Кубанська операція

Сергій Білокінь

За відомостями колишнього співробітника УДБ ОҐПУ В.Денисова, в історії органів НКВД було кілька визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів» цілі краї, області й союзні республіки. Можна вказати на такі операції: Кубанська операція (1932–33), Тамбовсько-Воронезька (1934), Московська й Ленінградська (1936), Приморська (Далекосхідна; 1937–38), операції з чистки Естонії, Латвії, Литви, Західної України, Західної Білорусії.

В основу цілковито таємної спеціальної інструкції, якою завжди користувались під час підготовки оперчекістського складу перед проведенням будь-яких масових «очисних» операцій, було покладено досвід першої з них – Кубанської операції 1932–1933 років. Вона була спрямована головним чином проти кубанського козацтва, серед якого, на думку органів ОҐПУ, нараховувалося не менше 90 % нелояльних до влади осіб. Операцію було проведено за планом, розробленим в УДБ ОҐПУ під керівництвом третього заступника голови ОҐПУ й начальника Головного управління Робітничо-селянської міліції Г.Прокоф’єва [128]. На місці нею керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОҐПУ, що складалась із вищих чинів УДБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОҐПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СРСР із внутрішніх військ ОҐПУ. Для проведення кубанської операції до місцевих сил ОҐПУ на території краю додатково підтягли ще 22 спецоперзагони по 300—400 осіб, себто близько 8 тис. відбірних і добре озброєних солдатів ОҐПУ. В енкаведистських колах вважали, що разом із оперчекістським складом і місцевими силами ОҐПУ в Кубанській операції взяло участь близько 12 тис. осіб.

Наводжу дальшу розповідь В.Денисова:

«Операція поділялась на дві частини – оперативно-підготовчу та оперативно-виконавчу. Оперативно-підготовча частина містила поділ усього корінного (не приїжджого) населення на 4 категорії.

Категорія А – активні учасники білого руху й активні вороги колективізації. Ця категорія підлягала знищенню.

Категорія 1-ша – учасники білого руху й пасивні вороги колективізації. Віднесені до неї не підлягали розстрілу на місці, а призначались до довгострокового замкнення у таборах 3-го розряду, себто практично теж знищувалась.

Категорія 2-га – до неї увійшли поголовно всі, не віднесені до категорій А й 1-ї, і ті, хто раніше чимось особливим не довів свою особливу лояльність совєцькому режиму. 2-га категорія підлягала короткостроковому (до 5 років) замкненню у виправно-трудових таборах з подальшим адміністративним поселенням на північних околицях СРСР. Невелика частина 2-ї категорії, головним чином великі працездатні родини (з 8 душ, з яких 6–7 працездатних), відправлялись прямо на адміністративне поселення на нижню течію р. Єнісею, на північ від Туруханська.

Категорія 3-тя включала в себе ту частину корінного населення, що колись чимось особливим довела свою лояльність до більшовизму і хто через це поки що не підлягав знищенню, ув’язненню чи засланню. Хоча треба зауважити, що до категорій А, 1-ї та 2-ї потрапило чимало й таких осіб, хто в період громадянської війни й революції був на боці червоних.

Мемуаристка свідчить:

«Особливо жахлива недоля спіткала станицю Полтавську, що мала коло 28 тис. населення. Після невдачі з СОЗом і виселенням мужчин, цю станицю цілу вивезли за Урал, крім 48 червоно-партизанських родин. Виселяти приїхав сам Лазар Каганович. Людей напихали до вагонів, не зважаючи на якісь там норми. Вагони замикалися й у такому стані везлися аж за Урал. А за Уралом усіх їх зігнали у дику тайгу та обгородили колючими дротами. Там жінки, діти й старі почали пухнути з голоду та мерзнути з холоду. За півроку за них і чутка зникла. А там, на Кубані замість Полтавського куреня повстала Червоноармійська станиця – заселена зайдами з Московщини. Така ж недоля спіткала станиці: Уманську, Новомалоросійську, Іванівську й інші» [129].

Технічно Кубанська операція провадилась таким чином: у станицю чи районний центр приїздила посилена оперативна чекістська група в супроводі спецоперзагону, котрий разом з місцевими працівниками ОҐПУ й міліції провадила розбивку людності на вказані вище категорії і складала списки на кожну категорію окремо. Робилось це все цілком довільно, без жодної перевірки й розслідування. Наприклад, для того, щоб ввести людину до категорії А, вистачало усного доносу якого-будь місцевого довіреного комуніста, що 1918 р. ця особа не мешкала в станиці. її не питали, де вона була і що робила 1918 р., а просто записували до категорії «А», нотуючи: «1918 року служив у білій армії».

