Ленін як попередник Сталіна

Сергій Білокінь

На те, що інформаційну базу терору почали складати ще за Леніна, маємо численні докази. Саме тоді почалось стеження за людиною. Пригадаймо, як з’явилися справи-формуляри (у побуті їх називають енерґійним словом «досьє»). Як відомчий, так і народний термін означає те саме – збірку документів, що компрометують ту чи іншу особу. Уже 1921 року М.Лацис відверто попереджав:

«Усіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів або осіб правоесерівського, махновського або тому подібного характеру треба тримати на обліку, з’ясувати, перевірити. Це ґіґантська інформаційна робота, яка повинна виступити на перший план […]» [55].

Ленін підняв цю справу на високий теоретичний щабель.

Під керівництвом В.Леніна чекісти й почали формувати такі справи-формуляри. 4 вересня 1922 року в Горках у Леніна побував Ф.Дзержинський. Наступного дня він розвинув і конкретизував для свого заступника Й.Уншліхта директиви свого шефа щодо висилки значної кількості представників нелояльної інтелігенції за кордон:

«Необхідно виробити план, постійно кореґуючи його й доповнюючи. Треба всю інтелігенцію розбити за групами. Десь так: 1) белетристи, 2) публіцисти й політики, 3) економісти (тут необхідні підгрупи): а) фінансисти; б) паливники; в) транспортники; г) торгівля; д) кооперація і т.ін., 4) техніки (тут також підгрупи): а) інженери; б) агрономи; в) лікарі; г) генштабісти тощо, 5) професори й викладачі і т.ін., і т.ін. Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і стікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна бути справа; кожну групу й підгрупу компетентні товариші повинні висвітлювати всебічно […]. Відомості повинні перевірятися з різних боків, щоб наш висновок був безпомилковий, чого досі не було через поспіх і однобічність висвітлення. Треба в плані далі накреслити почерговість завдань і висвітлення груп. Треба пам’ятати, що завданням нашого відділу повинна бути не лише висилка. Ми повинні сприяти випростанню лінії по відношенню до спеців, себто внесенню у їхні ряди розкладу й висуванню тих, хто [,навпаки,] готовий безумовно підтримати Радянську владу» [56].

Отже, одвічне поділяй і владарюй. Немає сумнівів, що цих настанов, «розвиваючи й збагачуючи їх», органи держбезпеки «неухильно» дотримувались протягом всієї своєї історії.

Яке місце займали справи-формуляри в тотальному стеженні за населенням, видно із службової записки Ф.Дзержинського до начальника Секретно-оперативного управління ҐПУ В.Менжинського від 31 січня 1923 року:

«При цьому «Дни» від 23/І. Прочитайте передову статтю. Чогось паскуднішого важко уявити. Необхідно за цими «Днями» встановити неухильний нагляд, з’ясувати, хто автори цих статей і всіх співробітників, скласти їхні списки з їхніми біографіями, з’ясувати, з ким вони пов’язані в Росії, їхніх родичів і друзів, хто передплачує ці «Дні», і почати проти них нещадні гоніння – виганяючи їх за кордон. «Дни» повинні відчути, що ҐПУ ще існує. Я гадаю, що необхідно було б і у пресі нашій схарактеризувати ці «Дни», щоб поставити їхніх послідовників поза законом» [57].

З ленінських часів простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року В.Ленін писав голові Нижегородського «губсовдепа» Г.Федорову:

«У Нижньому, явно, готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили, скласти трійку диктаторів (Вас, Маркіна та ін.), провести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, що споюють солдатів, колишніх офіцерів тощо» [58].

26 серпня 1919 роком датується «Протокол № 18 засідання комісії «ТРЬОХ» при К.[иївській] Г.[убернській] ЧК у складі голови В.Вітліцького, членів: Чугайова та Мача, за секретаря Барташевича» [59]. Того самого дня ті самі особи підписали ще декілька протоколів, серед них № 25 [60].

