Як діяла державна машина репресій

Сергій Білокінь

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Спираючись на наявні обліки неблагонадійних, матеріали суспільного облікування, політбюро ЦК ВКП(б) у Москві приймало чергові політичні рішення, спрямовані проти кожної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту – руками НКВД – ліквідовували. До дивовижно близького висновку прийшла на своєму матеріалі уральська дослідниця В. Ґусєва. Студіюючи долю репатріантів 1935 року з району Китайсько-Східної залізниці («харбінців»), вона виявила оперативний наказ НКВД від 20 вересня 1937 року «За своєю суттю, – пише Ґусєва, – він являє собою продуманий і чіткий план репресій та винищення рееміґрантів. Цей наказ підбивав підсумок дворічної роботи з виявлення та реєстрації 25 тис. «харбінців», а також обліку уже репресованих 4500 осіб. На виконання планів з арешту людей, розслідування та розгляду справ і приведення вироків у виконання відводилось дуже мало часу – з 20 вересня по 25 грудня 1937 року. Як показує найзагальніший аналіз категорій «харбінців», яких згадувано по документах і належало арештувати, органам НКВД пропонували репресувати всіх російських репатріантів з Китаю, а тим, хто вже перебував в ув’язненні, – продовжити строки» [110].

Ключові рішення приймало політбюро ЦК ВКП(б). Їх конкретизували у рішеннях Раднаркому чи ВЦИК, після чого вони проходили всією вертикаллю. Їх дублювали у Політбюро (Україна мала політбюро) або ЦК інших союзних республік, потім відповідні рішення приймали у ВУЦВК та Раднаркомі, тоді в окрвиконкомах. Далі певні імпульси розходились відповідними мережами, зокрема через систему НКВД. Засобами масової інформації та іншими каналами провадилася серйозна політична кампанія. Це стосується всіх заходів щодо змін у складі населення.

Мережею державного шпигунства було обплутано всю територію СРСР і, до певної міри, увесь світ. Не обмежуючись кадрами спецслужб, для гарантії влада утворювала деякі допоміжні мережі. Методами страхання й підкупу населенню нав’язувалося донощицтво. Допоміжними мережами були члени творчих спілок, співробітники ідеологічних інститутів. Стоячи на своєму посту, кожен з них робив свій внесок у спільну справу.

На селі однією з гілок реальної влади були сількори. При редакціях, як-от при всеукраїнській селянській газеті «Радянське село», організовувалися спеціальні «Бюро розслідувань», куди перетікали доноси з місць. Там їх переадресовували для перевірки, що відбувалась в обстановці суворої таємниці. Найнижчою інстанцією пересилки допису могла бути тільки районна установа. Низова установа повинна була передрукувати текст доносу, не зазначаючи прізвища дописувача. Заборонялось розголошувати самий зміст листа, що викликало на винного кару за арт. арт. 104-2 та 117 КК. Співробітник, що проводив розслідування, не мав права показувати дописа, хоч би й без підпису. Розслідування проводились не за дописом, а за даними, що їх давав допис. Самого сількора на допит не викликали.

Скромну, але необхідну в соціалістичному суспільстві роль виконували двірники. Вони здійснювали зовнішній нагляд за пожильцями, стежили за їхньою явкою на облік. Під час трусів присутність двірників чи «управдомів» як понятих була майже обов’язкова.

Як діяла управлінська вертикаль, легко простежити за ліквідацією поміщицтва як класу. Деякі класи підлягали ліквідації за одне те, що існували. Передусім ідеться про національну аристократію. Большевики-ленінці були твердо переконані, що національну аристократію необхідно ліквідувати як таку. Напередодні лютневої революції, нагадуючи, що восени 1905 року селяни спалили близько 2 тис. садиб, Ленін твердив:

«На жаль, селяни знищили тоді лише п’ятнадцяту частину загальної кількості дворянських садиб, тільки п’ятнадцяту частину того, що вони повинні були знищити, аби до кінця стерти з лиця російської землі ганьбу феодального великого землеволодіння» [111].

