Портрети

Сергій Білокінь

Ґравюри й картини Музею України починалися від ХVІ ст. [635]. Дехто з журналістів казав про XV ст. [636]. Окрасою Музею України були портрети гетьманів. До них прилучався портрет генерала Єрмолова, якого відома громадська діячка й меценатка Єлизавета Іванівна Милорадович (Милорадовичка; з дому Скоропадська, рідна тітка пізнішого гетьмана; 1832-1890) припрошувала взяти булаву на випадок революції [637]. Вважалось, вона очолювала таємне товариство, метою якого була реставрація гетьманського правління в Україні. З цього приводу провадилося окреме слідство. Вони, видно, листувалися. Єрмолов написав їй на своєму портреті: “Желание иметь портрет старика 78 лет, незнакомого, был бы только каприз женщины, – но прелестной и милой – есть могущественная власть, повелевающая к повиновению. Ермолов” [638].

У залі верхнього поверху експонувалось п’ять олійних портретів Стороженків. Не може не інтриґувати вказівка Н.Полонської-Василенко, що сам П.Потоцький належав до роду Стороженків. Не виключено, що це деформований слід їхньої розмови у зв’язку з цими портретами [639]. Насправді, як занотував Модзалевський, один з Потоцьких був одружений з Ганною Григорівною Стороженко (нар. бл. 1791), яка 1811 року мала 4 чоловічої статі душі [640].

– N.Стороженко.

Іченський сотник Стороженко. Уточнити, кого саме зображено на цьому портреті, важко, оскільки посада була спадкова у чотирьох поколіннях Стороженків. Це міг бути 1. Іван (+ 1693), 3. Андрій Іванович (+ 1715), 4. Григорій Андрійович (+ 1745) або 7. Андрій Григорович (+ 1753).

– Інспектор студентів Харківського університету. 41. Володимир Андрійович Стороженко (1820-1895) – з 1857 інспектор студентів Харківського університету. Син таємного радника Андрія Яковича Стороженка (див. нижче), батько істориків Андрія Володимировича (1857 – після 1925) та Миколи Володимировича (1862-1942) Стороженків.

– N.Кассієвський. Портрет Ушакової з дому Стороженків. Єлисавета Андріївна Стороженко (1818-1897). Чоловік (з 1839) Николай Іванович Ушаков (+ 1860), генерал-лейтенант. Сестра попереднього [641].

У Києві не пізніше 1 січня 1934 року Потоцький набув також олійний портрет ще одного (32) Андрія Стороженка [642].

Визначні українські збірки задокументовані каталогами:

– 76 ікон V-XVIII ст. Порфирія Успенського [643],

– це колекції 567 стародавніх гем Турвонта Кибальчича [644],

– 396 творів західноєвропейського живопису ХІV-XІХ ст. та давньоруського й грецького живопису ХІV-XVII ст. Богдана та Варвари Ханенків [645],

– 2115 писанок музею Катерини Скаржинської [646],

– 681 творів російського живопису ХІХ-ХХ ст. Алєксандра Руссова [647],

– 150 творів західноєвропейського, здебільшого фламандського й голандського живопису XVI-XVIII ст. Василя Щавинського [648].

Музейні інвентарі дають безліч відомостей до розуміння концепції україніки, яку розробив П.Потоцький на своєму матеріалі протягом багатьох десятиріч збирацтва. Цікаво зіставити його музей із музеєм Тарновського.

У Музеї Василя Тарновського [649] зберігались 44 портрети історичних діячів Гетьманщини в ориґіналах і копіях, а також князів Острозьких, отамана Ґонти та його дружини, Раїни Вишневецької та інших. У цій портретній галереї зберігалися старовинні портрети гетьманів Данила Апостола, Івана Самойловича, Богдана Хмельницького, полковників, сотників. У родині Новицьких у їхньому маєтку в Гурбинцях Прилуцького повіту Тарновський придбав портрети полковника Іллі та ще котрогось Новицького. У маєтку Стороженків у Мармизівці Лохвицького повіту він зняв також копію з портрета сотника Іченського Григорія та полковника Прилуцького Івана Стороженків. У Києві в помешканні Л.П.Томари [650] – з портрета Київського полковника Степана Томари [651]. Ґравюр у збірці Тарновського було обмаль. Натомість у другому томі “Каталога” в розділі “Портреты лиц, по рождению или по своей деятельности относящихся к Украине”, вміщено ще 346 номерів. Тут переважали портрети з журналів “Всемирная иллюстрация”, “Зоря”, “Нива” та альбомів “Изображения людей знаменитых” та “Собрания портретов” Бекетова, “Исторические деятели Юго-Западной России” (1888) та “Альбум заслуженых русынив» [652].