Один старий чекіст, що брав участь у Кубанській операції, оповідав, що діяв так:

«Беру список колгоспу, викреслюю вже внесених у списки категорій А й 1, потім остачу ділю навпіл і другу половину (тих, хто записавсь у колгосп не перший) відношу до категорії 2 як пасивних ворогів колективізації. Якщо виходило мало, додавав до другої половини ще половину від першої половини».

Після підготовки списків до станиці або району викликалися додаткові спецоперзагони, кількістю за потребою. Якщо передбачалась небезпека, що буде вчинений опір, викликалося по 3 й 4 спецоперзагони. Усі дороги перерізалися заставами, і людей, згідно з складеними списками, починали арештовувати. Як правило, спершу арештовували категорію А. Тут, залежно від обставин, арештованих під виглядом відправки до в’язниці для слідства відвозили на декілька кілометрів у степ, примушували вирити собі могилу й розстрілювали. А в оперативну виїзну інспекцію УДБ ОҐПУ, що сиділа в Краснодарі, відправляли акт розстрілу з оригіналом списку розстріляних. У тих випадках, якщо розстріл на місці був чомусь небажаний, арештованих, що підлягали знищенню, відправляли до Краснодара або Ростова й розстрілювали там, у внутрішніх в’язницях ОҐПУ.

Категорію 1-шу й 2-гу з дозволом захопити мінімум необхідних речей і небагато продовольства етапом відправляли на найближчі залізничні станції, вантажили у заздалегідь замовлені ешелони й відправляли на північ в етапно-сортувальні пункти. Тих, кого висилали до табору, розташованого на півночі Європейської частини СРСР (головним чином 2-га категорія), спрямовували звичайно у Грязовець і Кіров (В’ятка). Ті, кого відправляли до Північного Сибіру, всі проходили через Новий Орськ на південному Уралі.

Крім випадків, коли людей цілими сім’ями висилали на спецпоселення, родини не зберігалися. Діти від 10 до 16 років приписувалися до одного з батьків, що висилалися. Діти, старші 16 років, вносилися до етапних списків часто окремо від обох батьків, їм ставився мінімальний термін, і вони окремо від сім’ї їхали до табору. Діти, молодші 10 років, тимчасово здавалися в сім’ї, що не підлягали висилці. Потім їх розсилали по дитячих будинках різних міст Радянського Союзу.

За припущенням багатьох обізнаних осіб з кіл НКВД, Кубанська операція ОҐПУ зачепила близько 2 млн душ. При цьому близько однієї чверті цієї кількості було розстріляно, а решту вислано з Кубані на північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

Важливо відзначити, що під час проведення таких масових операцій, як правило, не провадилося жодної документації, і в архівах місцевих органів НКВД ніколи слідів не залишалося. Складалися тільки списки на категорію А, завжди в одному примірнику, який разом з актом про розстріл або разом з арештованими (якщо вони не розстріляні на місці) передавався у виїзну оперативну інспекцію ГУДБ. На дві інші категорії списки складалися у двох примірниках. Перший з них ішов у виїзну оперінспекцію, а другий лишався у справі опергрупи. На основі його потім робилися списки ешелонів.

З відправленими у табори або на поселення жодних справ, окрім списку ешелону, не надсилали. У списку ешелону вказувалося: прізвище, ім’я, дата й місце народження, а також термін ув’язнення в таборі. Ніяких інших даних – навіть причин, чому висилається та чи інша особа, у випадках таких масових акцій не давалося.

У Кубанській операції безпосередньо брав участь старший лейтенант ДБ С.Перевозников, що працював перед війною в Ленінградському управлінні НКВД. Він розповідав, що після їхньої роботи у станиці Ново-Олександрівській, що нараховувала близько двох з половиною тисяч мешканців, залишилося усього 300 душ, і це, за його словами, ще багато; були станиці, де залишалося по три-п’ять родин, а то й зовсім нікого [130].

128. Лубянка, ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917–1960: Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. – М.: Демократия, 1997. – С. 153.

129. Кубанська Г. Тернистими шляхами. – С. 51.

130. Денисов Вадим. Массовые акции КРУ и СПУ НКВД // Народная правда. Paris, 1950. – Septembre. № 9-10. – С. 29-30.