Реконструкція джерельної бази

Сергій Білокінь

Розвиток пізнання має свою логіку й послідовність. Очевидно, що по-справжньому із самою суттю большевицької влади ми познайомимося, коли за матеріалами центральних московських архівів, де зберігаються справжні таємниці, номер за номером, вихідна за вихідною, буде видано весь корпус законоположень і циркулярних розпоряджень. Аналіз таких матеріалів дав би змогу визначити їхню суть, кредо їхніх авторів, з’ясувати реальну історію СРСР і України.

Досі подібного видання не було. Надій на те, що воно в Росії незабаром з’явиться, немає. У колишніх республіканських архівах повних комплектів документів нема й не може бути, бо вони справді вибухонебезпечні і тому влада й московські діячі вищого рівня зберігати особливо цікаві для сучасних дослідників документи їм не довіряли (і мали рацію). Так, В.Щербицький розписувався в тому, що ознайомлювався з закритими рішеннями політбюро ЦК КПРС, але самі тексти рішень у київських архівах не завжди відкладались.

Однак певні параметри і навіть певні документи реконструюються. Існує, наприклад, велика кількість мемуарних та інших джерел, які містять широку фактографію про діяльність «чрезвичайок».

Звірства ленінських чрезвичайок могли бути стихійні, їх можна було б трактувати як відрухову реакцію якогось укому чи губкому на прикрі для червоних донесення з близького фронту, звістки про наступ армії УНР, добровольців абощо. Але наша оцінка катувань, що широко провадились в ЧК, буде інша, коли виявиться, що большевики планомірно практикували погром людності і що винищення інтелігенції чи робітництва було систематичне й холоднокровне. На жаль, спогади людей, які перебували в чрезвичайках різних міст, вказують на існування спільних інструкцій, прийти яким було більше нізвідки, як тільки з центру. Ясна річ, – витворивши такого монстра, як чрезвичайку, самі большевики повинні були боятися свого дітища й прагнути його хоч якось контролювати. Найбільшу небезпеку таїли в собі, природно, розстріли, які треба було не випускати з поля зору, з-під найпильнішого контролю. Можемо зробити висновок, що для проведення розстрілів існували прямі інструкції. Аби не пустити розстріли, справді, на самоплив, большевики намагалися регламентувати передусім час і характер їхнього проведення.

Не може не впасти в око, що в’язні різних міст називають ту саму кількість розстрільних ночей. У щоденнику полтавського лікаря О.Несвіцького читаємо: «Двічі на тиждень (вівторок і п’ятниця) відбуваються за вироками ЧК розстріли» [1]. Є відомості про розпорядок роботи московської чрезвичайки (Луб’янки) 1921 року: «Тих, кого судила «трійка» М.Ч.К., розстрілювали звичайно по середах і суботах» [2]. Отже, в обох випадках – лише два дні на тиждень [3]. Керівництво, як бачимо, домагається розстрілів порціями, розміри яких повинні були доповідатися, аби вони не перетворились на перманентний процес. Але в’язень одеської чрезвичайки П. Ґарві дає раціональніше пояснення цьому: «Двічі на тиждень відбувалися засідання «колегії губчека». Наступного дня засуджених до розстрілу під вечір переводили до цієї кімнати, звідки їх партіями по 4-5 душ виводили […]» [4].

