С
Сергій Білокінь
Семененко Олександр Платонович (27 серпня 1898, Єлисаветград – 1 червня 1978, США) – адвокат, мемуарист. Вихованець юридичного факультету Новоросійського ун-ту, Ун-ту Св.Володимира та Харківського ІНО (закінчив 1924). Член колегії адвокатів м.Харкова. Популярний оборонець. Ув'язнений 3 вересня 1937 та 27 січня 1938 (звільнений 7 листопада 1938). Керівник правничого відділу, потім голова Харківської міської управи. Еміґрував до Бразилії, 1960 – до Нью-Йорка. Голова фундації УВАН. Його збірка картин і графіки загинула в одній із пожеж Берліна (Марченко Петро. Олександер Платонович Семененко // Нові дні. Торонто, 1978. Грудень. С. 23-25). Близько приятелював із земляком Є.Маланюком, про якого написав спогади (див.: Євген Маланюк: В 15-річчя з дня смерти / Упор. Оксана Керч. Філядельфія, 1983. С. 13-18). 23 його листи до Маланюка за 1957-67 опублікував Леонід Куценко (Кур'єр Кривбасу. № 146. 2002. Січень. С. 171-207).
Сиповський (Сиповский) Василь Васильович (1872-1930), літературознавець.
Тв.: Україна в російському письменстві. Ч. І, 1801-1850 рр. К., 1928. С. [4].
Дж.: Перетц В.Н. Список научных работ В.В.Сиповского // Изв. АН СССР. Сер. 7. 1931. № 3. С. 272-274;
Музей України (2006). С. 132.
Сичов Ніколай Петрович (1883 – 17 вересня 1964) – фахівець з візантійсько-української мистецької культури. Проф. Ленінгр. ун-ту, завідувач держ. реставраційних майстерень у Ленінграді. Брав участь у роботах ВУАК і Софійської комісії ВУАН над дослідженням і реставрацією розписів Софійського собору (1928) та Єлецької церкви в Чернігові. За ініціативою Ф.Ернста Сичова було висунуто на академіка УАН. У провіднику по Києву опубліковано його спільну з Ернстом статтю “Кол. Золотоверхо-Михайлівський манастир” (Київ: Провідник. К., 1930. С. 361-364). Арештований 1930, 17 вересня 1933 (того разу звинувачений у належності до “Рос. нац. партії”) та 1948 у Владимирі, де він тоді мешкав.
Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 227, 233;
Источник. 1995. № 6 (19). С. 95-96: фото.
Дж.: Лазарев В.Н. Н.П.Сычев: Некролог // Византийский временник. Том 26. Москва, 1965. С. 291-292;
Крюкова Т.А., Студенецкая Е.Н. Государственный музей этнографии народов СССР за пятьдесят лет советской власти // Очерки истории музейного дела в СССР. Вып. VII. М., 1971. С. 15.
Сібільов (Сибільов, Сибилев) Микола Вікентійович (7 лютого 1873, м. Бєлгород Курськ. губ. – ?). Археолог, фахівець із камяного віку. Директор Ізюмського державного музею. Член Ізюмського т-ва краєзнавства. Дійсний член Московської секції Російської академії історії матеріальної культури.
тв.: Археология Украинской ССР: Библиогр. указатель, 1918-1980 (1989). Пок.
дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 377;
Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 262;
Пастернак Яр. Археологія України (1961).С. 105, 472;
Цвейбель Д.С. Дослідник минулого Донбасу М.В.Сибільов // УІЖ. 1973. № 2. С. 132-134;
Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 1 (1995). С. 186, 195; Ч. 2 (1995). С. 44, 133, 134, 139.
Сіцінський Євтим Йосипович (19 листопада 1859, с.Мазники Летичівського пов. Подільської губ. – 7 грудня 1937, Кам”янець-Подільський) – історик, археолог, музейник, культурно-громадський діяч Поділля. Закінчив Київську духовну академію (1885), протоієрей катедрального собору в Кам”янці-Подільському (з 1899). Засновник і директор історико-археологічного музею (1890-1922). У 1920-х член ВУАК»у, співробітник Історичної секції УАН. Автор численних наукових праць. Член Історичного т-ва Нестора-літописця (з 1896), дійсний член НТШ (з 1899) і Українського наукового товариства в Києві (з 1906). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як науковець першої категорії Музею історії релігії зі ставкою 250 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50).
