Большевицька теорія терору

Сергій Білокінь

У роки совєцької влади в Україні було збудовано потужну індустрію, з’явилися великі міські споруди, де їх раніше не було. Тим часом український національний організм зазнав таких кількісних і якісних деформацій, що призвели до зміни його людського єства. Відбулося перетворення українського народу в єдиний совєцький народ. Відомі тепер страшні події XX ст. не можна визначити інакше, як національну Катастрофу. Одним із найважливіших засобів внутрішньої політики, що призвели до цього, був масовий терор.

Загалом терор трактується як найгостріша форма боротьби проти політичних та інших супротивників із застосуванням насильства аж до фізичного знищення. В СРСР масовий терор був одним з головних засобів державного управління протягом кількох десятиріч – від найпершого дня комуністичної влади. Большевики широко варіювали різні його типи – ідеологічний, фінансовий, індивідуальний та ін. Говорячи про неоднорідність терору, треба нагадати також, що большевицький терор і масові репресії пройшли кілька періодів розвитку. Відповідно змінювалися й форми та характер їхнього застосування, хоча головні цілі комуністичного терору лишались постійні й незмінні.

Оскільки офіційні історики містифікували це питання, запевняючи, що існував лише «червоний терор» як відповідь на «терор білий», а потім молода «робітничо-селянська» влада вела «законну» боротьбу проти своїх природних ворогів, дослідження історичного процесу, яким він був насправді, з усіма його історичними реаліями, лише починається. При цьому доцільно починати з теорії масового терору – безпосереднього застрашування та фізичної ліквідації частини населення.

Принципове значення має деміфологізація історії, якої вимагає брехливість большевицької теорії й пропаґанди. Ще 18-28 березня 1875 року Ф.Енґельс писав А.Бебелю: «Взагалі офіційна програма партії має менше значення, аніж те, що партія робить насправді» [17]. Нагадаємо першу програму комуністичної партії. Анітрохи не соромлячись, її автори проголосили, що РСДРП «ставить своїм найближчим завданням скинення царського самодержавства і заміну його на демократичну республіку, конституція якої забезпечила б:

• самодержавство народу;
• загальне, рівне і пряме виборче право;
• широке місцеве самоврядування;
• недоторканість особистості і житла;
• необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і союзів;
• свободу пересування й промислів;
• знищення станів і повну рівноправність усіх громадян, незалежно від статі, релігії, раси й національності;
• повне скасування смертної кари;
• виборність суддів народом [18].

Практика совєцької держави не мала нічого спільного з проголошеною партійною програмою. Звідси неминуче випливає висновок, що большевицька диктатура не мала нічого спільного з проголошуваними гаслами і являла собою звичайну змову.

У прокламації «До молодого покоління» (вересень 1861 року) Н.Шелґунов та М.Михайлов писали дослівно: «Якщо для здійснення наших прагнень – для поділу землі серед селян – довелося б вирізати 100 тисяч поміщиків, ми б не злякались і цього. І це справді не так страшно» [19]. Їхній зразковий учень, ідеолог народництва П.Ткачов вважав за необхідне для успіху революції зрубати голови усім без винятку жителям Російської імперії, старшим 25 років. Ідея була не без лоґіки, оскільки старші люди вже сформовані, мають певні погляди, і їх важче переконати, аніж прищепити комуністичні ідеї молоді, що не виробила ще якогось ідеологічного імунітету. Ідея виявилася живуча. 28 листопада 1918 року в Полтаві, яку щойно звільнили війська Директорії, відбувся мітинґ. Лікар О.Несвіцький занотував у щоденнику: «На мітинґу було зроблено пропозицію поділити місто на дільниці й перерізати всіх буржуїв з 10-річного віку, інакше з них виростуть знову буржуї» [20].

