Огляд літератури і – зовсім короткий – джерел

Сергій Білокінь

Характерно, що література про довколишні явища, його контекст, його діячів величезна. Про клуб як такий спеціальних публікацій немає. З наявної літератури так чи інакше випливає, що в історії повоєнної України це явище було ключове й визначальне.

Ще у 1950-ті роки західні спостерігачі раз-у-раз доходили висновку, що в СРСР коли й існує соціалістичний устрій, то відповідних йому соціальних відносин немає, отож його можна назвати або псевдо-соціалізмом [3], або щораз більш удосконаленим державним монопольним капіталізмом, яким керує диктаторська верхівка монопольної компартії [4]. Невдовзі ці ідеї втілились у концепцію Міхаїла Восленського [5] та інші наукові побудови.

Якщо говорити про молодь, то ХХ з’їзд мав значення не лише «розвінчанням культу особи Сталіна» і директивами по шостому п’ятирічному плану на 1956-60 роки. Невдовзі після нього ЦК КПРС скликала нараду, що прийняла рішення про політехнізацію шкільництва. Перестаючи орієнтуватися на високу школу, середня школа мала готувати кваліфікованих робітників для виробництва. За кордоном це помітили відразу [6].

Уже 1964 року у нью-йоркському видавництві «Пролог [7]» вийшла монографія Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», де розгорнуто концепцію чотирьох поколінь радянської літератури: «Покоління П.Тичини і М.Рильського» (С. 43-100), Друге покоління» (С. 101-163), за яким розглянуто проблему «Убивство українського відродження» (С. 164-192), повоєнне мертвотне «Третє покоління» (С.193-228), представлене прорежимними й нещирими творами Андрія Малишка й Михайла Стельмаха, поки нарешті на арену культурного життя вийшло четверте покоління, «Шестидесятники» (С. 275-334) [8]. «Предтечею шестидесятників», бо ж найстаршою серед них І.Кошелівець назвав Ліну Костенко. Поява її перших збірок відіграла, на його думку, історичну роль: «[…] старшим не було під силу впоратися з важким вантажем минулого, і з піонерським словом мусів хтось прийти з молодого, нового покоління» [9].

Над антологією молодої української поезії у Києві працював Іван Світличний, що мав під рукою, ба навіть інспірував їх, ще не друковані тексти. Цитую спогади 1995 року:

«Але найцікавіше, заради чого я унадивсь приїздити на Уманську раз за разом, стояло спорим рядком на окремій полиці. А під нею в двох примірниках (другий мав якийсь ґандж) зберігались такі модерні, надсучасні тоді машини, якими Світличний творив у літературі технологічну революцію. Це були журналістські магнітофони “Весна” у світло-брунатних пластикових чохлах і рядок касет – з усім найкоштовнішим, що мала на той час молода українська поезія. Такого було не вичитати ні зі шпальт “Літературної України”, яка тоді ще й називалась не так, ні взагалі ніде. Записи з живими голосами В.Симоненка, Б.Мамайсура, М.Холодного, молодого і не займаного ще І.Драча, М.Вінграновського. Хвалив Рачука, але його записів я не чув. Суто містичною інтуїцією Світличний надумався фіксувати їх так, ніби прозрівав, що Симоненко зовсім скоро має померти. Та й Мамайсура життя теж лаштувалось уже відтрутити з першої п’ятірки молодих українських поетів, де він міцно на той час перебував. Фізично він лишився живий, але потрапив у таку біду, що й подвір’я його в селі коло Борисполя заросло за якийсь час потужним бур’яном.

Ревно стежачи нині за процесом роздачі літературних премій, історики літератури, здається, забули й думати, до речі, що от був такий поет Гриць Тименко [10]. Вродливий як бог Аполлон (так говорила [Олена Апанович,] одна з учасниць весілля Холодного), він писав короткі вірші з індійськими мотивами. „Був, та й нема, десь поїхав до млина”. (І невже нікому немає діла, де ж він подівся?)

Та Світличний створив не просто духову коштовність. Він явно затіяв альтернативний до чотиритомової совєтської “Антології” канон справжньої української поезії. Не більше, але й не менше. [В умовах Чехословаччини виконати таке завдання для Ореста Зілинського було простіше. Шляхи Світличного пройшли комуністичними таборами.] Реалізувався він хіба дуже частково і руками інших – у третьому томі щорічника „Наука і культура”, присвяченого п’ятдесятим роковинам комсомолу (1968). Як згадує один із його фундаторів літературний критик (тепер головний редактор “Народної газети”) Анатолій Шевченко, у його складанні брав безпосередню участь саме Іван Світличний, добре поінформований, хто був талановитіший з тодішньої молоді [11].

