Екскурсійна робота. Нові надходження

Сергій Білокінь

Екскурсанти Музейного містечка були тим типом людей, зустрічатися з яким Потоцькому раніше не доводилось. Це вже була нова людська порода – homo sovieticus [710]. Дочка старого київського професора Б., завсідника імпрез Будинку вчених, ще коли він – до війни – містивсь на розі Прорізної й Пушкінської в домі Зайцева, ставилась до своїх родичів, надто вже совєцьких людей, трохи специфічно. Одного разу зайшла мова про якісь побутові недоліки, – братова з притиском проголосила: “А мы ЛЮБИМ советскую власть!» Моя знайома, про яку мова, написала спогади про Лук’янівську тюрму, де перебувала 1938-го року [711]. Братову родину вона називала печенігами. Але треба було подобатись тим відвідувачам, які були. Ідучи назустріч їхнім інтересам, П.Потоцький любив звертати увагу журналістів на щось атракційне. Охоче показував Потоцький погруддя негра з чорного мармуру [712], мармур з італійською мозаїкою. Для журналістів тодішніх газет треба було підбирати речі, які могли справити на них особливо сильне враження. Один автор захоплювався великим саксонським сервізом на кілька десятків осіб, де на кожну особу припадало до 50 предметів посуду (!) [713]. Цей сервіз справді був незвичайний.

“Музей України. Збірка Потоцького” відкрився для відвідувачів не раніше 10 вересня 1927 року [714] – можливо, 1 жовтня [715]. Але дуже швидко він завоював і популярність, і прихильність киян. До фундатора музею вдавались як до авторитетного знавця старовини. Наприклад, звернулась до нього по довідку письменниця Людмила Старицька-Черняхівська [716], що працювала тоді над історичним твором з початку ХІХ століття [717]. Рукопис датується 21 листопада 1929 року. У звіті за 1928-29 рік у рубриці “Листування з різними особами” П.Потоцький подав, що відписав Людмилі Михайлівні у справі записок Дениса Давидова [718] й відповів на її питання про Левицьких, що перебували на військовій службі наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. [719] За кілька місяців чи тижнів – 14 січня 1930 року – її арештували у справі СВУ.

Про те, як сердечно й щиро прийняло Павла Платоновича у Києві українське громадянство, свідчать об’єктивні цифри. З 1928-го до 1 січня 1934 року кияни подарували музеєві Потоцького 2306 експонатів. Докладніші відомості маємо лише за 1928-1929 рік. Тоді було подаровано 214 експонатів – 5 рукописів, 2 альбоми, 1 офорт, 1 ґравюру, 169 літографій, 25 книжок тощо. Дарували археолог Михайло Рудинський та його сестра – кустос Музею діячів [720] – Євгенія (Ївга) Рудинська [721], мати Лесі Українки Олена Пчілка, а також приїжджі – харківський письменник Олекса Слісаренко [722], Володимир Гаґенмейстер з Кам’янця-Подільського, львів’яни Іван Крип’якевич та Іларіон Свєнціцький. Ленінградець Степан Яремич подарував офорт Штернберга з “Кобзаря” 1840 року і шевченківську ґравюру 1858 року з картини Рембрандта [723]. Із штабу 15 стрілецького корпусу заходами С.В.Дурова та О.О.Петровського надійшло з книжкових завалів понад 1500 книжок і брошур, розбитих журналів тощо. Директор львівського Національного музею Іларіон Свєнціцький передав Потоцькому факсимільне перевидання “Кобзаря” 1840 року, здійснене у Львові 1914-го. У книжечці ніде не зазначено, що це передрук, і навіть співробітники музеїв часто-густо приймають його за першодрук, тим більше, що примірників видання 1840 року у світі не буде, здається, й десятка. Знавець старої української книги Яків Бердичевський пояснив мені, що їх відрізняє лише Штернберґів фронтиспіс: у Шевченковому виданні це офорт [724]. П.Потоцький писав у звіті: “Вышеозначенным лицам, принесшим дары, была выражена письменно благодарность от Всеукраинского Музейного Городка» [725].

