Т

Сергій Білокінь

Таранушенко Стефан Андрійович (9 грудня 1889, м.Лебедин, Слобожанщина – 13 жовтня 1976, Київ) – мистецтвознавець. Вихованець Імп. Харківського ун-ту, учень Ф.І.Шміта. Директор Музею українського мистецтва в Харкові (1923-33). Заарештований 14 жовтня 1933. Сидів в одній камері з академіком Матвієм Яворським, актором театру “Березіль” Йосипом Гірняком та Остапом Вишнею. Щоб згаяти час, Таранушенко і Яворський читали товаришам лекції із своїх спеціальностей. (Це оповідав мені сам С.А., – разом з К.В.Чумак я був його душеприказником. Не витримавши, на хвилі ентузіазму я замріяно вигукнув: “От би мені послухати!”, – він тільки глянув на мене іронічно). Одержав 5 років табору. Перебував на будівництві другої лінії БАМ'у. В.Дубровський, який прибув на БАМ в одному ваґоні з Таранушенком, Д.Гордєєвим і В.Зуммером, згадав його у своїх спогадах (2-й Відділ БАМЛАГ'у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. С. 7, 63-64). На Україну Таранушенко повернувся 1953. Залишив кілька монографій, які не міг видати. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років Йосип Гірняк, що мешкав тоді у США, в листах до колишньої акторки “Березоля” п.Орисі Стешенко передавав Таранушенкові сердечні вітання.

Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 415;

Білокінь С. Мистецтвознавець, етнограф // Народна творчість та етнографія. 1969. № 6. С. 67-69;

Його ж. Велетень мистецтвознавства // Пам'ятки України. 1989. № 3. С. 12-18;

Нестуля О.О. Дослідник народного мистецтва // Репресоване краєзнавство. К., 1991. С. 173-177;

Крячок Микола. Автобіографічні матеріали Стефана Таранушенка // ЗНТШ. Том ССХХХ. Праці Секції етнографії та фольклористики. Л., 1995. С. 467-478;

Пуцко Василь. Стефан Таранушенко // Образотворче мистецтво. 1996. Ч. 2. С. 46-49;

Пуцко В. Ікона святого Миколая Милецького сучавського маляра Григорія Босиковича // ЗНТШ. Том ССХХХVІ. Львів, 1998. С. 373-397;

Катерина Білокур очима сучасників / Мик. Кагарлицький. К., 2000. С. 162-168.

Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.

Тарновський Василь Васильович (молодший) (20 березня 1837, маєток Антонівка Пирятин. пов. Полт. губ. — 13 червня 1899, Київ), поміщик, меценат укр. культури, колекціонер. Похований на Аскольдовій могилі, потім перенесений на Звіринецьке кладовище. У Музеї Василя Тарновського зберігались 44 портрети історичних діячів Гетьманщини в ориґіналах і копіях, а також князів Острозьких, отамана Ґонти та його дружини, Раїни Вишневецької та інших. Він зібрав також старовинні портрети гетьманів Данила Апостола, Івана Самойловича, Богдана Хмельницького, полковників, сотників. Губернське земство відкрило його 1901 як Музей української старовини ім. В.В.Тарновського. За большевиків перейменований на І-й радянський (Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 250). 1919 за панування в Чернігові большевиків з музею було вкрадено багато речей великої історичної цінності (Музей Тарновського в Чернігові // Промінь. 1919. 9/22 жовтня. № 17. С. 2. Шп. 4). Ще більше втрат завдано йому під час Другої світової війни.