287 офіцерів прирекла на смерть 4 грудня 1920 року у Феодосії «надзвичайна трійка при управлінні «Начособотдарма» 13 і уповноваженого Кримської ударної групи «Особотдела» «Южюгзапфронтов»» [61]. В’язень катеринодарської чрезвичайки (кінець 1920 – початок 1921 року) застав у камері членів революційних трійок Нєстєрова, Бахарєва і Рибалкіна [62]. У документі, що датується березнем 1921 року, фіґурує «окрема трійка Окремого відділу 4 Армії» (голова Міхельсон, члени Довґер і Бабкевич) [63].

Що ж до трійок, утворених згідно з рішенням ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року «Про антисовєцькі елементи», їхню структуру розкривають витяги із протоколів засідань трійки УНКВД Київської області від 14 квітня 1938 року [64], 21 квітня [65] і 28 квітня [66] та ін. Головував на них заступник начальника обласного УНКВД, членами були секретар Київського обкому КП(б)У та військовий прокурор.

Подібно до ідеї трійок, у суто «ленінську» пору історії виникла й ідея лімітів. 10 серпня 1918 року Ленін писав Цюрупі: «Я пропоную «заложників» не взяти, а призначити поіменно за волостями» [67]. У розгорнутому вигляді зустрічаємо цю ідею в історії з висилкою нелояльних вчених і літераторів. Від тієї «славної» чекістської операції в колишньому Центральному партійному архіві збереглися списки «кандидатів на висилку» з Москви, Петрограда та України. Довідки («висилається, на свободі», «утримується під вартою», «заслання відмінено», «збуджено справу» тощо) зроблено тут, як видно з доповідної Г.Яґоди, за вказівкою Леніна. Підписали списки Л.Каменєв, Д.Курський та Й.Уншліхт [68]. Перший список А.Латишев опублікував, хоч, на жаль, у переказі:

Список активної антисовєцької інтелігенції (професура)
Москва

За ініціативи Леніна таку ефективну форму масового терору проти населення, як розкладка, було запроваджено для рекрутування заложників і викачування хліба.

Оповідаючи про великомасштабну операцію 1921 року, начальник секретно-оперативної частини Ю.Перцов згадував:

«Разом належало арештувати в Києві понад 200 осіб. На периферії – понад 400. […] Цієї ночі, внаслідок виконаної операції було арештовано понад 600 петлюрівських агентів, вилучено 10 кулеметів, маса рушниць та револьверів різних систем» [69].

Відомі записи із сталінського блокнота, зроблені 3 травня 1933 року на нараді постійного представництва ОҐПУ. Там розглядалося питання про «додаткове виселення» т.зв. куркулів на Північ і до Сибіру. Як видно з цих записів, ідея лімітів застосовувалась у системі державного управління СРСР задовго до Великого терору 1937–38 років і навіть до 1 грудня 1934 року, від якого дехто рахує сталінське повновластя:

«Укр.[аїна] 145 тис.

Півн.[ічний] К.[авказ] 71 тис.

Моск.[овська] обл.[асть] 58 тис.

Ленінгр.[адська] обл.[асть] 44 тис.

Зах.[ідна] обл.[асть] 23 тис.

Урал 50 тис.

ЦЧО 34 тис.

Закавказзя 23 тис.» [70].

Репресіями керували так, як промисловістю або взагалі народним господарством. Там і тут большевики здійснювали планове господарство. Оповідаючи, як окремим республікам і областям доводилося виконувати «ліміти», Є. Ґінзбурґ стверджувала: «Як у будь-якій кампанії, як, скажімо, при хлібозаготівлях або постачанні молока» [71]. І це було так дослівно. У протоколі засідання президії Київської міськради від 20 березня 1937 року сусідують такі питання:

«39. Слухали: Про відвод та відмежування землі для спецпотреб. Ухвалили: Проект постанови затвердити (у Таємній частині)». Це – про Биківню. І зразу за цим – наступне питання:

«40. Слухали: Про затвердження плану молокопоставок на 1937 рік по Київ.[ській] приміській] смузі на підставі суцільної перевірки вручення молокозобов’язань (Акт комісії)» [72]|.