Сам Потоцький із своїх коштів докупив ще 2461 експонат. Серед них була така рідкість, як альбом Жемчужникова “Живописная Украина” 1861 року (25 офортів) [726], якого в нього у Пітері не було, далі знаменита книжка Й.Гербінія про лаврські печери [727] 1675 року, “Галлерея киевских достопримечательных видов и древностей» (вид. Миколи Сементовського та Гамершмідта) тощо.

У звіті Музею за 1928-29 рік зазначено:

“Был в реставрационной мастерской 15 раз, следя за реставрацией портретов Музея и работами и докладами [Миколы] Касперовича [728] по восстановлению старинных икон. Был на показных работах Лаврского мастера гравера по левкасу Кузнецова” [729].

З фондів і реставраційних майстерень, якими у 1927-30 роках керував Микола Касперович, Музей України одержав ще 432 експонати [730].

У тому самому звіті П.Потоцький задокументував ще одне джерело комплектування свого Музею: “Осмотрел, определил и отобрал для Музея из фонда Лаврского Музея 97 экспонатов, которые и перенес в Музей, составив на них акт” [731]. Цей акт зберігся. Він датується 12 лютого 1929 року. Як випливає з нього, лаборант Музею Василь Григорович Іщенко здав, а завідувач Музеєм України П.Потоцький прийняв “из музейных фондов в корпусе II-м те экспонаты, которые имеют отношение к Музею Украины” [732]. Тут були два Мамаї:

– Мамай. Масло на глине с соломой [вирізано із стіни]. 40 х 34 см

– Мамай. Масло на полотне на подрамнике. 84 х 69 см

Козацький спис і прапор:

– Казацкая пика на древке времен Богдана Хмельницкого. Указатель Петрова № 1715. 266 см. [733]

В акті читаємо:

“Козацкое знамя Сенчанской сотни XVIII века (по ярлычку на нем) на голубой двухстор.[онней] материи с изображением маслом с одной стороны козака, а с другой креста – в арматурах. Знамя на дер.[евянном] черном древке. Размер полотнища 163 х 102 см. Материя и живопись сильно попорчены. С двух концов древка железн.[ые] наконечники. Длина древка 260 см” [734].

Як уже зазначено, цей прапор вивчала сучасна дослідниця, директор київського Музею гетьманства Галина Ярова. Вона писала:

“У 1920-х роках з церковно-археологічного музею прапор потрапив до Всеукраїнського історичного музею імені Т.Г.Шевченка (так у 1920-ті роки називався Державний історичний музей УРСР). Документи про його передачу втрачено, зберігся лише акт про повернення його в 1947 році з Уфи, куди його відправили разом з іншими збірками музею 1941. Прапор був реставрований, але, на жаль, невдало. Після реставрації на 80 % втрачено (фактично закрито) зворотну його сторону” [735].

При цьому, на жаль, розпорошувався Церковно-археологічний музей, що існував у рамках Церковно-історичного та археологічного товариства при Київській духовній академії [736]. За умов СРСР він не мав жадних перспектив, тож Павло Платонович міг із чистим сумлінням погодитись на речі із збірки М.О.Леопардова [737], інші експонати, що проходили через покажчик М.І.Петрова, всього 97 експонатів:

– [Бронзовый] бюст Румянцева-Задунайского [из Киевской Духовной Академии], по указателю [Н.И.]Петрова № 4894.

– 20. № 1750 по указателю [Н.И.]Петрова – замшевая перчатка Александра Благословенного 1825 г.

– 21. № 1751 по указателю [Н.И.]Петрова. Записка об этой перчатке.

– 27. № 15542 по каталогу [Н.И.]Петрова. Медная груша или дуля – орудие пытки, с магдебургским гербом, XVI в. Получена из с. Грушевки, Херсонск. губ. от Л.С.Мацеевича [738].