Видання збірки Тарновського передбачалось у трьох відділах. Перший відділ, присвячений портретам, мав з’явитись у п’яти випусках. На жаль, вийшов лише перший випуск (9 біографій написав В.Антонович і одну – Богдана Хмельницького – Орест Левицький). Про решту автор передмови (датується 8 лютого 1883) Володимир Бец мріяв:

“Второй отдел, – писав Бец, – если обстоятельства нам не помешают, будет содержать описание и изображение старинных предметов, домашней утвари, одежды и оружия. В третий отдел могут войти факсимиле различных местных документов 17 и 18 века и 1-й половины настоящего [19] столетия» [653].

Особливо потерпів музей на початках Другої світової війни. Запис про це у щоденнику Олександра Довженка (21 вересня 1944 року) наводжу повністю за виданням “Веселки” (1995), оскільки у п’ятитомнику видавництва “Дніпро” (1966) [654] його вилучено:

“Над Десною музей-в’язниця.

У давньому-предавньому Чернігові над Десною музей. Убогий, хаотичний і нудний, як і всі провінційні пограбовані “змивателями золота” музеї. Єдине, що впадало в очі, – шабля Богдана з незабутнім написом, складеним, без сумніву, в агітпропі – “Шабля відомого ката України, так званого Богдана Хмельницького, що придушив народну революцію на Вкраїні в 1648 році”.

Під музеєм у льоху під замком брудний “заарештований” музей. А в ньому під замком з сургучними печатями в’язні – портрети 17 і 18 століть і речі. Тут гетьмани й полковники, митрополити, жінки козацької старшини. Все темне од часу і темряви в’язниці. Виконані прекрасними майстрами. Неначе я попав на той світ. І здається мені, що час від часу по ночах вони виходять із своїх рам на раду і розмовляють проміж собою, бо чого ж такі сумні і тяжко замислені обличчя на геть усіх портретах. Яка туга зв’ялила їх серце? Який сум і важка-преважка турбота в очах!

Часом до льоху заходять перевірити, чи всі в’язні є. Се визначало завжди зміну директора музею-в’язниці. Приходили в супроводі молодця з револьвером. Тоді портретам доводилося чувати різні сентенції про історію, політику, мистецтво. Сентенції такі ж унікальні, як і музей. Потім двері замикалися знову, гримів замок важкий мазепинських часів, і знову наступала тиша. І довго дивилися Богдан з Іваном один на одного, дивилися щось років кільканадцять, аж поки одного разу не вилетіли в повітря, розірвані в шмаття німецькою бомбою, і не щезли в полум’ї великої пожежі.

– Нехай горять к такій матері, – сказав я своїм хлопцям. – Не гасіть.

– І згоріло все?

– Все, – зареготав секретар Чернігівського обкому… [655] розповідаючи мені про загибель малярства українського народу 17 і 18 століть.

Я пригадав се в повісті “Україна в огні”, і мені дорікали, і били мене нещадно, і називали ворогом народу за те, що я образив пам’ять великого Богдана. І я зрозумів, що таке діалектика [656]. В руках безсердечних демагогів се страшна зброя, хоч вона і є могутнім методом в пізнанні світу і могутньою зброєю пізнавальною в руках мудреця” [657].

При цій нагоді важко не згадати, що писали про всю цю історію совєцькі вчені. Наприклад, Платон Білецький у передмові до капітальної монографії «Український портретний живопис XVII-XVIII ст.» стверджував: «Тільки після встановлення Радянської влади на Україні з’явилися перспективи дійсно наукового вивчення української художньої спадщини. […] У роки війни з гітлерівською Німеччиною загинула безліч пам’яток українського мистецтва, зокрема уся багатюща портретна колекція Чернігівського музею» [658].

