Історіографія

Сергій Білокінь

На Других Софійських читаннях (листопад 2003) було вперше зіставлено динаміку руйнування архітектурних пам”яток Києва [1] з перебігом масових репресій [2]. На часі зведення явищ також ніби різного порядку – з одного боку, втрати внаслідок діяльності Ґосторґу [3], з іншого боку – вилучення церковних цінностей року 1922. В усіх цих випадках ідеться про одне й те саме – все це втрати культурної спадщини України, тобто її грабування й нищення, які можна приписати тодішньому режимові – від самого жовтневого перевороту (в Україні – від муравйовщини [4]) і до останніх днів совєцької влади.

Підставою для перегляду й аналізу історичних матеріалів можуть бути зміни в мережі сховищ, де рухомі пам”ятки культури зберігались до 1914-17 років, і після поразки Української державності 1917-20-го. Ці зміни мали як еволюційний характер, так і відверто революційний, випливали як із внутрішніх чинників, так і з привнесених іззовні.

Нагадаю, що до публічних сховищ, де зберігались рухомі пам”ятки, належали в першу чергу музеї – міський (згодом Національний, пізніше Всеукраїнський історичний ім. Т.Шевченка), Церковно-археологічний при Київській духовній академії [5], університетські (красних мистецтв, старожитностей і нумізматичний кабінет), Педагогічний ім. цесаревича Алексея, Військово-історичний, а також товарознавства при Комерційному інституті. Існували також закриті сховища – церковні й монастирські ризниці (найкоштовніші з них – при Києво-Печерській лаврі та Софійському соборі), Арсенал, банки (київська контора Державного банку, київське відділення державного дворянського земельного банку, київське відділення Селянського поземельного банку, відділення Комерційного банку у Варшаві тощо), ломбарди (київський міський, київський приватний і київське відділення петроградського столичного), а також приватні збірки – Богдана і Варвари Ханенків, членів родини Терещенків, Турвонта Кибальчича, Оскара Ганзена та ін. У масі до сховищ належали передусім церкви й поміщицькі маєтки й приватні помешкання.

Говорячи про вилучення церковних цінностей, треба почати із джерел і літератури про голод 1921-22 років. Протягом кількох десятиріч історіографія голоду розвивалась, природно, лише на еміґрації. В українській історіографії тему голоду розпочав громадський діяч, організатор українського учительства Іван Герасимович (1876-1942). До 1914 року він працював на Буковині, очолював пресове бюро при Начальній команді УГА. У роки Визвольних змагань, до пізньої осені 1921 року Герасимович перебував на Україні. У 1932-39 роках редаґував львівський журнал „Рідна школа”. Року 1922 він видав у Берліні капітальну монографію „Голод на Україні” (вид. 2 – 1973. Вид-во „Говерля”). Тут вміщено параграф „Церковні скарби України на фронті голоду” (С. 211-212).

Знаменитий лист Леніна до Молотова й членів Політбюра від 10 лютого 1922 року не містить жодного натяку на необхідність підтримати голодних людей за рахунок церковних цінностей. Провідна його тема – погром „рабовласників”, реакційного, як писав Ленін, духівництва. Головний клопіт „вождя” – використати момент, коли можна розраховувати на цілковиту перемогу над супротивником. Аналіз показав, що ідея ленінського листа походить з Макіявеллі [6]. Ленінський лист був уперше опублікований 1970 року [7], але його ідейний зміст простежується в давніших виданнях. Науковий секретар мюнхенського Інституту для вивчення СРСР Михайло Міллер визначив історичне місце вилучення церковних цінностей у статті 1957 року:

„В цьому першому періоді руйнування церков та релігійних пам”яток і їхнє розграбування мали не пляновий, а стихійний характер боротьби люмпенпролетаріяту та плебсу з вищою соціяльною верствою, до якої належало і духівництво. Таким чином, руйнація та грабування церков відбувалося рівнобіжно та одночасово з руйнацією та грабуванням поміщицьких садиб. Цей період закінчився так званим „із”ятієм церковних цінностей” з усіх церков, лавр та манастирів. Ця акція, широко закроєна, уявляла собою перший совєтський пляновий погром церков” [8].

Цікаво, що нелоладний вираз „церков, лавр та манастирів” являє собою пряму цитату з ленінського листа, де цей вираз вжито двічі.

Важливі слова про пограбування церковних цінностей знайшов у своїй капітальній праці Іван Власовський, який зв”язав це з проблемою культурної спадщини. Він відзначив, що „для українського народу це був рабунок його національного скарбу, свідка його багатовікової побожности, національної культури” [9].

Наприкінці непу великого розмаху набрала кампанія з вилучення золота в новочасних буржуа [10]. Відомий чекіст Александр Осіпович Бронєвой (Факторович; 30 травня 1898, Одеса – 22 лютого 1940, ОнєгЛаг) [11] з 18 квітня 1931 працював заступником начальником Економічного управління ГПУ УСРР. Письменниця-еміґрантка Докія Гуменна згадувала про нього: „Його спеціяльність була – „викачувати” золото у багатих жидів” [12].

