П

Сергій Білокінь

Павленко Михайло Степанович (1895, Суми – 7 квітня 1942) – мистецтвознавець. Як стипендіат Сумського земства навчався у Харківській художній школі (закінчив 1917). Наприкінці літа 1918 вступив до Української державної Академії мистецтв (УДАМ). Узяв участь у повстанні проти гетьмана. Приєднався до боротьбистів-незалежників. Бажаючи пов'язати їх круговою порукою, большевики доручали їм «мокрі» справи. У Миргороді на початку 1919 за постановою повітового ревкому був членом особливої комісії «по розвантаженню тюрми від контрреволюціонерів». Перебував в отамана Омеляна Волоха (1886-1937). Відновившись у Київському художньому інституті (спадкоємець УДАМ; 1922), навчався у майстерні В.Кричевського. Закінчив інститут 1925. З 1925 викладав у КХІ історію укр. мистецтва (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25). Захистив промоцію при Харківській катедрі історії української культури. Завідував художнім відділом Київської картинної галереї. Науковий співробітник київської інспектури охорони пам'яток культури. Ув'язнений 1 квітня 1934. Висланий на північ на три роки. Там ув'язнений вдруге. Розстріляний. Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58876 ФП / кор. 1498.

Павловський Вадим Методійович (4 жовтня 1907, Київ – 10 лютого 1986, Нью-Йорк), мистецтвознавець. Син журналіста, співробітника газ. “Рада”. Навчався в КХІ та КПІ (закінчив 1931). Працював у Київ. ін-ті науково-судової експертизи (1935-43), фотографував її співробітників. 1943 виїхав на еміґрацію, 1947 – до США. У мене збереглося 57 його листів до кол. колежанки, помічниці І.Моргілевського Катерини Олексіївни Данкевич (1975-81; мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1). Автор монографії “Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість” (Нью-Йорк: УВАН, 1974), статей про Українську державну Академію мистецтв (Нові дні. Ч. 95. 1957. Грудень. С. 22-27: 4 іл.; Нотатки з мистецтва. Ч. 7. 1968. Травень. С. 45-56), Д.Щербаківського (Знищена й забута могила // Нові дні. Ч. 77. Торонто, 1956. Червень. С. 16) та ін. Архів в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 91). Дж.: Ясь Ол. Павловський В.М. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 260-261.

Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само) – мистецтвознавець. З 1897 проф. Університету Св.Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою, згодом архітектурою українською.

Тв.: Історія українського орнаменту / Попередні завваги В.Ханка // Образотворче мистецтво. 1992. Ч. 4. С. 17-18.

Дж.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 38;

Ернст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. М., МСМХХІV. Май-июнь. № 5--6. С. 58--59;

Пучков Андрей. Материалы к биографии Г.Г.Павлуцкого // Теорія та історія архітектури і містобудування. Вип. 2. К., 1998. С.168-179;

Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834-2004 рр.). К.: Прайм-М, 2004. С. 269;

Сторчай Оксана Вікторівна. З історії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. Число 1 (5). К., 2004. С. 58-70.

Перетц Володимир Миколайович (19 січня 1870 – 23 вересня 1935) – історик літератури, бібліофіл, академік Петерб. АН (1914) та ВУАН (1919). Організатор укр. науки. 1907 заснував і очолив в Ун-ті Св.Володимира “Семінарій рос. літератури”, праці учасників якого (В.Адріанова-Перетц, С.Маслов, І.Огієнко та ін.) друкувались у “Записках” УНТ. Очолював Т-во дослідників укр. історії, письменства й мови в Ленінграді й редаґував його “Наукові збірники”. Як голова Комісії давнього письменства ВУАН редаґував серії “Пам”ятки мови та письменства давньої України” та “Праці з історії письменства давньої України”. Дотримувався тези про українськість пам”яток і літ. традицій княжого Києва. Був рішучим противником будь-якого встрявання ком. чинників у справи науки. Ув'язнений 11 квітня 1934, одержав 3 роки заслання до Саратова, де й помер. Склав списки праць В.В.Сиповського (1931, 81 запис) та А.І.Лященка (1932, 68 записів). Збереглося 137 листів П. до М.Грушевського (1896-1914, 1927).