Дж.: Каталог украинских древностей коллекции В.В.Тарновского. К.: Тип. К.Н.Милевского, 1898. С. 70-77;

О принятии в дар Черниговским губернским земством музея украинских древностей В.В.Тарновского // Киевская старина. 1899. Т. 64. № 3. Отд. 2. С. 159-160;

Гринченко Б.Д. Каталог Музея украинских древностей В.В.Тарновского. Т. II. Чернигов, 1900. С. 33-81;

Музей имени В.В.Тарновского в Чернигове // Киевская старина. 1904. Т. 85. № 6. Отд. 2. С. 125; Т. 86. № 7/8. Отд. 2. С. 25-28;

Могилянский Николай Михайлович (1871-1933). Музей украинских древностей В.В.Тарновского Черниговского губернского земства. Петроград, 1915. С. [2], 395-408;

Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 36, 127;

Довженко Ол. Зачарована Десна: Кіноповість; Україна в огні: Кіноповість; Щоденник (1941-1956). К.: Веселка, 1995. С. 368-369;

Коваленко Олександр Борисович. Археографічна діяльність В.В.Тарновського // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 195-205;

Його ж. Тарновський В.В. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 314-316;

Друг О., Малаков Дм. Особняки Києва (2004). С. 366, 585, 589;

Папакін Г. Архів Скоропадських (2004). С. 31, 38, 44, 74, 77, 93, 129, 185;

Музей України (2006). С. 37, 42, 129, 155, 174, 175, 176, 190;

Якимович Б. Іван Франко – видавець (2006). С. 194.

Терещенко [Гвоздь; Гвоздівна] Любина Памфилівна (пом. 2 січня 1991). Співробітниця ВМГ. У штаті з 1 червня 1927, себто вступила майже одночасно з Потоцьким. У штатному розкладі, датованому 15 квітня 1933, значиться як лектор-доцент зі ставкою 225 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 50-51). 1943 виїхала на еміґрацію.

Тв.: Згадуючи минуле… // Віра. Livingston, NJ, 2002. Липень-вересень. Ч. 3 (107). С. 9.

Дж.: Свобода. 1991. 12 січня. Ч. 8. С. 3.

Трійницький (Тройницкий) Сергій Миколайович (1 вересня 1882, с. Галайки Таращанського пов. Київської губ. – 2 лютого 1948, Москва) – мистецтвознавець, геральдист, видавець.

Нащадок келебердянського сотника (1717, 1730) Павла Трійницького (Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. І. Наклад 100 прим.). У 1905-06 заснував видавництво й друкарню «Сириус» (ЦГИА в СПб. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 29). Видавав журнал «Гербовед» (1913-14). З 1918 директор Державного Ермітажу. Намагався протистояти державній політиці, спрямованій на розпродаж за кордон унікальних пам'яток мистецтва (Жуков Юрий Николаевич (нар. 22 січня 1938, м. Красногорськ Моск. обл., Росія). Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. Москва: Москвитянин, 1993. С. 37-38, 52, 54-55, 62, 68-69, 71, 78, 86, 91, 93, 103). У березні 1935 засланий до Уфи. 1939 мешкав півроку у Малоярославці, оскільки мав мінус 100, а восени того року переїхав до Кускова, де працював у Музеї порцеляни. З початку 1941 мешкав у Москві. 1946 чи 1947 захистив докторську дисертацію про європейську порцеляну (лист дружини Трійницького М.В.Борисової-Мусатової до мене від 1 грудня 1970).

Тв.: Гербы графов Разумовских // Гербовед. 1913. Сентябрь. С. 141-156;

„О переменении прежней Запорожской печати” // Гербовед. 1914. Май. С. 69-77;

„О учинении в Слободские полки и регулярные роты на знамена гербов” // Гербовед. 1914. Июнь-июль. С. 85-107.