На денці моїх спогадів лежала розповідь Ол.Петровського, що в Музеї Потоцького були гармати. Щойно в акті 1929 року я виявив підтвердження:

– 2 чугунные пушки с дельфинами.

– 1 медная и чугунная казацкая мортира [739].

Виходить, справді, були й гармати.

Примітки

710. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. Табл. ХХХІІ.

711. Див.: Б., І. Рік 1938-й, Київ, Лук'янівська в'язниця // Україна. 1989. 14 травня. № 20 (1684). С. 15-17: іл.; 21 травня. № 21 (1685). С. 14-16: іл.

712. Культура й мистецтво: Збірка Потоцького. С. 5.

713. Сіманцев Б.А. Музейна збірка Потоцького. С. 4; Коллекция Потоцкого перевезена в Киев. С. 3.

714. Коллекция Потоцкого перевезена в Киев. С. 3.

715. Звіт Музею за 1 жовтня 1928 – 1 жовтня 1929, який я часто цитую, – правдоподібно, відбивав другий рік його діяльності. Цей документ зберіг колега П.Потоцького з відділу письма та друку, Павло Попов. Попов Павло Миколайович (16/28 липня 1890, с. Миколаївка, тепер Буринського району Сумської обл. – 4 квітня 1971, Київ) – літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Закінчив Університет Св.Володимира (1916). З 1920 працював в УАН, з 1934 – одночасно професор Інституту народної освіти. Паралельно завідував відділом письма та друку "Лаврського музею культів та побуту". Зібрав коштовну бібліотеку і архів досекулярної української культури, що надійшли до Національної бібліотеки України. Див.: Білецький О.І., Сухобрус Г.С., Шолом Ф.Я. Павло Миколайович Попов. К., 1961.

716. Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна (29 серпня 1868, Київ – друга пол. 1941) – драматург, прозаїк, громадська діячка, історик театру.

Друга дочка М.Старицького, по матері племінниця М.Лисенка. 1917 вступила до партії автономістів-федералістів (у травні 1918 на загальних партійних зборах обрана до постійного комітету), на Національному Конґресі 21 квітня 1917 обрана до складу Центральної Ради від просвітніх та ін. організацій м.Києва (обрана також до «Малої Ради»). Увійшла до комітету т-ва «Укр.нац.театр» (засн. 17 травня н.ст. 1917 для ведення справ нац.театру) та його репертуарної комісії, була одним із фундаторів т-ва «Вільний театр», входила до театральної ради «Молодого театру».

Відчуваючи перспективи мистецтва кіно, у листопаді 1918 увійшла до т-ва «Українфільму», написала сценарій фільму «Вітер з півночі (Руйнування Січі)», що здобув першу премію на конкурсі. Працювала над розробкою програми гуманітарного ф-ту Укр. ун-ту. З 1918 її вірші увійшли у читанки. Як голова «Укр. клубу» 19 травня 1918 вітала гетьмана, у листопаді 1919, при вступі до Києва Директорії – С.Петлюру. Разом з урядом виїхала до Вінниці, Кам'янця-Подільского, де була членом президії «Союзу українок» .

Перебуваючи у Варшаві, добивалась поліпшення умов життя військовополонених українців у польських таборах. 1920 повернулась до Києва. Дуже бідувала, працювала на трикотажній фабриці на Деміївці. Завідувала театральною секцією Дніпросоюзу. 25 лютого 1925 у «Березолі» відбулась прем'єра п'єси «За двома зайцями» (текст В.Ярошенка) з окремою вставленою до неї сценою С.-Ч. (Голохвостого грав Й.Гірняк). Написала іст. п'єси «Богдан Хмельницький (Перед бурею)» (1918), «Розбійник Кармелюк» (1926) та «Іван Мазепа» (1927, вид. 1929), переклала трагедію Фр. фон Унру «Рід» (1924) та низку оперних лібретто («Фауст» [1921], «Мадам Батерфляй», «Ріґолетто», «Аїду» тощо), що матеріально її забезпечило.У її господі відновився «салон».

