У Лаврському заповіднику

Сергій Білокінь

Переговори перейшли у нову фазу у зв’язку з Лаврським заповідником. У червні 1926 року Наркомос, що провадив переговори з Павлом Платоновичем, звернувся до київського музею культу й побуту, який очолював енергійний археолог і музейник Петро Курінний [455]. За угодою з Потоцьким, Наркомос зобов’язався надати йому приміщення в Києві. Тоді саме доходили згоди щодо перевезення збірки у принципі, тож заступник наркома освіти Ряппо, заступник завідувача Укрнаукою Баланін і завідувач адміністративним управлінням Ліщинський запропонували таку комбінацію:

“Оскільки найбільш придатним для цього місцем у Київі є Лаврський Музейний городок, НКО пропонує Вам негайно підготувати потрібне помешкання, бо незабаром колекції та бібліотека Потоцького будуть перевезені до Київа” [456]. Українські високопосадовці дивились уперед.

29 вересня 1926 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів УСРР визнали Києво-Печерську лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши її на «Всеукраїнський музейний городок» (така дещо недоладна, суржикова була його офіційна – у постанові – назва) [457]. Письменніші сучасники вживали органічнішу форму – Музейне містечко [458], і коли вал репресій кривавим котком пройшов через Україну, саме вона лишилась для вжитку в поточній документації [459]. Нова установа, отже, справляла враження перспективного науково-освітнього закладу. Очолив його Петро Курінний.

Всеукраїнське музейне містечко утворилося внаслідок реорганізацій одержавлених українських сховищ. Утворилося задовго до переїзду столиці [460], що супроводжувався масовим нищенням святинь Золотоверхого Києва. Відтак музейники мали досить багато часу для порятунку національних культурних цінностей на Київщині й у самому місті. Серед паперів Музею України зберігся цікавий акт від 12 лютого 1929 року, згідно з яким лаборант Музейного містечка В.Іщенко здав П.Потоцькому “из музейных фондов в корпусе II-м те экспонаты, которые имеют отношение к Музею Украины” [461].

Наприкінці двадцятих років Іщенко розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на порятунок мистецьких і загальнокультурних скарбів. Як писав Сергій Ґіляров, це саме В.Іщенко, “уповноважений у справах вилучення художніх цінностей по церквах”, у червні 1927 року під сходами на дзвіницю Троїцької церкви (Велика Васильківська вулиця) виявив знамениту картину “Адам і Єва” [462], яку большевики продали потім за кордон. На допиті 15 березня 1930 року С.Гольдфарб-Глеваський сказав, що цей твір було вилучено з Музею мистецтв ВУАН і оцінено на 30 000 карб. [463]

У численних актах задокументовано, що Іщенко, з одного боку, приймав від Заповідника на зберігання речі з тих храмів, які большевики закривали:

1928. 6-7 липня – від представників релігійної синодальної громади архімандрита Михайла Чалого, ризничого ігумена Сергія Зубрицького та С.Боброва – з Успенського собору Києво-Печерської Лаври [464].

21 серпня – з Іллінської церкви с.Підсінного Ржищівського району [465].

23 серпня – з Юріївської церкви с.Андрушів Переяславського району [466].

27 серпня – з Варваринської церкви с.Харківців Переяславського району [467].

28 серпня – з Хрестовоздвиженської церкви с.Дем”янець біля Переяслава [468].

28 серпня – з Борисоглібської церкви с.Борисівки Переяславського району [469].

29 серпня – з Сергіївської церкви Переяславського району [470].

3 вересня – з Троїцької церкви м.Переяслава [471].

6 вересня – з Воскресенської церкви м.Переяслава [472].

7 вересня – з Борисоглібської церкви м.Переяслава [473].

23 вересня – з Старо-Покровської церкви с.Шпитьків [474].

6 грудня – з Петропавлівської церкви с.Підварків Переяславського району [475].

Після цього 1929 року В.Іщенко передавав речі до музеїв Заповідника:

7 лютого – до відділу культів (О.Якубському) [476].

