Музей України

Сергій Білокінь

Десь наприкінці 1927 року вийшов з друку розкішний збірник – одна з вершин української науки й поліграфії – «Український музей», який колеги присвятили пам’яті Щербаківського й незадовго перед ним померлого Біляшівського. У цьому коштовному виданні, яке, на жаль, ніколи не було продовжене, було зроблено докладний огляд музейних структур України. Для моєї розповіді це видання особливо цікаве тим, що кінець 1927 року – це був саме той момент, коли щойно збірка Потоцького увіллялася до лаврських музейних структур. Головним редактором збірника «Український музей» став теж не хто інший, як директор Всеукраїнського музейного містечка Петро Петрович Курінний. Він і поінформував читача, які саме наукові установи розгорнули свою діяльність на терені заповідника:

Музеї

Лаврський музей культів та побуту із сімома відділами:

а) Шиття й тканини. Керували Марія Новицька та Михайло Рудинський.

б) Металу й каменя,

в) Письма та друку. Був розташований у двох залах Флавіанівської бібліотеки. Відав ним Павло Попов [516].

г) Станкового малярства. Був розташований у Михайлівській церкві. Завідувач Кость Мощенко [517], співробітниця Любина Терещенко.

ґ) Історії Лаври,

д) Порівняльної історії релігій та

е) Нумізматичний. Завідував ним Василь Ляскоронський (1860-1928), потім Валентин Шугаєвський.

Музей староукраїнської будівельної техніки. Містився за трапезною церквою на терасі в будинку Малярської школи. Завідував ним Іполит Моргилевський.

Музей Української старовини (збірка Потоцького) [518].

Український театральний музей УАН [519].

Архіви

Архівні фонди Старої Лаври.

Архівні фонди Центрального архівного управління й архіви культові й військові.

Архівні фонди Округового архівного управління.

Бібліотеки

Старо-Лаврська бібліотека ХVII-ХІХ ст.

Бібліотека митрополита Флавіана.

Допоміжні заклади

Реставраційна майстерня. Заснована 1 травня 1924 року [520].

Картотека та фототека музею.

Друкарня УАН-ДВУ.

Низка майстерень.

Будинок екскурсанта та екскурсбаза Київської Окрполітосвіти [521].

Не можна не звернути уваги, як злагоджено й чітко – попри деякі, ясна річ, винятки – працювали чиновники доби українізації. Скоро колекція прибула до Києва, заступник наркома освіти й голова Укрнауки Ряппо 21 червня дав телеграму уповноваженому Укрнауки Л.М.Левитському: “Складіть комісію прийому колекцій Потоцького”. У порозумінні з ВУАН та партійним комітетом Левитський склав таку комісію: Петро Курінний (голова), та члени – проф. Василь Ляскоронський (від УАН) та аспірант катедри марксизму-ленінізму Черняк [522] – його було оформлено як представника округового виконавчого комітету [ОВК] [523]. На прохання Левитського “дати вказівки про початок та напрямок праці комісії” Ряппо такі вказівки дав.

8 липня 1927 року комісія оглянула привезені ящики, довкола яких ходило стільки розмов. Після опису ще нерозпакованого музейного майна в акті записали:

“VII. Заслухано інформацію голови Комісії директора Всеукраїнського Музейного Городка П.П.Курінного про спостереження над загальним станом переданої т.Єрецьким до Всеукраїнського Музейного Городка збірки. П.Курінний відзначає, що збірка прибула в якнайкращому стані без поломок, пошкоджень і погублень. Пояснюється це тим, що упаковку зроблено з належною пильністю, акуратністю, а в деяких випадках – з артистичною умілістю. Збірка лише потребує освіження, незначної реставрації і відповідного монтажу, що дасть її змогу в найближчому часі зробити приступною якнайширшим колам суспільства і дослідників” [524].