У січні 1919 року голова Революційного військового трибуналу Республіки (РСФРР) К.Данішевський відверто заявляв: «Військові трибунали не керуються і не повинні керуватись жодними юридичними нормами. Це каральні органи, їх створено у процесі напруженої революційної боротьби, вони виносять свої вироки, керуючись принципом політичної доцільності та праворозумінням комуністів» [21]. Діяльність революційних трибуналів перебувала в цілковитій відповідності з настановами вождів. Як стверджував не менший прагматик Л.Троцький, якого турбувала лише доцільність чи недоцільність терору, «питання про те, кому панувати в країні, себто жити чи загинути буржуазії, буде вирішуватися з обох боків не посиланнями на параграфи конституції, але застосуванням усіх видів насильства. Скільки б Каутський не вивчав їжу антропопітеків (див. стор. 85 і наступні його книжки) та інші близькі та дальші обставини для визначення причин людської жорстокості, він не знайде в історії інших засобів зламати класову волю ворога, окрім доцільного й енергійного застосування насильства. […] Питання про форму репресії чи про її ступінь, ясна річ, не надто «принципове». Це питання доцільності» [22]. Безліч аналогій так само, сказати б, ґотентотського характеру можна знайти у творах В.Леніна.

Як твердили большевики, у розв’язанні терору винні самі його жертви. Якби Ленінові ніхто не опирався, то й терору б не було. Насправді ж він розпочався ще до широкого опору. Був цей терор аґресивний, а не захисний. Якби Ленін не хотів ні опору, ані терору, він ішов би до влади іншим шляхом – разом із радами, із соціалістами та Установчими зборами. «Але це, – писав еміґрант Б.Пушкарьов, – був би не Ленін» [23].

У жестах, розрахованих на найширшу популяризацію, в публічних виступах ця людина відкидала нібито саму ідею терору: «Юнкери спробували влаштувати повстання […]. Та коли вже народ переміг, він зберіг ворогам не лише воїнську честь, а й зброю. […] Нам закидають, що ми застосовуємо терор, але терор, який застосовували французькі революціонери, що ґільйотинували беззбройних людей, ми не застосовуємо і, сподіваюсь, не будемо застосовувати» [24].

Публічно В.Ленін виступав проти терору, зате вже за кілька місяців, виходячи із засад тієї самої революційної доцільності, у вказівках, призначених найвужчому колу поплічників, вождь спокійно писав протилежне. Скажімо, 9 серпня 1918 року він наставляв Є.Бош, що шаліла на той час у Пензі: «Необхідно провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців; сумнівних замкнути у концентраційний табір за містом» [25]. А.Пайкесу 22 серпня 1918 року наказував: «Тимчасово раджу призначати своїх начальників і розстрілювати змовників і всіх, хто хитається, нікого не питаючи й не припускаючи ідіотської тяганини» [26]. Відома його телеграма Троцькому, що встановлював совєцьку владу в Татарії: «Здивований і стривожений затримкою операції проти Казані, особливо коли кажуть правду, що ви маєте цілковиту можливість артилерією знищити супротивника. Як на мене, не можна жаліти міста і затримувати справу, оскільки необхідне безжальне винищення, коли тільки правда, що Казань у залізному кільці» [27]. У лютому 1920 року він дав телеграму членам Революційної військової ради (РВР) І.Смілзі та Г.Орджонікідзе: «Нам до зарізу потрібна нафта, обдумайте маніфест до людності, що ми поріжем усіх, якщо спалять нафту й нафтові промисли, і, навпаки, даруємо життя усім, якщо Майкоп і особливо Грозний передадуть у цілості» [28].