7 лютого – до відділу станкового малярства (К.Мощенкові) [477].

12 лютого – до Музею України (П.Потоцькому) [478].

26 лютого – до Музею архітектури (І.Моргілевському) [479].

Як бачимо, українські музейники – співробітники Всеукраїнського музейного містечка – виробили чітку й дійову схему рятування коштовностей. Природно, влада не могла спостерігати за її реалізацією спокійно. У протоколі допиту мистецтвознавця Костя Кржемінського від 17 жовтня 1937 року у переліку музейників, арештованих у заповіднику після 1929 року, значиться й ім’я Іщенкове [480]. Він пройшов у справі Комітету визволення України. Втім, його досвід не пропав. Близько 1937 року за ініціативою музейника Бориса Кас’яновича Жука Українське управління мистецтв організувало під його керівництвом систематичне обстеження й вилучення з закритих молитовних будинків (?) Поділля предметів, що мали науково-музейне значення, для передачі до Вінницького обласного музею. Внаслідок заходів Бориса Кас’яновича до музею надійшло бл. 6 тис. речей, серед них тканини, ікони, килими, шиття, метал, культові предмети тощо [481].

Таким чином, проект, за яким збірку Потоцького думали розташувати в Музеї мистецтв УАН, відпав остаточно. До однієї з частин ліквідованого на той час Всеукраїнського історичного музею ім. Шевченка її приєднали згодом, багато пізніше. Поки ж що погодилися на тому, що з Ленінграда її перевезено до Лаври, де на основі збірок Потоцького засновано Музей України. Так в історії українського музейництва ім’я колекціонера Потоцького опинилося поруч славних імен Василя Тарновського, Богдана й Варвари Ханенків, Василя Щавинського, Терещенків, Скаржинської та ін. Їхні приватні колекції лягли в основу великих музеїв [482].

“Народному Комиссару Просвещения Украинской Советской Социалистической Республики [А.Я.Шумскому]

Заявление

гражд. Потоцкого Павла Платоновича […]

28 Апреля с.г. представитель Наркомпроса тов. Астерман М.Л. заключил со мной договор, обуславливающий передачу моего научно-художественного собрания Украинскому Правительству в лице его Народного Комиссариата Просвещения.

Пункт 9-й этого договора предусматривает утверждение его Советом Народных Комиссаров У.С.С.Р.

Тов. Астерман заверил меня при тов. Ерецком и правозащитнике тов. Гущенко, что в начале Мая с.г. он вышлет мне как утвержденный Советом Народных Комиссаров договор, так и удостоверение о зачислении меня на службу с содержавнием в размере полной ставки штатного профессора ВУЗ, согласно с п. 5-м договора. Ввиду этого я согласился на его предложение немедленно приступить к укладке Собрания, дабы подготовить его к перевозке в благоприятное еще для этого время. Началась самая усиленная в этом направлении работа. Однако я, несмотря на неоднократное обращение как к Вам, так и тов. Яворскому выслать мне утвержденный договор и удостоверение о зачислении меня на службу по настоящее время просимых документов не получил. Мало того – на все мои письма и телеграммы об высылке мне этих документов я ни разу не получил ответа.

Утвержденный договор слишком важен для меня как гарантия исполнения условий передачи моего Собрания, почему я и сообщал Вам неоднократно и ныне вынужден заявить, что не имея утвержденного договора, я не могу вывезти из Ленинграда моего собрания в Киев. Ныне вновь прошу Вас вручить этот документ как и зачисление меня на службу тов. Ерецкому для передачи их мне.

Ввиду поступления моего на службу в Наркомпрос Украины я был снят с занимаемой мною здесь должности в Ленинград. Отд. Главнауки, и не получая от Вас удостоверения о зачислении меня на службу, остался в неопределенном и неприятном положении.13 Октября с.г. я получил переводом 1195 р. 35 к., которые я считаю присланы мне в счет следуемой мне субсидии согласно постановления коллегии от 24 Мая с.г. (1500 р.). Что касается содержания, то таковое выслано мне по 180 руб. в месяц, а по договору мне следует получить содержания в размере полной ставки штатного профессора ВУЗ.