Іван Олексійович мав довершений смак. Уже в перестройку 90-го чи 91-го року тьотя Льоля витягла на світ у “Літературній Україні” його давнє, з 1968 року, інтерв’ю для “Дуклі” [12], і стало очевидним, що в усіх до однісінької оцінках і нюансах він лишився бездоганно й гостро сучасним. А минуло ж чверть століття, ще й якого століття! Отже, якби його проект здійснився, і якимось дивом ота його антологія вийшла в світ, вона попросту перевернула б українську літературу повоєнної доби» [13].

Так чи інак, антологію персонально Івана Світличного реалізовано не було. 1 вересня 1965 року він був уперше заарештований, відтоді його творча думка втілилась хіба що в «Листах з «Парнасу», де кожне згадане прізвище й кожне слово Світличного мають велику вагу. Осип Зінкевич посвідчив, що твори Симоненка нелегальним способом продістались на Захід ще до того, як «Смолоскип» 1970 року вислав в Україну свого першого зв’язкового Надію Воляник з Клівленда [14]. Розуміємо, що це зробив Світличний, на руках у якого була вся Симоненкова поетична спадщина й щоденники. Богдан Горинь стверджує, що це Світличний передав на Захід матеріали, які склали видання «Українські юристи під судом КГБ» (Сучасність, 1968) [15], а ім’я Лук’яненка як довголітнього політв’язня я чув від Віктора Зарецького ще за Аллиного життя. А говорив він це у її присутності у великій кімнаті ліворуч.

Зрештою, історикам цікава не стільки літературознавча, а й передусім політична діяльність Івана Світличного, тим більше, що брали людей не так за організацію несанкціонованих поетичних вечорів, як за політику. У слідчих справах членів Клубу творчої молоді знаходимо як «вещдоки» не лише самвидавні вірші, а й тамвидав (у різному вигляді) – і «Вивід прав України / Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева» (Пролог, 1964), і «Україну і українську політику Москви» Мирослава Прокопа (Ч. І. Мюнхен, 1956), які шістдесятники поширювали.

Богдан Горинь розповідає цікаву річ. Він згадує, що, одержавши від когось листа, Світличний підхопив і прагнув прищепити у суспільній свідомості чиюсь думку, що треба ставити питання про виключення УРСР з ООН, бо цього вимагає її колоніальне становище [16]. Ясна річ, що ця сталінська ідея (одержати кілька голосів замість одного) була і є осоружна і совєцьким, і вже постгеноцидним нонконформістам. Бо, усвідомивши свій інтерес від державної незалежності, саме конформісти привласнили і герб, і прапор, і саму ідею української державності. Але це вже історія не КТМ, а партноменклатури і її комсомольських спадкоємців.

Далі, як стверджує О.Зінкевич, саме Світличний «одним із перших нав’язав культурні контакти з укр. діаспорою» [17], хоча до цього можна додати, що культурні контакти Світличного були не лише культурними. Тепер про українську діаспору. Важливо підкреслити, що провідні шістдесятники, Клуб творчої молоді прагнули до контактів з діаспорою, тоді як пізніші дисиденти мали вже стосунки і з російськими, єврейськими, прибалтійськими дисидентами на теренах СРСР, і з чистими американцями, французами тощо, але це був уже інший історичний період.

Отже, мусимо повернутись до книжки Івана Максимовича. Попри те, що українських поетичних поколінь у ХХ ст., він вбачав аж чотири, – як і всі еміґранти, Кошелівець захоплювався приголомшливо несподіваними й чарівними поезіями, подібних до яких підцензурні українські друкарні не випускали у світ вже кілька десятиліть. Переглядаючи усе, що міг у Мюнхені роздобути, він добирав так само, як у Києві Іван Олексійович, кращі, добірні тексти. На першому плані опинилось у нього «просто-таки феноменальне явище – кілька поезій Григорія Кириченка. […] Здавалося б, виховався цей молодий чоловік на зразках соцреалістичної поезії, і звідки б йому дійти до модерної, свіжої і, сказати б, непідробно справжньої поетичної образности, подібної якій не знайти ніде в приступній йому радянській поезії, як оце в «Ноктюрні» (просто підряд кілька рядків спочатку):

Мов

З розжареного горна,

Бризкали

Золоті осколки

На гранітний гребінь.