Була одним з ініціаторів Музею діячів при ВУАН (засн. 1925). Брала участь у засіданнях Старої Громади останнього періоду її існування. 15 січня 1930 була заарештована у справі СВУ. Засуджена до 5 років ув'язнення з поразкою у правах на 3 роки, але з політичних розрахунків за два місяці разом з чоловіком була звільнена. Вони виїхали до м.Сталіна, де Ол.Черняхівський завідував кафедрою. Відтоді писала й друкувала спогади й дитячі твори від імені сестри Оксани Стешенко. 1935 подружжя повернулось до Києва. 8 січня 1938 була ув'язнена, а 22 вересня розстріляна їхня дочка. Не знаючи правди, дезінформована, С.-Ч., розшукуючи дочку, відбула подорож до Томська. 1940 за своїм прізвищем надрукувала спогади про батька (Театр. 1940. № 11-12). 20 липня 1941 була ув'язнена. Померла, правдоподібно, коли її вивозили на схід.

Твори Л.С.-Ч. підпадали під заборону царської, денікінської, більшовицької та польської цензури, нарешті, гестапо.

Дж.: Білокінь С. Із родини велетнів // Літературна панорама 1989. К.: Дніпро, 1989. С. 227-236.

717. Старицька-Черняхівська Людмила. Діамантовий перстень // Зона. Вип. 5. 1993. С. 40-95; Вип. 6. 1994. С. 47-115.

718. Давыдов Денис Васильевич. Сочинения / Со статьей и примеч. А.О.Круглого. Т. 1 (Стихотворения), 2 (Проза), 3 (Проза. Письма). СПб., 1895; Його ж. Военные записки / Ред. Вл. Орлова. М.: Госполитиздат, 1940.

719. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 3.

720. Музей діячів науки та мистецтва України при ВУАН фіґурує уже в звіті ВУАН за 1924, але по-справжньому розпочав свою діяльність 20 вересня 1926 із систематизування збірок музею Укр. Наук. Т-ва та нових надходжень. За перші два роки існування зібрав понад 10 тис. експонатів. Збирав меморативні матеріали: речові (речі, якими користувались діячі науки та мистецтва в своїй творчості і в житті, речі, які їх оточували, речі, якими їх ушановано, реліквії по них, їхні малярські та різьбярські твори, шкіци, архітектурні проекти), іконографічні (портрети, бюсти діячів, та репродукції з них, іконографію їхніх сучасників, що зробили на них той чи інший вплив, зображення місцевостей та будівель, зв'язаних з їхнім життям і творчістю), рукописи (автографи, листи, мемуари, документи) та друки.

Серед надбаних матеріалів – архіви Дан. Щербаківського (+ 1927; та вся обстанова), Бориса та Марії Грінченків (+ 1928) та Оп. Сластьона (+ 1933), художні частини архівів Мик. Біляшівського, Аристарха Терниченка, колекція Василя Громашевського, численний іконографічний матеріал О.Кониського, Ів.Рудченка та Марії Башкирцевої (В музее украинских деятелей науки и искусства // Веч. Киев. 1929. 27 марта. № 70 (644). С. 3), твори Ол.Мурашка, Г.Нарбута й багатьох ін.

Музей фотографував окремі будинки, де мешкали укр. діячі, їхні могили, речі, з якими не хотіли розлучитися їхні власники. Не маючи жадних коштів, набував експонати шляхом пожертв, серед них портрети Лесі Українки, Ів. Стешенка й К. Широцького пензля Ф.Красицького, речі П.Куліша, П.Грабовського, Ів. Карпенка-Карого. Улаштував виставки: Мик. Лисенка (1927, 830 експонатів) та Ів. Нечуя-Левицького (1928, 670 експонатів), до яких випущено каталоги, а також Ганни Барвінок, Д.Щербаківського (1927) та ін.