Подписывая договор, я считал, что обе стороны будут выполнять его. Я с своей стороны дал все и значительно больше того, что обещал, оказал большое содействие в подготовке собрания к его перевозке. Не моя вина и не тов. Ерецкого, сделавшего все, что было в его силах, что упущено благоприятное время для перевозки собрания и что оно по настоящее время находится в Ленинграде в неопределенном положении. Неподготовленность помещения, назначенного в Лавре еще в Мае с.г. еще более ухудшает положение Собрания.

Вам виднее, где причина создавшегося неблагоприятного положения. Я же еще раз прошу Вас о зачислении меня на службу согласно п. 5-го договора с содержанием в размере полной ставки штатного профессора ВУЗ.

Прошу также сообщить тов. Ерецкому Ваше решение на предложение гр. Дашкова приобрести у него рукописи и графику согласно представленной Вам описи.

Павел Потоцкий.

Ноября 1-го 1926 г.” [483].

11 листопада 1926 року Павло Платонович надіслав телеграму:

“Харьков Наркомпрос Шумскому

Жду от Вас утвержденного договора или Вашего письменного подтверждения об утверждении полностью договора Советом Народных Комиссаров. Вывоз собрания задерживаю до получения документа – Потоцкий” [484].

“Спешно.

Народному Комиссару Просвещения Украинской Советской Социалистической Республики [А.Я.Шумскому]

Заявление

[…]

В дополнение телеграммы от 11 Ноября.

5-го Ноября с.г. тов. Ерецкий лично передал Вам мое заявление о вручении ему Ерецкому утвержденного договора для передачи его мне. Однако я такового от Вас и в этот раз не получил; а между тем я несколько раз просил о высылке мне утвержденного договора и уже полгода ожидаю его. Причем не имею даже объяснения причины, почему таковой не высылается. Не имея в руках утвержденного договора, я не могу считать, что наш договор утвержден Советом Народных Комиссаров и что условия, на которых передается мое собрание, изложенное в нашем договоре, приняты. (Т.п.п. 9-й нашего договора гласит: “Договор этот вступает в силу по утверждении его Советом Народных Комиссаров”. Почему в будущем можно предвидеть ряд недоразумений, правонарушений, неприятностей и т.п. А между тем на предложенных Вам условиях Госуд.[арственный] русск.[ий] музей и высшие над ним учреждения охотно принимали мое собрание, находя мои условия целесообразными, а касающиеся меня и семьи моей – весьма умеренными.

Ваш представитель тов. Астерман заверил меня, что утверждение договора не встретит препятствий и обещал мне еще в Мае с.г. выслать утвержденный договор.

После этого Вам нужны были некоторые дополнительные сведения – я их немедленно представил; но тем не менее утвержденного договора не получил.

Я полагал, что мое последнее заявление, лично переданное Вам тов. Ерецким, будет удовлетворено и тов. Ерецкий привезет мне утвержденный договор – но это не оправдалось и без объяснения причин.

Вот почему 11 Ноября я Вам телеграфировал: “Жду от Вас утвержденного договора или Вашего письменного подтверждения об утверждении полностью договора Советом Народных Комиссаров. Вывоз собрания задерживаю до получения документа – Потоцкий”.

Таким образом, вывоз Собрания задерживается за неполучением утвержденного договора или Вашего письменного формального подтверждения, что наш договор полностью утвержден Советом Народных Комиссаров.

Павел Потоцкий.

11-го Ноября 1926 г.” [485].

П.Потоцький одержав документ:

«Квітня 22 дня 1927 р.

Дійсно по 1 січня 1928 р.

Посвідчення

Цим Народній Комісаріят Освіти УСРР посвідчує, що гром.[адянин] Павло Платонович Потоцький дійсно знаходиться на посаді вченого охоронця бібліотеки та колекцій, які придбав у нього НКО УСРР в 1926 р. і які переховуватимуться на території Всеукраїнського Музейного Городка (б. Київо-Печерська Лавра) під науковим доглядом Української Академії Наук.