Дж.: Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] ДВУ, 1926. С. 36, 37, 43, 44, 52, 55;

Белецкий Платон Александрович (1922-1998). Георгий Иванович Нарбут. [Л.: ] Искусство, Ленингр. отд-ие, 1985. С. 46, 65-66, 80-81, 83, 89, 98, 105, 219, 225-226;

Георгій Нарбут: Бібліогр. покажчик /Укладач С.Білокінь. Вип. 1: Г. Нарбут в екслібрисі. Суми, 1988. С. 35-36;

Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 169, 203, 233;

Вилинбахов Георгий Вадимович (род. 13 апреля 1949). Сергей Николаевич Тройницкий: Материалы к биографии // Геральдика: Материалы конференции «10 лет восстановления геральдической службы России». СПб., 2002. С. 176-186;

Білокінь С. Чернігівсько-Петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Зб. наук. праць. Число 10. Частина 2. Пам'яті М.Брайчевського. К., 2003. С. 288-298;

Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2 (2004). С. 664-673;

Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005). С. 277-279.

Трубецька Марія Володимирівна (14 березня 1897, Київ – 16 березня 1976, там само) – художниця.

Правнука декабриста Ал-дра Петр. Трубецького. Навчалась у приватних майстернях І.Селезньова та А.Сабатовського, з травня 1918 – в УДАМ. Учениця Мих. Бойчука. Її твори – «Молодь співає» (фраґмент оформлення київської опери до першого з’їзду рад 1919; репр.: Хмурий Василь. Український революційний плякат. [Х.:] Рух, 1932. Табл. 9), темпера «Коупера. Кам’янське» (Перша художня виставка АРМУ. Київська філія. Січень 1927. [К., 1927.] № 84) та ін. Зазнала переслідувань і цькування: т.зв. мистецтвознавча критика двадцятих-тридцятих років облюбувала для своїх “аналітичних” вправ ту обставину, що учениця М. Бойчука Катря Бородіна була дочка генерала, а Марія Трубецька – князівна. На першому пленумі спілчанського оргбюро А.Хвиля промовляв:

«Не будемо говорити вже про таких людей, як Щербаківські і інші. Візьмемо, наприклад, таких, як Трубецька, Антонович, Львова, Бородіна, які були вичищені з образотворчого фронту. Трубецька, як відомо, була княжна, Антонович – жінка емігранта, Львова – домовласниця, Бородіна – дочка генерала і т.ін.» (До перебудови образотворчого фронту (1934). С. 16).

Зацькований М.Бойчук гнівно картав демагогів, що носилися “як “дурень з писаною торбою” з княжною, що колись училась у моїй майстерні, для того, щоб представити мене і всіх, хто вчився в мене, як контрреволюційне кубло” (Там само. С. 117. Пор. с. 82). В архіві Ф. Ернста зберігається рисунок-портрет М. Трубецької роботи Георгія Лукомського 1919 року, за свідченням вченого, абсолютно не подібний (ІМФЕ. Ф. 13–6. Од. зб. 560. Арк. 2). Помічниця зав. музеєм та бібліотекою УДАМ Ф.Ернста (1918-27). Брала участь у розподілі майна кабінету мистецтв ун-ту після смерті Павлуцького. 1944-52 завідувала бібліотекою київ. музею західного та східного мистецтв. Після війни мешкала на вул. Леніна, 27, пом. 6, над художнім салоном. У 1960-70-х охоче допомагала дослідникам культури Розстріляного відродження – Д.Горбачову, А.Парнісу, мені. 1974 І.Батечко виконав її екслібрис (Сучасний український книжковий знак. Каталог виставки. Суми, 1984. С. 9). Вона зробила екслібрис мені й Л.Кореневичеві. Коли я навідав його у Москві, Леонід Хижинський кинув у розмові, що М.В. не відогравала у 1920-х роках якоїсь ключової ролі, але ж ми обоє знали, що тих, хто саме відігравав, давно не було на світі. Чол. (з 1927) скульптор М.І.Гельман.

Дж.: Холостенко [Є.]. Перший досвід // Критика. 1929. № 1. С. 85;

Мистецтво України: Біогр. довідник / Упорядники А.В.Кудрицький, М.Г.Лабінський. За ред. А.В.Кудрицького. К., 1997. С. 592.