Великий терор

Сергій Білокінь

Не раз траплялось читати (як правило, автори таких заяв з документами не працювали), що Великий терор відбувся відносно стихійно. Стихійно – значить, винних немає. Тим часом московський історик О.Хлевнюк твердив, що з особливо таємних постанов політбюро ЦК ВКП(б), що проходили під грифом «окрема папка», випливає однозначний висновок: «[…] так званий «1937 рік» був зовсім не серією стихійних і непродуманих арештів і розстрілів (як здавалось раніше), але в основному єдиною, організованою у всесоюзному масштабі операцією» [141].

Звичайно ж, терор проводився не лише на догоду догмі, він мав також і велике практичне значення. Масові арешти й систематичний терор були, здавалося б, невмотивовані, коли говорити про конкретних людей, які нічим не завинили навіть з погляду офіціозу. Але якщо розглянути терор на тлі економічного життя країни, з’ясується, що здійснення репресій було безпосередньо пов’язане з завданнями й потребами планового народного господарства. У 1930–32 рр. Політбюро ЦК КП(б)У давало у ЦК ВКП(б) кількісні заявки на заслання розкуркулених. У центрі ці показники зіставляли з даними про «місткість» трудових резервів у північних регіонах, необхідних для «будов комунізму». Як ствердив російський емігрант В.Жирмонт (1949), арешти були нічим іншим, як ловлею рабів для господарського використання майже безкоштовної робочої сили:

«Якщо зіставити криву піднесення індустрії з кривою масових арештів, вони зійшлися б у всіх своїх точках: кожний новий «-буд», кожний новий «комбінат», кожна нова «магістраль» – породжували нові арешти й заслання» [142].

У порівнянні зі Східним Сибіром, де механічний приріст населення на 1939 рік склав 14 % відносно чисельності всього населення 1926 р., на Далекому Сході він дорівнював 68,8 %. Механічний приріст міського населення переважав природний у 7,7 рази [143].

Стрижнем масових репресій стало рішення ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 р. «Про антисовєцькі елементи» [144]. Телеграма, розіслана секретарям обкомів, крайкомів та ЦК нацкомпартій, наказувала:

«[…] узяти на облік усіх куркулів, що повернулись на батьківщину, і карних злочинців з тим, щоб найворожіші з них були негайно розстріляні в порядку адміністративного переведення їхніх справ через трійки, а інші, менш активні, але все-таки ворожі елементи, були переписані й вислані до районів за вказівками НКВД. ЦК ВКП(б) пропонує у п’ятиденний строк подати до ЦК склад трійок, а також кількість осіб, що підлягають розстрілу, так само й кількість тих, хто підлягає засланню» [145].

Інформація з місць про кількість «антисовєцьких елементів» надходила протягом кількох тижнів. Виходячи з якогось середнього рівня, московський центр (політбюро) виробив ліміти, що визначали масштаб операції. Відповідальним за її проведення було призначено заступника Єжова М.Фриновського. В історії України цей кат уже був відомий тим, що підписав смертний вирок 359 воякам, узятим 1921 р. в полон під час бою під Базаром.

30 липня Фриновський направив на затвердження Політбюро ЦК ВКП(б) оперативний наказ Єжова № 00447 «Про операцію із репресування колишніх куркулів, карних злочинців та ін. антисовєцьких елементів», прийнятий до розвитку цього рішення. Він містив ліміти на розстріл і термін заслання для кожної республіки, краю та області:[146]

Що це означало? Усіх репресованих поділяли на дві категорії. Перша підлягала негайному арештові й розстрілу, друга – ув’язненню в таборах чи тюрмах на різні строки. Протягом чотирьох місяців повинні були бути репресовані 259 450 душ, із них убиті відразу 72 950. Але місцеві керівники одержували право діставати від Москви додаткові ліміти на репресії. Крім того, ув’язненню чи засланню могли піддаватися родини репресованих.

Якщо «згори» було встановлено «план із ворогів народу», то на місцях виступали із зустрічними пропозиціями. У чотири місяці машина терору не вклалася: операція розгорталась далі. 5 вересня, 29 вересня й 11 грудня 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський тричі звертався до НКВД СРСР з проханням про додаткові ліміти [147]. Опубліковано одну з вересневих доповідних Леплевського: «За моїм клопотанням від 5 вересня ц.р. ліміт 1-ї категорії був Вами збільшений на 4 тис. 200 чоловік. З початку операції до 27 вересня ц.р. обласними трійками по Україні в цілому вже засуджено 23 158 чол., по 1-й категорії – 5458, по 2-й категорії – 13 700 чол. Таким чином, у межах затвердженого ліміту трійки найближчими днями розглянуть справи на решту 9842 чоловіка (по 1-й категорії – на 2742 чол., по 2-й категорії – на 7100). На 28 вересня на Україні є ще 13 764 заарештованих по куркульській операції, справи на яких не розглянуті трійками, крім того, в обласних трійках НКВД УРСР є матеріали, на основі яких можна ще репресувати понад 15 тис. чоловік. Тим більше, що з організацією на Україні чотирьох нових областей (Полтавської, Миколаївської, Житомирської, Кам’янець-Подільської) і наближенням тим самим керівництва з обласних центрів до районів посилюється оперативний натиск на куркульські та інші контрреволюційні елементи. Прошу затвердити додаткові ліміти для України по 1-й категорії – 4500 чол., по 2-й категорії – 15 200 чоловік».