Гром.[адянинові] П.П.Потоцькому Наркомосом УСРР видається по цій посаді щомісячне утримання в розмірі 180 карб.

Заст. Наркома Освіти /Приходько/

Зав. Укрнаукою /Яворський/

Зав. Адм. Управ. /Рогозний/» [486]

Примітки

455. Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен) – археолог, історик.

Син адвоката, члена Одеської громади. Учень і товариш Д.Щербаківського. Член та секретар іст.-етногр. гуртка при Ун-ті Св.Володимира (1915). Закінчив іст.-філол. фак. Ун-ту Св.Володимира (осінь 1917). Учень М.В.Довнар-Запольського. Один з фундаторів і член ЦК охорони пам'яток старовини і мистецтва на Україні (1917). 1918 викладач історії та географії Уман. класичної урядової гімназії, а з заснуванням Першої укр. гром. гімназії ім. Б.Грінченка його призначено на її викладача, а потім директора (гол. президії шк. ради Ів. Олексіїв).

Зав. іст. музеєм Уманщини. 1918 на північ від Умані виявив Білогрудівську культуру (Козловська Валерія. Провідник по археологічному відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка у Київі. [К.,] 1928. С. 24). 1924 передав музей Безвенглінському, а школу – Паляничці. За рекомендацією Ол.Новицького та М.Біляшівського викликаний до Києва, де був обраний на дійсного члена ВУАК. З 27 квітня 1924 директор Лаврського музею, з 1926 – Всеукр. музейного містечка, де було розвинуто широкі наукові дослідження. Внаслідок перевірки комісією ЦК за "отсутствие классового подхода в научной деятельности, увлечение стариной и непонимание процесса нового социалистического музейного строительства" підданий різкій критиці (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 52).

Уночі проти 25 лютого 1933 арештований. 8 березня написав заяву:

„Бажаючи цілковито і щиро роззброїтися в усій моїй попередній контрреволюційній діяльности проти пролєтарської революції та радянського будівництва, повідомляю, що усю свою попередню контрреволюційну діяльність вважаю за помилкову й цілковито засуджую […]” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 5).

З приводу його докладних зізнань написано:

„Протокол неполный. Полной искренности нет. Смазывает целый ряд моментов практической работы организации. Работу организации рисует как вредительство на культурном фронте” (Арк. 27).

За постановою президії ВУАН від 5 травня 1933 звільнений з роботи, „зважаючи на те, що […] з 23.ІІ – ц.р. не виконує обов'язків наукового співробітника”. 11 травня було прийнято постанову:

„Я, уполномоченный 2-го отделения СПО – КООГПУ Ямпольский, рассмотрев дело № 3391 по обвинению гр-на Куринного Петра Петровича по ст.ст. 54-11 и, приняв во внимание, что дело требует дополнительных следственных действий, что 2-х месячный срок, предусмотренный УПК, истек, что нахождение Куринного на свободе дальнейшему ведению следствия не помешает, а посему ПОСТАНОВИЛ:

Избранную в отношении Куринного Петра Петровича меру пресечения – содержание под стражей отменить, освободив его под подписку о явке» (підписали: Уполномоченный СПО Ямпольский, согласен: нач. 2 отд. СПО Гольдман, утверждаю: зам. нач. КООГПУ и нач. СПО Чердак. Арк. 59),

після чого було вирішено слідчу справу направити облпрокуророві на припинення, після чого справу здати до архіву. 16 липня 1934: „Гр. Куринного П.П. от отобранной у него подписки о невыезде освободить” (Арк. 60). Був позбавлений права працювати за фахом, викладати та друкувати. Працював як економіст геол. партії з відводу шахтних вод у рудниках Кривого Рогу, складання кадастру малих річок України, кодексу глиняних покладів України й проектування „Великого Києва” у перспективі трьох п'ятирічок. 17 квітня 1935 одержав довідку за підписом помічника облпрокурора по спецсправах Київської облпрокуратури Космана: «Видано цю гр-ну Курінному Петру Петровичу в тому, що справа № 3391 про обвинувачення його за 54-11 арт. КК УССР – прикорочена на підставі 2 ч. 197 арт. КПК».