У ту страшну добу жили інші вчені, як-от Стефан Таранушенко. Він «відбував» на будівництві БАМ’у, потім перебував на засланні у Курську й Астрахані. На тій самій сторінці Білецький свідчив:

«С.А.Таранушенко у 1930-х рр. ретельно вивчив збірки усіх музеїв УРСР, віддрукував з негативів або сфотографував особисто велику кількість портретів. Свою збірку фотографій загиблих пам’яток він щиросердно передав авторові цих рядків, завдяки чому написання книги стало реальністю. Вважаю за обов’язок висловити С.А.Таранушенку, без порад і сприяння якого ця праця не могла бути здійснена, мою найширішу подяку» [659].

Посідаючи цей, як тепер кажуть, ексклюзивний матеріал, Стефан Андрійович мав цілковиту можливість написати до нього сторіночку тексту й добиватися виходу в світ альбому. Але він знехтував такою можливістю. Він, як сказано, «щиросердно», дав змогу молодому вченому, – як він думав, його наступникові, – зробити на цю тему велику працю. Не коментуватиму цієї ситуації, – вона зрозуміла. Вистачить сказати, що в жодній Таранушенковій праці немає неправди. І одна деталь. На останній, 320-й сторінці книжки, де зазначено тираж, хто редактор чи коректор, хто верстальник і хто палітурники, є ніби незначна вказівка: «Фото П.О.Білецького, В.А.Вільчинського, М.С.Сопоцька».

Збірки Тарновського та Потоцького взаємно доповнювали одна другу. Якщо в першій переважали портрети родовитих українців, то в другій були ширше представлені росіяни та німці, чия діяльність так чи інакше відбилась на історії України. Біографічні довідки, які складав П.Потоцький для своїх каталогів, мають велике значення для історії українських біографічних словників та енциклопедій.

Серед паперів П.Потоцького зберігся список “Продолжение описания украинских портретов в папке У от № У / 103 до № У / [174]”. Судячи з нової орфографії і якості паперу, нотатки в цьому зошиті зроблено після 1917 року, – можливо навіть, у Києві після 1927 року. Тут знаходимо такі записи:

«Мелиссино, Алексей Петрович, сын Петра Ивановича (начальника всей артиллерии в 1790). Род. 1761. Ген.[ерал]-майор; был женат на знаменитой красавище Роксандре Мих.[айловне] Кантакузен (+ 1828), дочери кн. Мих.[аила] Матв.[еевича] Кантакузена, который положил основание конским заводам в Новорос.[сийском] крае» [660].

«Мельников, Иван Андреевич род. 1773 + 17 сент.[ября] 1850. 1821 Малоросс.[ийский] почт-директор. […] Портрет его гравирован и писан 1815. С пометкой Гассинга: Ив.[ан] Андр.[еевич] Мельников, инспектор почт в Чернигове» [661].

«Меньшиков Кн. Александр Данилович. Род. 1673 г. Друг, любимец и постоянный сотоварищ Петра І во всех его воинских делах и пирушках. Он был очень корыстолюбив, что особенно проявил на Украине, за свое корыстолюбие нередко был бит Петром дубинкой. + 22 окт.[ября] 1729 в Березове в ссылке. На Украине оставил по себе плохую память» [662].

«Митрофан, святой. […] В Украине особо почитаем» [663].

«Мордовцев, Даниил Лукич. Автор многих исторических монографий и романов. Много писал о прошлых деятелях Украйны. Любил Украину. На украинских вечерах часто читал свои произведения на народном языке, вызывая проявления искренней к нему симпатии посетителей этих вечеров. Сидящий, ниже колен, в престарелом возрасте, очень схожий» [664]. Останні слова наводять на думку, що оцінка портрета “очень схожий” належить самому збирачеві, отже він сам бував на тих вечорах.

«Мюних, граф Бурхард-Христофор. Род. 9 мая 1684; 1721 перешел в русскую службу ген.[ерал]-майором; при Петре І проводил Ладожский канал (оконч.[ен] 1732), на работах которого погибло много украинцев; […] мечтал быть герцогом украинским, хотя украинцев и не любил» [665].