Дж.: Пастернак Ярослав. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 21-22, 193, 427;
Бурко Демид. Протоєрей Юхим Сіцінський // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 330-332;
Винокур І.С., Корнілов В.В. Визначний літописець Поділля // Репресоване краєзнавство. С. 93-101;
Довідник з історії України. Вид. 2. К.: Генеза, 2001. С. 760;
Куріло О. Нариси розвитку археології. С. 210-211.
Скуленко Іван Михайлович (3 липня 1901, с.Давидівка Полт. губ. – 13 лютого 1990, Київ) – музейний діяч. Син селянина-наймита. Навчався у Миргородській худ.-пром. школі. Закінчив Київ. ІНО (1925). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як лектор-доцент Музею історії Лаври зі ставкою 250 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50). У 1934 став першим директором Софійським заповідником. Був заарештований 12 червня 1937 року разом з директором Музейного містечка Н.О.Багрієм (1895–1937) за участь у троцькістській групі. 25 вересня розповідав:
«Как Багрий, так и я были такого мнения, что [Софийскую] колокольню нужно снести, но для того, чтобы не получилось, что мы сами делаем, я написал докладную записку в ЦК КП(б)У с запросом, что в связи с постройкой правительственного центра не будет ли снесена колокольня. Если бы эту докладную записку не написали б, то согласно утвержденной сметы мы объязаны (sic) били бы (sic) ремонтировать, а так мы не ремонтировали в ожидании ответа, который не поступил» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 16-17).
Рішенням трійки КОУ НКВД УСРР одержав 10 років ИТЛ. Влітку 1939 року звільнений, працював у Музеї укр. мистецтва. Пройшов усю війну. Після демобілізації в листопаді 1945 призначений на посаду заступника директора Музею укр. мистецтва. З 1947 року і до виходу на пенсію (1961) він працював вченим секретарем Історичного музею.
Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 5, 9, 37;
Войналович В.А. На ниві українського музейництва // Репресоване краєзнавство (20-30-і роки). К.: Рідний край, 1991. С. 304-307;
Преловська Ірина. Софія Київська в 1934 році: ліквідація громади УПЦ, створення заповідника // Пам»ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 146-147.
Фото: Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 117, 147.
Спаська Євгенія Юріївна (20 грудня 1891 / 1 січня 1892, м. Ніжин – 12 вересня 1980, Алма-Ата). Мистецтвознавець, учениця Д.М.Щербаківського. Аспірантка науково-дослідчої катедри мистецтвознавства. Співробітник кустарного відділу Київського сільсько-господарського музею. Адреса: Київ, Михайлівський пров., 28, пом. 16. 1927 відбула поїздку до Волокитина (Пам’ятки старовини на Глухівщині // Прол. правдa. 1927. 16 листопада. № 261 (1874). С. 6). 1934 заслана до Казахстана. В обліково-наглядовій справі зберігається довідка, датована 25 квітня 1947: «В первые годы ссылки продолжала поддерживать связи с высланными и ссыльными украинскими националистами». 13 травня 1947 було вирішено: «В связи с тем, что Спасская проходит по учетно-наблюдательному делу, ходатайство о снятии судимости оставить без последствий». Вона померла 12 вересня 1980, – влада реабілітувала її щойно 29 вересня 1989). Її ім’я викарбувано у меморіалі пам’яті репресованих мистців України, відкритому 16 грудня 1996 біля Академії мистецтва (Пам’яті загиблих // Мистець. К., 1997. Ч. 1. С. 1; Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 111). Маю 18 її листів до мене 1973-74, 25 до К.І.Білоцерківської 1954-73, 100 до О.Є.Карнаухової 1970-78, 25 до В.Н.Смєлової 1968-72, 127 до Н.Н. та В.І.Хмельових 1953-74 та ін.
дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30353 ФП;
Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 400;
Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 244, 263;
Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 80, 85
Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67;
Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 142;
Маньковська Руслана Вікторівна (нар. 25 лютого 1965). Музейництво в Україні (2000). С. 10;
Шудря Євг. Подвижниці народного мистецтва. Зош. 1 (2003). С. 36-39;
Музей України (2006). С. 201;
Мусаева У.К. Подвижники крымской этнографии (2004). С. 19, 120-125, 187.