До деталей продумувалось і саме здійснення акцій. Ось спогад Ю.Безсонова про діяльність петроградської ЧК: «Раптом, унизу в подвір’ї пролунав крик, але відразу ж загув і мотор автомобіля… Він працював, але з двору не вийшов. Мабуть, страта відбулася тут же таки у льосі, новим у світовій історії способом, – пострілом у потилицю смертникові, що йшов попереду» [5]. Про відсиджування влітку 1918 року у московській ВЧК розповів Ник. Бєґлєцов (псевдонім): «Розстрілювали тоді десь неподалік, у подвір’ї, заводячи для цієї операції автомобіль, щоб перехожі не чули пострілів» [6]. Н.Авербух повідомив про застосування транспорту в чрезвичайці одеській (1919): «Страта нещасних жертв відбувалась у «чрезвычайке» № 8, а гуркіт спеціально пристосованого автомобіля, якого заводили під час страти, оповіщав усіх, що ось відбувається велика інквізиторська справа над невинними…» [7]. Себто, автомобіль тут не приховував факт убивства, як хотілося чекістам, а, навпаки, сповіщав про нього. Як бачимо, в розстрілах простежується системність, нав’язувана регіонам, що перебували в різній воєнно-політичній ситуації. Пізнішого часу стосується спостереження О.Семененка: «Методи мучительства однакові в усьому Совєтському Союзі. Коли до тюрми потрапляли люди з Туркестану, з Сибіру, вони розповідали, що допити й там такі самі» [8]. Можна не мати інструкцій, що регламентували діяльність ЧК, але про їхнє існування свідчить оцей яскравий збіг.

Ті, хто розстрілював, одержували заохочення, – вони могли узяти щось із речей чи одежі розстріляного (золотий годинник, піджак, чоботи тощо). Режим завжди дбав про тих, хто його свого часу завойовував і згодом боронив. Київські сестри милосердя Червоного Хреста розповідали: «Один із помічників коменданта В.У.Ч.К. Іван Іванович Парапутць ходив, пишаючись, у шинелі на форменій червоній підкладці, що належала генералові Медеру, котрого він убив» [9]. В’язень катеринодарської чрезвичайки говорив: «Розстрілювали в нижній білизні, верхній одяг ставав здобиччю чекістів» [10]. А.Чумаков, один із ранніх в’язнів Луб’янки (початок 1921 року), свідчив: «Смертників викликали з одиночок і наказали тут же таки роздягтися» [11]. Г.Аґабеков живописує: «На ранок комісари йдуть додому відпочивати після нічної роботи. Під пахвами в них вузлики. Це все, що вони знайшли вартісного у вбитих селян» [12]. Коли денікінці, узявши Київ, розпочали на Лук’янівському цвинтарі розкопки, усі трупи виявились голі [13]. Інакше кажучи, такий «порядок» було заведено по всій країні. Це теж, очевидно, обумовлювалось певними циркулярами.

Головною особливістю совєцької пенітенціарної системи була її плановість. Загалом по Україні за держбюджетом на 1927/28 роки передбачалось утримування 29 500 в’язнів – із них 28 тис. за кошторисом НКВД і півтори тисячі хворих за рахунок кошторису Наркомату здоров’я. Бюджет передбачав навіть «природну» смертність – 3 %. У кошторисі витрат на Лук’янівську в’язницю на 1925/26 бюджетний рік, виходячи з «норми» 5 карбованців на поховання одного в’язня («викопування могили» тощо), відзначалося навіть, що у той чи інший спосіб помре 75 душ [14]. Планове господарство провадилося скрізь – на виробництві, в тюрмах і концтаборах.

Навіть не маючи оцих вихідних циркулярів, що формували державну політику масового терору й увесь її механізм, все-таки певне уявлення про них ми можемо одержати уже тепер. Не маючи на руках циркулярів про здійснення етнічних чисток, знаємо, що на запит Київського міського товариства греків ЦДАГО України виявив справи на 30 репресованих. Важко не помітити, що 27 ув’язнень припадає на дуже вузький проміжок часу – між 15 грудня 1937 року і 3 січня 1938 року Далі, 23 особи розстріляли в один день – 25 лютого 1938 року Погодьмося, що це те саме, що одержати від архівіста сам текст директиви. До речі, вона згадується у виписці з копії протоколу № 41 НКВД СРСР та прокурора СРСР від 5 лютого 1938 року в справі Г.Мурузі: «Слухали: Матеріали на осіб, звинувачених у шпигунській, диверсійній, повстанчій та націоналістичній діяльності, надані Управлінням НКВД по Київській області, у порядку директиви НКВД № 50215 від 11-го грудня 1937 р.» [15]. Отже, маємо повну реконструкцію документа, навіть його номер, – що ще потрібно дослідникові?