Усі ці розпорядження не випадкові для большевицьких провідників, оскільки базувались на їхній людиноненависницькій ідеології, наріжним каменем якої була теза, яку Ленін виголосив на з’їзді комсомолу: «Для нас моральність підпорядкована інтересам класової боротьби пролетаріату» [29]. Добре знаючи свого поплічника, Л.Каменєв сумирно відзначав, що той був готовий «прийняти діловий союз «з чортом та його бабусею», коли цього вимагав хід революційного руху» [30]. На ленінських позиціях стояв і його колега Г.Зінов’єв, який після убивства керівника петроградської чрезвичайки М.Урицького й поранення Леніна кинув: «Ви, буржуазія, вбиваєте окремих осіб, а ми вбиваємо цілі класи» [31]. У вегетаріанстві важко запідозрити й Троцького, який проповідував: «Доки існує класове суспільство, засноване на найглибших антаґонізмах, репресії лишаються необхідним засобом для підкорення волі супротивника. Революція вимагає від революційного класу, аби він досягнув своєї мети усіма засобами, які існують у його розпорядженні: коли потрібно –збройним повстанням, коли потрібно – тероризмом» [32].

Маючи на руках страшні ленінські документи – як опубліковані, так і свого часу засекречені, Д.Волкоґонов слушно побачив на ленінізмі «печатку антилюдськості» [33]. До речі, капітулюючи перед Сталіним, Антонов-Овсієнко писав йому: «Впевнений, що Волод.[имир] Ілліч був би цілком із ЦК в його боротьбі з опозицією, тільки що він був рішучіший, коли йшлося про розправу» [34]. Багато пізніше, коли Ф.Чуєв запитав Молотова, хто був суворіший – Ленін чи Сталін, той, очевидно, згадуючи роки «воєнного комунізму», відповів:

«Звісна річ, Ленін. Суворий був. У дечому суворіший за Сталіна. Почитайте його записки до Дзержинського. Він часом застосовував найостанніші засоби, коли це було необхідно. Тамбовське повстання наказав задавити, спалить усе. Я якраз був на обговоренні. Він жодної опозиції терпіти не став би, коли б була така можливість. Пригадую, як він дорікав Сталінові за м’якотілість і лібералізм. “Яка у нас диктатура? У нас-бо кисільна влада, а не диктатура!”» [35].

Коли ж Молотова запитали, невже Ленін мав якесь відношення і до вбивства царської родини, той відповів навіть жорстко: «А тут і думати нічого. Це ж так ясно, що інакше й бути не може. Не будьте наївні» [36].

У знаменитому тепер листі Леніна до Молотова від 19 березня 1922 року, що в 70-х роках широко ходив у самвидаві, був опублікований за кордоном, а потім уже і в пізньоперестроєчному СРСР, є таке таємниче місце:

«Один розумний письменник із державних питань справедливо сказав, що коли необхідно для здійснення певної політичної мети піти на деякі жорстокості, здійснювати їх треба найенергійнішим чином і в найкоротший строк, оскільки довгого застосування жорстокостей народні маси не витримають» [37].

Готуючи цього листа до друку і спорядивши його 12-ма докладними примітками, коментатори не потрудилися чомусь розшифрувати, хто ж цей «розумний письменник» на ім’я (письменник чомусь, а не вчений, не публіцист чи ще якось по-теперішньому). Вони не знали, чи приховали його навмисне? Хто ж він, цей так старанно приховуваний автор? По відповідь зазирнем до книжки Нікколо Макіавеллі «Володар» у розділ «Про тих, що злочином дійшли до володарства». Цей явно недурний автор, справді, точніше сказати – письменник, аніж якось інакше, писав:

«[…] коли владу захоплюють у неправедний спосіб, кожен узурпатор повинен наважитись на необхідні для нього жорстокості за один раз, щоб йому не довелося повертатись до них знов і знов, і забезпечити за собою владу, не звертаючись до них постійно, а прив’язавши до себе підданих своїми благодіяннями. Усі необхідні жорстокості повинні бути застосовані зараз, аби їх було перенесено з меншим опором» [38].

Чи треба якось коментувати цей збіг? Принаймні, очевидно, що коло вчителів у Леніна було багато ширше, ніж звикли вважати.

