М
Сергій Білокінь
Магура Сильвестр Сильвестрович (1897, м.Гусине Холмського пов. – не раніше грудня 1937) – археолог, науковий працівник Інституту історії матеріальної культури АН УСРР. Досліджував пам”ятки неоліту біля с.Пушкарів Козелецької округи (Козловська Валерія. Провідник по археологічному відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка у Київі. [К.,] 1928. С. 11), 1932-33 на території Києва (Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 22, 227, 603). Арештований 14 грудня 1937. На допитах 16 і 22 грудня посвідчив, що його завербував 1935 Ф.Козубовський. Рішенням трійки при КОУ НКВД УРСР від 29 грудня 1937 розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 464 – зв.).
Дж.: Шовкопляс Ганна Михайлівна (1920-2001). Сильвестр Сильвестрович Магура // Археологія. 1992. Вип. 2. С. 109-115;
Куріло О. Нариси розвитку археології у музеях України. С. 172;
Мезенцева Галина Георгіївна (1923-1997). Дослідники археології України: Енцикл. словник-довідник. Чернігів: Сіверянська думка, 1997. С. 44.
Мазепа. Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 28, 33
Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с. Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. – 4 січня 1938, Новосибірськ). Мистецтвознавець, археолог.
Син священика. Закінчив худ. школу барона Штиглиця у СПб. за 1 розрядом (1905) та СПб. археол. ін-т (1902). Пом. хранителя Імп. Ермітажу (1902-1919). У 1902-19 провадив розкопки в Новгородській, Полтавській, Катеринославській, Харківській, Херсонській губ. Статті про укр. старовину в журн. “Старые годы». Член ради з влаштування виставки “Ломоносов и Елизаветинское время” (1912). Голова секції мистецтв Укр. наук. т-ва (з 30 травня 1919). Директор Музею Б.І. та В.М.Ханенків (1920–24). Вперше був заарештований у грудні 1924. У протоколі ч. 204 Спільного Зібрання УАН від 29 грудня 1924 року зазначено: «Прийнято до відома, що викликаний на сьогоднішнє Спільне Зібрання б. директор Музея ім.Ханенків М.Макаренко не міг прибути й зробити доповідь через те, що його з наказу слідчої власти заарештовано» (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15. Арк. 1). Проф. історії укр. мистецтва КХІ (1927). За протест проти руйнування Михайлівського монастиря й проти плану руйнування Св. Софії 26 квітня 1934 ув'язнений, засланий до Казані, де він викладав у художньому технікумі. 24 квітня 1936 знову арештований в Уфі. Відправлений до Томської виправної трудової колонії, де був знову ув’язнений 15 грудня 1937. Місцева трійка визначила йому розстріл. Вирок виконано у Новосибірську. Його довго не реабілітували. Архів знищено. Рештки – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 21 – 6 од. зб.).
тв.: Археология Украинской ССР: Библиогр. указатель, 1918-1980 (1989). Пок.;
Памятники украинского искусства XVIII века. СПб., 1908 (відбитка з журн. “Зодчий”, 1908);
З артистичної спадщини Шевченка // Шевченківський збірник. Т. 1. СПб., 1914. С. 120-126;
Школа Имп. Общества поощрения художеств, 1839-1914. Пг., 1914;
Музей мистецтв б. ім. Б.І. та В.М. Ханенків УАН. Х., 1924. 143 с.;
Чернигівський Спас: Археологічні досліди р. 1923 // ЗІФВ УАН. Кн. ХХ. 1928. С. 1-80: іл. (окремо: К., 1929);
Маріюпільський могильник. К., 1933. 152 с.
дж.: Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю. Полтава, 1913. С. 26-28;
Имп. Московское археологическое общество в первое пятидесятилетие его существования. Т. 2. М., 1915;
Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 246;
Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 80, 85-86;
Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 9, 34, 54, 69, 89, 102-103, 169, 178;
Пастернак Яр. Археологія України (1961). Пок.;
Міллер М. Доля українських археологів (1962). С. 115, 119;
Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 66, 89;
Цвейбель Д.С., М.О.Макаренко // УІЖ. 1970. № 8. С. 128-130;
Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Дорога до храму мудрості // Україна. 1988. 14 лютого. № 7 (1619). С. 11-14;
Їх же. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване «відродження» / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. К.: Україна. 1993. С. 212-227;
Бурко Демид (1894-1989). Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 381-386;
Звагельський В.Б. Дослідник історії України М.Макаренко // Питання археології Сумщини: Матеріали науково-практичної конференції «Проблеми вивчення і охорони пам'яток археології Сумщини». Суми, 1990. С. 21-33;
Акуленко В.І. Охорона пам'яток (1991). С. 56, 100, 116, 141;
Звагельський В.Б. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 161-167;
Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. К.: Наукова думка, 1992. 166 с.;
Історія УАН, 1918-1923 (1993). С. 240, 382, 465, 479;
Ситник Анатолій. “Провина” страченого – причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 189-191;
Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 1 (1995). С. 10, 12, 74, 104, 139, 143, 171, 182, 185, 214, 216, 238, 242, 257-258, 271; Ч. 2 (1995). С. 31, 161, 176, 178;
Єфремов С. Щоденники (1997). С. 165, 174, 299, 335;
Макаренко Д. Третій вирок смертний… // Наука і суспільство. 1997. № 1/2. С. 54–58;
Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 44, 45, 60;
Макаренко Д. Подвиг українського народознавця // Нар. творчість та етнографія. 2001. № 5/6. С. 3–13;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 172-174;
Маньковська Р. Макаренко М.О. // Укр. історики. Вип. 2. Ч. 1 (2003). С. 208-209;
Мусаева У.К. Подвижники крымской этнографии (2004). С. 160;
Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 244, 251;
Киркевич В. Киевское содружество Рерихов (2005). С. 7, 14-16, 22, 24, 26-27, 81-93;
Музей України (2006). С. 51-52, 57, 88, 102, 135-136, 150, 224, 229.