Спаський Іван Георгійович (24 лютого 1904 – 4 листопада 1990) – нумізмат. Брат Євгенії Юріївни С. У 1928-30 завідував міським музеєм у Ніжині, потім – нумізматичним кабінетом у Харківському археол. музеї. З 1931 завідував секцією медалей Держ. Ермітажу. Ув’язнений 31 жовтня 1933. Одержав 5 років таборів, які відбув повністю. У 1941-46 перебував в армії рядовим, після демобілізації на початку 1946 повернувся до Ермітажу, де до 1990 очолював відділ рос. монет та медалей. Маю 150 його листів до мене 1969-1990.
Дж.: Янин В.Л. К шестидесятилетию И.Г.Спасского // Нумизматика и эпиграфика. 1965. № 5. С. 3-9;
Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 205;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 218;
Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. 293 с.
Сташевський Євген Дмитрович (21 серпня 1884, с. Зіньків Летичівського пов. Под. губ. — 26 липня 1938). Історик, фахівець з економічної історії та с.-г. економії. Доктор історії. Директор Київського крайового сільсько-господарського музею та Промислової виставки. Проф. Київського землевпорядчого технікуму. Адреса: Київ, вул. Олександрівська, 8. Заарештований 1930 у зв’язку зі справою СВУ, ще раз 12 червня 1938. Помер під час допиту.
дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 403;
Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 87, 216, 263;
Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 68, 100;
Рубльов О. Сташевський Є.Д. // Українські історики. Вип. 1. Вчені Інституту історії України. К., 1998. С. 308-309;
Дело Е.Д.Сташевского в документах // Alma Mater. Кн. 1. К.: Прайм, 2000. С. 140-156;
Музей України (2006). С. 201.
Стебницький Петро Януарійович (псевд.: А. Ирпенский, Малоросс, Малороссиянин, Павло Смуток, Павло Хмара, 25 листопада 1862, Київщина — 14 березня 1923, Київ) — гром. і політ. діяч, письменник і публіцист. Закінчив Київ. І гімназію (1881) із срібною медаллю (Столетие Киевской Первой гимназии. Том І. К., 1911. С. 387) та фіз.-мат. фак. ун-ту св. Володимира (1886). Служив у Міністерстві фінансів та торг.-телеграфному агентстві в Петербурзі. Один з провiдникiв укр. громади в Петербурзi, ТУПу. Очолююючи “Благодiйне т-во видання загальнокорисних i дешевих книг”, провів через цензуру силу укр. рукописів (Русова С. Мої спомини // За сто літ. Кн. 3. 1928. С. 186-189, 191, 192; Її ж. Мої спомини. Львів: Хортиця, 1937. С. 161-164, 168, 172, 174, 269). Пiсля Лютн. революцiї очолив Укр. Нац. раду в Петроградi (Нова рада. 1917. 4 червня. № 55. С. 2. Шп. 1). Разом з О.Г.Лотоцьким пiдготував для Тимчас. уряду записку про нагальне задоволення нац. iнтересiв укр. народу (березень 1917). Член ЦК УПСФ (Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин: С.Ефрон, [1921]. С. 66).
15 липня 1917 на зас. Малої ради затверджений представником Ген. секретаріату при Тимчас. урядi в справах України (Нова рада. 1917. 18 липня. № 90. С. 2. Шп. 4; 1917 год на Киевщине: Хроника событий / Под ред. В.Манилова. [К.:] ГИУ, 1928. С. 170, 211, 213, 216, 298; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довідник. К., 1998. С. 164-165).
Мав розмову з заступником міністра-голови Коноваловим щодо взаємодії між двома урядами (Нова рада. 1917. 3 жовтня. № 152. С. 1. Шп. 2; С. 3. Шп. 5; Нар. воля. 1917. 16 жовтня. № 124. С. 3. Шп. 4).
Укр. рада (Виконавча рада українців) Півн. фронту добивалась через нього урівняння в правах з усіма ін. фронтовими комітетами (Нова рада. 1917. 8 жовтня. № 157. С. 4. Шп. 3; Нар. воля. 1917. 26 жовтня. № 133. С. 3. Шп. 1).