На початку 1928 музей ініціював встановлення меморіальних дошок на будинках, де жили й померли Лисенко, Антонович, Демуцький, Біляшівський та Щербаківський (Увічнення пам'яти українських вчених // Червоний шлях. 1928. № 2 (59). С. 147). 14 травня 1928 відбувся спектакль – реконструкція опери "Андрашіада" (муз. М.Лисенка, худ. оформлення Ант. Середи). Видав "Збірник Музею діячів науки та мистецтва України" (Т. І. К., 1930), присвячений Лисенкові, який грубо скоротила цензура (див.: Вільхівець Анатоль. Ювілей [М.Лисенка] наближається: Розмова з професором Д.М.Ревуцьким // Укр. слово. 1941. 30 листопада. Ч. 71. С. 3).

Директором музею був акад. Ол.Новицький, консерватором (штатна посада з січня 1928), потім директором – Євг. Рудинська. Поза штатом тут працювали Надія Куниця-Романенко та Михайло Кістяківський (1909 – квітень 1934; див.: ДАмК. Ф. р-871. Оп. 18. № 904). 7 листопада 1928 Рада ВУАН затвердила статут Товариства друзів музею.

Розташовувався спершу на вул. Трьохсвятительській, 23 Вас. Симиренка (тепер Десятинній, 9; Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1: А – Л. К., 1999. С. 353), з 1929 – у 24 корпусі Музейного містечка (Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. С. 6). Українофоби повинні були ненавидіти цей Музей. Після арешту й заслання Рудинської музейне майно поневірялось по горищах та підвалах Музейного містечка (Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: УВАН, 1970. С. 25).

1934 постановою президії ВУАН музейну структуру ліквідовано, а її фонди передано до Всеукр. іст. музею ім. Т.Шевченка (Вісті Всеукраїнської Академії Наук. 1934. Липень. № 4. С. 51). Музейні видання протягом кількох дальших десятиріч перебували на т. зв. спецзбереженні.

Див.: Аф-ий Дм. Музей українських діячів науки та мистецтва // Життя й революція. 1927. Травень. Т. ІІ. Ч. 5. С. 259-261;

Літ. газета. 1928. 1 листопада. № 21 (39). С. 8;

Веч. Киев. 1929. 6 февраля. № 30 (604). С. 4;

Літ. газета. 1929. 1 червня. № 11 (53). С. 8;

Курінний П. Музей діячів // Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. К., 1930. С. 536;

[Белоконь С.] Музей деятелей // Киев: Энц. справочник / Под ред. А.В. Кудрицкого. Изд. 3, доп. К.: УСЭ, 1986. С. 403;

Білокінь С. Спогади С.Єфремова про М.Лисенка // Український музичний архів, Вип. 1. К., 1995. С. 177-188;

Бонь Ол. Академік О.П.Новицький і Музей українських діячів науки та мистецтва // Київська старовина. 1999. Листопад-грудень. № 6 (330). С. 123-132.

721. Рудинська Євгенія (Ївга) Яківна (12 лютого 1885, Охтирка – 1 липня 1977, Київ) – музейний працівник, перекладачка.

Вперше була заарештована 1921, – її випустили без пред'явлення звинувачення. Працювала в Полтаві (Центральний пролетарський музей Полтавщини // Література, наука, мистецтво. 1924. 1 травня. № 17. С. 3), потім переїхала до Києва. Кустос, згодом директор Музею діячів. Прийняла 2500 експонатів, залишила понад 40 тисяч. Видала “Листи Василя Горленка до Панаса Мирного” (К., 1928; рец.: Кирилюк Є. // Критика. 1928. № 9. С. 134-136), написала передмову до „Вибраних творів” Грицька Григоренка (К.: Час, 1929).