«Ордин-Нащокин, Афанасий Лаврентьевич; ближний боярин и замечательный государственный деятель; воевал с шведами; заключил с ними Вальесарский мир (в 1658 и 1659 г.г.); с Польшей Андрусовский мир (30 янв.[аря] 1667), которым возвращены России Смоленск, Украина и Киев […]» [666].

«Ренне барон Карл Эвальд; немец; вступил в русскую службу 1702; участвовал в Полтавской битве; + 1716» [667].

«Репин Илья Ефимович; один из талантливейших русских живописцев нашего времени; род. 1844; 1876 – Академик; много писал из истории и быта Украйны» [668].

«Репнин Князь Аникита Иванович (1688 + 1726). Один из храбрейших сподвижников Петра І. 5-ый русский Ген.[ерал].-фельдмаршал. Действовал в Украйне […]” [669].

«Свиньин Павел Петрович, Академик Академии Художеств – живописец. Член Моск.[овского] общ.[ества] любителей истории; писатель; любитель всего русского; издатель-основатель «Отечеств.[енных] записок». Род. 1787; Владелец большого музея, составленного преимущественно из русских достопримечательностей. + 9 апр.[еля] 1839. В его книге «Картины России», СПб. 1839, отведено место и Украйне. Здесь же и его портрет» [670].

«Теплов Григорий Николаевич […] Имел большое влияние на дела Украины» [671].

«Уваров, граф Алексей Сергеевич […]. Устраивал Археологич. съезды в Москве, СПб., Киеве, Казани, Тифлисе и Одессе” [672].

“Феодор Алексеевич, Царь; род. 30 Мая 1661; 1 Сент.[ября] 1674 объявлен наследником престола; 30 Янв.[аря] 1676 вступил на престол; коронован 18 И[ю]н[я]; + 27 Апр.[еля] 1677 принял в подданство запорожцев, разбил турок. Любил науки, художества, лошадей и театральные зрелища. Его портрет на картинке, приложенной в книге “О пяти ранах Иисуса Христа”, соч. Черниговского Архиепископа Лазаря Барановича; Чернигов 1680 (40-41 л. и 355 стр.), на славянском и польском языках” [673].

“Хмельницкий Богдан […]. Наконец, 16 окт.[ября] 1653 г. Московский государь, к которому Хмельницкий обратился с предложением подданства, решился принять Украину под свое покровительство; 8 янв.[аря] 1654 г. созвана общая рада в Переяславле, и утверждены условия, по которым Украина сохранила независимое управление, а число реестровых козаков увеличено до 60 000. Полякам объявлена война. После того всю вражду свою Хмельницкий обратил против Польши и восстановил против нея и Ракочи, и короля Густава Шведского. Русские взяли Смоленск и часть Литвы; король Ян Казимир бежал из Варшавы; Польша была на краю гибели. Ее спас царь Алексей Михайлович, которого поляки прельстили обещанием выбрать в короли после смерти Яна Казимира. Он приказал козакам остановиться и дал полякам время оправиться. Хмельницкий, уже больной до этого времени, впал в тяжкий недуг от озлобления и умер 27 июля 1657 в Чигирине […]” [674].

Портретів Хмельницького Потоцькому пощастило зібрати багато. Він встановив їхню генеалогію, характер взаємовідносин, дійшовши висновку, що найдостовірніший, зразковий, первісний портрет Хмельницького (гравюра різцем на міді) виконав 1651 голландський ґравер Вільгельм (Гільом) Гондіус (1597 – 1652). Нині цей експонат Музею України перебуває в постійній експозиції Національного художнього музею [675].

“Черкасов, барон Иван Антонович; умный украинец; род. 27 янв. 1690; Кабинет-секретарь Петра І-го; сослан при Анне и возвращен при Елизавете Петровне; 1742 барон; + 21 ноября 1757” [676].

“Шебуев Василий Кузьмич – историч.[еский] живописец (современники называли его русским Пуссеном). Род. 1777 + 1855. За картину “Петр І в сражении при Полтаве” назначен Адъюнкт-профессором. Картина эта подарена Н[иколаем] І Полтавскому Кадет.[скому] корпусу, а ея эскиз находится у меня” [677].