Під оранжові звуки

Солов’їного горла

Народилася

Вечірня зоря

У небі.

А спіле сонце

По городах,

Мов помідор,

Скотилося

В Остер…

Ти бачив,

Як у місяця із рота

Очерет

Росте?

Це ж просто поетичний шедевр» [18], – не приховує захоплення досвідчений літературознавець.

Десятьма роками раніше Яр Славутич упорядкував антологію «Розстріляна муза» (Детройт, 1955) [19], а Богдан Кравців – іншу – «Обірвані струни» (Нью-Йорк, 1955) [20]. Зусилля ще іншого еміґраційного вченого, Юрія Лавріненка були спрямовані в ці роки на реконструювання хронологічно попереднього культурного явища. 1959 року у паризькому видавництві «Культура» вийшла друком антологія творів, яку він назвав «Ростріляне відродження» [21]. Долю української науки було відтворено у 173-ому томі еміґраційних «Записок» НТШ (1962). Тут було надруковано розвідки «Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків» Наталі Полонської-Василенко, «Доля українських археологів під Совєтами» Михайла Міллера, «Сергій Єфремов як літературознавець» Марії Овчаренко (Пшеп’юрської), «Українське наукове літературознавство в перше пореволюційне п’ятнадцятиліття» Григорія Костюка, «Розгром українського літературознавства, 1917-1937 рр.» Богдана Кравцева, «Покоління двадцятих років в українському мовознавстві» майбутнього дійсного члена НАНУ Юрія Шевельова, «Український учений-географ, професор д-р Степан Рудницький» Мирона Дольницького та «Знищення сільськогосподарських науковців у Кам’янці-Подільському» Миколи Величківського [22]. Масовими тиражами виходила просвітницька література на ці теми [23]. У кожному випадку усі названі українські вчені послідовно відтворювали певну традицію органічної творчості українства, коли воно діяло, почуваючи себе вільним. Те, що перший у ХХ ст. період вільної української творчості було брутально обірвано в роки масового терору [24], відкривалось навіч і виразно артикулювалось уперше.

Перша книжка про повоєнне молоде покоління [25] вийшла в світ в уже згаданому двійкарському видавництві відразу після хвилі арештів 1965 року. Так само ретельно стежачи за поточними виданнями УРСР, уже не раз згадуваний Богдан Кравців зібрав докупи оці власне свіжіші, талановитіші твори, писані поза соцреалістичними стереотипами. Він ствердив, що в уже задавненій натоді офіційній антології «Українська радянська поезія», виданій 1951 року за редакцією М.Бажана, М.Рильського, А.Малишка, М.Нагнибіди та М.Терещенка, із усіх 63 поетів аж 44 у відповідній лексиці згадували «мудрого вождя, кращого друга українського народу» Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Багато скромніше висловлюючись про Леніна, радянські поети відчайдушно славили «найдорожчу партію» і «рідну Москву», комсомол. За підрахунками Кравцева, «із усіх 474 вміщених в антології віршів тільки чотирнадцять можна зарахувати до лірики» [26].

Кажуть, велике видно на відстані. Зрештою, через залізну заслону іншого було й не видно взагалі. Тим часом на еміґрації помітили, що саме 1960 року – не раніше й не пізніше – в Україні відбулась культурна революція: у пресі з’явились цикли поезій або повиходили вже й перші книжки Івана Драча, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Віталія Коротича, Миколи Сингаївського, а також, за словами Кравцева, «найвидатнішої в цьому гурті Ліни Костенко». Один за другим з’являлись нові імена – автори свіжих та ориґінальних творів.

Як бачимо тепер, їхні долі склались дуже по-різному. Дехто зробив видатну кар’єру (І.Драч, В.Коротич, В.Яворівський). На декого чекала в’язниця (Ігор Калинець, Василь Стус, Микола Холодний). Спілка письменників далі продукувала «творчий потік», але відтоді читачі вже бачили, хто в цьому потоці талановитий і хто нездара.

За письменниками пішли митці, кінорежисери, автори сценаріїв. Настала нагальна потреба в їхньому організаційному оформленні.

Велике значення в літературі мають біографічні словники. Перший – Є.Захарова та В.Овсієнка [27]. Автори текстів Олександр Даніель, Борис Захаров, Євген Захаров, Геннадій Зубарєв, Володимир Каплун, Софія Карасік, Вахтанґ Кіпіані, Геннадій Кузовкін, Ніна Марченко, Микола Митрохін, Василь Овсієнко (автор 120 статей, із них у співавторстві 25), Ірина Рапп, Степан Сапеляк. Персоналії містять силу коштовної інформації, зіпертої на джерельний архівний матеріал, здобутий передусім у сховищах кол. КҐБ, свідчення самих осіб, яким ці статті присвячено, а також усну традицію.