Тв.: Новые труды по источниковедению древнерусской литературы и палеографии: Критико-библиогр. обзор. Сер. 1-2. К., 1905-1914; Сер. 3 // ЖМНП. 1915. Кн. 7. Отд. 2. С. 104-156; 1917. Кн. 1. Отд. 4. С. 1-43;

Українські думи // ЛНВ. Том 38. 1907. С. 22-30;

Из лекций по методологии истории русской литературы. К., 1914;

Тройчанський архів // Україна. 1914. Том 3. С.55-56;

Краткий очерк методологии истории русской литературы. Петроград, 1922;

К изучению “Слова о полку Игореве” // Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности АН СССР. Том 28. 1923. С. 145-199; Том 29. 1924. С. 23-55; Том 30. 1925. С. 143-204 (окремо: Ленинград, 1926);

Найдавніша згадка про театр на Україні // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 14-15;

“Слово о полку Ігоревім”: Вступ; Текст; Коментар. К., 1926. Х, 352, [6] с. (рец.: Тартаковець М. // ЛНВ. Том 99. 1929. С. 476-478);

Театральні ефекти в старовинному українському театрі // Україна. 1916. Кн. 1. С. 16-33.

Дж.: Материалы для биографического словаря действительных членов Академии наук. Ч. 2. Петроград. 1916. С. 65-72;

Список друкованих наукових праць акад. В.М.Перетца // Записки Історично-філологічного відділу [ВУАН]. Кн. 12. 1927. С. 265-272;

Семинарий русской филологии акад. В.Н.Перетца. Ленинград, 1929 (22 персональні розділи);

Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 141, 356, 377; Ч. 3. Варшава, 1934. С. 160;

Наріжний С. З петербурського славянознавства // Вісник. 1933. Том. 1. Кн. 1. С. 47-52;

Шведова О.И. Историки СССР: Ук. печ. списков их трудов. Москва, 1941. С. 91;

Адрианова-Перетц В.П. Список печатных трудов академика В.Н.Перетца, 1892-1960 // Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. Москва; Ленинград, 1962. С. 234-253 (318 записів);

Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр. // ЗНТШ. Том 173. Париж; Чікаґо, 1962. С. 239-241;

Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов»: 30-годы. Москва: Наследие, 1994. С. 127-130, 185-188, 198, 242-243;

Щербань Т. Організатор Київської філологічної школи // СіЧ. 1995. № 1. С. 16-21;

Гирич І. Епістолярна спадщина Михайла Грушевського. К., 1996. С. 58;

Дудко В. Проспект невиданого збірника Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді // Київська старовина. 1997. № 1/2 (315). С. 48-57;

Матвєєва Л. Доля академіка Перетца // Наука і культура. Вип. 30. 1999. С. 207-224: 6 іл.

Петров Віктор Платонович (1894 – 1969) – культуролог, прозаїк, сов. розвідник.

Дж.: Білокінь С. Довкола таємниці // Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 3-23;

Корогодський Роман Миронович. Сюжет для великого роману, або Полон і межі можливого // Кур’єр Кривбасу. Ч. 162. 2003. Травень. С. 129-177; Ч. 163. Червень. С. 87-120;

Москаленко Михайло Никонович. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письменство. К: Основи, 2003. С. 1258, 1262-1270.

Петров Микола Іванович (31 березня 1840, с. Вознесенське Макар’євського пов. — 9 червня 1921, Київ), історик літератури, фундатор Церк.-археол. музею при КДА, акад. УАН (1918). Дочка Віра Миколаївна.

Тв.: Коллекция древних восточных икон и образчиков древней книжной живописи, завещанных преосвященным Порфирием (Успенским) Церковно-археологическому обществу при Киевской духовной академии. К.: Г.Т.Корчак-Новицкий, 1886. 41 с.

Дж.: Історія УАН, 1918-1923 (1993). С. 184;

Сосуд избранный (1994). С. 121, 157, 283, 287;

Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 16;

Папакін Г. Архів Скоропадських (2004). С. 132;

Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 260, 265;

Сохань Світлана. Микола Петров // Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 15. К., 2005. С. 226-263;

Дзира Ів. Козацьке літописання (2006). С. 49;

Зайцева З. Укр. наук. рух (2006). С. 23, 27, 66, 98, 101, 212, 221, 222, 225, 352;

Музей України (2006). С. 125, 174, 191-192, 262.