Культурно-родинне середовище Котляревського й Гоголя, Квітки-Основ’яненка й Максимовича, Віктора Забіли й Гребінки, Олекси Стороженка й Марка Вовчка, Щоголева й Кониського, Драгоманова й Старицького, Кропивницького й Карпенка-Карого, Панаса Мирного й Лесі Українки, Коцюбинського й М.Лисенка, М.Заньковецької й Г.Нарбута, багатьох і багатьох інших поміщицьких родин входило у невблаганний вир революції. Опинившись поза законом, поміщики стали однією з перших жертв большевизму. Їх громила вміло скеровувана стихія. Очевидці свідчили, що вже у перші місяці революції вони були пограбовані та здебільшого повбивані.

Крім стихійного погрому, було застосовано засоби систематичної боротьби. Як заведено, перше рішення було прийняте у московському політбюро. 20 березня 1925 року Президія ЦИК СРСР (підписи голови ЦИК М.Калініна, секретаря ЦИК А.Єнукідзе та голови Раднаркому СРСР О.Рикова) прийняла відповідну постанову «Про позбавлення колишніх поміщиків права на землекористування й проживання у господарствах, що належали їм до Жовтневої революції». Її автоматично продублювали республіканські структури – ВУЦВК та РНК УСРР, видавши спеціальну постанову й інструкцію про здійснення тієї, що надійшла з Москви. Харківську постанову «Про позбавлення колишніх дідичів, великих землеволодільців і нетрудових орендарів права на землекористування й проживання в господарствах, що належали їм перед установленням на Україні совєцької влади» 9 вересня 1925 року підписали т.в.о. голови ВУЦВК А.Буценко, т.в.о. секретаря ВУЦВК М.Лобанов та заступник голови РНК УСРР І.Булат.

Дальші рішення приймали по черзі все нижчі й нижчі ланки. Наприклад, на своєму рівні ухвалив утворити відповідну комісію виконавчий комітет рад Київщини. Цю комісію – у складі представників ҐПУ та прокуратури (Кривенко й Гражуль) – повинен був очолити «завокрземуправління» Кулініченко. «Пролетарська правда» перевела документи у міфологічний понятійний апарат, легкий для введення у масову суспільну свідомість:

«[…] цей декрет треба використати для того, щоби остаточно викорчувати всі поміщицькі пеньки (!), що ще залишилися на нашій радянській землі». Як оголосили, було створено комісію, що має «закінчити всю цю справу» до 1 січня 1926 року й «звертається за допомогою до районних виконавчих комітетів, сільрад та всіх громадських організацій, а також до окремих осіб (!), щоби вони допомогли виявити всіх колишніх поміщиків-дворян, що ще залишилися по селах».

Тут, ясна річ, не йшлося про індивідуальні якості того чи іншого колишнього поміщика, – большевики прагнули ліквідувати клас. Цю кампанію доповнювала спрямована проти дворян практика: їхні діти, як правило, не могли одержати вищої освіти. Викинуті зі своїх гнізд люди, кращі люди своєї доби, не маючи громадянських прав, за большевиків опинялись на марґінесі соціального життя. Індивідуальні трагедії, що супроводили їх надалі, були зовсім не випадкові і не стихійні.

1917 року Ю.Бутовичу минуло сім років. Його батько [112] мав 300 десятин землі і ферми у с. Троянівці Зіньківського повіту. Того самого 1917 року економію розібрали, батька, матір і двох старших братів убили. З Юрієм залишилося двоє молодших братів: один помер у дитячому будинку, другий десь загубився. Спершу юнак поневірявся, крав на залізниці, по базарах, потрапляв у дитячі будинки. Якимось чудом 1935 року він все-таки закінчив Харківський сільськогосподарський інститут, став агрономом-економістом, працював у Ставищах на Київщині. Одружився. Його дружині Тамарі було 23 роки, дочці Людмилі – 9 місяців, коли 27 вересня по нього прийшли. 20 листопада його примусили підписати зізнання:

«[…] винним себе визнаю в тому, що я, будучи вороже настроєний до совєцької влади, висловлював своє незадоволення, поширював провокаційні чутки про швидку війну Німеччини з Радянським Союзом. […] поширював к-р анекдоти, спрямовані на дискредитацію Вождя народів та керівників уряду» [113].

