Закінчення переїзду

Сергій Білокінь

31 травня було складено акта, за яким П.Потоцький втратив права власності:

«Акт приемки коллекций и библиотеки, принадлежавжив (sic) Павлу Платоновичу Потоцкому и переданных им Наркомпросу У.С.С.Р. договором от 29 апреля 1926 года. Сдачу произвел бывш.[ий] владелец Павел Платонович Потоцкий. Принял уполномоченный Наркомпроса У.С.С.Р. Александр Андреевич Ерецкий» [487].

Спершу виїхали Потоцькі. Петро Курінний одержав телеграму: “Приезжаем третьяго вагон три Просим встретить – Потоцкие” [488]. Таким чином, вони прибули 3 червня 1927 року, а слідом за ними було відправлено вантаж. 18 червня 1927 року на ім’я Курінного пішла телеграма:

«Відправлено сім вагонів вагою 38 тонн адрес Академії наук тчк Приготуйте виплати залізниці дві тисячі тчк Телеграфую за день прибутіє (sic) Київ тчк взяв [з] собою два распак[овані] ящики Єрецький» [489].

24 червня з Коростеня пішла ще одна: «Виїзджаємо сьогодні вісім годин. Єреський» [490].

1928 року надіслав вітання йому навздогін пітерський україніст професор Василь Сиповський. Вибравши україніку з російської белетристики першої половини ХІХ ст., він уклав капітальну книжку про це. Вона стала підсумковою працею його життя. У маленькій передмові, датованій 15 січня 1928 року, зазначено: “Деякі невеличкі додатки до складеного списку пороблено завдяки вказівкам В.В.Дроздовського [491] та почасти П.П.Потоцького. Дякую їм за це” [492].

Павло Платонович прибув до Києва у страшний момент, коли київські музейники, всі українознавці пережили трагедію. 6 червня 1927 року з розпуки відібрав собі життя геніальний і високозаслужений український мистецтвознавець Данило Щербаківський, якого Потоцький, як пригадуємо, знав особисто. Його зацькували ті, за ким стояла державна влада. У бентежному, різкому некролозі Президент України Михайло Грушевський підкреслив, як це страшно, коли

«не лишилось далі инших форм протесту, як тільки ті, що практикуються в примітивних умовах життя: самогубством доказати завдану кривду! […] дійсно неможливі обставини, в яких знаходився сей шановний, цінний, можна сміливо сказати – блискучий науковий діяч […] довели його до самогубства як останньої форми протесту […]» [493].

Оцінюючи ситуацію, академічна профспілка знайшла коректне формулювання:

„Найтруднішими були конфлікти, що повставали не через звільнення робітника, а на грунті непорозуміннів між поодинокими робітниками або між робітником і адміністрацією. В двох з них Бюро винесло свою постанову й тим справу ліквідовано, одна справа й досі точиться, а одна – Д.М.Щербаківського – закінчилася трагічною смертю його” [494].

Прийомний син Василя Кричевського [495], мистецтвознавець Вадим Павловський [496] згадував: «Похорон відбувся 11 червня. Покійного проводжав кількатисячний натовп – друзі, рідні, учні, всі співробітники Академії Наук, яка на той день була закрита, представництва від громадських організацій і установ, від урядових установ і від влади» [497]. Обкладена гілками ясмину труна стояла у трапезній. На похороні був присутній Грушевський. Мабуть, йому належав вінок з написом «Замученому другові» [498]. Самовидець похорону, виїхавши на еміґрацію, дозволив собі пригадати: “На его (Щербаковского. – С.Б.) похоронах присутствовал весь ученый мир Киева и было произнесено множество весьма смелых речей против советской власти” [499].

За кілька днів, 27 червня представник харківської Укрнауки в Києві, отож, словами С.Єфремова, „фактичний президент Академії” [500] Л.М.Левитський доповідав у ГПУ:

«Під час похорону проф. Щербаківського я чув промову т.Макаренка, в якій, між иншим, він, звертаючись до труни покійного, зазначив: «Кати [501] тебе замучили». На жаль, промову свою Макаренко виголошував дуже тихо, а я стояв позаду його, тому більш що-небудь почути мені не пощастило» [502].

Зі свого боку, П.Курінний запам’ятав його останню фразу: „Тебе убив чекіст” [503]. Далі в спогадах Вадима Павловського читаємо:

«Археолог Петро Курінний, товариш і приятель Данила Щербаківського, під час своєї промови кинув у могилу, за стародавнім звичаєм, монети, щоб датувати цей похорон для майбутніх віків – для майбутніх археологів…» [504].

