Морально-психологічний аспект
державного терору
Сергій Білокінь
Державний терор, маючи на меті придушення у зародку будь-якої опозиційності й досягнення безумовної лояльності (чи, принаймні, демонстрації лояльності) режиму з боку широких верств населення, здійснювався не тільки у формі акцій масового фізичного, але й духовного насилля, що були тісно пов’язані між собою [160]. Звернемося до аналізу проявів духовного терору в совєцькій Україні 1930-х рр., сферою застосування якого була масова свідомість на рівнях ідеології та суспільної психології. Йдеться, перш за все, про роздмухування владою атмосфери жаху в країні – психологічного стану, визначення якого, власне кажучи, дає назву самій дефініції «терор» (з латини – «жах»). Розглянемо також специфіку морально-психологічного клімату в республіці у цей період, зосередивши увагу на висвітленні деформацій суспільної свідомості як наслідку фізичного, ідеологічного та психологічного силування.
Насамперед відзначимо, що масові арешти і ув’язнення, страти і заслання т. зв. ворогів народу вже самі по собі виступали уособленням психологічного терору, адже, з одного боку – вони супроводжувались морально-психологічними тортурами відносно безпосередніх об’єктів судового (позасудового) терору, а з іншого – виступали ефективним засобом залякування широких мас населення.
Численні наукові публікації останніх десяти років дають (звичайно далеко неповне) уявлення про ті методи психологічного тиску, що їх нерідко застосовували працівники слідчих органів до заарештованих – нескінченні очікування на допит у кабінеті слідчого, побої, залякування розстрілами, розправами над рідними й близькими, обман, у тому числі й обіцянки помилування в разі давання «потрібних» свідчень, використовування підсаджених у камеру інформаторів для додаткового психологічного тиску на арештантів, брутальні образи, приниження еtс, еtс. [161] Службове положення ув’язнених, їх попередні, в тому числі й видатні революційні заслуги до уваги не брались: у приватній бесіді з близьким знайомим Г.Петровський розповідав про влаштовану йому спецорганами «показову зустріч» з С.Косіором у в’язниці: фізично і духовно зламаний, з паперовим ковпаком блазня на голові колишній перший секретар ЦК КП(б)У справив на Всеукраїнського старосту жахливе враження… [162]
Почуття безвиході й безпомічності охоплювали рідню «ворога народу». Відсутність інформації про долю заарештованих (заборона на побачення, листування), стояння днями й ночами у колосальних чергах біля буцегарні з надією отримати будь-які звістки про них, передати одяг, їжу (певний зиск з цього мали безробітні, які за плату погоджувались «тримати» чергу), жорсткий адміністративний тиск (звільнення дружин «ворогів народу» з роботи, дітей – з навчальних закладів, виселення сімей з помешкань, вилучення особистих речей – передусім грошей, коштовностей тощо) на фоні гнітючої атмосфери повної ізоляції в суспільстві перетворювали їх у своєрідних ізгоїв [163]. Піддавалися остракізму і виключені в ході «чисток» з ВКП(б). «Я уже 2 роки вважаюсь виключеним, я повністю ізольований від громадського життя, всі мої колишні товариші й друзі відсахнулися від мене, уникають мене, як звичайно бояться і уникають прокаженого», – у відчаї писав до Й.Сталіна 1 лютого 1937 р. колишній редактор єврейської газети «Дер Штерн» і секретар парткому Держнацмен-видавництва у Харкові С.Гулько [164].
Проте приреченими почували себе не тільки репресовані та їх близьке оточення. Під впливом нескінченних судових процесів, арештів та страт маси людей щодня й щохвилини очікували на переслідування з боку влади. «Арешти відбуваються переважно вночі біля четвертої години, – повідомляв з Києва у поточному зведенні від 15 січня 1938 р. генеральний консул Чехословацької республіки. – У багатьох сім’ях у зв’язку з цим спокійний сон – бажана річ. Дружини сплять вдень, а вночі пильнують, з острахом чекаючи, чи не зупиниться перед домом автомобіль і не почнеться грюкіт у двері…» [165]. «Дійсно, коїлося щось жахливе, – відзначала вчителька київської середньої школи № 141 Гроховицька, набравшись сміливості після видання у січні 1938 р. постанови ЦК ВКП(б) про помилки парторганізацій, допущені при виключенні комуністів з партії. – Люди боялися самих себе. Я чула від деяких, що вони лягали спати не раніше 4–5 годин ранку, а до цього часу прислухалися до кожного шурхоту, побоюючись, що прийдуть їх заарештовувати…» [166].
