О

Сергій Білокінь

Озерський (Зебницький) Юрій Іванович (1896, с.Смяч Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. – 3 листопада 1937, Сандормох) – сов. чиновник. Син священика. Боротьбист, член КП(б)У (1920-33). Член Колегії Наркомосу, з грудня 1928 – завідувач Упрнауки (Управління науковими установами Наркомосвіти), член Колегії Упрнауки. Автор праць з проблем педагогіки. Голова ДВОУ. Мешкав у Харкові на Садово-Куликівській, 8, пом. 19. Ув'язнений 23 листопада 1933. Перебував на Соловках. Рішенням судової трійки при колегії ҐПУ від 26 лютого 1934 одержав 10 років ИТЛ за статтею 54/11 КК УСРР. 9 жовтня 1937 було вирішено його розстріляти.

Дж.: Архів СБУ. № 36546 ФП. Том 11. Арк. 196-200;

Білокінь С. Розстрільний список Соловків // Літ. Україна. 1992. 23 липня. № 29 (4490). С. 8;

Суровцова Н. Спогади (1996). С. 50;

Остання адреса: До 60-річчя соловецької трагедії. Том 1. К.: Сфера, 1997. С. 42, 185; Том 2. К., 1998. С. 180;

Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 531;… 1929-1933. К., 1998. С. 62-63;

Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 310, 381-382;

Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 120, 327-328, 427-428, 492, 500-501, 505.

Оксман Емануїл Григорович (3 січня 1899, м.Вознесенськ Херсонської губ. – 21 січня 1961, Москва) – аспірант Одеського державного історико-археологічного музею (1925-29). Консультант ОДНБ з питань української етнографії та української літератури. Заарештований 22 жовтня 1930 за звинуваченням в антисовєцькій аґітації та розголошенні таємних відомостей, одержав 10 років. Достроково звільнений 1934. Вдруге ув'язнений 18 вересня 1937. Відбув 10 років на Колимі. Не можучи повернутись до Одеси, працював у геологічній експедиції у Калузькій обл. Реабілітований 8 січня 1990.

Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 289;

Вісник Одеської комісії краєзнавства. С. 33;

Зленко Григорій Дем'янович (нар. 1934). Бібліограф “Геродота Південної України” // Вісник Книжкової палати. 2001. № 2 (55). С. 22-24).

Архівіст та історик літератури Юліан Григорович Оксман (1895-1970) – його брат.

Дж.: Малинова Галина. Оксман Ю.Г. // Українські архівісти: Бібліогр. довідник. Вип. І. ХІХ ст. – 1930-ті рр. / Упор. О.М.Коваль, Ірина Борисівна Матяш, Валентина Степанівна Шандра. К., 1999. С. 259-260.

Омельченко Василь Дмитрович (26 лютого 1884, м. Миргород – 16 жовтня 1942, там само). Мистецтвознавець, етнограф, маляр. Освіта: Миргородська худ.-пром. школа ім. Гоголя (1897-1903, в О.Сластіона), курси викладання фахових дисциплін при школі (1905-06). Співробітник (1920), завідувач (1924) Миргородського науково-художнього музею. Адреса: м. Миргород, вул. Гоголівська, 137. Ар. 1934. Висланий на 3 роки за межі України.

дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 291;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 266;

Ханко Віталій. Миргородський мистецький словник(кінець XVII – поч. ХХІ ст.): Персоналії. Полтава, 2001. С. 199-200.

Онацький Никанор Харитонович (28 грудня 1874 / 9 січня 1875, хут. Хоменків Гадяцьк. пов. Полт. губ., тепер Липово-Долинськ. р-ну Сумськ. обл. — 23 лист. 1937, Полтава). Живописець і графік, музейник, поет. Освіта: Строганівське училище технічного малювання в Москві, Одеське художнє училище, Вище художнє училище при Петерб. Академії мистецтв (у Рєпіна). Організатор і завідувач Сумського історико-художнього музею (1920-32), заступник директора Полтавського краєзнавчого музею (з 1933). Жив у Лебедині (1913), у Сумах (адреса: вул. Шевченка, 13. Музей), з 1933 – у Полтаві. Розстріляний.

дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 291;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 273;

Граб В.І. Шлях у безсмертя // Репресоване краєзнавство (1991). С. 251-254;

Граб В.І. Покликання служити людям // Реабілітовані історією (1992). С. 89-93;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 1 (1995). С. 177, 256; Ч. 2 (1995). С. 161;

Тарахан-Береза З. Святиня (1998). С. 209, 245, 249, 256, 364, 393, 456, 477;

Ханко Віталій. Словник мистців Полтавщини (сер. XVII – поч. ХХІ ст.). Полтава, 2002. С. 142;

Музей України (2006). С. 182, 242.

Онищук Антін Іванович (1883 – 19 жовтня 1937) – етнограф.

Працював у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка. Музейниця-еміґрантка Любина Памфилівна Терещенко (пом. 2 січня 1991, Нью-Йорк) згадувала:

“По Першій світовій війні в Києві залишилося чимало галичан – колишніх військовополонених, а також вояків української Галицької Армії, що перейшла взимку на 1920 рік до більшовиків. Вони як чужинці мали бути на обліку в міліції та в ҐПУ-НКВД. Там чимало з них пройшли відповідну “обробку” і стали таємними аґентами НКВД. Дехто, хто ще з дому був “лівих” настроїв, навіть зробив собі партійну “кар’єру” […]” (Терещенко [Гвоздівна] Любина. Андрій Андрійович Терещенко // Нові дні. 1982. Квітень. С. 17).