Пилипенко Борис Кузьмович (16 липня 1892, Чернігів – 3 листопада 1937, Сандармох) – музейник, графік. Завідував відділами Чернігівського та Всеукраїнського соціального ім. Артема у Харкові (з лютого 1926) музеїв. У жовтні 1927 від останнього відокремився Харківський історико-художній музей (на чолі його стояв В.Зуммер), куди він і перейшов (Наукові установи та організації УСРР. Х., 1930. С. 258, 260). З 1 листопада 1928 року вчителював на Чернігівщині. З весни 1929 працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка. Один з керівників АХЧУ. Улітку 1931 працював над виставкою “День урожаю”, до плану якої включив розділ “Збір урожаю в творах мистецтва”. Ув’язнений 25 лютого 1933 (звільнений 11 травня чи 16 липня 1934), невдовзі вийшла погромна стаття: Толкачов З., Холостенко Є., Томах С., Овчинніков В. Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Прол. правда. 1933. 8 травня. № 93 (8405). Ще раз його узяли 20 квітня 1935. Був “суджений” разом з М.Зеровим, П.Филиповичем, Марком Вороним та ін. Перебував на Соловках. У вересні 1937 у спецфонді Держ. укр. музеї зберігались його картини “Селянин” та “Розправа на селі” (Національний художній музей. Оп. 1. № 131. Арк. 6). Розстріляний у Сандармосі (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. №№ 48570 ФП. Том 4; 49438 ФП;

ІМФЕ. Ф. 13-3. № 82. Арк. 1-2;

Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8). Дж.: Нестуля О.О. Мистецтво було його мрією // Репресоване краєзнавство. С. 238-244;

Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Ілюстр. 179;

Верба Ігор. Пилипенко Б.К. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 255-256.

Пилипенко. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 80, 81;

Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 28-29, 32-34

Поплавський Олег Цеславович (1903 – не раніше 1974), музейник. Син дрібного поштового службовця. Навчався в Київ. археол. ін-ті. Замінив М.Вайнштейна (не раніше травня 1925) на посаді зав. конотопського округового музею, організованого на основі збірок Ол.Лазаревського. Знятий у зв’язку з самовільним розкриттям поховання Розумовського. Працював у Харківському художньо-історичного музею. Ініціатор влаштування виставки зброї, що лягла в основу звинувачення групи харківських музейників. Референт східного сектору Т-ва культ. зв’язків з закордоном. Ув’язнений 15 жовтня 1933 року (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 148). За ініціативою сестри общини Св. Марії Магдалини Наталі Яківни Коробко (1901-1974) ми трохи листувалися. Я одержав від нього два автобіографічні листи – від 27 лютого і 1 квітня 1974. У сімдесятих роках він жив у Сибіру, в Анґарську. Дж.: Побожій Сергій Іванович (нар. 19 вересня 1954). «Необхідно пожертвувати честю» // Сумська старовина. 1998. № 3/4. С. 55–60;

Побожій С.І. «Необхідно пожертвувати… честю»: Про трагічну долю музейного працівника // Побожій С.І. З історії українського мистецтвознавства. Суми: Університетська книга, 2005. С. 145-161.

Попов Павло Миколайович (16/28 липня 1890, с. Миколаївка, тепер Буринського району Сумської обл. – 4 квітня 1971, Київ) – літературознавець, мистецтвознавець, фольклорист, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Закінчив Університет Св.Володимира (1916). З 1920 працював в УАН, з 1934 – одночасно професор Інституту народної освіти. З 1 липня 1928 паралельно працював у Всеукраїнському музейному містечку, завідував відділом письма та друку (Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214). У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, його посаду займає Павло Балицький (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50). Зібрав коштовну бібліотеку і архів досекулярної української культури, що надійшли до Національної бібліотеки України. Дж.: Білецький О.І., Сухобрус Г.С., Шолом Ф.Я. Павло Миколайович Попов. К., 1961.

Потоцький Павло Платонович (12 грудня 1857, маєток Просяниківка Кобеляцького пов. – 27 августа 1938, Київ). Музейник, фахівець з історії української культури, зокрема військової, та військової історії Росії.

Дворянин. Його прапрадід і прадід були сотниками на Полтавщині (в Кишеньці). Як і четверо його братів, сам П.Потоцький дослужився до генеральського чину. Як тоді казали, був повний генерал. Брав участь у трьох війнах, мав бойові нагороди, а також французький хрест Почесного леґіону та англійський хрест Вікторії. Будучи фахівцем з історії артилерії, написав 16 книжок. 1896 організував перший у Росії музей при військовій частині. Член ради Полтавської вченої архівної комісії, один із фундаторів і член ради військово-історичного товариства, член Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді. Протягом сорока років П.Потоцький збирав різнохарактерні пам’ятки й матеріали – Музей України.