Враховуючи те, що поняття «ворог народу» трактувалося сталінським режимом досить широко (у своїй доповіді про підсумки першої п’ятирічки Й.Сталін запропонував такий їх перелік: приватні промисловці та їх челядь, приватні торговці та їх приспішники, колишні дворяни й попи, кулаки й підкулачники, колишні білі офіцери й урядники, колишні поліцейські й жандарми, всякого роду буржуазні інтелігенти шовіністичного толку й усі інші антисовєцькі елементи) [167], потенційно ворогом міг стати будь-хто. Усвідомлення цієї простої істини на фоні загальної недовіри й взаємного стеження примушувало переважну більшість людей буквально «боятися власної тіні», приховуючи від сторонніх «небезпечні» відомості щодо їх соціального походження, національності (це стосувалося, перш за все, народів, які складали титульні нації країн – потенційних противників СРСР – поляків, німців та ін.), родинних зв’язків, знайомств і т.д. й т.п.
Навчені репресивною практикою совєцької влади «тримати язика за зубами» більшість людей не наважувалась вголос щиро висловлювати свої думки. Вказуючи на цей феномен, генеральний консул Чехословаччини зазначав у вищезгаданому повідомленні:
«При жодному режимі не використовується так неправда як засіб для досягнення цілі, як це робиться тут… Також нема ніде стільки лицемірства й фарисейства, як тут: уста кажуть одне, а в душі інше…» [168].
Втім, у колі рідних, близьких друзів, старих знайомих часто-густо люди не приховували своїх справжніх почуттів. За повідомленнями НКВД навесні 1938 р. під час процесу над «право-троцькістським блоком» серед різних категорій населення, зокрема у середовищі інтелігенції, поряд з гучними вимогами «розстріляти», «катувати», «душити» викритих «ворогів народу» були й такі розмови: «Навіть лячно робиться: скільки людей розстріляли і тепер знову процес» (старший інженер ділянки № 522 з експлуатації шляхів, Київська область) [169]; «В країні панує терор, якого ще ніколи не знала історія…» (майстер цеху майстерні Харківського електротехнічного інституту) [170] і т. ін.
Надзвичайна нервова напруга, страх, почуття недовіри й підозри нерідко призводили до психологічної перевтоми, породжували настрої відчаю та розчарування.
«Тепер слід чекати нової хвилі арештів, нових переживань, – схвильовано зазначала під час процесу над «право-троцькістським блоком» заступник головного бухгалтера газети «Пролетарська правда» Березницька. – Коли вже це все припиниться?» [171]; «Я дізнався про судовий процес і чекаю нової хвилі терору проти української інтелігенції, – говорив харків’янин, викладач української мови Соломоник. – Набридло таке життя. Весь час почуваєшся, як на вулкані…» [172]; «Набридлі до смерті всі ці процеси, арешти й шпигуни, – вторила йому викладач сільськогосподарського інституту м. Харкова Пашкова, – і це в тій країні, де на всіх зборах, в усіх газетах говорять про щасливе, радісне життя» [173].
В очікуванні на арешти, не витримуючи тиску атмосфери насилля, дехто зводив рахунки з життям. Відомо, що в 1933 р. наклали на себе руки лідер українських комуністів М.Скрипник, відомий письменник М.Хвильовий, у травні 1937 р. практично напередодні процесу у справі «воєнно-фашистської змови» застрелився начальник ПУ РСЧА Я.Гамарник. Перелік самогубств відомих партійних, державних функціонерів, діячів культури можна було б і продовжити. Проте показово, що до суїцидів на ґрунті боязні репресій вдавалися і рядові громадяни. 22 квітня 1930 р. покінчив життя самогубством командир відділення 151-го стрілецького полку 51-ї стрілецької дивізії Української військової округи Сизько (українець, кандидат в члени ВКП(б)). У передсмертному листі він писав: «… Прощавайте назавжди, я повинен покінчити з собою. Я прихильник СВУ… Може це безглуздо, але інакше я не можу. Все-одно я можу бути викритий ҐПУ. Ніж [бути висланим. — Авт.] на Соловки, краще я сам з собою покінчу…» [174]. 19 березня 1937 р. наклав на себе руки капітан П.Шевченко (ХВО), який дізнався про наміри парторганізації за «контрреволюційні висловлювання» виключити його з ВКП(б).