Українське громадянство виступило з організованим протестом. Удова великого історика Вол.Антоновича археолог Катерина Мельник-Антонович, академік О.Корчак-Чепурківський, діалектолог Вс.Ганцов, що пройшов невдовзі у справі СВУ, майбутній президент УГВР К.Осьмак, публіцист Г.Коваленко-Коломацький, Грушевський та багато інших (разом 79 вчених-українознавців) підписали яскраву антисовєцьку декларацію у формі листа до редактора київської газети «Пролетарська правда». Микола Скрипник назвав його «політичним наступом» певних громадян і рішуче засудив [505]. У газеті лист, природно, не з’явився. Не без помилок текст його опубліковано [506]. Велику теку з матеріалами про Данила Щербаківського і його загибель (архів П.Курінного) я тримав (2000) у руках в архіві УВАН у Нью-Йорку, але не зміг оглянути.

Діяч еміґраційного СВУ, чоловік Нат.Павлушкової, В.Лобуцький писав:

„В надзвичайно гострій формі, від імені українських науковців, була поставлена перед харківським урядом вимога засудити дії ГПУ й дати можливість Академії наук організувати гідне поховання небіжчика. Уряд СССР і саме ГПУ, в ті порівнюючо ліберальні часи, розгубилося, й щоб заспокоїти українську громадськість, уряд навіть взяв похорони на свій кошт” [507].

Як слушно зауважив Іван Варфоломійович Дубинець, «большевицька влада ніколи, нікому і нічого не прощала» [508]. 22 травня 1934 року уповноважений Київського облвідділу ГПУ Сафір запитав підслідного Миколу Макаренка:

«Вопрос: – Как об[ъ]ясняете Вы заключительную часть Вашей речи на могиле, где Вы заявили, что: «Палачи тебя замучили. Строить культуру приходится под руководством людей с окровавленными руками»? [509]

Ответ: – Я не помню точно фразы, но допускаю, что мог сказать подобное, так как был уверен, что смерть Щербаковского явилась следствием неправильной деятельности Винницкого – человека неопытного и некультурного.

Вопрос: – Поручал ли Вам И-[нститу]т книгознавства подобного рода выступление?

Ответ: – Нет, часть моей речи была проникнута моими личными настроениями, не отражавшими поручения И-[нститу]та книгознавства.

Вопрос: – С кем Вы говорили об организации антисоветской деятельности, направленной к изменению существующего строя?

Ответ: – Ни с кем я по вопросу об антисоветской деятельности не говорил» [510].

Щербаківського поховали біля великої Лаврської дзвіниці, а Павло Платонович оселився від келій соборних старців з другого боку, – він не міг не прийти на похорон [511].

Більше того. Існують спогади покійної музейниці Надії Володимирівни Геппенер [512], де в розділах про Музейне містечко й Історичний музей кілька сторінок присвячено безпосередньо Потоцькому [513]. Якщо читати ці місця уважно, можна зробити несподіване спостереження. Виявляється, живучи неподалік, Павло Платонович часто приходив на могилу свого замордованого товариша й там сидів. Про що він розмірковував? Можливо, він відчував, що спокійно вмерти не дадуть і йому? Ось ця розповідь:

«Он (Потоцкий. – С.Б.) сам разбирал и приводил в порядок свои материалы, но пользоваться ими можно было только по особым разрешениям свыше. Работа над материалами коллекции была недоступна. Поэтому никто из сотрудников Музейного городка и Исторического музея с Потоцким не работал и не использовал его огромной эрудиции. Мешал также страх быть причисленным к друзьям генерала. «Как бы чего не вышло». (Сейчас, в 1978 году, когда я переписываю свои старые заметки, это звучит смешно, а сорок лет тому назад это действительно было страшно). Музейные работники ограничивались болтовней с умным стариком, часто сидевшим во дворе, при входе в центральный корпус Музгородка, где в прошлом находились покои митрополита» [514].

Отут можна зупинитись. При вході до митрополичих покоїв – це ж те саме, що на могилі загиблого Данила Михайловича. Закінчу тільки перервану думку мемуаристки: «Некоторые сотрудники понимали, как много они теряют, отказываясь от сотрудничества с Потоцким, а более молодые были еще очень мало подготовлены для того, чтобы уметь использовать его знания».