Большевицький режим залюбки називав терористичним М.Бухарін: «П.Н.[Сакулін] каже: навіщо згадувати про старий режим. Я з цим не погоджуюсь. Згадувати треба. Ми застосовуєм цілу низку старих засобів. Армія була й існує і тепер Червона армія; тюрми існували й тепер існують, державні установи існують, система примусу існує, терористичний режим теж існує – тільки спрямований на інші цілі. А ви питаєте, навіщо згадувати про колишнє? Ми лише перевернули поняття “свобода”» [39].

Сучасний російський дослідник совєцького тоталітаризму А.Бакунін твердив, що на початку 1918 року большевицькі лідери розробили докладно обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту [40]. За оцінками українського Червоного Хреста, у Києві в дні муравйовщини було вбито 5 тис. осіб [41]. Але із сказаного випливає, що Муравйов, видно, не «перевищив повноваження», як вважали офіційні історики часів Брежнєва–Черненка, а діяв чітко, відповідно до ленінського бажання потопити будь-яку протидію у крові, навести страх на народ, «зробити так, щоб на сотні верст довкола народ бачив, тремтів, знав, кричав» [42]. Це потверджується і тим, що навесні того самого 1918 року, опинившись у ЧК під слідством, Муравйов був виправданий. Як пояснює сучасна дослідниця Л.Гриневич, судити його за розпалювання у військах класової ненависті до населення большевики аж ніяк не могли. Не могли судити його й за відверто виявлену протиукраїнську позицію (централізм чи великодержавний шовінізм?), ані за іґнорування принципів демократизму у військах [43]. Опубліковано копію з відношення Я.Свердлова як голови ВЦИК від 14 червня 1918 року: «Т.Розмирович: негайно з кур’єром. До слідчої комісії у справі М.А.Муравйова. Повідомляємо, що на підставі ухвали Президії Центрального Виконавчого Комітету від 9-го цього червня, справу М.А.Муравйова, за браком складу злочину (sic), слідство припинило, і справу належить передати до архіву Революційного Трибуналу при Центральному Виконавчому Комітеті» [44]. Всі вони були заодно.

Про культурний рівень чекістів ленінського призову нічого й говорити. Доповідь ЦК російського Червоного Хреста констатувала: «Величезна більшість слідчих, комендантів та інших співробітників Ч.К. складалась із людей малоосвічених, часто майже неписьменних. Інтелігентні люди були винятком» [45]. Задумуючись над тим, що становили собою вони як людський тип, Ю.Безсонов писав:

«Дехто схожий на робітників, кілька інтелігентних облич, але здебільшого це типово чекістські фізіономії. Важко визначити цей тип. Тут покидьки всього: націй – єврейської, латиської, російської; робітничого класу – нездатні піднятись, але хвалькуваті й заздрісні учні й підмайстри; інтелігенції – невдахи-адвокати, чиновники. Кримінальні злочинці тощо. За зовнішнім виглядом вони наближаються до одного типу: маленька голова, дуже скошене і без опуклостей чоло, маленькі, гострі, заглиблені й близько одне до одного поставлені, трохи скошені всередину очі. Вигляд кретина. Ніколи не можна вгадати, чим чекіст був до революції. Самі вони про це не кажуть, а коли й кажуть, то брешуть, а здогадатись важко. І здається, що він так і народився чекістом» [46].

Треба думати, писання Безсонова мають літературне джерело, оскільки книжок про большевицький терор за кордоном було ще небагато, а з берлінським виданням 1922 року він міг ознайомитися. Отож, кількома роками раніше невідомий автор у нотатках про кубанську чрезвичайку писав буквально те саме: «Іскритські, Святогори й tutti quanti– покидьки російської, латиської, єврейської та інших інтелігенцій, це душа й мозок чрезвичайок» [47]. Навряд щоб це був випадковий збіг. Потрапивши ненароком на кілька місяців у штат прилуцької ЧК, І.Козуб потім згадував, що ЧК «непомітно спотворювала психіку кожного, хто там працював. Більшість із них вважала, що мало не з усією країною треба боротися, і чим обмеженіший розумом та культурою був чекіст, тим певніший своєї правоти, не терпів жодних заперечень» [48].