Тоді слово узяв “іменинник”. В акті записано:

“VIII. П.Потоцький доповів Комісії про величезну роботу, яку поклали т. Угаров і т.Єрецький на охорону і збереження для України збірки, а другий [ще й] на фактичний її перевіз на Україну. Робота т.Єрецького по упаковці, перевозці і постановці речей збірки на місці є виключною в напрямкові ощадности витрати коштів, що виходить далеко за межі звичайного виконання ним своїх обов”язків і свідчить про любовне і предане відношення до справи. Отже, таке відношення до справи не повинно залишатися в невідомости, а навпаки, повинно підкреслюватися для підтримки стремління до безкорисної ініціятивної праці для користі громадянства” [525].

Зайшовши попід Троїцькою надбрамною церквою на територію Лаври, відвідувач бачив праворуч на арці, що єднала келії соборних старців із церквою, вивіску: “Музей України. Збірка Потоцького”. Пройшовши під арку, відвідувач опинявся перед корпусом митрополичих півчих (тепер там фонди заповідника, поруч – надгробок Іпсіланті). Цей ось 6-й корпус і було передано Потоцькому під його збірки [526] – разом 14 залів і кімнат [527]. Інший журналіст, що так зворушливо живописав “ненастанне піклування радянської влади” збіркою Потоцького, проговорився, що й у серпні 1927 року ремонт був далекий від завершення: “Тепер цей будинок ремонтують, і незабаром в ньому буде відкрито музей для всіх” [528]. 15 грудня 1927 року горішній поверх ще займали мешканці Інвалідного городка [529].

Наводжу два листи Павла Платоновича до Дмитра Яворницького, написані уже в перші місяці його перебування у Києві (від 24 січня і від 16 лютого 1928 року):

1) Здравствуйте, дорогой Дмитрий Иванович!

От сердца обнимаю Вас. Вот и я в Киеве, и не один, а со своим собранием, которое я принёс в дар Украине на известных условиях. Под собрание отведено отдельное здание (корпус № 6), примыкающее к св. воротам Лавры, в котором собрание разворачивается в отдельный Музей, имеющий целью дать возможность изучать Украину. В этом же здании живу и я с небольшой семьёй моей, весь погруженный в устройство Музея, который уже частично открыт для обозрения не широкой публики.

Давно собирался я писать Вам, но, надеясь, что будете в Киеве, и я буду иметь возможность лично повидать Вас, всё откладывал это намерение. Как Вы поживаете? Всё так же бодры и энергичны? Как хочется мне повидать Вас. Я надеюсь, что когда Вы будете в Киеве, Вы навестите меня, чем очень обрадуете меня. Да и в музее моём Вы найдёте немало интересного и близкого Вам.

Напишите мне, дорогой Дмитрий Иванович, несколько строк о себе, когда предполагаете Вы быть в Киеве, и где Вы обыкновенно останавливаетесь.

В ожидании от Вас весточки остаюсь уважающий и любящий Вас

П.Потоцкий [530].

2) Спасибо Вам, дорогой Дмитрий Иванович, за Ваше хорошее письмо, которое глубоко тронуло меня.

Если бы здоровье моё было немного получше, то я бы давно уже был бы у Вас, чтобы обнять Вас и поблагодарить за Вашу ласку и трогательно радушное приглашение.

Но беда в том, что простуда для меня слишком опасна, а уберечься от неё в это время года нелегко. Но я не теряю надежды быть у Вас и душевно побеседовать с Вами, а также осмотреть Ваше Детище, столь ценное для Украины.

Не знаю почему, но мне казалось, что Вы нередко навещаете Киев, на это я много рассчитывал, и как жалко, что я лишен возможности почаще видеть Вас!

Скоро начнётся Ваша кипучая деятельность. И меня влекло и теперь ещё влечёт к подземным памятникам нашего прошлого, но этому не суждено было свершиться. Да будет же удача в Вашем столь важном и интересном деле.