На похороні Данила Щербаківського на пропозицію акад. Ол.Новицького (її обрали також інші співробітники) сказала промову над труною. Мешкала за адресою: Цитадель, № 9, помешк. 3. Притягувалась у справі СВУ (перебувала в ув'язненні чотири з половиною місяці; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 117). Втретє заарештована 1934. 31 березня того року було вирішено заслати її до Котласа (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 26867 ФП / кор. 138. Арк. 15-16). Повернувшись до Києва, вона клопоталась збереженням родинного архіву. Переклала „Завоювання Плассана” Еміля Золя (К., 1972; відгук був гарний: Савченко Борис. Буквалізм ще не подоланий // Літ. Україна. 1973. 24 серпня. № 66 (3073). С. 3). Вона померла у Пущі-Водиці в будинку для ветеранів сцени.

У моєму примірнику датований 8 серпня 1970 зворушливий інскрипт завершується виразом “Ad majorem Ukrainae gloriam” (змінене гасло ієзуїтів “Ad majorem Dei gloriam” – для більшої слави Божої). Зараз мені дуже гірко: я знав Євгенію Яківну близько і часто з нею зустрічався, але мої інтереси ще не настільки спеціалізувалися, щоб я розпитував її про Павла Платоновича, якого вона, поза сумнівом, прекрасно пам'ятала. Маю 24 її листи до мене 1969-75.

Дж.: Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 32, 68, 98, 233-234;

Ротач Петро Петрович (нар. 24 січня 1925). Євгенія Рудинська // Український календар 1985. Варшава: УСКТ, б.р. С. 91-93;

Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами. Полтава: Верстка, 2005. С. 45-50;

Ханко В.М. Полтавський період життєвої долі М.Рудинського (1917-1924 рр.) та епістолярій його сестри Є.Рудинської // Полтавська Петлюріана: Матеріали шостих петлюрівських читань. [Кн.] 5. Полтава, 2003. С. 191-224.

722. Слісаренко Олекса Андрійович (28 березня 1891, хут. Конівцов Вовчанського пов. на Харківщині – 3 листопада 1937, Сандормох) – прозаїк. Ув'язнений 29 квітня 1934. 8 квітня 1935 одержав 10 років ИТЛ. Перебував на Соловках. Розстріляний до 20-літнього ювілею большевицького режиму (… З порога смерті… Вип. 1. С. 402-405; Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8; Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 173).

723. У цьому самому звіті П.Потоцький зазначав, що писав Яремичеві про сучасні портрети Хмельницьких, які в Яремича зберігалися, про офорти Шевченка та так само сучасний, тобто старовинний гравірований портрет козака Плахти (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 3).

724. У відділі стародруків НБУ ім. В.І.Вернадського примірник «Кобзаря» 1840 зберігається у складі компакту разом з другим виданням «Енеїди», «Думами» Платона Лукашевича та збіркою Цертелева (Р. 5914). Невідомий бібліофіл мав справжній скарб. На жаль, власницький підпис не щастить вчитати.

725. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 1.

726. Культура й мистецтво: Збірка Потоцького. С. 5. Перші аркуші “Живописної України” розсилалися передплатникам разом з четвертою книжкою “Основи”, датованою квітнем 1861 (у самому журналі давалися лише пояснення до малюнків). Виходила “Живописна Україна” до вересня 1862. За цей час було опубліковано 49 офортів, включаючи титул до альбома. Жемчужников наґравірував 44 дошки, Верещагін – 4, Бейдеман – 1. 22 аркуші Жемчужников виконав за своїми рисунками, решту – за рисунками І.Соколова (14), О.Бейдемана, К.Трутовського та ін. (Попова Лідія Іванівна (нар. 1925). Лев Михайлович Жемчужников. К., 1961. С. 34). Колись я виявив альбом таких офортів, розбираючи для музею Лесі Українки макулатуру в обмінно-резервному фонді ЦНБ. Там, бачте, не було титульного листка. Не пригадую вже, куди пішов цей примірник під час розподілу між кількома музеями україніки, яку я тоді зібрав.

727. Гербіній Йоган (не пізніше 1633 на Шлеську – 1679) – мандрівник. Вивчав “катаракти”, себто “замішання”, випадки якоїсь суміші різних стихій чи елементів – води й повітря, землі й вогню. До його інтересів входили водоспади, вулкани, печери, пороги тощо. На запрошення Інокентія Ґізеля побував у Києві. Залишив працю “Religiosae Kijovenses Cryptae” (Єна, 1675), де містяться цікаві відомості про становище Церкви.