22 грудня 1937 року його розстріляли. Таких животрепетних прикладів можна навести багато.

Поділ колишніх військових відбувся природним шляхом. З одного боку, большевики їх явно потребували для створення боєздатної армії, що могла б пронести прапор світової революції через країни Західної Європи. А хто інший міг організувати таку армію, коли не військові професіонали? Колишніх офіцерів всіх без винятку взяли на облік. Тих, хто намагався пристосуватись, ні на що не реаґуючи і не поспішаючи вступати до армій Колчака, Денікіна чи Врангеля, було відібрано й відправлено у діючу Червону армію – 559 кол. офіцерів, серед яких 123 особи мали військові звання від капітана й вище. 225 осіб було призначено на командні посади [114]. Одержавши статус воєнспеців, вони й створили сучасну могутню армію. Потім цих людей безоглядно ліквідували в ході сумнозвісної чекістської операції «Весна» кінця 1930 – початку 1931 року Як згадувала дружина командира артилерійського полку, що служив і був заарештований у Миколаєві, «кожен день приносив усе нові й нові жертви. З усього видно було, що це не випадкові арешти, а добре розроблений план знищення старої інтеліґенції та вилучення з червоної армії колишніх офіцерів імператорської ще служби» [115].

Тим часом доля тих офіцерів старої царської армії, кого совєцькі реєстрації застали поза РСФРР, склалась трагічно з самого початку. Червоних не влаштовувало саме їхнє існування, адже вони могли очолити збройну боротьбу. Це був яскраво виявлений геноцид. З українських генералів у страшні дні муравйовщини загинули начальник Генерального штабу генерал-майор Б.Бобровський, генерал-майор О.Розгін, генерал-майор Я.Гандзюк, генерал-майор Я.Сафонів та генерал-майор М. Іванів. Трохи пізніше, 1919 року, большевики розстріляли: у Києві генерал-майора О.Гречка, в Одесі військового міністра Української держави генерала О.Рогозу, у Чернігові генерал-майора О.Дорошкевича. Правдоподібно, був розстріляний 1920 року, потрапивши до полону, і генерал-майор О.Ревишин.

Півднем хвиля убивств прокотилася після розгрому вранґелівців у листопаді 1920 року Військових, що з якихось причин не еміґрували, відразу після захоплення Криму все одно вилучили й винищили. Збереглися справи, що містять по сто, двісті й більше анкет на військовослужбовців – від корнетів і поручиків до полковників. Ті, хто заповнив ці анкети, були убиті всі до одного.

Вирок був відомий большевикам уже наперед. Приклад – розстрільна справа на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року Ухвала формулювалась так: «Беручи до уваги доведеність (sic) звинувачення усіх перелічених у кількості двохсот вісімдесяти семи осіб як явних (sic) ворогів трудового народу й контрреволюціонерів – розстріляти, їхнє майно конфіскувати» [116]. Ця справа, яку навіть важко назвати слідчою, склалась із заповнених анкет чотирьох типів: «Анкета для реєстрації колишніх офіцерів та учасників білих армій» (арк. 4: 40 питань); «Опитувальний лист окремої фронтової комісії» (арк. 8: 33 питання); «Анкета для реєстрації колишніх учасників білих армій» (арк. 15: 15 питань); «Анкета-протокол для колишніх офіцерів» (арк. 55: 20 питань). Так загинуло 287 осіб, ліквідованих незалежно від їхніх відповідей.