З листопада 1933 до грудня 1941 мешкав на вул. Гершуні, 46, у серпні-грудні 1941 – на Лисій Горі, з 4 січня 1942 до 10 жовтня 1943 – на Мало-Володимирській, 46. 1943 еміґрував до Німеччини, де став одним із фундаторів УВАН. Надзв. (4 лютого 1946), звичайний (15 листопада 1949) проф. УВУ. Д. чл. НТШ (13 червня 1947). З липня 1954 член асамблеї Ін-ту вивчення історії й культури СССР у Мюнхені. У 1954-61 очолював укр. редакцію Ін-ту, що видав 17 томів „Укр. збірників” (1954-60) та низку монографій. Похований у Мюнхені, Вальдфрідгоф.

Архіви в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 64-67), Ін-ті археології НАН України. У рукопису лишились праці: „Варіянти трипільської культури в Україні” (10 арк.), „Кадіївці” (монографія про невірно в літературі інтерпретоване селище трипільської культури, 3 арк.), „Крутобородинці-2” (монографія про селище трипільської культури” (2 арк.), „Борисівський варіянт трипільської культури” (10 арк.), „Совєтська етнографія на службі соціялістичного будівництва” тощо. В архіві матеріали до тем „Скарбець Києво-Печерської Лаври”, „Українське золотарство”, „Українські фініфті”, „Зруйнована святиня (Церква Успіння КПЛ)” тощо.

Дружини: 1) Зінаїда Олександрівна, нар. бл. 1899 (дочка Тетяна Петрівна, нар. бл. 1920),

2) Денбська Раїса Михайлівна (дівоче прізвище Чернявська; 17 квітня 1894 – 20 січня 1977, Мюнхен). Дочка Михайла Чернявського (нар. 8 листопада 1864, с. Пищики Васильків. пов. Київ. губ.) і німкені Марти Ланге (нар. 22 вересня 1864). Їй присвятив вірша Освальд Бургардт. Перший чоловік – композитор Віктор Миколайович Денбський (нар. 1892), композитор, автор двох симфоній і опери "Маскарад" за Лермонтовим (1941). З 1 травня 1924 (1926?) до 20 листопада 1933 секретарка Всеукр. муз. містечка. Цивільний шлюб її з П.Курінним оформлено у Києві 19 січня 1941, церковний відбувся 21 травня 1950 в церкві табору Шляйсгайм в Баварії.

Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 119, 160;

Полонська-Василенко Наталя. Петро Петрович Курінний // УВУ. Наукові записки. Ч. 8. Мюнхен, 1956-66. С. 5-18;

Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. Пок.;

Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 107-109;

Білокінь С. Курінний П.П. // Вчені Інституту історії України: Біобібліогр. довідник. К., 1998. С. 170-172;

Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 165;

Київ у дні навали (2003). С. 361-363.

Деякі матеріали Курінного надійшли до мого архіву від його прийомного сина – п.Ю.Денбського [Мюнхен], якому висловлюю щиру за це подяку.

456. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 174.

457. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214. Текст постанови ВУЦВК та РНК УСРР – С. 213-214. Докладніше див.:

Курінний П. Історія археологічного знання. С. 110-111.

Пор.: Музей-збірка П.П.Потоцького // Уся Київщина на 1928 рік: Довідна книга. К.: Прол. правда, 1928. С. 185;

Дубровський Василь. Історично-культурні заповідники та пам'ятки України. Х.: ДВУ, 1930. С. 37;

Київ: Провідник / За ред. Фед.Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 533-534;

Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 258;

Музейное строительство на Украине. С. 84-85;

Терещенко Любина. Згадуючи минуле… // Віра. 2002. Липень-вересень. Ч. 3 (107). С. 8-9;

Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам’ятки Золотоверхого Києва // Пам’ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106.