“Шевченко Тарас Григорьевич. Украинец; поэт, писатель, гравер и живописец; крепостной человек помещика Энгельгардта; род. 25 февр.[аля] 1814 в Звенигородском уезде Киевской губернии. Благодаря его земляку художнику Сошенку, принявшему в нем самое живейшее участие и определившему в нем большой талант к живописи, он был выкуплен на волю 22 апр. 1838 г. на деньги, вырученные розыгрышем в лотерею (2400 р.) портр.[ета] Жуковского, написанного К.П.Брюл[л]овым. В выкупе Шевченка приняли большое участие – Сошенко, Венецианов, Граф Виельгорский, Брюл[л]ов и Жуковский. Ученик и друг К.П.Брюл[л]ова. 1844 свободный художник, 1847 сослан в Орскую крепость за свои мечты о независимой Украйне без права писать и рисовать. 1858 прощен; 1860 в Акад.[емии] Худож.[еств] занимался гравированием. Известен своим “Кобзарем”, литературными произведениями, гравюрами кр.[епкой] водкой, рисунками и портретами. Лучшая его биография – О.Я.Кониський. Тарас Шевченко-Грушевський, а о его художественных работах труд “Ол.Новицький. Тарас Шевченко як маляр. Львів-Москва 1914” [678].

“Шереметев, граф Борис Петрович, род. 25 Апр.[еля] 1652 […] до 1715 Главнокомандующий в Малороссии. Никогда не принимал участия в придворных интригах. Петр І очень любил его и называл его своим Тюренем. О портрете, выдаваемом за его портрет и изображающем несомненно Мазепу см. портр. Мазепы” [679].

«Шереметев, Василий Борисович; род. около 1622; стольник, рында и воевода в Тобольске. 21 мая 1653 боярин; 1654 участвовал в переговорах с Хмельницким […]” [680].

“Шумский Яков; украинец; род. 1732; из главных актеров в труппе Волкова в СПб.; отличался в комических ролях лакеев, жидов и пр.; был очень любим публикой; + в царств.[ование] Павла І. Его портр.[ет], поясной с книгой в руках, читающий Сенеку в комедии “Игрок” писан К.Головачевским, грав.[ирован] И.Лапиным. См. Слов.[арь] Ровинского” [681].

Як бачимо, матеріали Потоцького мають виразний україноцентричний характер. Відношення імперських діячів до України щоразу підкреслено (за Мініха на каналах “погинуло багато українців”; про Мордовця сказано, що він “любив Україну”, а про Меншикова, – що він “лишив по собі погану пам’ять”). По суті, Потоцький складав довідник українознавчий. Вистане пригадати “УРЕ” та “УРЕС”, щоб побачити між ними відміну. Останні, охоплюючи матеріал цілого світу, були, крім усього іншого, двоцентричні. Методичну вагу має загальний інтерес Потоцького до особистісних характеристик (“жадібний на гроші”, “не брав участі у двірських інтригах”). Упорядники совєцьких енциклопедій вважали, що такі подробиці несуттєві, – чи не випливає з цього, що й енциклопедії були в точному сенсі цього слова аморальні, себто перебували поза мораллю? Чи можна уявити, щоб в енциклопедичній статті про В.Маланчука визначалось, любив він Україну чи не любив? Ці виписки мають великий інтерес і для розуміння історичних поглядів Потоцького. Цікаво, що, на думку царського генерала, переяславські статті закріпили в Україні незалежне управління, а Шевченко мріяв про незалежну Україну.

Примітки

635. Коллекция Украинской старины, собранная Потоцким. С. 3.

636. Коллекция Потоцкого перевезена в Киев. С. 3.

637. Набуття колекції П.Потоцького Укрнаукою. С. 4. Див.: К.[ониський] О.[лександр Якович]. Єлизавета Іванівна Милорадовичка // Зоря. 1894. № 3. С. 70; Модзалевский Вадим Львович. Малороссийский родословник. Том IV. К., 1914. С. 675; Павловский И.Ф. Полтавцы (1914). С. 211; Дорошенко Дмитро. Єлизавета Івановна з Скоропадських Милорадович // Хліборобська Україна. Кн. V. Відень, 1925. С. 284-288; Гніп М. Громадський рух. С. 44-49; Золоті імена Україною: Народжені Україною: Меморіальний альманах. Том ІІ: Л-Я. К., 2002. С. 166-167; Саприкіна Людмила Іванівна. До проблеми створення довідника "Полтавський некрополь" // Інститут української археографії. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 9. К., 2002. С. 411-412.