Інша справа зветься «Справа № 5 на 122 особи за постановкою] трійки […] 8/ХІІ – 20 р.», де знаходимо постанову надзвичайної трійки про розстріл усіх перелічених у справі офіцерів (дата: 8 грудня 1920 року, Херсон). До постанови додано 122 анкети, на кожній із яких — знову ж один і той самий стереотипний напис: «В інтересах оборони та зміцнення РСФРР […] розстріляти» [117]. У нагородному списку начальника Окремого відділу Південного фронту Єфіма Євдокімова, представленого до ордену Бойового Червоного Прапора, відзначалось (як його заслугу) ліквідацію 30 губернаторів, 50 генералів, понад 300 полковників, стільки ж контррозвідників, разом до 12 000 «білого елемента». Своїми героїчними діями, зазначалось у документі, Євдокімов «попередив можливість появи в Криму білих банд» [118]. Лєв Каменєв називав це «революційним звільненням людства від усієї гнилі, мерзоти и хламу, які воно в собі накопичило» [119].

Кримський погром викликав спеціальну ревізію ВЦВК, під час якої було допитано комендантів окремих міст. На своє виправдання вони пред’являли телеграму Бели Куна [120] і секретарки кримської організації РКП(б) Розалії Землячки (Залкінд) з наказом негайно розстріляти всіх зареєстрованих офіцерів та військових чиновників [121]. Це підтвердив 26 липня 1921 року власний кореспондент паризьких «Последних новостей» із Константинополя [122].

Зареєстрованих у 1920–21 роках членів дрібнобуржуазних партій брали у 1937–38 роках.

Так провели через м’ясорубку всі соціальні класи, включаючи пролетаріат, усі соціальні групи, винищуючи кращих із кращих.

Час від часу йшло перетрушування персонального складу установ. Вирішальну роль відігравали партійні чистки. 30 квітня 1924 року через ВУЦВК і РНК УСРР було проведено постанову «Про тимчасові комісії при ЧК РСІ для перевірки персонального складу співробітників установ, підприємств і організацій». Такі перевірки були глобальні, – їм підлягали

«співробітники державних установ і підприємств, як центральних, так і місцевих, у тому числі переведених на господарський розрахунок, усіх видів кооперації, а так само установ і організацій, субсидованих державою». Мету операції було визначено цілком одверто, це було «усунення тих, яких перебування шкідливо відбивається на діяльности установи, підприємства або організації, а також тих, яких залишення на посаді не відповідає інтересам пролетаріату» [123].

А кому ж було краще знати, в чому полягають їхні інтереси, коли не політбюро ЦК? За певний час влада проголосила нову мету: «Радянський апарат повинен бути очищений від чужих елементів. Третина всіх службовців по Україні — колишні царські чиновники» [124]. Так формували нову верству совєцьких службовців.

Серед таких політичних рішень політбюро ЦК ВКП(б) була «чистка» окремих місцевостей і прикордонної смуги, яким було надано статус частково закритих зон. Ясна річ, це робилося «для захисту правового ладу від соціяльно-небезпечних осіб». Іншим разом, 1935 року значну частину київського населення було усунуто «у порядку очистки столиці Києва від українського] к/р націоналістичного елементу» [125]. 25 березня того самого 1935 року датується розпорядження НКВД СРСР «Про очищення прикордонної зони Ленінґрадської області та Карелії від куркулів та антисовєцьких елементів у порядку репресії» [126]. Із таких операцій, яким, здавалося, не буде ні кінця ні краю, складалось внутрішнє життя країни.

Що стосується селян, то большевики ставилися до них як споживачі харчових продуктів, і тільки. Загальновідома Марксова думка про «ідіотизм сільського життя»: він його не знав, не розумів і зневажав. Сприймаючи селян як просто людський матеріал, на них не заводили ні обліків, ані анкет.

Улітку 1933 року в мого прадіда Семена Денисовича Білоконя від голоду спухли ноги. (Він мешкав у с. Кожанці за Фастовом.) Сусіди порадили вигріти їх на сонці. Він зробив невеличкий курінь, де міг заховатись до пояса, прогріваючи ноги. Але вони потекли. Коли він встав і пішов, то залишав мокрі сліди. Пробував носити галоші, але зарадити собі вже нічим не міг. За кілька днів помер. Подібні спогади збереглись у мільйонах українських родин.