«… Ніколи я не був гадом-троцькістом, і не збирався ним бути.., – мотивував він своє фатальне рішення в передсмертній записці. – Мене ось-ось мають виключити з партії, а це для мене є рівнозначним втраті життя…» [175].
11 лютого 1939 р., розслабившись по дорозі на стрільбище, політкерівник військової частини № 6382 (ХВО) В.Чебаненко розповів «контрреволюційний» анекдот про Леніна, який викликав бурхливо-негативну реакцію у присутніх. Упродовж дня провинний політкерівник перебував у пригніченому стані, декілька разів запитував у старшого політрука: «Що мені тепер робити?» Надвечір того ж дня він повісився… [176]
Отже, психологічний стан жаху та відчаю в масі населення визначався насамперед безпосередніми враженнями від масових репресій. Однак чималу роль тут відігравала й система їх інформаційного забезпечення. Монополізована, цілком і повністю поставлена на службу правлячому режиму совєцька пропагандистська машина маніпулювала суспільною свідомістю – в одних випадках, створюючи інформаційний вакуум навколо триваючих арештів, в інших – навпаки, вдаючись до організації показових судових процесів, перетворюючи їх на своєрідні політичні вистави, спрямовані на нагнітання політичної істерії, провокування настроїв підозрілості та ненависті в країні.
Так, в атмосфері повної секретності впродовж 1930–32 рр. спецорганами проводилась операція «Весна», жертвами якої стали тисячі військовослужбовців, у тому числі УВО. Те саме стосувалося й ліквідації в червні 1937 р. т. зв. воєнно-фашистської змови. Закритий суд над «ворогами народу» – відомими воєначальниками РСЧА відбувся менше ніж через два тижні після їх арешту. Про передачу справи над заарештованими преса повідомила лише в день процесу, а вже наступного дня з’явилася інформація про вирок. Створювана навколо арештів таємність значно посилювала психологічну напругу в суспільстві, збуджуючи чутки, що обростали страхітливими подробицями.
«З вуст в уста, – згадував про події 1937 р. в Україні колишній командир однієї з дивізій КВО комбриг О.Горбатов, – пошепки передавалися чутки – одні безглуздіші за інші – про якісь змови та шпигунські злодіяння. Люди ходили похмурі, пригнічені, тримались відчужено…» [177].
Натомість «Шахтинська справа» в 1928, процеси «Промпартії» та «Спілки визволення України» в 1930, «Правотроцькістського блоку» в 1938 р. та деякі ін. були перетворені на грандіозні видовища, в яких найактивнішим чином були задіяні преса, радіо, кінематограф тощо. Показові суди у цих справах готувалися за сценаріями як справжні спектаклі. Фактично вони й мали вигляд добре режисованих спектаклів. На цю обставину звернув увагу німецький письменник Л.Фейхтвангер, який у 1937 р. відвідав СРСР.
«Коли б суд доручили інсценувати режисерові, – писав він, – то йому, очевидно, знадобилося б немало років і немало репетицій, щоб добитися від звинувачуваних такої зіграності… Коротко кажучи, гіпнотизери, отруювачі й судові чиновники, які підготували звинувачених, попри всі свої приголомшливі якості повинні були бути видатними режисерами і психологами» [178].
Принципове значення у ході процесів мали визнання, що їх після тривалих репетицій озвучували «вороги народу» під тиском слідства – в одних випадках з надією будь за що вижити, в інших – з бажанням припинити, нарешті, цей «жах без кінця» і скоріше померти. З дізнань підсудних ставало відомо, що підступні вороги діяли буквально скрізь: вони вбивали та отруювали (або готували отруєння) визначних діячів партії і держави, готували повстання з метою повалення совєцької влади та відриву України від СРСР, навмисно газували шахти і вчиняли на них вибухи, псували техніку на підприємствах, у лютій ненависті до совєцької влади в колгоспах вбивали тварин та псували посівний фонд, всіляко гальмували культурний розвиток мас і т. ін.
Спрямовані не на раціональне мислення, а на емоційно-чуттєву сферу сприйняття, абсурдні за своєю суттю визнання підсудних приголомшували непризвичаєні до критичного мислення маси, виступали детонаторами вибуху ненависті в суспільстві. Це засвідчували перлюстрації кореспонденції та зведення НКВД про настрої населення під час процесів.