Діяльність чрезвичайок у Києві 1919 року розслідували спершу судові слідчі Київського окружного суду С.Міляш[к]евич та В.Пучковський [49] (згодом утворилась окрема комісія під керівництвом генерал-лейтенанта Рерберґа [50]). Ті, хто йшов по свіжих слідах і опитував безпосередніх очевидців, дійшли такого висновку: «Що стосується окремих осіб, слідство безумовно натрапляє на викривлення психічні, себто на людей хворих і навіть божевільних. Мабуть, таким божевільним був відомий Михайлов[-Фаєрман], якого большевики розстріляли навесні, коли з’ясувалося, що, вбиваючи без розбору маси своїх жертв, Михайлов не цікавився ні їхньою провиною, ані належністю до «буржуїв», а вбивав виключно з метою садистичного мордування» [51].

Превентивний терор призначався, в першу чергу, для того, щоб приголомшити людей, зламати їх назавжди, як писав Ленін, «щоб вони не забули цього протягом кількох десятиріч» [52]. У кінохроніці можна побачити, як люди сміються, пританцьовуючи кругом багаття з ікон, як вони одностайно кличуть смерть на голови ворогів. Покоління втратило волю, стало нездатне для самостійного думання, розлюдянилося. На історичну арену вийшла совєцька людина – нова порода людей.

Німецькі окупанти могли оточити квартал, вивести звідти всіх людей і розстріляти, скажімо, кожного десятого. Такий підхід був примітивний, поверховий. Большевицький терор нібито спирався на глибоко наукову основу. Так могло здатися, оскільки існувало його теоретичне обґрунтування й системне організаційне забезпечення. Однак, з урахуванням загальної хибності теорії та її ціннісних орієнтирів, точніше буде сказати про наявність хіба що формальних ознак науковості, тобто тільки наукоподібності тієї основи, на якій терор виник.

Особливістю комуністичного світогляду завжди була й лишається ідея соціальної нерівності й класовий шовінізм у його крайніх, екстремальних формах. Його оцінки суспільного розвитку не реалістичні, а парадоксальні, революційні, руйнівні. Марксистсько-ленінська теорія неминуче містить у собі принцип класової сеґреґації. Вона ділить суспільства на принципово не рівноцінні класи, протиставляючи одні іншим. Влада відділяла звідома позитивних від звідома негативних, своїх від чужих, тих, що перебувають у системі, від позасистемних, прямим продовженням чого стали, природно, репресії.

Боротьбу між класами комуністи постійно заохочували, роздмухували і, де тільки могли, провокували, оголосивши її рушійною силою історії. Можна припустити, що всі розмови про історичну роль пролетаріату були передусім обґрунтуванням його фактичної ролі в захопленні влади як ударної сили.

Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, її можна звести до двох головних напрямків:

• формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль «будівника комунізму», а відповідно –
• відбраковка й ліквідація тієї частини населення, яка для цього не підходила. Для майбутнього суспільства ці люди вважалися шкідливими, і теорія прирікала їх на ліквідацію.

У сучасній історіографії визначилася тенденція локалізувати злочини большевизму, зв’язавши їх з особою одним-однієї людини, – Й.Сталіна. Тим часом, якщо, навпаки, розташувати епізоди терору у хронологічній послідовності, виявиться, що прямим його попередником був усе-таки В.Ленін.