В письме Вашем Вы пишете о Гамченке [531]. Он с семьёй (жена, сестра и мать жены) живёт в Лавре и очень близко от меня. Мы знакомы. Он очень занят. Его хвалят и как человека, и как археолога. Если я мог бы Вам пригодиться для переговоров с ним, то располагайте мной. Конечно, я без Вашего согласия ничего ему не скажу насчёт того, что Вы предполагаете его пригласить на раскопки.

Только что я оправился от несносного гриппа. Эта болезнь очень распространена в Киеве. Надеюсь, что весна прогонит её; хотя у нас, после недолгого таяния, снова наступили морозы.

Ещё раз сердечно благодарю Вас за ответ, от души обнимаю Вас и остаюсь уважающий и любящий Вас

П.Потоцкий [532].

Хоч це й парадоксально, але, можливо, саме в ці роки Павло Платонович Потоцький зазнав найбільшого життєвого щастя, осівши в одному з найсвятіших місць на землі. Читач, мабуть, пригадує спогад Ол.Семененка про “старого пана з доброзичливим виразом обличчя”, якого він зустрічав у Лаврі в ті жорстокі часи. Ось що писав Семененко далі: “Павло Платонович Потоцький, цей старий пан, любив сидіти на лавці при вході до Ближніх Печер. То чарівний куток на схилі київських гір із затишною церквою, збудованою козацьким полковником Герциком на початку ХVІІІ сторіччя.

“А найчастіше цього пана можна було побачити ближче до Лаврських воріт. Прийшовши з вулиці попід надбрамною Троїцькою Церквою, що її збудував князь Микола Святоша, бувши ченцем Манастиря в ХІІ столітті, вступаємо на подвір’я, оточене невисокими келіями ґраціозного і некричущого українського барокко. В глибині була Велика Успенська Церква.

“Небагато є на світі місць, де архітектура так гармонійно зростається з природою. Поєднання лаврських церков і будівель з природним тлом дає тут людині глибоке душевне заспокоєння, радість, довгождану рівновагу. В Києво-Печерській Лаврі і нерелігійна людина, ще не заходячи до церкви, може відчути радісну тональність цих місць” [533].

Семененко пригадував старих козарлюг, що після гарячих боїв “матнею вулицю мели”, ідучи у ченці. Тут, у Києво-Печерській Лаврі отаборився зрештою й старий генерал з Полтавщини – разом із своїми скарбами, тут він провів останні роки свого важкого життя.

Колишня співробітниця Музейного містечка, чи не остання бібліотекарка бібліотеки митрополита Флавіана, Ніна Сергіївна Селівачова додає ще таку побутову рисочку:

“Пам’ятаю, як він (П.Потоцький. – С.Б.) прогулювався від 6-го корпусу, де розміщувався його музей (біля Троїцької надбрамної церкви) широкою доріжкою, що провадила до Успенського собору. Високий, з військовою виправкою, одягнений у чорне, в білих рукавичках і з моноклем. Був дуже привітним і радо спілкувався з молоддю. При зустрічі полюбляв частувати цукерками, коробочку яких завжди мав при собі” [534].

У пізнішій автобіографії П.Потоцький писав:

“Передавши мою збірку, посвятив я себе зовсім уладжуванню, описуванню, забезпечуванню, доповнюванню, популяризації і допомозі в праці многочисельним представникам науки і мистецтва та науково-мистецьким установам, і то як вказівками, так і користуванням експонатами збірки. Користь із збіркою віддзеркалюється як не можна краще в записках у книзі відвідувачів Музею” [535].

Журналіста Б.Сіманцева вразило, що П.Потоцький збирав свою колекцію сорок років [536]. Інший не побоявся сказати про всі 50 [537]. 50 років нараховував сам Павло Платонович [538].