458. Косач-Кривинюк Ольга Петрівна. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: УВАН, 1970. С. 25.

459. Український Центральний антирелігійний музей (колишня Києво-Печерська лавра): Короткий довідник / Ред. Шенгер А.М., Грекун І.М. К., 1940. С. 6.

Пор.: Кульчицький С., Павленко Ю., Руда С., Храмов Ю. Історія Національної академії наук України в суспільно-політичному контексті 1918-1998. К.: Фенікс, 2000. С. 161;

Гришин Анатолій. Відомості про співробітників Заповідника (20-30-ті роки): Іст. довідка // Лаврський альманах. Вип. 7. К., 2002. С. 47-52;

Огнєва О.Д. Буддійська спадщина з фондів Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії // Могилянські читання 2002: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 347, 349;

Києво-Печерська лавра – пам'ятка історії та культури України України. К., 2006. С. 121, 127.

460. Уряд переїхав до Києва 24 червня 1934 (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 85. № 5014. Арк. 134).

461. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 41 – 44 зв.; Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 24 – 26 зв.

462. Гиляров С. Проф. Новознайдений твір Кранаха в Музеї Мистецтва Всеукраїнської Академії Наук. К., Видання Музею, 1929 (помилково: 1919). 22 с.: іл. 500 прим.;

[Гіляров С.]. Культура й мистецтво: Культурно-мистецька хроніка: Нові придбання музею мистецтва УАН // Пролетарська Правда. 1928. 14 червня. № 136 (2048). С. 4 (Авторство встановлюється на підставі свідчення: Гиляров С. Новознайдений твір Кранаха. С. 4);

Чаговец Вс. Как иногда находят золото // Вечерний Киев. 1929. 3 января. № 2 (576). С. 3;

Его же. Сокровища в сорных ямах // Красная газета. Веч. вып. 1929. 16 января. № 14 (2042);

Культура й мистецтво: В Академії Наук: "Адам з Євою" // Пролетарська Правда. 1929. 16 січня. № 13 (2227). С. 6.

463. Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам’ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 99.

464. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 1-4.

465. Там само. Арк. 19.

466. Там само. Арк. 17.

467. Там само. Арк. 18.

468. Там само. Арк. 11-12.

469. Там само. Арк. 14.

470. Там само. Арк. 13.

471. Там само. Арк. 5-6.

472. Там само. Арк. 9-10.

473. Там само. Арк. 7-8.

474. Там само. Арк. 20-21. На світлині бачимо рейд президії Спілки войовничих безвірників до Києво-Печерської Лаври, під час якого було поставлено вимогу знищити саме стародавній шпитьківський іконостас (Явдась Митрофан (3 червня 1903, с. Якимове Полтавської губ. – 29 грудня 1966, Вотербурі, Кон., США). Українська Автокефальна Православна Церква. Мюнхен; Інгольштадт, 1956. С. 133-134).

475. Там само. Арк. 22.

476. Там само. Арк. 25.

477. Там само. Арк. 28.

478. Там само. Арк. 41-44 зв.

479. Там само. Арк. 36-37.

480. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58152 ФП / кор. 1452. Арк. 16.

481. Борис Касьянович Жук: [Некролог] // Посев. 1960. 4 декабря. № 49 (760). Підп.: Группа друзей.

482. У публікації часів перебудови Я.Бердичевський назвав Потоцького поруч Ханенків, Щавинського, Третьякових, Щукіних та Румянцева (Бердичевский Я. Библиофильские редкости на Украине // Альманах библиофила. Вып. ХХІІІ. Москва: Книга, 1987. С. 242).

483. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 7766. Арк. 258 – зв.

484. Там само. Арк. 261.

485. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6. № 7766. Арк. 259 – 260.

486. Національний художній музей України. Науковий архів. Оп. 1. Од. зб. 56. Арк. 11.