638. Гніп М. Громадський рух. С. 49.

639. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук. Ч. ІІ. Мюнхен, 1958. С. 25.

640. Модзалевский В.Л. Малороссийский Родословник. Том IV: П – С. К., 1914. С. 782.

641. Уточнення за вид.: Модзалевский В.Л. Малороссийский Родословник. Том IV. С. 772-776, 786, 789.

642. Стороженко Андрій Якович (1791-1858) – з 1833 голова слідчої комісії, створеної при наміснику у Царстві Польськім, а також в.о. віце-президента (згодом обер-поліцаймайстера) Варшави, таємний радник (1842).

643. Петров Николай Иванович. Коллекция древних восточных икон и образчиков древней книжной живописи, завещанных преосвященным Порфирием (Успенским) Церковно-археологическому обществу при Киевской духовной академии. К.: Г.Т.Корчак-Новицкий, 1886. 41 с.

644. Кибальчич Т.В. Каталог гемм (драгоценных резных камней), собранных преимущественно в Южной России. К.: И.Крыжановский и В.Авдющенко, 1896. 32 с.; Его же. Южнорусские геммы: Неизданные материалы для истории гравировального искусства древних народов в Южной России. М.: Н.Бутковская, 1910. 66 с., илл.

645. Ханенко Богдан Иванович, Ханенко Варвара Николовна. Собрание картин итальянской, испанской, фламандской, голландской и др. школ. К.: ун-т, 1896. 74, XIV с.

646. Кулжинский С.К. Описание коллекции народных писанок. Вып. 1. М.: А.А.Левенсон, 1899. 176 с., ил.

647. Картинная галерея А.П.Руссова: Ил. каталог. Одесса, 1905. 72 с., 30 л. ил. Пор.: Камышников ЛМ. Накануне «великой и бескровной» // газ. Русская мысль. Париж, 1961. 3-16 мая. № 1676-1682. С. 6-7.

648. Собрание картин В.А.Щавинского. Пг.: Община Св.Евгении, т-во Р.Голике и А.Вильборг, 1917. VIII, 184 с., 96 табл.

649. Губернське земство відкрило його 1901 як Музей української старовини ім. В.В.Тарновського. За большевиків перейменований на І-й радянський (Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 250). 1919 за панування в Чернігові большевиків з музею було вкрадено багато речей великої історичної цінності (Музей Тарновського в Чернігові // Промінь. 1919. 9/22 жовтня. № 17. С. 2. Шп. 4; Золотоверхий І.Д. Становлення української радянської культури (1917-1920 рр.). К.: Вид-во АН УРСР, 1961). Ще більше втрат завдано йому під час Другої світової війни.

Дж.: О принятии в дар Черниговским губернским земством музея украинских древностей В.В.Тарновского // Киевская старина. 1899. Т. 64. № 3. Отд. 2. С. 159-160;

Музей имени В.В.Тарновского в Чернигове // Киевская старина. 1904. Т. 85. № 6. Отд. 2. С. 125; Т. 86. № 7/8. Отд. 2. С. 25-28;

Могилянский Николай Михайлович (1871-1933). Музей украинских древностей В.В.Тарновского Черниговского губернского земства. Петроград, 1915. С. [2], 395-408 (окрема відбитка з журн. "Живая старина". 1914; про автора див.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 37; Серков А.И. Русское масонство. С. 554-555);

Довженко Ол. Зачарована Десна: Кіноповість; Україна в огні: Кіноповість; Щоденник (1941-1956). К.: Веселка, 1995. С. 368-369;

Коваленко Олександр Борисович. Археографічна діяльність В.В.Тарновського // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 195-205;

Його ж. Тарновський В.В. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 314-316.