Пішов у відставку (Нова рада. 1917. 20 жовтня. № 167. С. 2. Шп. 2; Там само. 3 листопада. № 176. С. 2. Шп. 1).
3.ХІ 1917 затв. членом Ген. секретаріа-ту Центр. Ради. Кандидат до Уст. зборів від УПСФ та трудовиків по Київ. окрузі (Нова рада. 1917. 10 листопада. № 182. С. 1. Шп. 1). 26 листопада 1917, тобто за кілька днів до Потоцького, прийняв укр. громадянство (ЦДАВОВ України. Ф. 2241. Оп. 1. № 14. Арк. 48) й переїхав до Києва. На поч. березня 1918 вважався достойним кандидатом на прем'єра (Нова рада. 1918. 13 березня. № 32. С. 2. Шп. 3). Член фiнанс.-ек. ради, входив до дирекцiї Укр. держ. телеграфного аґентства. Сенатор адм. суду Держ. Се-нату. 9 серпня 1918 призначений заст. голови Укр. мирової делегації у справі переговорів з Росією (Держ. вісник. 1918. 21 вересня. № 50. С. 1. Шп. 1; Відродження. 1918. 10 вересня. № 133. С. 5. Шп. 3; 8 жовтня. № 154. С. 2. Шп. 2-3).
На вимогу Нац. союзу 19 (24) жовтня 1918 призначений на мiнiстра освiти Укр. Держави в кабінеті Голубовича (Відродження. 1918. 22 жовтня. № 165. С. 5. Шп. 1; Там само. 24 жовтня. № 167. С. 6. Шп. 1; Там само. 25 жовтня. № 168. С. 5. Шп. 2 [послужн. список]; Держ. вісник. 1918. 26 жовтня. № 63. С. 1. Шп. 1; Нар. воля. 1918. 28 жовтня. № 26 (97). С. 3. Шп. 3).
При ньому було затверджено статут УАН і законопроект про її створення (Відродження. 1918. 18 грудня. № 213. С. 4. Шп. 5; Там само. 28 грудня. № 221. С. 2. Шп. 3). Призначений суддею Найвищого суду (Нова рада. 1919. 12 січня. № 8. С. 2. Шп. 3). Обраний тов. голови Ради т-ва шкільної освіти (Слово. 1919. 17 вересня. С. 4. Шп. 3).
За сов. влади — кер. комiсiї ВУАН для складання енцикл. словника. Помер від голоду, на ґрунті якого розвинулось злоякісне недокрів'я (Старовойтенко Інна. П.Я.Стебницький: київський період життя та діяльності, 1918-1923 рр. // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 5. К.: Кий, 2005. С. 109-119). Його бібліотека перейшла до Комісії біографічного словника, у якій він працював. Під час погрому ВУАН 17 липня – 2 серпня 1933 року академічні архіви обстежила спеціально комісія (Ф.Козубовський, І.Кравченко, Ол.Оглоблин та Апостол). Перевіряльники виявили цю бібліотеку. Вона мала тоді приблизно 2000 назв і зберігалася так, як була за життя Стебницького, тобто не заінвентаризована. Керівничого Комісії М.М.Могилянського було звинувачено, мовляв, він «нічого не зробив для того, щоб архів упорядкувати, а бібліотеку заінвентаризувати. Бібліотеку комісія опечатала в 3 дерев'яних шафах» (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 292-293). Було вирішено передати її до «бібліотеки ІІ Відділу [ВУАН], залишивши в розпорядженні Циклу лише підручну бібліотеку» (Там само. С. 293). Потрапила до ВБУ. Архів зберігається в ІР НБУ ім. В.Вернадського (Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 504-506 [І.В.Клименко]).
Тв.: Украина в экономике России (Пг., 1918; рец.: Яковлів А. // Книгарь. 1918. Листопад. Ч. 15. Ствп. 893-894).
Дж.: Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1922. Т. І. С. 121, 136; Т. ІІІ. С. 62, 114;
Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 122, 135, 137-138, 157;
УЦРада (1996-97). Том І-ІІ (пок.);
Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р.: Зб. док. і мат. К.; Нью-Йорк; Філадельфія, 1999.
