Де прилаштувати колекцію?
Сергій Білокінь
Як бачимо, спочатку доля збірок складалась ніби цілком благополучно. Для перевезення колекції до Києва і її облаштування Раднарком УСРР виділив 14 тисяч карб. [429] 3 липня 1927 року «Пролетарська правда» сповістила громадянство, що збірку привезено «цими днями» [430]. Тоді, оповідаючи про перевезену до Київської Лаври збірку, мистецтвознавець Михайло Павленко підкреслював, що це щось нове, щось незвичайне, аби з півночі перевезено було цінну колекцію на Україну, адже доти протягом кількох сторіч імперіалістський уряд колишньої Росії тільки з України вивозив [431]. Згадавши про давню мрію Потоцького створити із своїх збірок музей у Полтаві, журнал «Червоний шлях» продовжував: «Тепер же [збирач] погодився передати їх у посідання українського суспільства і вимовив собі тільки те, щоб йому позволено жити з тою колекцією в Київі і працювати в ній, як довго ще стане в нього сили» [432].
Міркуючи про переїзд генерала Потоцького з Ленінграда до Києва, пригадаймо, що невдовзі, 1935 року „Північною Пальмірою” прокотилась „чистка”, спрямована проти старої аристократії [433]. Вона захопила сотні людей, яких Павло Платонович ближче чи менше особисто знав, – його безпосереднє соціальне оточення. Зрозуміла річ, не обминула б вона і його самого, аби він у Пітері лишився.
Оглядаючи долі, що випали відомішим бібліофільським збіркам Петрограда, згадавши бібліотеки генерала Михайла Адабаша, Михайла Остроградського, Олександра Кованька та інших, Ф.Шилов зазначив:
«Потоцкий Пав.[ел] Плат.[онович], военный историк. Библиотека состояла из книг по истории Украины и военному делу; исключительная по своему составу. Передана им Украине. В Киеве предоставлено для нее специальное здание, и владелец назначен пожизненным директором библиотеки и музея с жалованием и квартирой» [434].
На тлі трагедій, коли після загибелі чи виїзду за кордон власників їхні бібліотеки розпорошувались або й гинули, збіркам Павла Платоновича Потоцького і йому самому, здавалося, усміхнулась доля. Що ж до самого Шилова, то 1 липня 1928 року у його власність перейшла книгарня „Антиквариат” П.В.Губара (Ленінград, проспект 25 жовтня, 72), що пропонувала в широкому виборі антикварні книжки, видання XV-XX ст. [435]
У пізнішому виданні, у спогадах Шилова знаходимо ширшу згадку:
«Вскоре Потоцкий получил предложение из Украины передать Киеву все его собрание с тем, что будет создан из его вещей музей, а его назначат пожизненным директором этого музея. Это предложение соответствовало его самым заветным мечтам, и все его вещи были перевезены в Киев. Это было огромное собрание, занявшее тринадцать вагонов. На полученный аванс он очень удачно успел приобрести часть книг прекрасной библиотеки великого князя Константина Павловича [436], попавшей на Александровский рынок. Этой покупкой Павел Платонович очень пополнил свое замечательное собрание» [437].
Придбання архіву великого князя Костянтина Павловича з 1830-х років виділив у своїй розповіді кореспондентові «Червоного шляху» і сам П.Потоцький [438]. Переїхавши до Києва, Потоцький не переривав з букіністом Ф.Шиловим контактів, замовляючи всілякі раритети. У звіті Музею за 1928-29 рік відзначалося, що він писав «антикварию Шилову о розыске и высылке ряда редких изданий, касающихся Украины» [439].
Ленінградський книгознавець С.А.Мухин у засіданні Ленінградського Товариства Бібліофілів (ЛОБ) 20 грудня 1927 року зробив доповідь «Судьба одной библиотеки», згодом видану з передмовою В.К.Лукомського (ЛОБ, 1929. 62 с.), у якій дослідив шляхи цієї бібліотеки. Завдяки його дослідженню з’ясувалося, що книгозбірня великого князя, у якій були винятково рідкісні речі, перейшла до його побічного сина генерала Павла Константиновича Александрова [440], а тоді – за кілька поколінь – до Александри Александрівни Львової, яка вийшла заміж за Івана Васильовича Яцька. Як переказував 1929 року цей сюжет Б.Чистяков,
«Стесненные обстоятельства заставили, года три тому назад, Яцко принять экстренные меры к ликвидации библиотеки своей жены, и он продал ее букинисту Наумову, в Александровский рынок, за незначительную сумму. Так в продолжении двух веков существовала библиотека, и только события 1917 года и последующих годов распылили ее» [441].