«Я щойно слухав по радіо звинувачувальний висновок. Які ж вони підлі собаки, – писав у своєму листі 3 березня 1938 р. пересічний киянин, – це безумство – Горький, Куйбишев, Кіров… Сволота, таких людей убити! Кошмар. У мене вся кров кипить, і сльози на очах від безсилої злоби та обурення. Це жахливо, нема слів – тільки горе і злість. Нічого не хочеться робити, а взяти б гадам зубами горлянку перегризти. Настрій через це просто страшний» [179]; «Мене вражає, з яким спокоєм і цинізмом учасники правотроцькістськоі банди перелічують здійснені ними диверсійні акти… Прямо бандити», – в замішанні ділився своїми враженнями від дізнань учасників «право-троцькістської групи» на шахті № 18 тресту «Радянвугіль» завідувач шахти № 35 Даниленко в серпні 1938 р. [180]
Обов’язковою складовою показових судових процесів були також багатолюдні мітинги трудящих, що проводились на підприємствах, в установах, у військових частинах, а нерідко й на вулицях – біля радіоустановок, газетних стендів і т. ін. Сценарій їх, як правило, був типовим: спочатку – офіційне повідомлення, потім – дихаючі злобою й презирством до «ворогів народу» виступи, які, «розігріваючи» натовп, доводили його до стану колективного психозу – цілком у дусі «Двох хвилинок ненависті», описаних Д.Оруелом: «… Пароксизм жаху і мстивості, бажання вбивати, катувати, бити по обличчю [ворога. – Авт.] кувалдою як електричний струм проходили крізь усіх присутніх, перетворюючи кожного попри його волі в безумця, який гримасує й репетує…» [181]. В шаленстві учасники мітингів і зборів начебто змагались між собою, пропонуючи специфічно-садистські методи розправи над «ворогами народу», вимагаючи їх «різати», «душити», «рвати на куски» тощо. Наведені тут кілька прикладів належать до березня 1938 р., проте вони є характерними практично для всіх судових процесів 30-х рр.:
«Бухарина, Рикова та інших зрадників мало розстріляти. їх потрібно різати на куски…» (Соколова, робітниця 183 заводу м. Харкова); «… Дали б нам усіх звинувачених на стрільбище для пристрілки, ми б з ними швидко покінчили…» (Дементьев, червоноармієць 67-го стрілецького полку) [182]; «Стратити мало, треба їх рвати по частинах, четвертувати, щоб вони пищали, як іще ніколи ніхто не пищав» (робітники заводу «Світ шахтаря») [183]; «… Я би сам їх стратив, потрошечку різав би їх…» (начальник 43-ї авіабригади Сапожников); «Я б не став їх стріляти, а застосував би до них різні тортури…» (завідувач складу цієї ж авіабригади Безушкин) та ін. [184]
Численні акції фізичного, ідеологічного та психологічного насилля доби Великого терору оберталися й іншими істотними деформаціями суспільної свідомості – зокрема постанням такої ситуації, коли висунуті режимом звинувачення проти «ворогів народу» не тільки безоглядно приймалися на віру, але й спонукали значні маси населення до єднання з організаторами та виконавцями державного терору. «Я схиляюсь перед Єжовим, котрий так тонко викрив цих мерзотників»; «Велика подяка тов. Єжову, який зумів так швидко розплутати зміїне кубло та посадити за грати злодіїв, які вміло маскувались…»; «Наше червоноармійське спасибі Сталіну, наркому Єжову, який зумів розгромити цю банду. Ми повинні допомогти органам НКВД викорчувати всі залишки недобитих ворогів…» [185] – такі розмови серед різних категорій населення фіксували у своїх зведеннях спецоргани.
Характерними для цієї доби стали й прояви аморальної (в контексті загальнолюдських цінностей) поведінки. Зокрема, майже нормою життя совєцького суспільства ставали доноси – на рідних, близьких, друзів, сусідів, знайомих, навіть на сторонніх людей. У своїй праці з соціальної історії совєцького села 1930-х рр. американська дослідниця Ш.Фіцпатрик цілком слушно вказує на такі мотиви написання доносів, як ідеологічна відданість режиму, пошуки правосуддя в країні з погано діючою правовою системою, особиста злоба і зведення рахунків [186]. Однак до цього переліку варто було б зробити суттєве доповнення, зазначивши, що вагомою причиною масових доносів був також фізіологічний страх людей, бажання врятуватися в такий спосіб від репресій. Власне, реальна можливість цього була закріплена низкою нормативних документів. Так, у наказі НКВД СРСР від 15 серпня 1937 р. передбачалось звільнення від арештів тих дружин засуджених, які «викрили своїх чоловіків, подавши про них органам влади відомості, що послужили підставою для розробки й арешту чоловіків» [187]. Про те, що саме почуття страху диктувало багатьом потребу написання доносів, засвідчує й поширення в 1930-ті рр. такого, здавалося б, парадоксального явища, як донос на самого себе (самодонос).