Прямим витвором Леніна і його близьких соратників були й концентраційні табори. Їхній початок датується найпершими роками існування совєцької влади. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт», що узаконив впровадження табірної системи й примусової праці. Того року було створено концтабір у Києві. «Соловецький табір примусових робіт особливого призначення» (СЛОН ОҐПУ) утворено за постановою СНК СРСР від 13 жовтня 1923 року.

Як свідчив офіційний терорист П.Судоплатов, 1921 року було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали «спеціальним кабінетом» і «лабораторією-Х». Саме тут виробляли отрути, які широко використовували у всіляких терактах. Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути теж із цього кабінету. У 1930-ті роки його начальником був професор І.Казаков, розстріляний у справі правотроцькістського блоку. Науково-дослідні роботи за тематикою лабораторії провадили фахівці Інституту біохімії (очолював його наш «земляк» А.Бах, колишній член київської групи «Народної волі»). 1937 року з Інституту біохімії цю страхітливу лабораторію було передано до НКВД разом із дослідницькою групою полковника медичної служби професора Майрановського, який вивчав вплив смертоносних газів і отрут на злоякісні пухлини. Перебуваючи при наркоматі, вона підлягала виконавцеві – комендантові НКВД СРСР генералові-майору В.М.Блохіну [73] та начальникові спецвідділу оперативної техніки при комендатурі, яка відповідала за охорону будівлі НКВД, підтримання режиму секретності й безпеки та за виконання смертних вироків [74].

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін разом зі своїми соратниками Бухаріним, Зінов’євим, Каменевим, Троцьким та ін., створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін отримав уже на повному ходу, вдосконалену й вироблену на практиці.

55. Лацис (Судрабс) М.Я. Чрезвычайные комиссии по борьбе с контрреволюцій. – [М.:] Гос. изд-во, 1921. – С. 20. Виділено в оригіналі.

56. Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. – М.: МАРТ, 1996. – С. 216-217.

57. Там само. – С. 225-226.

58. Ленин В.И. Г.Ф.Федорову, 9 августа 1918 г. // Ленин В.И. ПСС. –Т. 50. – М., 1965. – С. 142. Розрядка й курсив оригіналу.

59. ЦДАГО України. – № 70629 ФП / кор. 2040. – Арк. 54.

60. ЦДАГО України. – № 38817 ФП / кор. 428. – Арк. 42.

61. ЦДАГО України. – № 4933 ФП / кор. 44.

62. Люсьмарин Г. Кубанская чрезвычайка // Че-Ка. – Берлин, 1922. – С. 217.

63. ЦДАГО України. – № 52419 ФП / кор. 1148. – Арк. 2.

64. ЦДАГО України. – № 60058 ФП / кор. 1549. – Арк. 112.

65. ЦЦАГО України. – № 61888 ФП / кор. 1634. – Арк. 47.

66. ЦДАГО України. – № 58747 ФП / кор. 1490. – Арк. 23; № 58748 ФП / кор. 1490. – Арк. 14.

67. Ленин В.И. – А.Д.Цюрупе, 10 августа 1918 // Ленин В.И. ПСС. – Т. 50. – М., 1965. – С. 145.

68. Латышев А.Г. Рассекреченный Ленин. – С. 218.

69. Перцов [Ю.М.]. Из истории борьбы с контрреволюцией // Пролетарская правда. – 1923. – 11 февраля. № 33 (448). – С. 1.

70. Волкогонов Дм. Семь вождей. – Кн. 1. – М.: Новости, 1995. – С. 262.

71. Гинзбург Е. Крутой маршрут. – М.: Сов. писатель, 1990. – С. 19.

72. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 2. № 9686. Арк. 15.

73. Петров Никита Васильевич, Скоркин Константин Владиславович. Кто руководил НКВД, 1934—1941: Справ. / Под. ред. Н.Г.Охотина и А.Б.Рогинского. М., 1999. С. 112.

74. Судоплатов Павел Анатольевич (1907-1996). Спецоперации: Лубянка и Кремль, 1930–1950 годы. – М.: Олма-Пресс, 1997. – С. 440, 455–456; Судоплатов Андрей. Тайная жизнь генерала Судоплатова: Правда и вымыслы о моем отце. – Кн. 2. – М.: Современник, ОЛМА-пресс, 1998. – С. 275, 524.