Протягом багатьох десятиліть найдокладнішим оглядом музею Потоцького лишався той, що його зробив, репрезентуючи цей музей українському громадянству, археолог Гнат Стеллецький [539]. Цей огляд з’явився в березневій книжці “Червоного шляху” за 1927 рік. За сімдесят років вийшов докладний огляд Музею Тамари Лазанської. В архівному фонді П.Потоцького збереглись недатовані огляди “Обозрение собрания”, “Музей Украины – собрание П.П.Потоцкого” та ін. [540]. Збереглися акти з переліком експонатів, пізня інвентарна книга. Окремі експонати, на які вказував сам збирач, називають у своїх дописах журналісти. У різних збірках зберігаються книжки, що колись Потоцькому належали. Зіставляючи всі ці джерела, можна дістати менш-більш повне уявлення про збірку.

Примітки

516. Див.: Вiддiл письма та друку Лаврського музею // Бібліологічні вісті. 1925. N 1-2. Хроніка. С. 151-153.

517. Мощенко Кость Васильович (1876, Суми – 16 вересня 1963, Дорнштадт) – мистецтвознавець.

Оздобив концертний зал та їдальню полтавського Українського клубу (Ілюстрована Україна. Львів, 1914. 15 лютого. Ч. 3. С. 45-47. Наприкінці 1920 – на поч. 1921 перебував в ув'язненні. 1924 знятий з роботи у Полтавському музеї "як антирадянський елемент". 3 червня 1925 очолив відділ станкового живопису Лаврського музею. У липні 1926 – відділ народного мистецтва Всеукраїнського історичного музею. Листувався з М.Біляшівським (ІР. ХХХІ, 387-409, 1456-73), про якого написав статтю "Академик Микола Біляшівський як музейний робітник" (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 1-12). Експонував декоративні й архітектурні мотиви в АХЧУ (Каталог першої Всеукраїнської виставки художників Червоної України. [Х.,] 1927. С. 27). Виконував доручення ВУАК'у з охорони пам'яток архітектури. 13 березня 1930 Упрнаука запропонувала дирекції Музейного містечка його звільнити. У вересні 1930 звільнений також з Історичного музею. 22 листопада 1933 заарештований. Засланий до Казахстану. 1943 еміґрував до Німечиини. Видав нарис "Український будинок Г.П.Галагана" ([München], 1962. 32 с., 15 табл.). Помер у дорнштадтському старечому домі біля Ульма.

Див.: Рідна Церква. Карлсруе, 1963. Жовтень-грудень. Ч. 56. С. 16;

Нестуля О.О. Служив натхненно і щиро // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 64-72;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 183.

518. У довіднику «Уся Київщина», який вийшов невдовзі, повідомлялося: «Музей-збірка має завданням вивчення історії українського життя та побуту та військових справ, що так чи инакше впливали на історичне життя України» (Музей-збірка П.П.Потоцького // Уся Київщина на 1928 рік: Довідна книга. К., 1928. С. 185).

519. Виріс зі спадщини музейної комісії "Березоля" (засн. 30 січня 1923, у її складі В.Василько-Міляїв, Л.Гаккебуш, Л.Сердюк та ін.; адреса: Київ, вул. Воровського, 29; з осені 1924 у приміщенні театру кол. Соловцов), переданої УАН 29 травня 1926. Як оповідав П.Рулін, "на двох підводах всеньке майно Театрального Музею перевезено до приміщення "Музею діячів науки й мистецтва на Україні", де й переховувалось мало що не рік" (Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. С. 6). Під час організації Музейного містечка (Академії припадав корпус № 24 на 70 кімнат) там було розгорнуто ці обидва музеї. Див.: Рулін Павло Іванович. Український театральний музей: Завдання й перспективи. К., 1927. 21 с.; Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. 23 с.; Рулин П. Театральный музей Всеукраинской Академии наук // Сов. музей. 1932. № 5. С. 109-116; Михальова А. Забутий музей // Веч. Київ. 1955. 11 жовтня. № 241 (1346). С. 3; Руліна І. Спогади про батька // Зона. 1992. № 2. С. 136–143: фотогр.

520. Курінний Петро. Три роки праці реставраційної майстерні Лаврського музею культів та побуту над консервацією та реставрацією музейних збірок, 1924-1927 // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 159-168.

521. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214.

522. Можливо, та сама особа: Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов., Галичина – 3 листопада 1937, Сандормох) – авантюрист.

У 1926-27 співробітник ГПУ. Запропонував Н.Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю.Коцюбинським, В.Ауссемом та Мих.Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ – 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202). Заст. директора харківського інституту матеріальної культури (історії укр. культури). Ув'язнений 11 травня 1933 у справі "УВО". Рішенням судової трійки при колегії ГПУ УСРР 23 вересня 1933 одержав 10 років ИТЛ (Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 11. Арк. 206-207; Роженко Микола, Богацька Едіт. Сосни Биківні свідчать: Злочин проти людства, Кн. 1. К., 1999. С. 449; Остання адреса: Розстріли соловецьких в”язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 130, 249; Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 369, 383, 428, 476).

523. Національний художній музей України. Науковий архів. Оп. 1. Од. зб. 56. Арк. 36, 38. Пор.: Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника. К., 1992. С. 270.

524. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 7764. Арк. 6.

525. Там само. Уґарову було надіслено від наркома Шумського подяку: Наркомос "спешит выразить Вам искренную благодарность за содействие культурному строительству и обогащению Украинской Советской Социалистической Республики" (Арк. 29).

526. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 533-534.

527. Коллекция Украинской старины, собранная Потоцким, перевезена в Киев // Веч. Киев. 1927. 1 июля. № 106. С. 3.

528. Сіманцев Б.А. Музейна збірка Потоцького. С. 4.

529. Національний художній музей України. Науковий архів. Оп. 1. № 46. Арк.17.

530. Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д.І.Яворницького. КП-83178, Арх-18987. Адреса: “Заказное. В г. Екатеринослав. Историко-Археологический Музей. Директору Дмитрию Ивановичу Эварницкому. От П.П.Потоцкого. Киев. – Печерск. Лаврский Музейный Городок. Музей Потоцкого, корпус № 6”.

531. Гамченко Сергій Свиридович (1859-1934) – археолог.

З 1919 завідував археологічним відділом Волинського музею. 1926 запрошений до Києва, обраний на віце-президента ВУАК. Відкрив 45 пам’яток трипільської культури на Південному Бузі. Проводив розкопки на Волині, Поділлі, Київщині, Харківщині. Помер від голодування. Праці здебільшого не опубліковані. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 3 – 229 од.зб.).

Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 30, 51, 53, 176;

Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 104-105;

С.С.Гамченко // КСИА УССР. Вып. 10. 1960. С. 141-143;

Кузнецова С.М. и Линка [Геппенер] Н.В. Научный архив С.С.Гамченко // МИА. № 108. 1963. С. 102-113;

Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України (1997). С. 138.

Його молодший брат Євген Спиридонович (sic; 1878-1931), генерал-майор рос. армії, розстріляний у справі «Весна» (З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 2002. № 1 (18). С. 377).

532. Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д.І.Яворницького. КП-83177, Арх-18986. Адреса: “Заказное. В г. Екатеринослав. Историко-Археологическ. Музей. Директору Дмитрию Ивановичу Эварницкому. От П.П.Потоцкого. Киев. Печерск. Лаврский Музейный городок. Музей Потоцкого, корпус № 6”.

533. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. С. 141.

534. “Спогади з передвоєнних років” Н.С.Селівачової написано у 1992-93 роках. Машинопис у моїй збірці.

535. Косаренко-Косаревич Василь. Пропащі скарби // Краківські вісті. 1942. 7 березня. Ч. 47 (494). С. 3.

536. Сіманцев Б.А. Музейна збірка Потоцького. С. 4.

537. Коллекция Украинской старины, собранная Потоцким. С. 3.

538. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 1. № 1 в. Арк. 1.

539. Стеллецький Гн. Українська збірка П.Потоцького // Червоний шлях. 1927. № 3 (48). С. 180.

540. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 6. Ці рукописи датуються, правдоподібно, 1925 роком.