Ревізіоністи говорили виключно про Великий терор 1937–1938 років, а причину його бачили передусім у поганій вдачі Сталіна. Вважалося, якби повноту влади отримав хто-будь інший з тодішніх большевицьких лідерів – той самий Бухарін, наприклад, чи навіть аби Ленін жив довше, то нічого подібного не сталося б. Говорять про видові форми – «сталінські репресії», «сталінська система». Інакодумці, виходить, протистояли, у свою чергу, «брежневській системі», «андроповській системі» тощо. Це приблизно те саме, що замість «нацистські фабрики смерті» говорити лише про кохівські чи розенберґівські. Бо чомусь багато хто уникає говорити про явище родове – «комуністичні репресії», «комуністичний терор», «комуністична система». Пройнявшись протиприродним страхом перед сталінізмом, страхом, що ледве чи контролюється і межує либонь чи не з паранойєю, останнім часом дехто побачив демократичну альтернативу йому, смішно сказати, в Троцькому. Насправді, ставлення большевицької влади до окремо взятої людини чи всього суспільства – що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за Брежнєва, – було однакове. Терор і тероризм лежали в самій природі комунізму. Як говорив Бухарін, «невміле управління прекрасною машиною зовсім не свідчить про вади самої машини. Безглуздо розбивати цю машину, аби тільки прибрати водія» [53].

Пригадаймо спостереження нашого земляка Б.Бажанова, Сталінового секретаря: «Для обох груп, що представляли сучасне й майбутнє партії і влади, питання про благо народу ніяк не стояло, і його якось навіть ніяково було ставити. Спостерігаючи їх цілий день у повсякденній роботі, я повинен був з гіркотою переконатися, що благо народу – остання їхня турбота» [54]. На відкритих політичних процесах 30-х років бійці ленінської гвардії не виступали проти існуючого ладу, тому що останній був головним їхнім дітищем.

17. Маркс Карл и Энгельс Фридрих. Сочинения. Изд. 2. – Том 34. – М., 1964. – С. 105.

18. Программа Российской социал-демократической рабочей партии. – К.: И.И.Чоколов, 1917. – С. 3.

19. Народническая зкономическая литература: Избранные произведения. – М.: Изд-во соц.-зкон. лит-ры, 1958. – С. 89.

20. Несвіцький О.О. Полтава у дні революції та в період смути. – С. 73.

21. Известия ВЦИК. – 1919. – 3 января. № 2.

22. Троцкий Лев Давидович (1879-1940). Терроризм и коммунизм. – Пб.: Гос. изд-во, 1920. – С. 53, 56.

23. Коммунистический режим и народное сопротивление в России. – М.: Посев, 1998. – С. 10.

24. Ленин В.И. Речь на заседании Петроградского совета рабочих и солдатских депутатов 4/17 ноября 1917 г. // Ленин В.И. ПСС. – Т. 35. – М., 1962. – С. 63. Д.А.Волкоґонов, якому був доступний комплект ленінських творів із сталінської книгозбірні, звернув увагу на те, що попри численні позначки й нотатки, саме на цю популістську заяву, добре розуміючи її вартість, Сталін не звернув анінайменшої уваги (Волкогонов Дм. Триумф и трагедия: Политич. портрет И.В.Сталина: В 2-х кн. – Кн. І, ч. 2. – М.: Новости, 1989. – С. 54).

25. Ленин В.И. Телеграмма пензенскому губисполкому, 9 августа 1918 г. // Ленин В.И. ПСС. – Т. 50. – М., 1965. – С. 143-144.

26. Ленин В.И. Телеграммы А.К.Пайкесу// Ленин В.И. ПСС. – Т. 50. – М., 1965. – С. 165.

27. Ленин В.И. Телеграмма Л.Д.Троцкому, 10 сентября 1918 г. // Там само. – С. 178. «Шифром (оригинал мне вернуть)».

28. РЦХИДНИ. Ф. 2. Оп. 1. № 13067. Л. 1. Цит. за: Волкогонов Дм. Семь вождей: Галерея лидеров СССР: В 2-х кн. – Кн. 1. – М.: Новости, 1995. – С. 156.

