Місце паспортизації
в інформаційно-управлінській
системі державного терору
Сергій Білокінь
Переписи населення призначались в СРСР передусім для дальшого планування народного господарства, чим їхнє значення, зрештою, й обмежувалось. Переписи були одномоментні. На відміну від особових справ набір відомостей про людину не тривав у часі, не розвивався. Ще гірше було те, що він не рухався далі слідом за самою людиною. Гнучкішу реєстрацію підвладного населення большевики провели в два етапи (1932 та 1974) у вигляді паспортизації. На першому етапі, щоправда, вона не охоплювала селян [93]. Повну паспортизацію здійснено поетапно, вона розтяглась на кілька десятиліть. Паспорт перекрив собою добірку довідок, якими оперувала людина раніше.
Паспортизації влада потребувала для диференційованого обліку населення. Є.Олицька свідчила:
«Наприкінці 1931 року країна була буквально переповнена нелегальними, що тікали із сіл, жили за липою чи зовсім без документів. Ішли із сіл розкуркулені чи ті, хто сподівався розкуркулення, тікали заслані й переселенці. […] Згодом мені траплялось бачити цілий колгосп, що склався з «куркулів», які тікали з України. Утікши, вони могли працювати на залізничному будівництві. Разом з дорогою рухалися уперед, жили в бараках» [94].
Запровадивши 27 грудня 1932 року по СРСР єдину паспортну систему й обов’язкову прописку паспортів, влада ставила перед собою одверто репресивну мету. ЦВК і РНК щиро й одверто оголосили про це вже на початку відповідної постанови:
«Задля кращого обліку населення міст, робітничих селищ і новобудов і розвантаження цих населених місць від осіб, не зв’язаних з виробництвом і роботою в установах чи школах і не зайнятих громадсько-корисною працею (за винятком інвалідів та пенсіонерів), а також з метою очищення цих населених місць від куркульських, кримінальних та інших антигромадських елементів, Центральний виконавчий комітет і Рада народних комісарів Союзу РСР ухвалила: 1. Встановити по Союзу РСР єдину паспортну систему на підставі положення про паспорти» [95].
Для проведення паспортизації територію держави було поділено на кілька категорій:
а) особлива категорія: прикордонна 100-кілометрова смуга;
б) 1-ша категорія: Москва, Ленінград і 100-кілометрова смуга довкола цих міст;
в) 2-га категорія: міста – центри промислових районів: Київ, Харків, Мінськ, Баку, Дніпропетровськ та ін.;
г) 3-тя категорія: обласні центри: Орел, Курськ, Вороніж, Полтава, Вінниця та ін.;
д) робітничі поселення: Донбас, Кузбас, Урал і т. ін. Ці поселення дорівнювались до режиму 3-ї категорії;
є) 4-та категорія: районні центри [96].
Паспорти мали одержати чоловіки й жінки, починаючи від 16-літнього віку, а також працівники міліції та демобілізовані червоноармійці, що прибували до режимних місцевостей. Селяни [97], а також червоноармійці та працівники НКВД паспортів не отримували. Це дало змогу прикріпити селян до певного місця, до їхніх колгоспів залежністю справді кріпацькою, оскільки одержати працю в місті без паспорта вони вже не могли. Зв’язок паспортної системи з утисками населення був такий міцний, що мемуаристи іноді навіть помиляються у датах: «Року 1933, – запевняв П.Судоплатов, – у зв’язку з колективізацією було введено паспортну систему для суворого контролю мешкання у містах та спрощення обліку руху населення» [98]. Після проведення паспортизації, коли всі підозрілі особи були взяті на спеціальний облік, вийшла таємна постанова РНК: «Всім особам, узятим на таємний облік, як куркулі, в тимчасових посвідченнях, в графі останній – «На основі яких документів видано паспорт» – ставити: “Паспорт видано на основі довідки ч. 1 і постанови РНК ч. 861”». Це означало «соціально-небезпечний» або «соціально-шкідливий» елемент [99]. На березень 1937 року, вважалося, охоплено паспортизацією не менше 40 % всього населення СРСР [100].