650. Правдоподібно, Лев Павлович Томара (нар. 11 січня 1839, Ніжин), Волинський (1881-85) і Київський (1885-98) губернатор, таємний радник, сенатор, гофмейстер (Наше минуле. Ч. 1 (6). К., 1993. С.201, 205). Прапраправнук Степана Івановича Томари (+ 1715) – не Київського, а Переяславського (1707-15) полковника (Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1. Cambridge, Mass., c 1978. P. 296-297; Модзалевський Вадим Львович [1882-1920]. Малоросійський родословник. Том V. Вип. 1. К., 1996. С. 59).

651. Каталог украинских древностей коллекции В.В.Тарновского. К.: Тип. К.Н.Милевского, 1898. С. 70-77.

652. Гринченко Б.Д. Каталог Музея украинских древностей В.В.Тарновского. Т. II. Чернигов, 1900. С. 33-81.

653. Антонович Владимир Бонифатьевич (1834-1908) и Бец Владимир Алексеевич (1834-1894). Исторические деятели Юго-Западной России в биографиях и портретах. Вып. 1. К., 1885. С. ІІІ.

654. Довженко Олександр. Твори в п'яти томах. Том п'ятий. К.: Дніпро, 1966. С. 197-320.

655. Федоров Олексій Федорович (17 березня 1901 – 9 вересня 1989, Київ) – перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У (1938-41), підпільного (1941-43), генерал-майор (1943), двічі Герой Рад. Союзу (1942, 1944).

З 21 вересня до 30 жовтня 1938 входив з посади до складу "трійки" по Чернігівській обл. (Роcтальний Віталій. Робота “трійок” на Чернігівщині // Сіверянський літопис. 1996. Листопад-грудень. № 6 (12). С. 84-85). Відколи у Корюківці було поширено зіраксові копії протоколів з його підписами, там активізувався рух за встановлення йому пам'ятника. Активісти заявляли: "Ми не віримо в нісенітниці, які приписують партизанському командиру. Для нас він був і залишається героєм" (Павленко Сергій. Пам'ять і пам'ятник // Голос України. 1993. 19 березня. № 51 (551). С. 4).

Пор.: Ємельянов В. Украдена слава: [До iсторiї книжки "Пiдпiльний обком дiє"] // Сіверянський літопис. 1995. № 1. С. 15-23;

Студьонова Л. Генерал, про якого говорять // Сіверянський літопис. 1995. № 5. С. 82-87;

Левенок Ігор. Віхи партійної кар'єри О.Ф.Федорова довоєнної доби // Сіверянський літопис. 2002. Листопад-грудень. № 6 (48). С. 89-92.

656. Пор.: Полонська-Василенко Наталя. Українська Академія Наук: Нарис історії, Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен: Ін-т для вивчення СССР, 1958. С. 43.

657. Довженко Ол. Зачарована Десна: Кіноповість; Україна в огні: Кіноповість; Щоденник (1941-1956). К.: Веселка, 1995. С. 368-369.Приношу найщирішу подяку Тамарі Павлівні Демченко за вказівку на це видання.

658. Білецький Платон Олександрович. Український портретний живопис XVII-XVIII ст.: Проблеми становлення і розвитку. К.: Мистецтво, МСМLXIX. С. 18.

659. Там само.

660. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 32. Арк. 9 зв.

661. Там само. Арк. 10.

662. Там само. Арк. 10.

663. Там само. Арк. 12 – зв.

664. Там само. Арк. 15.

665. Там само. Арк. 14.

666. Там само. Арк. 17.

667. Там само. Арк. 3.

668. Там само. Арк. 3.

669. Там само. Арк. 2.

670. Там само. Арк. 7.

671. Там само. Арк. 35 зв. – 36.

672. Там само. Арк. 38 зв.

673. Там само. Арк. 57.

674. Там само. Арк. 40 зв. – 41 зв.

675. Амеліна Лариса. Колекція Павла Потоцького в Національному художньому музеї України // Вісник / Укр. т-во охорони пам“яток історії та культури. 1999. № 1 (3). С. 99.

676. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 32. Арк. 49 зв. – 50.

677. Там само. Арк. 50 зв.

678. Там само. Арк. 51 – зв.

679. Там само. Арк. 55.

680. Там само.

681. Там само. Арк. 56 зв.