29. Ленин В.И. Задачи союзов молодежи, 2 октября 1920 г. // Ленин В.И. ПСС. – Т. 41. – М., 1963. – С. 310.

30. Ленинский сборник, изд. 3. [Т.] І / Под ред. Л.Б.Каменева. – М.; Л., СМХХV. – С. 87.

31. Архив русской революции. – Т. 3. – М., 1991. – С. 150.

32. Троцкий Л. Терроризм и коммунизм. – С. 53, 56.

33. Волкогонов Дм. Семь вождей. – Кн. 1. – С. 156.

34. Разрыв тт. Антонова-Овсеенко и Крестинского с троцкистской оппозицией // Правда. – 1928. – 8 апреля. № 84 (3916). – С. 2. Лист від 4 квітня 1928 р.

35. Сто сорок бесед с Молотовим: Из дневника Ф.Чуева. – М.: Терра, 1991. – С. 184.

36. Там само. – С. 185.

37. ЦПА ИМЛ. – Ф. 2. – Оп. 1. – № 22947. Цит. за: Новые документи В.И.Ленина // Известия ЦК КПСС. – 1990. – Апрель. – № 4 (303). – С. 191-192.

38. Макиавелли Николай. Государь / Пер. с ит. под ред. Н.Курочкина. – СПб.: Русская книжная торговля, 1869. – С. 40.

39. Бухарин Николай Иванович (1888—1938). Судьбы русской интеллигенции // Печать и революция. – 1925. – № 3. – С. 1-10. Цит. за: Бухарин Н.И. Избранные произведения: Путь к социализму. – Новосибирск: Наука, СО, 1990. – С. 113.

40. Бакунин А.В. Генезис советского тоталитаризма // Уральский исторический вестник. – № 1. – Екатеринбург, 1994. – С. 103.

41. Книга скорби // Малая Русь. – Вып. 2. – К., 1918. – С. 231.

42. Латышев А. В.И.Ленин: «Морали в политике нет» // Комсомольская правда. 1992. – 12 февраля. № 34 (20334). – С. 2. Лист від 11 серпня 1918 року.

43. Гриневич Людмила Володимирівна (нар. 2 лютого 1962). Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. К., 2001. 336 с.

44. Там само.

45. Доклад Красного Креста. – С. 345.

46. Безсонов [Ю.Д.]. Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. – С. 16-17.

47. Люсьмарин Г. Кубанская чрезвычайка // Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 240.

48. Козуб Іван. Доба і доля: Спогади. – К.; Торонто; Едмонтон: КІУС, 1996. – С. 218. І.Козуб служив короткий час командиром каральної роти, слідчим Губревтрибуналу, уповноваженим губчека (ЦДАГО України. № 43928 ФП / кор. 638. Т. 5. Арк. 35).

49. Следствие об ужасах чрезвычайки // Русь. – К., 1919. – 22 августа / 4 сентября. № 10. – С. 2. Пор.: Предварительное следствие о «Чрезвычайке» // Вечерние огни. – 1919. 24 августа / 6 сентября. № 12. – С. 4.

50. Расследование деятельности чрезвычаек // Вечерние огни. – 1919. – 6/19 сентября. № 17. – С. 2.

51. Кровавое прошлое // Вечерние огни. – 1919. – 10/23 сентября. № 20. – С. 3.

52. Новые документи В.И.Ленина. – С. 192 (лист Молотову для членів Політбюро, 19 березня 1922 року).

53. Авторханов Абдурахман Геназович (7 листопада / 25 жовтня 1908 – 24 квітня 1997, Мюнхен). Технология власти. – М., 1991.– С. 180-181.

54. Бажанов Борис Георгиевич (9 серпня 1900, Могилів-Подільський — 1982, Париж). Воспоминания бывшего секретаря Сталина. – Париж; Нью-Йорк: Третья волна, 1983. – С. 118.