Стараннями Врони, коли Потоцького скандалізовано, переговори про його перехід до Києва на посаду директора Музею мистецтв ВУАН припинилися. Почали перебирати варіанти. Центральною київською установою, якій би відповідала петроградська збірка, був, звісно, Всеукраїнський історичний музей ім. Шевченка.
Його концепція змінювалась історично. Громадський комітет для збудування музею утворився, як відомо, 1894 року. Як міський музей старожитностей і мистецтв його засновано 1899-го. 30 грудня 1904 року відбулось освячення й відкриття музею. У промовах на відкритті голова Київського товариства старожитностей і мистецтв Богдан Ханенко і віце-голова товариства професор Юліан Кулаковський докладно визначили його профіль як обласного (крайового) [442]. Спочатку музей був суто археологічний. Він прийняв старожитності Наддніпрянщини, грецькі та єгипетські (3000 предметів від подружжя Ханенків), слов’янські старожитності (900 номерів від Терещенків та Варвари Ханенко та 800 – від С.Могильовцева), скіфські старожитності (115 предметів – від І.Линниченка), монети й медалі (1291 примірник – від подружжя Суріних) та дев’ять ескізів і малюнків Врубеля від О.М.Терещенка. Стараннями незмінного директора музею Миколи Біляшівського та Данила Щербаківського, який увійшов у штат у серпні 1910 року, виникли художньо-промисловий відділ (межигірський фаянс, тканини, шитво), художній (літографії, рисунки, малюнки, олійні твори на українські сюжети), історичний (сюди надходили ікони), етнографічний відділи, а також книгозбірня [443].
У роки Визвольних змагань музей конституювався як Національний. Большевики 1919 року назвали його Першим державним, але 1924 року українцям пощастило повернути «революційні завоювання» – він одержав назву Всеукраїнського історичного музею імені Т.Г.Шевченка, подібно як академічна київська бібліотека звалась Всенародна, а в дужках Національна. Співробітник музею Федір Ернст писав: «Характером своїх збірок він є Національний Музей України, що своїми великими, систематично дібраними збірками охоплює матеріяльну й мистецьку культуру України, відколи з’явилася на її території первісна людина аж до сьогодні» [444]. На засіданні президії Укрнауки від 5 грудня 1925 року (ч. 52) слухали питання: “5. Про заснування в Київі Національного музею України разом з галереєю картин (т. Дубровський)”. Ухвалили:
“Визнати за своєчасне порушити питання про утворення Національного музею України, який у своїй виставочній та науково-дослідчій роботі охопив би всі галузі життя природи й населення України. Доручити акад. Багалію і тов. Дубровському скласти докладну записку про це, закликавши до вироблення проекту цього музею фахівців окремих галузів українознавства. В проекті передбачити утворення Національної картинної галереї” [445].
Насправді події розвивались у напрямку протилежному. Дальші роки стали періодом дезінтеґрації й погрому. Було усунуто Біляшівського, доведено до загину Щербаківського, ув’язнено й звільнено інших наукових співробітників. Відтак музей закрили, а частину його фондів перевезли до Лаври. Хоча будівля музею лишалась збудована лише на третину, а після повернення Києву статусу столиці будівництво провадилось дуже широке, пішли шляхом створення окремих музеїв – історичного [446], українського мистецтва [447], народного мистецтва [448] та історії Києва (останній відкрито щойно 1982 року) [449]. У роки репресій і війни фонди сильно потерпіли. Сучасники пов’язували це великою мірою з реорганізаціями. У недатованому листі (1962-64) до Івана Спаського [450] Михайло Новицький писав:
“После смерти директора Беляшевского в музее, приблизительно в 1936 г. была проведена реорганизация – в Всеукр.[аинском] музее осталась “Картинная галлерея”, а коллекции по истории, археологии и нумизматике были переданы “Историчному (sic) музею” (там, где работает твоя ученица). Не знаю, в каком виде сейчас существует коллекция Бодилевского, в целом, вероятно, многое исчезло, но “золотой” Владимира сохранился” [451].
За будь-яких умов одна з найважливіших проблем у музейній справі зводилась до наявності приміщення. Як відомо, у Києві існувала чимала збірка Турвонта Кибальчича [452]. 1877 року міська дума відхилила його прохання надати за рахунок міста приміщення для його музею [453]. Доля його збірок досі не відома.
Лишаю нерозв’язаним питання, куди властиво найкраще міг вписатись Музей України Потоцького відповідно до свого змісту. Мається на увазі надзвичайно висока цінність його збірок і їхній національний характер. Відповісти на це питання важко, тим більше, що драматичної історії українських музеїв досі як слід не вивчено [454]. Ясно одне: Павло Потоцький перевіз свої збірки на Батьківщину наприкінці українізації і напередодні погромів. Перевіз музей, український зміст якого було неможливо приховати.