Теми доносів були найрізноманітнішими, як, утім, і об’єкти самого викриття, різними були й типи авторів доносів, були доноси письмові й усні, анонімні й підписані конкретними персонами – останні здебільшого переважали. У період судових процесів кількість доносів різко зростала.
«В політоргани з’єднань і політуправління округи, – відзначалося в одному з донесень ПУ ХВО у період ліквідації «воєнно-фашистської змови» в РСЧА, – поступає велика кількість листів від рядових і червоноармійців з інформацією про відомі їм факти антисовєцьких зв’язків окремих осіб з ворогами народу, про свої підозри стосовно ряду осіб» [188].
За інформацією ПУ КВО, з 1 червня по 25 липня 1937 р. на адресу політорганів було направлено 1737 листів (956 – від комначскладу, 423 – молодшого комскладу і червоноармійців, 121 – сімей військовослужбовців, 191 – цивільних осіб, 46 – від інших), автори яких «розкривали факти шкідницької роботи ворогів, повідомляли викривальні факти про себе» [189]. Які саме факти містили доноси, можна судити за такими прикладами. 11 червня 1937 р. під час зборів у харківській школі Червоних старшин один із курсантів заявив, що його знайома дівчина в Харкові входить до релігійної секти, дав її адресу та вказав на місце проведення релігійних зібрань; інший курсант вказав на сусіда, котрого підозрює в троцькізмі і т.д. [190] 19 липня 1937 р. військовий комісар 14-го стрілецького корпусу Усатенко доніс начальнику ПУ ХВО про факт затушовування Якіром проявів антисемітизму з боку Шмідта (мовляв перший говорив, що Шмідт сам єврей, відтак антисемітом не може бути) [191]. 23 липня 1937 р. молодший командир однієї з частин ХВО І.Глушаков докладно поінформував політвідділ частини про контрреволюційні розмови свого друга дитинства [192] і т. ін. Поза сумнівів, ситуація з доносительством в армії була дзеркальним відображенням ситуації в усій країні. «Наклепи й самострахування дійшли до таких розмірів, – відзначав на початку 1938 р. директор київської середньої школи № 30 Брановицький, – котрі не мали місце в жодній країні…» [193].
Свідченням занепаду моралі, інших деформацій суспільної свідомості за умов тотального терору були також численні відмови рідних і близьких від засуджених «ворогів народу», абсолютизація культу насилля в суспільстві, подальша девальвація цінності людського життя – посилення тенденції «психологічного звикання» до масових репресій, своєрідне знеособлення жертв терору в масовій свідомості (як у парадоксі, сформульованому Е.Ремарком: смерть однієї людини – трагедія, смерть двох мільйонів – статистика), підміна раціонально осмисленої соціальної активності мимовільними рефлекторними проявами ентузіазму і т. ін.
Усвідомлюючи руйнівні наслідки триваючого в СРСР терору для психіки окремої особистості та й усього суспільства, академік І.Павлов наприкінці 1934 р. писав у листі на адресу совєцького уряду:
«… Ми жили і живемо під неослабним режимом терору й насилля… Треба пам’ятати, що людині, яка постала із звіра, легко падати, проте важко підійматись. Тим, котрі злобно засуджують до смерті маси собі подібних і з задоволенням приводять це до виконання, як і тим, насильно привченим брати участь у цьому, навряд чи можливо залишитись істотою, яка почувається і думає як людина. І з іншого боку. Тим, котрі перетворені в затурканих тварин, навряд чи можливо зробитися істотами з почуттям власної людської гідності…» [194].
Це попередження всесвітньо відомого психіатра водночас було й опосередкованим визнанням того, що застосовувані сталінським режимом акції фізичного, ідеологічного та психологічного насилля до певної міри досягали своєї цілі, адже «затурканість» (заляканість, ідеологічне зомбування) широких мас населення саме й засвідчувало придушення їх потенційної волі до супротиву, а отже, схиляння до потрібної поведінки (у даному разі, до лояльності режиму). Втім, «ефективність» терору все ж була позірною, адже змушене демонстрування лояльності різними верствами спільноти ще не означало існування такої лояльності в реальності. У всякому разі, численні архівні документи переконливо засвідчують те, що терор голодом 1933 р., масові репресії в Україні призводили не тільки до «затурканості», але й формували потенційну опозиційність спільноти режиму, зокрема готовність при зручних обставинах (скажімо, у разі війни) виступити проти нього.