Скільки ми переговорили з Надією Володимирівною про Щербаківського і ті часи! Якби привернути було її увагу до цього місця, вона сама його б розшифрувала. Їй, видно, не спало на думку або вона не захотіла написати всього. Щастя, що вона писала дуже чесно – отак, як запам’ятала, хоч тепер її покалічений світогляд справляє часом (зрідка!) просто моторошне враження.

А тепер знову зазирнем у спогади Ол.Семененка:

“В 1943 році в піднімецькому Києві, як я був там недовго, пішов до Лаври. Успенська велика церква лежала в руїнах. З того подвір’я, де ми сиділи часом з Потоцьким, і Потоцький частував дітей з коробочки маленькими цукерками драже, було видно кістяк престольної церковної стіни. Недалеко могила Столипіна, що хотів створити індивідуальне, міцне селянство і стримати революцію […]” [515].

Кістяк престольної церковної стіни, а одночасно й могилу Столипіна добре видно знов же таки з того самого місця, – з-над могили Данила Михайловича.

Примітки

487. Там само. Арк. 27.

488. Там само. Арк. 6.

489. Там само. Арк. 5 – зв.

490. Там само. Арк. 35.

491. Дроздовський Василь Вікторович (18 березня 1900, Прилуки Полт. губ. – 4 березня 1938, Норільлаг). Літературознавець. Ув'язнений 17 вересня 1933. Розстріляний. Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Лгр., 1934. С. 119; Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 197-198.

492. Сиповський Василь Васильович (1872-1930). Україна в російському письменстві. Ч. І, 1801-1850 рр. К., 1928. С. [4]. Див.: Перетц В.Н. Список научных работ В.В.Сиповского // Изв. АН СССР. Сер. 7. 1931. № 3. С. 272-274.

493. Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934). Акад. Данило Щербаківський // Україна. 1927. Кн. 3 (22). С. 212.

494. Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. – 1/ІІІ 1928 р. [К., 1928.] С. 9.

495. Василь Григорович Кричевський був одружений із сестрою Щербаківського Євгенією Михайлівною (1881-1964). Починаючи з 1939 вона допомагала йому в роботі над монографією про українське народне мистецтво (Павловський В. В.Г.Кричевський. Нью-Йорк, 1974. С. 77). Див.: Дражевська Любов Артемівна. Пам'яті Євгенії Кричевської // Свобода. 1965. 21 січня. Ч. 13. С. 3.

496. Павловський Вадим Методійович (1907 – 10 лютого 1986, Нью-Йорк) – мистецтвознавець.

До війни працював у судово-медичній експертизі, фотографував її співробітників. У мене збереглося 57 його листів до кол. колежанки, помічниці І.Моргілевського Катерини Олексіївни Данкевич (1975-81; мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1). Автор монографії "Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість" (Нью-Йорк: УВАН, 1974), статей про Українську державну Академію мистецтв (Нові дні. Ч. 95. 1957. Грудень. С. 22-27: 4 іл.; Нотатки з мистецтва. Ч. 7. 1968. Травень. С. 45-56), Д.Щербаківського (Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16) та ін. Архів в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 91). Дж.: Ясь Ол. Павловський В.М. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 260-261.

497. Павловський Вадим. Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16.

498. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 56788 ФП / кор. 1373. Том 2. Арк. 3 зв. З листа Петра Кубашка П.Ніпипенкові.

499. Жук Б.К. Советские археологические музеи и их руководители // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (18). 1956. Январь-март. С. 87.

Жук Борис Кас'янович (13 травня 1878, Київ – 22 листопада 1960, Франкфурт-на-Майні) – музейник, археолог, фахівець із прикладного мистецтва.

Закінчив московську Петровську с.-г. академію та Археологічний інститут у Петербурзі. Викладав у гімназії. Мешкав на Великій Житомирській, 18. 1921 запрошений на посаду експерта до Київського іст. музею. Курс прикладного мистецтва читав у Київ. археол. ін-ті (з 1923) та на муз. і текстильн. відділенні пед. фак-ту Київ. худ. ін-ту (1924-35; пор.: Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 24). 15 зразків європ. тканин Людовіків XIV, XV та XVI, 2 паси східні, 2 слуцькі та один козацький експонував у Музеї мистецтва ВУАН (Виставка тканини: Каталог. К., 1927. С. 24-27, 32-34). Після закриття пед. фак-ту КХІ викладав на іст.-філол. фак-ті Київ. ун-ту.