Друга обставина. На щастя, діловодство совєцьких спецслужб було так жорстко регламентоване, справи формувались настільки «правильно», що основні засади досі закритих законоположень і циркулярів можна тепер реконструювати ще й за зразками їхнього практичного застосування.

По-третє, немає в світі нічого довершеного. То там, то тут навіть у таких маловартісних джерелах, як слідчі справи, трапляються подекуди окремі документи загальнішого значення, що відхиляють завісу над досі ще не розкритими. Таких, випадково не вилучених документів пощастило виявити досить багато. Мені трапилась простенька довідка: «Повідомляємо, що за картотекою обліку відвідувачів німецького консульства в м. Києві Тарасевич В.[алентина] І.[ванівна] не проходить» [16]. Ця довідка дає уявлення про тотальну реєстрацію тих громадян, хто порушував «залізну завісу».

Отож, перед дослідниками стоїть питання, чи передбачали комуністичні вожді терор із самого початку свого панування, тобто він був іманентний, входив до комуністичної ідеології, чи, можливо, виник якось сам по собі – стихійно й спонтанно, наприклад, як відповідь на білий терор. Коли ці питання з’ясуються, можна буде остаточно визначити міру злочинності самої комуністичної ідеології.

1. Несвіцький Олександр Олександрович (1855-1942). Полтава у дні революції. – Полтава, 1995. – С. 110. Запис від 29 червня 1919 року.

2. Чумаков А. «Корабль смерти» // Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 33.

3. 1931 року у Бутирках розстрілювали у вівторок, четвер і суботу (Альбрехт К.И. В подвалах ГПУ. – Б.в.д. – С. 14).

4. Гарви П. Дни красного террора в Одессе: Из воспоминаний // Социалистический вестник. – Нью-Йорк; Париж, 1960. – № 1 (737). – С. 21.

5. Безсонов [Ю.Д.]. Двадцать шесть тюрем и побег с Соловков. – Paris: Imprimerie de Navarre, 1928. – С. 21. Це оповідання можна датувати вереснем 1918 року, оскільки мемуарист потрапив до чрезвичайки після убивства Урицького.

6. Беглецов Ник. В дни «красного» террора // Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 72.

7. Авербух (Авенариус) Н.И. Одесская «чрезвычайка» – большевистский застенок: Факты и наблюдения, Ч. 1. – Кишинев: Импримерия Статулуй, 1920. – С. 7.

8. Семененко Олександр Платонович (1898—1978). Харків, Харків… Вид. 2. – Б.м.: Сучасність, 1977. – С. 155.

9. Доклад Центрального комитета Российского Красного Креста о деятельности Чрезвычайной комиссии в Києве // Архив Русской революции, издаваемый Г.В.Гессеном, [том] VI. – Берлин, 1922. – С. 346, 351. Парапутць, молодий латвієць, племінник Лаціса (С. 355).

10. Люсьмарин Г. Кубанская чрезвычайка // Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 235. Події кінця 1920 – початку 1921 року.

11. Чумаков А. «Корабль смерти»//Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 33. Пор. с. 31, 35.

12. Агабеков Георгий Сергеевич. ЧК за работой. – М.: Книга-Просвещение-Милосердие, 1992. – С. 44.

13. Раскопки на Лукьяновском кладбище // Вечерние огни. – К., 1919. 2/15 сентября. № 13. – С. 2.

14. ДАКО. – Ф. р-112. – Оп. 2. – № 8078. – Арк. 35.

15. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – № 49883 ФП / кор. 974. – Том 1. – Арк. 33.

16. ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – № 58840 ФП / кор. 1495. – Том 1. – Арк. 115.