Див.: Чижевський Дмитро Іванович (1894-1977). Магістер Йоган Гербіній і його книга про київські печери 1675 р. // Книголюб. Прага, 1927. Кн. ІІІ. С. 20-34;

Гончарук В.М., Кабанець Є.П. Західноєвропейські ремінісценції києво-печерських гравюр у книзі Йогана Гербінія // Могилянські читання: Зб. наук. праць. К., 2002. С. 57-62.

728. Касперович Микола Іванович (1886 – 7 травня 1938) – мистець-реставратор, учень М.Бойчука.

У Козельці організував філію чернігівської «Просвіти». Відомі 7 листів К. до М.Коцюбинського (1907-10; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. ІІІ. Ніжин, 2002. С. 6-18). На прохання письменника збирав гроші на допомогу хворому І.Франкові. Перед від'їздом на Капрі у травні 1909 до нього приїздив Коцюбинський (Зленко К. Мої спогади про М.М.Коцюбинського // Архіви України. 1965. Вересень-жовтень. № 5 (73). С. 61). Жив у Парижі, де належав до групи бойчукістів. Зарисував шаблю Мазепи, булаву, пернач Полуботка та козацьку корогву Домонтовської сотні (1762) в чернігівському музеї для „Ілюстрованої історії України” М.Грушевського (К.; Л., 1912. С. 417, 443, 445, 509). 1912 промив і закріпив без застосування фарб портрет Петра Войцеховича (олія на залізній дошці), що зберігався в музеї В.Тарновського (ІР. Ф. ХІІ. № 36). Найвідоміший його ориґінальний твір – "Христос-архітект" (темпера, 1910; репр.: Нотатки з мистецтва. Ч. 5. Філядельфія, 1966. С. 60).

Здійснив репарацію розпису на мурах чернігівського Спасу (Макаренко Мик. Найдавніша стінопись княжої України // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 8-9). Ув'язнений 3 березня 1938. Листи Коцюбинського до Касперовича загинули. Розстріляний (Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54).

Дж.: Бачинський Євген Васильович (1878-1878). Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Вересень. Ч. 32. С. 20;

Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999]. С. 70-75;

Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71.

729. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 4.

730. Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 32.

731. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 4.

732. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 41 – 44 зв.; Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 24 – 26 зв.

733. Петров Николай Иванович (1840-1921). Указатель Церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академии. Изд. 2, испр. и доп. К., 1897. С.19, № 1756; С. 17, №№ 1713-15.

734. ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 11. № 524. Арк. 41. Пор.: Ярова Галина Іванівна (нар. 1951). Прапор сотні Лубенського полку // Наука і культура: Україна; Щорічник. Вип. 24. К., 1990. С. 206-209, після с. 384.

735. Ярова Г.І. Прапор сотні Лубенського полку. С. 208.

736. Крайній Костянтин Костянтинович (нар. 23 лютого 1972). Київське Церковно-історичне та археологічне товариство, 1872-1920. К., 2001. С. 1-95 (= Лаврський альманах. Спецвипуск 1).

737. Леопардов Микола Олександрович (1820, Волоґодська губ. – 12 серпня 1895) – відомий київський колекціонер-аматор. Збирав здебільшого церковну старовину. Мав ікони (60 од.), хрести, потири, дарохранительниці, енколпіони, рукописи (з XV ст.), портрети (29 од.), картини, монети (9000 од.) тощо. Усю збірку передав Церковно-археологічному музею при КДА. Дж.: Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 48; Друг Ольга Миколаївна. М.О.Леопардов – почесний член Церковно-археологічного товариства // Могилянські читання 2002: Зб. наукових праць. К., 2003. С. 189-192.

738. Петров Н.И. Указатель Церковно-археологического музея. С. 171, 18, 225.

739. Національний музей історії України. № 2 А. Арк.24 – зв.