Стеллецький Гнат Якович (3 лютого 1878, с. Григорівка Олександрівського пов. Катеринославської губ. – 11 листопада 1949) – археолог.
Закінчив КДА, кандидат богослов’я (1905). 1905-07 працював у Палестинському товаристві, вчителював у Назареті. Переїхавши до Москви, вивчав її підземні пам’ятки. У 1917-23 займався розкопками на київському Звіринці (Пор. його: Письмо в редакцию // Украинская жизнь. 1913. № 9. С. 104-105) й на Лубенщині. Виступав з лекціями, широко друкувався в українській пресі. Член київської “Просвіти” (1918; НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. ХІІ. 889. Арк. 50). У протоколі засідання Комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини від 23 жовтня 1922 зазначено:
слухали – «Сообщение Д.М.Щербаковского о деятельности арх. Стеллецкого в Чигиринском уезде, каковая деятельность может вредно отразиться на целость и сохранность археологических богатств этого уезда. – Постановлено обратиться через Н.П.Василенко в Академию Наук с просьбой отобрать у арх. Стеллецкого выданный ему Академией мандат, который дает ему возможность выступать с лекциями об археологических богатствовах и раскопках в Чигиринском и друг.[их] уездах, что может повлечь при неумении организации и ведения этих раскопок уничтожение и хищение археологических материалов» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 12).
Восени 1923 Стеллецький виїхав до Москви, але продовжував друкуватися в Україні (“Червоний шлях”). Уславився пошуками бібліотеки Івана Грозного в московському Кремлі (Осокин В. Поиски либереи продолжаются // Новый мир. 1976. № 11. С. 227-233). Похований на Ваґаньковському кладовищі (могилу втрачено).
Автор праць “В страну Гадаринскую” (Сообщения Имп. Православного Палестинского О-ва. Т. ХІХ. Вып. 3. 1908. С. 423-443);
“Газер библейский и его раскопки” (Там само. Вып. 2. С. 241-254);
“Подземный лабиринт [ок. Мгарского монастыря]” (Жизнь. Москва, 1912. № 3. С. 7);
“Замечательное евангелие” (Голос минувшего. 1913. № 11. С. 318-319);
“Подземная Украина” (Укр. жизнь. 1913. № 2);
“Летописные варяжская пещера и клад” (Сборник статей в честь гр. П.С.Уваровой. Москва, 1916. С. 261-276);
“Розкопки” (Нова рада. 1918. 3 вересня. Ч. 155. С. 3);
“Н.М.Кибальчич” (Наше минуле. 1919. Ч. 1-2. С. 144-148);
Українська збірка П.Потоцького (Червоний шлях. 1927. № 3 (48). С. 180-182).
Архів – РГАЛИ. Ф. 1823. Список праць – НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. ХІІ. 80.
Дж.: Матвеева О.В. Стеллецкий И.Я. // Историки и краеведы Москвы: Некрополь;
Биобиблиогр. справочник. Москва, 1996. С. 146-147;
Ротач П. Рядки за рядками, літа за літами. Полтава: Верстка, 2005. С. 197-202.
Степанова. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;
Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.
Судієнко Євген Олександрович (25 травня 1870, Новгород-Сіверськ – ?) – держ. діяч. Новгород-Сіверський повітовий предводитель дворянства (1907), камер-юнкер двору (1909), член Державної Думи (1913). Дружина Марія Ксаверіївна Фосс (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 4. К., 1914. С. 801). Рідний онук збирача, видавця й історика Михайла Йосиповича Судієнка (бл. 1803 – 1874; див.: Дорошенко Дм. Огляд української історіографії. Прага, 1923. С. 219), – цим, певно, в першу чергу й пояснюється наявність у нього “надзвичайно коштовної збірки”. Зі збірки Судієнка деякі картини потрапили згодом до Новгород-Сіверського музею, заснованого 1920, – твори C.L.Vogel'а, К.Маратто та ін. (Гапеєв Степан Антонович (1890-1950). Новгородсіверський музей, організований 1920 р. // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 256). Гапеєв помер у місцях ув’язнення (Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 134-135).