Найґрунтовнішу поки що працю з історії вилучення церковних коштовностей в часи голоду 1921-22 років створив Василь Верига [13], який систематизував величезний матеріал, здебільшого опублікований у совєцькій пресі. Архівного матеріалу тут, ясна річ, немає.

Архівні матеріали про втрати культурної спадщини за обсягом величезні. Особливо цікаві матеріали кол. Партархіву та ЦДАВОВ України (кол. ЦДАЖР), а також діловодство кол. ГПУ-НКВД. Досі опубліковано поки що окремі з них – наприклад, три документи у збірнику 1993 року [14], доповідь про друге вилучення церковних цінностей із лаврських храмів (27 квітня 1922 року) [15].

Певне значення мають такі джерела, як спогади. У першу чергу тут треба назвати мемуари лаврського юрисконсульта І.Н.Нікодімова [16]. У спогадах Івана Майстренка фіксується розповідь брата його матері – дядька Антона – лаврського ченця, наближеного свого часу до митрополита Владіміра (Богоявленського), про вилучення церковних скарбів. Він довірено казав родичеві: „Але далеко не все з Лаври забрали. Найголовніші цінності ми приховали” [17]. Як відомо, за деякий час чекісти справді виявили приховані коштовності.

Примітки

1. Пор.: Зеров Михайло Костьович (літ. псевд. Михайло Орест, 26/14 листопада 1901, Зіньків – 12 березня 1963, Авґсбурґ). Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский (Укр. переклад: Микорський Б. Руйнування культурно-історичних пам”ятників у Києві в 1934-1936 роках // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 121-126); Sichynsky Volodymyr (Січинський Володимир Євтимович, 12 червня 1894, Кам”янець-Подільський – 25 червня 1962, в. Патерсон, штат Нью-Джерсі, США). Destruction of Ukrainian Monuments of Art and Culture under the Soviet Russian Administration between 1917-1957. New York, 1958. 24 p.

2. Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам”ятки Золотоверхого Києва // Пам”ятки України. 2004. Ч. 2 (143). С. 96-106; Сакральні споруди у житті суспільства: історія і сьогодення. К., 2004. С. 39-43 (Софійські читання. Вип. 2). Тираж 300 прим.

3. Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109; Його ж. Щоденник Федора Ернста про діяльність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 35-53. (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири).

4. Курінний Петро Петрович (4 травня 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен). Большевицька аґресія проти України, 1917-1921 // Укр. збірник. Кн. 1. Мюнхен, 1954. Грудень. С. 11-29; Гриневич Владислав Анатолійович (нар. 1959), Гриневич Людмила Володимирівна (нар. 1962). Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. К., 2001. 336 с.

5. Крайній Костянтин Костянтинович (нар. 23 лютого 1972). Київське Церковно-історичне та археологічне товариство, 1872-1920. К., 2001. С. 1-95 (= Лаврський альманах. Спецвип. 1).

6. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. С. 27.

7. Неизданное письмо В.И.Ленина членам Политбюро // Вестник Русского студенческого христианского движения. № 98. Париж; Нью-Йорк, 1970. [Кн.] IV. C. 54-60.

8. Міллер Михайло Олександрович (13/26 листопада 1883, слоб. Кам”яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 лютого 1968, Мюнхен). Знищення Православної Церкви большевиками // Український збірник. Кн. 10. Мюнхен, 1957. С. 42-43.

9. Власовський Іван Федорович (1883-1969). Нарис історії Української Православної Церкви. Ню Йорк, Том 4. Ч. 1. 1961. С. 292-293.

10. Пор.: Ст., Б. Изъятие золота: Материалы к истории большевистского террора // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Кн. 1. Мюнхен, 1951. С. 142-144.

11. Білокінь С.І. Бронєвой (Факторович) О.Й. // Енциклопедія історії України. Том 1: А – В. К.: Наукова думка, 2003. С. 382.

12. Гуменна Докія Кузьмівна. Дар Евдотеї: Іспит пам"яті. Ч. 2: Жар і крига. Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990. С. 247-248.

13. Верига Василь (нар. 3 січня 1922, Тернопільщина). Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. // Богословія. Том L. Рим, 1986. С. 101-142. Том LI. 1987. С. 37-92. Пор.: Його ж. Конфіскація церковних цінностей // Його ж. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. Том 2. Львів, 1998. С. 349-351.

14. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. док. і мат. К.: Наукова думка, 1993. С. 111-115.

15. Білокінь С. Начерк історії Київської митрополії 1920-27 років // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Збірник статей. Вип. 7. К., 2004. С. 351-367. Наклад 200 прим.

16. Никодимов И.Н. Воспомиание о Киево-Печерской Лавре (1918-1943 гг.). [Изд. 2.] К., 1999. С. 157-162 („Изъятие церковных ценностей в Лавре»). «И.Н.Никодимов» – псевдонім юриста Івана Миколайовича Шумиліна (4 червня 1895 у Варшаві – 1963 чи 1964).

17. Майстренко Іван Васильович (1899 – 1984). Історія мого покоління: Спогади учасника революційних подій в Україні. Едмонтон, 1985. С. 59.