Під час масових репресій, що розпочались невдовзі, інститут прописки відіграв величезну роль. Якщо влада приймала рішення про арешт тієї чи іншої людини, енкаведист, прийшовши по неї вночі, раз чи другий її не заставав за місцем її паспортної прописки, – влада сприймала це як «перехід на нелегальне становище» – з усім, що звідси випливало.
Але у великих містах паспорти одержали далеко не всі. Р.Медведєв пояснював, що міліція не видавала паспортів тисячам колишніх капіталістів, дворян та іншим «лишенцам», себто людям, позбавленим виборчих прав. Вони були вимушені виїздити у менші міста, де ставали здебільшого дрібними службовцями у місцевих установах, або за приміську смугу [101]. 23 березня 1935 року начальникові обласної міліції НКВД надіслано постанову СПО «про застосування до [букініста] Мазаракі Б.В. та його родини […] паспортного режиму» [102]. 8 жовтня начальника СПО сповіщали, що в Мазаракі «[…] відібрано паспорт і [Мазаракі з родиною] висланий [на] 100 кіл[ометрів] від Києва» [103]. Вони разом виїхали до Житомира, де, здається, на щастя, й загубились. Але було багато й таких випадків, коли видалення людини з міста (скажімо, з Києва) було лише початком репресій проти неї, за яким ішли репресії дальші, що могли скінчитись її загибеллю.
1930 року києво-печерські лаврські ієромонахи Іуліан (Бондарук) та Іустин (Таценко) одержали патенти кустарів, що давали їм можливість виробляти ручним способом різноманітні предмети культу, зокрема диктові хрестики. Вони друкували дозвільні молитви, вінчики, поминальники, покривала для покійників, поширюючи їх оптом і вроздріб. Улітку 1933 року їм обом було відмовлено в одержанні паспорта, через що вони виїхали до Ірпеня. У квітні 1934 року там їх заарештували. 23 квітня Окрема нарада при колегії ҐПУ ухвалила вислати їх до ИТЛ строком на три роки. 21 вересня 1936 року з’явився циркуляр НКВД СРСР і Прокурора СРСР № 89 «про порядок розгляду справ про умовно-дострокове звільнення хворих, інвалідів та старих». 9 жовтня 1936 року Управління Свірського ИТЛ (м. Лодєйне Поле Ленінґрадської області, Учраспредотдел) надіслало запит щодо одного з ченців, о. Іуліана, до УАО УДБ УНКВД по УСРР, зажадавши «мотивований висновок про доцільність застосування дострокового звільнення в порядку ст. 458 УПК». Оперуповноважений Тантлевський відповів: «Дострокове звільнення Бондарука Івана Івановича з ИТЛ вважати небажаним». Капітан ҐБ Соломон Брук [104] таку відповідь затвердив [105].
Подібним чином у ті самі місяці було виселено з Києва й інших ченців. Так, було відмовлено у видачі паспорта іншому лаврському ченцеві о. Савві (Кравчуку). Як безпаспортному йому довелося виїхати до Будаївки. Там 7 квітня 1934 року його арештували (зникнення неприбулого не так помітно). Окрема нарада при колегії ҐПУ ухвалила вислати його у Північний край на три роки [106]. Дальша його доля невідома. Отже, паспортизацію можна розглядати як одну з початкових форм репресій.
Слабким місцем тоталітарної держави було прагнення тисяч людей, не охоплених системою, зберегти свободу чи й життя. У міланській «Il Corriere della sera» італійський журналіст Беоніо Брокьєрі ділився спостереженнями над атмосферою того самого 1934 року:
«Починаєте відчувати близькість арешту? Зникайте! На фабриці ваші приятелі пропишуть вас за мертвого. А тим часом мертвий блукає, з револьвером у кишені, п’ять чи шість місяців десь по лісах та степах, вночі на буферах залізничних вагонів, вдень в чергах, коло крамниць, де можна знайти трохи грошей. Треба лише мати пронизливе око та швидку руку. Спати під відкритим небом і завжди мати зброю під рукою. Підроблений пашпорт дістати легко» [107].
Коли, провадячи свою паспортизацію, влада зайнялась ідентифікацією й фіксацією кожного громадянина зосібна, населення інтуїтивно відчуло всю аґресивність цього заходу й намагалось його уникнути. Під час проведення Всесоюзного перепису 1937 року начальник Центрального управління народно-господарчого обліку Держплану СРСР І.Краваль, невдовзі розстріляний, у доповідній записці на ім’я Сталіна й Молотова стверджував: «[…] можна вважати, що не менше 300 тис. осіб мешкає в Москві без прописки. Таке саме становище у багатьох великих містах» [108]. Інститут прописки уможливлював арешт будь-якого громадянина.