Ця збірка складалась із бібліотеки (до 17 тисяч томів), мистецьких творів (15 тисяч гравюр і літографій та понад 300 картин), колекції художньої меблі, починаючи з XV–XVI ст., порцеляни та кришталю, архіву з гетьманськими універсалами, колекції зброї, карт України тощо. Серед українських краєвидів відрізнявся альбом Наполеона Орди (1876). Книгозбірня Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію українського бібліофільства. Її ядром були західноєвропейські видання XVII-ХІХ ст. про Україну (Гербінія, Боплана, “Handlowik Ausfuhrliche … der Saporoger Kosaken“, 1789 тощо). 1918 року він набув у Петрограді три книжки з особистої бібліотеки Т.Шевченка – “Малороссийские и червонорусские народные думы и песни” П.Лукашевича (СПб., 1836), “Estetica” К.Лібельта (СПб., 1854), що була єдиною розрадою Кобзаря на засланні, та “Poezye Antoniego Sowy” (СПб., 1858). Нині відоме місцезнаходження лише цієї останньої.

У Музеї України зберігались книжки з автографами І.Котляревського, Г.Квітки-Основ”яненка, В.Капніста, М.Костомарова, Марка Вовчка, майже повна збірка “Кобзарів”. 1926 Потоцький підписав угоду, якою передав свою збірку в дарунок українському уряду в особі Наркомату освіти. У червні 1927 у семи ваґонах колекцію загальною вагою 38 тонн було перевезено до Києва й розташовано в двоповерховому корпусі праворуч від Троїцької надбрамної церкви. Щойно утворений заповідник, який одержав назву Музейного містечка, прийняв її як свій структурний підрозділ під назвою “Музей України. Збірка Потоцького”. Самого збирача було призначено пожиттєво його директором. У віці 81 року Потоцького заарештували. Він помер від побоїв під брамою Лук’янівської тюрми. Його дружину (онуку Дениса Давидова) та її сестру розстріляли. До Воркутлагу потрапив, дійшовши повноліття, його онук. Музей України розграбували.

дж.: Стеллецький Гн. Українська збірка П.Потоцького // Червоний шлях. 1927. № 3 (48). С. 180-182;

Павленко М. Музей України: Збірка П.Потоцького // Всесвіт. Х., 1928. 26 серпня. № 35. С. 6-7;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 258;

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 67;

Климова Ек. Музей Украины (Собрание П.П.Потоцкого): Указатель архивных материалов и библиографии. Ч. 1. К., 1995. 139 с.;

Єфремов С. Щоденники (1997). С. 217, 312, 313, 335, 499, 605, 692;

Лазанська Т. Нащадок кишенського сотника // Київська старовина. 1997. № 5. С. 133-143;

Білокінь С. Потоцький П.П. // Укр. історики. Вип. 2. Ч. 2 (2004). С. 267-268;

Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали. К., 2006. 476 с.

Прокопович Вячеслав Костянтинович (10 червня 1881, Київ – 7 червня 1942, Besancourt біля Парижа). Історик, політ. діяч. Син протоієрея. У червні 1913 Зеров був уже близько з ним знайомий, і в листі до Бориса Чигиринця писав: “Прокопович – людина настроєна дуже націоналістично – і хоче, щоб навчав [польського] графа [Тарновського] неодмінно “українець” (Зеров Мик. Corollarium: Збірка літ. спадщини / Під ред. М.Ореста. Мюнхен: Ін-т літератури, 1958. С. 174). З 1 грудня 1914 був обраний на посаду бібліотекаря київського міського музею замість Дмитра Дорошенка, котрий від цієї посади відмовився (Отчет Киевского художественно-промышленного и научного музея имени Государя Императора Николая Александровича за 1914 год. К.: 1 Киев. артель печ. дела, 1914. С. 4). Член ред. комітету часопису „Independance de L’Ukraine” (Рада. 1919. 1 лютого. № 23. С. 1. Шп. 1-2). Прем’єр-міністр УНР (1920, 1926-39). Ред. тижневика „Тризуб” (1925-39). Масон (Ніковський Андрій. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. 1996. № 1 (4). С. 153-156, 158-159). “Антологія” М.Зерова (К., 1920) має присвяту: “В.К.Прокоповичу на знак пошани і приязні”. Юрій Магалевський виконав його портрет (Гурток діячів українського мистецтва у Львові. Українська мистецька виставка: Катальоґ. Львів, 1922. С. 11).

Дж.: ДАмК. Ф. 151. Оп. 1. № 52;

Білон Петро о. (4 січня 1879, Васильків Київ. губ. – 7 серпня 1959, Пітсбурґ, США). Памяти В.К.Прокоповича // Дніпро. Филаделфія, 1942. Листопад. Ч. 11. С. 6, 13;

Марголин Арнольд (1877 – 29 октября 1956). Украина и политика Антанты. С. 66, 76-77, 135, 162, 189, 236, 264, 293, 332;

Ковальський М. Вяч.Прокопович // Свобода. 1957. 26 червня. Ч. 121. С. 2-3.