1937 працював у Вінницькому, Бердичівському, київських, Полтавському, Проскурівському, Маріупольському та ін. музеях з визначення речей, а також читав лекції з прикладного мистецтва музейникам. Українське управління мистецтв організувало під його керівництвом систематичне обстеження й вилучення з закритих молитовних будинків (?) Поділля предметів, що мали науково-музейне значення, для передачі до Вінницького обласного музею. Внаслідок заходів Ж. до музею надійшло бл. 6 тис. речей, серед них тканини, ікони, килими, шиття, метал, культові предмети тощо. Виступав на захист соборів і церков. У 1937-1938 особисте втручання Ж. врятувало 580 старовинних ікон Києво-Печерської Лаври, призначених до спалення.

1938 проф. Київ. театр. ін-ту. 1938-43 заст. директора з наукової частини у Музеї укр. нар. мистецтва та наук. консультант при іст.-культ. заповіднику. Перед війною разом з В.Кричевським та П.Курінним запрошений до Ін-ту фольклору для участі у великій праці "Українські килими" (запланована з ініціативи директора В.Петрова; Полонська-Василенко Нат. Українська Академія Наук, Ч. ІІ. Мюнхен, 1958. С. 95, 114). Автор наукових праць „Керамічний пам'яток Київського Дитинця” (К.: Музей мистецтв ВУАН, 1930. 11 с. 300 прим.), "Метода виображення натури на народніх килимах Центральної України в XVIII столітті: Спроба дослідження. К., 1931. 21 с.).

Виїжджаючи 1943 на еміґрацію, вивіз свою колекцію, до складу якої входили ювелірні вироби часів Київської Русі (предмети зі скарбу 1842, знайденого біля Десятинної церкви). Мешкав у Західній Німеччині. Частину предметів продав музеєві Dumbarton Oaks у Вашінґтоні (Пекарська А. Пам'ятки княжого Києва в західних колекціях // Музей на рубежі епох: Минуле, сьогодення, перспективи. К., 1999. С. 64-65). Місцезнаходження решти невідоме.

Праці емігр. періоду: Пояси східного походження // Наша культура. Winnipeg, 1952. Січень. Ч. 3 (168). С. 2 обкл. (резюме ширшого тексту);

Советские археологические музеи и их руководители // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 1 (18). 1956. Январь-март. С. 84-92;

Пожары в Киеве в 1941 году // Вестник Института по изучению СССР. [Том] 2 (19). 1956. Апрель-июнь. С. 106-110.

У рукопису монографії „Український килим” (докторська дис.), “Про староукраїнські хрести й енколпіони» (здано до друку у 1951-52), розвідки „Французькі тканини XVII-XVIII ст.”, “Про килим, що був на домовині гетьмана Данила Апостола, коли большевики відкрили її”, тощо. Літ.: Борис Касьянович Жук: [Некролог] // Посев. 1960. 4 декабря. № 49 (760). Підп.: Группа друзей.

500. Єфремов С. Щоденники. С. 761. Допитаний для його реабілітації як свідок, професор Андрій Ємченко 1957 року розповів про Левитського:

«[…] он создал самые лучшие условия для виднейшего терапевта нашей страны, академика Яновского, окружил его заботой, и академик Яновский подготовил учеников, как, например, академика Иванова В.[адима] Н.[иколаевича]. Как уполномоченный Главнауки, он принимал участие в организации Академии наук УССР. По его инициативе был приглашен в Украинскую Академию и был избран первым президентом Академии академик Заболотный. Когда этот с мировым именем ученый, академик Заболотный умер, то т. Левицкий (sic) организовал делегацию к проф. А.А.Богомольцу в Саратов. А.А. дал согласие работать в Академии, был избран президентом, затем членом Верховного Совета и был Героем социалистического труда. До смерти он был президентом АН УССР» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 40541 ФП / кор. 485. Арк. 160 зв.).

29 січня 1930 року Левитський промовляв на жалібних зборах, присвячених пам'яті Д.Заболотного (Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1930. Січень. № 1. С. 1-11).

501. В ориґіналі: Палачи.

502. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 5.

503. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 48.

504. Павловський В. Знищена й забута могила. С. 16. Пор.: Гошкевич Виктор Иванович (1860-1928). Погребения, датированные джучидскими монетами // Вісник Одеської комісії краєзнавства при ВУАН. О., 1930. Ч. 4-5. Секція археологічна. С. 104-111.

505. Скрипник Микола Олексійович (1872-1933). Про події в історичнім музеї ім. Шевченка в Київі // Прол. правда. 1927. 21 серпня. № 189 (1802). С. 5.

506. Репресоване краєзнавство. С. 412-414.

507. Лобуцький Володимир Карлович (1908-1973). Українські націонал-комуністи. [Вид. 2]. Нью-Йорк та ін., 1983. С. 80. Підп.: Володимир Наддніпрянець.