З точки зору НКВД, найбільшим злочином щодо паспортної системи могло бути передусім іґнорування цієї системи. Доказ тому знаходимо в протоколі допиту поета М.Вороного від 3 листопада 1935 року:
«Наприкінці 1934 р. до Вас від Митькевича, що мешкав тоді у Москві, з’явився Бурінов Всеволод, що мав до Вас доручення від Митькевича. Вам було відомо про те, що Митькевич тоді перебував у Москві на нелегальному становищі?
– Бурінов мені оповідав про те, що Митькевич відбув строк свого ув’язнення, тепер перебуває у Москві, там його не прописують, але він підшукує собі роботу за допомогою своїх людей і сподівається добитись можливості залишення у Москві. Для мене було ясно, що мешкати в Москві не приписаним значить перебувати на нелеґальному положенні» [109].
93. Селяни почали одержувати паспорти щойно внаслідок введення нового положення про паспортну систему в СРСР за постановою Ради Міністрів СРСР від 28 серпня 1974 р., яку підписав Косиґін (Собрание постановлений правительства Союза Советских Социалистических Республик. – 1974. – № 19. – С. 387–396).
94. Олицкая Екатерина Львовна (7 січня 1900, Курськ – 29 липня 1974, Умань). Мои воспоминания. – [Кн.] II. – [Frankfurt/Main:] Посев, [1971]. – С. 95.
95. Собрание законов и распоряжений Рабоче-Крестьянского Правительства Союза советских социалистических республик. – 1932. – 31 декабря. № 84. – Отдел первый. – С. 821.
96. Перепелиця І. Совєтська пашпортизація як засіб московського поневолення і терору // Визвольний шлях. – Лондон, 1953. – № 11 (73). – С. 17.
97. Після 1974 року без загальногромадянських паспортів лишились тільки військовослужбовці, а також ті совєцькі громадяни, що постійно мешкали за кордоном, а до СРСР прибували тимчасово.
98. Судоплатов П. Спецоперации. – С. 461–462.
99. Перепелиця І. Совєтська пашпортизація. – С. 17.
100. Поляков Ю.А., Жиромская В.Б., Киселев И.Н. Полвека молчания: Всесоюзная перепись населення 1937 г. // Социологические исследования. – 1990. – № 6. – С. 12.
101. Медведев Рой. О Сталине и сталинизме. – М.: Прогресс, 1990. – С. 218.
102. ЦДАГО України. – № 33889 ФП / кор. 515. – Арк. 28.
103. Там само. – Арк. 31 – зв.
104. Заповнюючи 1925 року анкету, Брук повідомив, що має лише нижчу освіту (ЦДАГО Україна. – Ф. 22. – Оп. 6. – № 91. – Арк. 34–35). Див. про нього: Наше минуле. – 1993. – Ч. 1 (6). – С. 56, 75, 80-81, 84, 120-133, 137, 140-142, 144, 147.
105. ЦДАГО України. – № 30493 ФП / кор. 154. – Арк. 6 – зв., 13 – зв., 21–22, 26, 29.
106. ЦДАГО України. – № 30482 ФП / кор. 154. – Арк. 10 зв., 16. Цікавий випадок – 7 квітня датується постанова «про обрання запобіжного засобу», допит, допит свідка о. Феофіла Юзвика, постанова «про пред’явлення звинувачення», розписка про невиїзд і навіть протокол Окремої наради!
107. Цит. за: Онацький Євген Дометович (1894, Глухів Черніг. губ. — 27 жовтня 1979, Буенос-Айрес). У Вічному місті: Записки укр. журналіста. – Т. IV: 1934 рік. – Торонто: Новий шлях, 1989. – С. 325. Запис від 2 листопада 1934 року.
108. Поляков Ю.А., Жиромская В.Б., Киселев И.Н. Полвека молчания. – № 6. – С. 12.
109. ДА СБУ. – № 48570 ФП. – Т. 6. – Арк. 118.