Примітки

3. Васильїв М., проф. До питання про природу совєтського господарського і соціяльного устрою // Український збірник. Кн. 4. Мюнхен, 1955. С. 87-109.

4. Василевич Іван.Чи існує в СССР соціялізм // Український збірник. Кн. 8. Мюнхен, 1957. С. 173-181.

5. Восленский М. Номенклатура: господствующий класс Советского Союза. London: Overseas Publications Interchange, 1984. 556 с.

6. Феденко Богдан. Новий напрямок совєтського шкільництва і його соціяльні наслідки в Україні // Український збірник. Кн. 9. Мюнхен, 195 7. С. 7-30.

7. Як стверджували контрпропаґандисти, «видавництво «Сучасність» і об'єднання «Пролог», які виготовляють антирадянські пасквілі, повністю фінансує ЦРУ» (Топольчук Лесь. За фальшивим мандатом. К.: Україна, 1978. С. 28). У значенні «Житія святих» слово «Пролог» у родовому відмінку закінчується на –а (пролога), а в значенні «Вступна частина твору» – на –у (прологу). Так пояснюють Ніна Лозова та Валентина Фридрак у незамінимому словнику-довіднику «Дзвона чи дзвону? або –а (-я) чи –у (-ю) в родовому відмінку» (К.: Наукова думка, 2007). Нам підходять у певному сенсі обидва значення, вживатиму «Прологу».

8. Кошелівець Іван. Сучасна література в УРСР. [Нью-Йорк:] Пролог, 1964. 379, [1] с.

9. Там само. С. 283.

10. Пор.: Дзюба Іван. Апокаліпсис Григорія Тименка // Сучасність. 1997. № 2. С. 82-95.

11. Білокінь С. На марґінесі бібліографічного покажчика // Кур'єр Кривбасу. 2004. Червень. № 175. С. 142-148.

12. Літературна Україна. 1990. 4 січня. № 1.

13. Доброокий: Спогади про Івана Світличного. К.: Час, 1998. С. 305-313.

14. Пор.: Негода М. Еверест підлості // Радянська Україна. 1965. 15 квітня; Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник / Гол. ред. Зінкевич Осип; Ред. колегія, автори статей Зінкевич О., Панчук Григорій, Голуб Олена, Обертас Олесь, Трущенков Михайло. К.: Смолоскип, 2010. С. 249.

15. Запис розповіді від 15 листопада 2010 року.

16. Те саме.

17. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник. К.: Смолоскип, 2010. С. 567.

18. Там само. С. 314-315.

19. Славутич Яр. Розстріляна муза: Сильвети. [Detroit:] Прометей, 1955. 96 с. Рец.: Л.[авріненко] Юр. Корисна книжка // Укр. літ. газета. 1956. Ч. 9 (15). С. 8.

20. Обірвані струни: Антологія поезії поляглих, розстріляних, замучених і засланих 1920-1945 / Вибір, передмова й довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: НТШ, 1955. 430 с.

21. Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. 980 с. Рец.: Кошелівець Іван. Література «Розстріляного відродження» // Укр. літ. газета. 1959. Ч. 10 (52). С. 1-2; Наумович Софія. Два аспекти «Розстріляного відродження» // Вісник. Нью-Йорк, 1967. Ч. 5 (219). С. 21-24; Ч. 7. С. 22-25; Ч. 8. С. 25-27; Ч. 9 (223). С. 30-32 та ін. Маю менш-більш повну добірку рецензій на це видання. Дуже прикро, що київське видавництво «Смолоскип», лаштуючись до перевидання, пішло найлегшим шляхом – обмежилось передмовою класика.

22. Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою. Париж ; Чікаґо, 1962. 356 с. (= ЗНТШ. Том 173).

23. Кравців Богдан. На багряному коні революції: До реабілітаційного процесу в УРСР. New York: Пролог, 1960. 63 с.

24. Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.

25. Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії / Упорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева. Нью-Йорк: Пролог, 1967. ХХІ, [1], [ІІ], 299, [1] с. Обкладинка Якова Гніздовського.

26. Там само. С. VI.

27. Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Част. 1. Харків : Харківська правозахисна група ; «Права людини», 2006. С. 1-516 ; Част. 2. С. 517-1020.