У зв’язку з давнішими Онищуковими проблемами вийшла у світ публікація: Громадська подяка А.І.Онищукові: Лист до редакції // Прол. правда. 1927. 27 січня. № 21 (1634). С. 5. У своєму передсмертному листі до П.Курінного Д.Щербаківський оцінив цю публікацію однозначно:

«Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити ревізійну комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії або обробили Семка в нашій справі. Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до ревізійної комісії Укрнауки. Отже, результат який – ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка – подлеця. Цього пережити я не можу» (Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1).

Разом з А.Вінницьким та Є.Дзбановським Онищук узяв активну участь у переслідуванні Данила Щербаківського, який, не витримавши цькування, покінчив життя самогубством (Курінний Петро. Вінок на могилу Д.М.Щербаківського // Український православний календар на 1951 рік. New York City, [1950]. С. 145-150). У передсмертному листі як призвідців своєї загибелі Щербаківський назвав Онищука й Вінницького. Після загибелі Д.М. колеги піддали Онищука обструкції. У музеї українського мистецтва Онищук завідував спецфондом. Після загибелі його власної у пресі було пущено чутку, ніби він розкрадав полотна й ховав документи (зошит віршів Федотова, листи Рєпіна, Сурікова, Верещаґіна й Айвазовського, альбом з автографами Пушкіна й Бальзака; див.: Музеї України // Малярство і скульптура. 1938. № 4. С. 19-21. Підп.: С. Кр-ць). Уже в роки незалежності відкрилося, що з 1934 А.Онищук співробітничав з НКВД (псевдо «Антоненко»), подавав звідома фальшиві донесення про контрреволюційні терористичні організації. Заарештований 30 липня 1937. Розстріляний. Реабілітований 1983. Авторові важко малювати персонажів цієї праці лише двома фарбами – чорною й білою. Саме Данило Щербаківський підкреслив велику роль Онищукову якраз у збиранні етнографічних матеріалів:

“Нарешті, вже під час революції, – писав він, – Українська Академія Наук ініціятивою і енергією А.І.Онищука організувала при Кабінеті Антропології та Етнології спеціяльну етнографічну колекцію – фактично перший в цьому роді на території України спеціяльний музей” (Щербаківський Д. Відділ народнього мистецтва. С. 54).

Дж.: ДА СБУ. № 58220 ФП;

ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 341 зв.

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 279, 301.

Остроградський Михайло Олександрович (10 травня 1857 – ?) – таємний радник, поміщик Полтавської й Катеринославської губ. Одноліток П.Потоцького.

Його дід був чотириюрідним братом математика Михайла Остроградського. Мати, Єлизавета Михайлівна, з роду Котляревських. Остроградські породичалися з Кулябками, Сахно-Устимовичами, Ломиковськими, Лизогубами, Родзянками, Капністами. Служив у 1 департаметі Правуючого Сенату. Мешкав у Петербурзі (спершу Літейний пр., 30; 1917 Торговая, 5). Одружений був із світлішою княжною Марією Костянтинівною Імеретинською (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 3. К., 1912. С. 770). Збирав старовинні й сучасні ілюстровані видання, переважно російською та французькою мовами (бл. 3000 томів). Писав підполковникові Є.А.Шуманському:

«Собрание гравюр, виньеток, а также и всяких литературных произведений, способствующих изучению истории искусства в применении к украшению книги. Несколько тысяч гравированных листов и литографий» (Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. С. 81).

Придбав збірку службовця Волзько-Камського банку Николая Федоровича Бокачова (1846-1915), який збирав старовинні мапи, плани, описи й види міст Російської імперії, а також описи бібліотек (Шилов Ф. Записки старого книжника. С. 57-58). Дж.: Бокачев Н.Ф. Описи русских библиотек и библиографических изданий. СПб., 1890. ХVIII, [2], 316, 53 (+ 1), 23 (+ 3) с. Мій примірник має нотатку: “Ф.Максименко. 1942.Х.27 у В.О.Шора. Б-ка Бокачева куплена в 1916 г. М.О.Остроградським (Р.[усский] Б.[иблиофил]. 1916. № 4. С. 96-97). Пор.: Весь Петроград на 1917 год. С. 510.

Брат Василь Олександрович Остроградський (1860 – 20 січня 1931) був членом ІІІ Державної думи від Полтавської губ. Октябрист. Помічник статс-секретаря Державної ради. Помер у Парижі (Чуваков Вадим Никитич (1931-2004). Незабытые могилы. Том 5. М., 2004. С. 278).

Відомий інший колекціонер Остроградський – Сергій Матвійович (Супруненко Олександр Борисович. Археологія в діяльності першого приватного музею України: Лубенський музей К.М.Скаржинської. К.; Полтава: Археологія, 2000. Пок.).

Нарешті, ще один, Олександр Федорович Остроградський, колишній вихователь петербурзького Другого корпусу, був генеральним комісаром Першої міжнародної виставки костюмів 1902 (Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. І. Дніпропетровськ, 1997. С. 13).