Примітки
429. Лазанська Т. Нащадок кишенського сотника. С.139.
430. Культура й мистецтво: Збірка Потоцького. С. 5.
431. Павленко М. Музей України: Збірка П.Потоцького // Всесвіт. Х., 1928. 26 серпня. № 35. С. 6.
432. Цінний набуток для української науки. С. 246.
433. Иванов В.А. Операция "Бывшие люди" в Ленинграде (февраль – март 1935 г.) // Новый часовой. 1998. № 6-7. С. 118-131.
434. Шилов Ф. Судьбы некоторых книжных собраний. С. 186.
435. Книжный магазин «Антиквариат» Ф.Г.Шилова. Каталог № 3. Лгр., 1928. С. 2 обкл.
436. Константин Павлович (8 травня 1779 – 27 червня 1831) – великий князь. У його книгозбірні було бл. 36 000 томів. 1764 Єкатерина ІІ придбала цю бібліотеку для вел. кн. Павла Петровича у барона І.А.Корфа. Згодом частина книжок перейшла до Імп. Юр'ївського та Гельсинґфорського університетів (Иваск У.Г. Частныя библиотеки в России // Русский библиофил. 1911. Кн. VІІІ. С. 69, 70; №№ 574, 582).
437. Шилов Ф. Записки старого книжника. Москва, 1959. С. 19. Кількість ваґонів автор зазначив з пам'яті. Насправді їх було менше – лише сім.
438. Цінний набуток для української науки. С. 246.
439. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 3.
440. Иваск У.Г. Частные библиотеки в России: Опыт библиогр. указ. // Рус. библиофил. 1911. № 3. С. 58.
441. Чистяков Б. Супер-экслибрис и библиофилия // Альманах библиофила. [Лгр.:] Ленингр. об-во библиофилов, 1929. С. 146. Пор. с. 142, 145-146, 181-182, 398.
442. Освящение и открытие Киевского художественно-промышленного и научного музея Императора Николая Александровича. К.: С.В.Кульженко, 1905. С. 6-20.
443. Див.: Отчет Киевского художественно-промышленного и научного музея имени Государя Императора Николая Александровича за 1910 год. К.: 1 Киев. артель печ. дела, 1905. 37 с. – та дальші випуски. 1912 виник відділ «Старий Київ».
444. Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. К., 1930. С. 410. Пор.: Павлик Остап Якович (15 січня 1890 – 5 листопада 1937). Всеукраїнський Історичний музей ім. Т.Шевченка // Прол. правда. 1928. 3 серпня. № 179 (2071). С. 6. 1931 О.Павлик перебував в ув'язненні протягом чотирьох місяців. Вдруге заарештований 14 червня 1937. Розстріляний (Юркова Оксана Віталіївна (нар. 1967). Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924-1930. К., 1999. Пок.).
445. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 5. № 720. Арк. 94. Головував на засіданні Матвій Яворський, обговорювали це питання Багалій, Семковський, Палладін, Красуський, Соколовський, Астерман.
446. Музейное строительство на Украине в годы советской власти, 1917-1987 / Сост. Л.Ю.Ступак, Т.А.Прилипко, Н.В.Гончаренко: Науч.-вспомог. библиогр. ук. К., 1987. С. 80-81.
447. Там само. С. 88-89.
448. Там само. С. 90-91.
449. Там само. С. 82.
450. Спаський Іван Георгійович (24 лютого 1904 – 4 листопада 1990) – нумізмат.
Брат Євгенії Юріївни С. У 1928-30 завідував міським музеєм у Ніжині, потім – нумізматичним кабінетом у Харківському археол. музеї. З 1931 завідував секцією медалей Держ. Ермітажу. Ув'язнений 31 жовтня 1933. Одержав 5 років таборів, які відбув повністю. У 1941-46 перебував в армії рядовим, після демобілізації на початку 1946 повернувся до Ермітажу, де до 1990 очолював відділ рос. монет та медалей. Маю 150 його листів до мене 1969-1990.
Дж.: Янин В.Л. К шестидесятилетию И.Г.Спасского // Нумизматика и эпиграфика. 1965. № 5. С. 3-9;
Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 205;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 218;
Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. 293 с.
451. Лист у моєму архіві.
452. Петров Микола Іванович (1840-1921). Скрижалі пам'яті. К.: Либідь, 2003. С. 129-131.
453. Известия Киевской городской думы. 1880. 1 мая. № 3. С. 112.
454. Див.: Миллер Михаил Александрович (1883-1968). Советский музей в системе пропаганды // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Том 5. Мюнхен, 1953. Апрель-июнь. С. 80-99; Его же. Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства в СССР // Там же. Том 3. Мюнхен, 1952. Декабрь. С. 94-105.