508. Дубинець Іван Варфоломійович (1903-1954). Горить Медвин: Іст.-мемуарний нарис. Нью-Йорк: Добрус, 1952 (перевид.: Медвин в огні історії. К.: Просвіта, 2000. С. 7-31). С. 24. Про автора див.: Українська Революційно-демократична партія, УРДП-УДРП: Зб. матеріалів і документів / Упор. Ол.Коновал. Чикаґо; К.: Фундація ім. І.Багряного, 1997. С. 528-529; Багряний Іван. Листування, 1946-1963 / Упор. Ол.Коновал. Т. 1-2. К.: Смолоскип, 2002.

509. Правдоподібно, доноса до ГПУ написав не один Левитський.

510. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 16 зв. – 17.

511. Невдовзі могилу зрівняли з землею, але вона не загубилася завдяки скляному негативові фото, що зберігся у фондах Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Згодом його було опубліковано: Наука і культура: Україна: Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 281. Тримаючи світлину в руках, я знайшов місце, де стояв фотограф. Розташування дерев допомогло визначити місце поховання з точністю до півметра, – усе збіглося.

512. Геппенер (за чоловіком Лінка) Надія Володимирівна (25 серпня 1896, Кронштадт – 18 травня 1981, Київ) – музейний працівник, археолог.

Дочка лікаря. Рідна сестра Миколи Володимировича Геппенера (1901-1971; див.: Дубровіна Любов Андріївна. М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В.І.Вернадського АН України // Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 32-37; Ульяновський Василь Іринархович (нар. 1958). Микола Геппенер: доля вченого та його наукова спадщина // Київська старовина. 2002. Березень-квітень. № 2 (344). С. 143-175).

Закінчила київську гімназію Ол.Дучинської (1914), яку заснувала рідна сестра її бабусі Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко. У 1923-24 навчалась на мистецтвознавчому відділі Київського археологічного інституту. Закінчила історичний факультет Київського ІНО (1928; у свідоцтві два підписи декана Ол.Оглоблина). 14 травня 1930 (згідно одного особового листка з обліку кадрів – у грудні 1929, згідно іншого – 2 травня 1930) поступила до Музейного містечка на посаду екскурсовода, з 27 травня 1933 в.о. завідуючого музею історії Лаври, з 26 червня 1935 завідувач відділом пам'яток (церкви ХІ-ХІІ ст., печери. 15 березня 1937 “за власним бажанням” перейшла на посаду старшого наукового працівника, 15 квітня 1939 (згідно особового листка з обліку кадрів – у січні, згідно іншого – 15 травня) звільнилася, теж за власним бажанням. З 16 січня 1939 старший науковий працівник, з січня 1940 до вересня 1941 завідувач відділом “Київська Русь” і з 20 вересня до 15 грудня 1942 науковий співробітник Центрального історичного музею. З 15 квітня 1942 до 15 жовтня 1943 технічний працівник Археологічного музею (у приміщенні нинішнього Музею вчителя). З 12 листопада 1943 працювала в Історичному музеї. З 12 листопада 1943 до 1951 року працювала в Історичному музеї. У 1957-63 роках завідувала архівним відділом Інституту археології АН УРСР.

Як археолог досліджувала слов'янські пам'ятки І тисячоліття, а також давньоруські. Брала участь у багатьох археологічних експедиціях у Київській, Черкаській та Кіровоградській областях. Написала огляд архівного фонду Федора Вовка. Мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1 (В.М.Артоболевського). У 1971-80 працювала над спогадами. Довідку складено за матеріалами з архіву автора.

513. Див.: Геппенер Н. Всеукраїнське музейне містечко: Спогади // Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 112-145 (31 приміток; укр. переклад Ол. Неживого); Її ж. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 142-175 (70 прим.; рос. оригінал).

514. Рукопис спогадів у моєму архіві. Останнє речення виділив я. Те, що адміністративний корпус Музейного містечка перед війною містився не там, де тепер дирекція заповідника (біля колишньої друкарні), а біля бібліотеки Флавіана, підтвердила 5 червня 2001 колишня співробітниця Історичної бібліотеки – ще з довоєнним стажем – Ніна Сергіївна Селівачова (Нікольська, 20 лютого 1916, Київ – 8 лютого 2005, там само). Бібліотекарем Лаври її було зараховано у серпні 1933. До неї там працювала Ганна Володимирівна Щербина, третя дочка відомого історика Києва.

515. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. С. 145.