Голодомор 1932–33 років був свідомо запланованим масовим людиновбивством: він готувався заздалегідь і фактично випливав із стратегічного курсу, визначеного в лютому 1932 року XVII Всесоюзною партійною конференцією ВКП(б), що проголосила побудову безкласового соціалістичного суспільства переважно в межах другої п’ятирічки (1933–37 роки). Суть цього курсу була закріплена в знаменитому гаслі знищення класів – його чудово затямило все населення країни, але мало хто розумів, що воно означає.

Простежуючи перебіг совєцьких репресій, ми переконуємося в глибокій точності того формулювання, яке московські чутки, за свідченням М.Восленського. приписали персонально Л.Кагановичу: «Ми знімаємо людей шарами» [127].

110. Гусева В. В. Механизм проведення репрессий среди русских репатриантов 1935 года из Китая // Политический сыск в России: История и современность. [СПб.,] 1997. – С. 212-214.

111. Ленин В.И. Доклад о революции 1905 года, ранее 9/22 января 1917 г. // Ленин В.И. ПСС. – Т. 30. – М., 1962. – С. 322.

112. Можливо, Андрій Олексійович Бутович (* 18 червня 1872 року), син Костянтиноградського повітового маршалка (Модзалевский Вадим Львович (1882-1920). Малороссийский родословник. – Т. 1. – К., 1908. – С. 138).

113. ЦДАГО України. – № 63882 ФП / кор. 1761. – Арк. 10, 16.

114. Кавтарадзе А.Г. Военные специалисты на службе Республики Советов 1917–1920 гт. – М: Наука, 1988. – С. 137-138.

115. Грачева Т. Арест мужа // Воля. – [München], 1953. – Март. № 3. – С. 10.

116. ЦДАГО України. – № 4933 ФП / кор. 44. – Арк. 3.

117. ЦГАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – № 4933 ФП / кор. 44; № 70262 ФП / кор. 2033.

118. Литвин А.Л. Красный и белый террор. – С. 55–56.

119. Ленинский сборник, изд. 3. [Т.] І / Под ред. Л.Б.Каменева. – М.; Л., МСМХХV. – С. 85.

120. Приїхав до Совєтської Росії 11 серпня 1920 року. На початку жовтня Реввійськрада РСФРР призначила його на члена військової ради Південного фронту, яким командував М.В.Фрунзе. Після зайняття Криму Кун лишивсь у Симферополі як член, а тоді голова Кримревкому (Желицки Б.Й. Бела Кун // Вопросы истории. – 1989. – № 1. – С. 74). Як відзначив Желіцкі, на цих посадах Кун «брав активну участь у наведенні революційного порядку, налагодженні мирного життя й благоустрою краю». До Москви він виїхав у середині січня 1921 року.

121. Руль. 1921. З августа; Мельгунов С.П. Красный террор в России, 1918–1923. – М.: СП «PUICO», «Р.S.», 1990. – С. 66. У березні 1921 року «за особливі труди» Землячка одержала орден Червоного Прапора.

122. Виновник ноябрьских расcтрелов // Последние новости. – Париж, 1921. – 28 июля. № 392. – С. 3. Див.: Абраменко Леонид Михайлович (нар. 1930). Последняя обитель: Крым, 1920-1921 годы. К., 2005. 480 с.

123. Збірник узаконень та розпоряджень. 1924. Відділ перший. 20 травня. Ч. 10. С. 228-229. Арт. 99.

124. Вечерний Киев. – 1929. – 31 января. № 25 (599). – С. 1.

125. ЦДАГО України. № 34019 ФП / кор. 518. Арк. 35. Звинувачувальний висновок у справі секретаря Музичного товариства ім. Леонтовича Олександра Чапківського, затверджений 8 червня 1935 р. Характерне формулювання: не сказано, що провадилася «чистка» нової столиці України, – «чистили» Київ від українського елементу! Це був аргумент для розгляду справи в Окремій нараді НКВД СРСР.

126. Киуру 3. Российские финны до сих пор не реабилитированы // Известия. – 1992. – 26 сентября. № 214 (23788). – С. 3.

127. Восленский М. Номенклатура – господствующий класс Советского Союза. – М.: Октябрь, Сов. Россия, 1991. – С. 95.