Союзний наркомат підтримав це клопотання. Ліміти були збільшені: за першою категорією до 26 150 осіб, за другою – до 37 800, разом – до 63 950 [148], тобто втричі більше, ніж передбачалося спочатку.

Колишній начальник ГПУ України (1932 – лютий 1933) С. (Стах) Реденс, одружений із сестрою дружини Сталіна Анною Сергіївною, тобто людина, яка брала участь у розробці стратегії репресій і в мисленні якої відбилась логіка командарма, а не «окопна правда», розповідав:

«Потім почалась операція з вилучення кримінальних, що продовжували злочинну діяльність, куркулів, кол. білих, кол. поліцейських чинів, священнослужителів, кол. есерів, що повтікали з заслання, та іншого антисовєтського елементу […]. Перед початком цієї операції було скликано нараду наркомів, начальників обласних і крайових управлінь НКВД, що відбулась у липні 1937 року […]. Були встановлені ліміти для кожної області […]. Для Московської області на першу категорію було визначено 6000 і другу 30 000 (тоді ще не були виділені Рязанська й Тульська області). Щодо інших областей визначав числа Фріновський […]» [149].

Навпаки, облік за національною ознакою не провадився зовсім, і коли на черговому повороті державної політики розпочали етнічні чистки, енкаведистам довелося підбирати прізвища за їхнім співзвуччям. 14 квітня 1939 р. колишній нарком С.Реденс на допиті пригадав: «Після мого від’їзду до Казахстану Заковський […] за 2 місяці арештував 12 500 чоловік, причому арешти проводилися за телефонною книжкою, аби лишень прізвище було схоже на польське, латиське, болгарське тощо» [150]. Готових картотек на «латвійців», «болгар» чи «поляків» у НКВД не було.

Уявлення про здійснення терору на місцях можна отримати із свідчень репресованих згодом чекістів. Є.Крупников оповідав: «У Славутськім районі я також пропрацював два роки. За цей час були заведені аг.[ентурні] розробки, справи-форм.[уляри], створено й накопичено значний оперативний облік, який дозволив протягом лише перших операцій, влітку 1937 року, зняти біля двохсот душ шпигунського й контрреволюційного] елементу» [151].

Те, що наведено вище, хтось міг би назвати інсинуацією. Річ у тім, що запропоновану реконструкцію збудовано здебільшого на емпіричному матеріалі та спогадах. Відомі ж накази та циркуляри майже не відомі. Та один факт цю модель підтверджує. Щойно вийшла книжка дисидента В.Марченка «Творчість і життя», де наведено розповідь одного з найстаріших тоді совєцьких політв’язнів В. Підгородецького (на той час мав в’язничний стаж – 27 років): «Нашій боївці ОУН було доручено захопити прокурора в місті Дрогобичі». Після короткої дискусії вояки порадили прокуророві

«захопити не тільки теку, а й папери з сейфу. Так от, ні розповіді про катування під час допитів, ні сваволя на судових процесах, ні зізнання про особисті покривання порушень законности не були такими кричущо викривальними, як рознарядка на те, скільки в’язнів має постачити область за місяць, квартал, рік!» [152].

141. Хлевнюк О. Управление государственным террором // Свободная мысль. – 1994. – Май. – № 7-8. – С. 125.

142. Жирмонт В. Экономическая функция террора // Социалистический вестник. – 1949. – № 6. – С. 117.

143. Платунов И.И. Влияние миграций на численний рост населення северных и восточных районов СССР в 20–30-е гг. // Проблеми исторической демографии СССР: период социализма. – Кишинев: Штиинца, 1985. – С. 48.

144. Хлевнюк О. Управление государственным террором // Свободная мысль. – 1994. – Май. № 7-8. – С. 125.

145. Расстрел по разнарядке // Труд. – 1992. – 4 июня. № 88 (21612). – С. 1, 4.

146. Там само. – С. 4.

147. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні. – К., 1997. – С. 167-168.

148. ДА СБУ. – № 312. – Л. 28. См.: Ковтун Г.К., Войналович В.А., Данилюк Ю.З. Масові незаконні репресії 20-х – початку 50-х років на Полтавщині. – Полтава, 1992. – С. 22.

149. Документи з історії НКВД УРСР // Наше минуле. – 1993. – Ч. 1 (6). – С. 41. Реденс оперував цією статистикою тому, що після Києва перейшов працювати до УНКВД Московської області, а потім був наркомом внутрішніх справ Казахської РСР.

150. Там само.

151. ЦДАГО України. – № 31137 ФП / кор. 180. – Т. 2. – Арк. 38.

152. Марченко Валерій. Межи жорен пекельних // Марченко В. Творчість і життя. – К., 2001. – С. 334.