«Посягання на відокремлення УРСР, як трактується в судовому засіданні, це все абсурд, – зауважила в розмові з співбесідниками під час процесу над «право-троцькістським блоком» бібліотекар полтавської середньої школи Тарасюк С., – всередині країни і без інтервентів вже є поділ на табори — це ясно, і тепер ця обстановка розкладу досягла такого ступеню, що «якщо завтра війна», то вже важко сказати, де буде меншість і де більшість…» [195].
Подібні настрої в середовищі українського населення відзначалися НКВД впродовж усіх 1930-х рр., і події початкового періоду війни нацистської Німеччини проти СРСР значною мірою підтвердили, що ці розмови не були безпідставними.
160. Розмежовування державного терору на фізичний і духовний пропонують і сучасні правознавці. Див.: Замковой В.И., Илъчиков М.З. Терроризм – глобальная проблема современности. – М., 1996. – С. 16; Емельянов В.П. Злочини терористичної спрямованості. – Харків, 1997. – С. 8.
161. Див.: Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. – К., 1989; Сувениров О.Ф. Трагедия РККА 1937–1938. – М., 1998; Шаповал Ю.І. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії. – К., 1993; Його ж. Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001 та ін.
162. Інтерв’ю з Гриневичем А.А. (1922 р. н.), 10.12.2001. Наведений епізод повідомив колись інтерв’юеру його сусіда, старий большевик, який особисто знав Г.І.Петровського.
163. Державний архів СБУ (далі ДАСБУ). – Ф.16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 337-339.
164. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф.1. – Оп. 16. – Спр. 5. – Арк. 270. Тут цит.: Шаповал Ю. Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії. – К., 2001. – С. 171.
165. ДАСБУ. – Ф.16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 335.
166. Там само. – Арк. 25.
167. Сталин И. Вопросы ленинизма. 11-е изд. – М.; Л., 1952. – С. 426.
168. ДАСБУ. – Ф.16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 343.
169. Там само. – Арк. 96.
170. Там само. – Арк. 108.
171. Там само. – Арк. 84.
172. Там само. – Арк. 126.
173. Там само.
174. Російський державний військовий архів. – Ф.9. – Оп. 28. – Спр. 155. – Арк. 146.
175. Там само. – Ф.9. – Оп. 36. – Спр. 2530. – Арк. 51.
176. ДАСБУ. – Ф.16. – Оп. 32. – Спр. 12. – Арк. 204-205.
177. Горбатов А. В. Школа Якира // Командарм Якир. Воспоминания друзей и соратников. – М., 1969. – С. 176.
178. Фейхтвангер Л. Москва, 1937: Отчет о поездке для моих друзей. – М., 1937. – С. 98.
179. ДАСБУ. – Ф. 16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 130-131.
180. Там само. – Спр. 78. – Арк. 205–206.
181. Оруелл Дж. 1984. – Пермь, 1992. – С. 16.
182. ДАСБУ. – 16. – Оп. 31. – Спр. 78. – Арк. 276-277.
183. Там само. – Спр. 80. – 51-а.
184. Там само. – Арк. 108.
185. Там само. – Арк. 158, 170, 238.
186. Фицпатрик Ш. Сталинские крестьяне. Социальная история Советской России в 30-е годы: деревня. – М., 2001. – С.284-285.
187. Центральний архів Федеральної служби безпеки Російської федерації. Тут цит.: Сувениров О.Ф. Трагедия РККА 1937–1938. – С. 101.
188. РДВА. – Ф. 9. – Оп. 36. – Спр. 2530. – Арк. 208.
189. Там само. – Спр. 2611. – Арк. 42.
190. Там само. – Ф. 25899. – Оп. 6. – Спр. 140. – Арк. 100.
191. Там само. – Спр. 130. – Арк. 171.
192. Там само. – Арк. 227.
193. ДАСБУ. – Ф. 16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 26.
194. Цит. за. Сувениров О.Ф. Трагедія РККА 1937–1938… – С 39.
195. ДАСБУ. – Ф. 16. – Оп. 31. – Спр. 80. – Арк. 252-253.