там само. С. 326.