Максименко Федір Пилипович (23 січня / 4 лютого 1896, с. Біленьке Катеринославського пов. та губ. – 6 липня 1983, Львів). Бібліограф.
Син священика. Закінчив Катеринославську дух. семінарію та іст. відділ фак-ту профосвіти Київського ІНО (1925). Працював у Всенародній бібліотеці України УАН (1923-33), де пройшов аспірантуру з бібліографії (1929-31) і завідував відділом періодики. У зв”язку з плануванням укр. бібліогр. репертуару видав бібліогр. розвідку “Межі етногр. території укр. народу” (1927). Класичним став покажчик покажчиків М. “Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України” (1930) – вище досягнення укр. краєзнавчої бібліографії 20-30-х рр. У цій праці вчений виступив як один із засновників укр. бібліографії другого ступеня. Узяв участь у підготовці колективної праці – “Матеріали до бібліографії М.О.Скрипника” (1932). Збирав матеріали про україністичні видання, які не було реалізовано внаслідок наступу большевизму. Звільнений з посади під час чистки академічних установ (1933), після чого перебував на випадкових роботах. Відтоді до 1947 року не зміг видати жодної наукової праці. У 1950-74 заст. директора бібліотеки Львів. ун-ту, де потім завідував відділом рукописів та рідкісної книги, названим після його смерті іменем М. Узяв участь у дискусії щодо створення репертуару укр. книги. Продовжуючи працю Д.Дорошенка, зібрав “Матеріали до бібліографії укр. книжки ХІХ ст.” (лишились у рукопису). Уклав покажчики
“Першодруки (інкунабули) Наукової бібліотеки Львівського університету” (1958; 82 поз.)
“Бібліографія укр. і рос. бібліографії по історії УРСР” (1960; у співавт.)
“Збірки історичних відомостей про населені пункти Української РСР” (1964; спершу друкувався у “Наук.-інформ. бюлетені Архівн. управління УРСР”, 1963, № 4 – 1964, № 5; майже 1400 поз. укр., рос., польс., нім, рум. та фр. мовами),
“Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР” (1971; вид. Ін-ту історії АН УРСР – ДСП; у співавт.)
“Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках” (1975; 782 поз.).
В умовах тоталітарної держави деякі з цих праць вийшли друком у скороченні. Уклав, відредаґував та прорецензував десятки бібліографічних українознавчих покажчиків з красного письменства, історії, мистецтва, філософії, медицини, мінералогії (Минералог. сборник за 1954-74 гг. – №№ 8-15, 17-19, 21-28), техніки, лісівництва, геології, палеонтології тощо. Серед проредаґованих праць капітальний двотомовий (у 4-х вип.) покажчик “Історія Києва” Н.М.Шеліхової та ін. (1958-1963). Керував підготовкою покажчиків праць вчених Львівського ун-ту (1962, 1974). Двічі звернувся до аналізу праці В.Ігнатієнка “Бібліографія української преси, 1816-1916” (1930), намітивши перспективи дальшого вивчення укр. періодики. Володів широкими інформаціями про українознавство 1920-х. Відродив характерний для ХІХ ст. жанр вченого листування. Мав великий вплив на розвиток гуманітарних студій 1960-х – поч. 1980-х, передусім у галузі книгознавства та краєзнавства. Уклав коштовну бібліотеку з українознавства.
Дж.: Бутрин М.Л. Ф.П.Максименко: Бібліогр. покажчик. Львів, 1983;
Білокінь С. Наш перший бібліограф // Наука і культура. Україна: Щорічник. К., 1986. Вип. 20;
Його ж. Библиотека Ф.Ф.Максименко // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства. Л., 1989;
Королевич Н.Ф. Ф.Максименко // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ ст. К., 1998;
Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602;
Дашкевич Ярослав. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2006. С. 634-645.
Маслов Василь Іванович (1 січня 1885, Ічня Борзенського пов. Чернігівської губ. – 22 березня 1959). Філолог. Завідувач (з 1927) Прилуцького окружного музею. Як писала О.Куріло, “по крупиці збирав скарби Прилуччини в розгромлених поміщицьких маєтках, у покинутих напризволяще церквах і монастирях, у селянських хатах” (Куріло О. Нариси розвитку археології у музеях України. С. 176).
Дж.: Попов П.М. Василь Іванович Маслов // Вісник Київського університету. 1959. № 2. Серія філології та журналістики. Вип. 1. С. 169-171;
Маньковська Руслана. Маслов В.І. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. Вип. 2, ч. 2. К., 2004. С. 250.
Від племінниці братів Маслових Ірини Олександрівни Лучник маю добірку їхніх окремих відбиток, зокрема цю статтю. Різниць у наборі немає.
Меженко (справжнє прізвище Іванов) Юрій Олексійович (6/18 червня 1892, Харків – 24 листопада 1969, Київ). Книгознавець, бібліограф, історик культури, літературознавець, бібліофіл.
Син лікаря. Закінчив філологічний фак. Московського ун-ту (1917). Співробітник бібліотечно-архівного відділу Міністерства народної освіти (1918), зав. справами (директор) Головної Книжної палати (1919). Член комітету для заснування та голова Ради бібліотекарів (перший директор, 1920-22) Всенародної бібліотеки України при УАН. Директор Укр. наукового інституту книгознавства (УНІК; 1.VІІІ.1922 – 7.VІІІ.1931). Редаґував журнал «Бібліологічні вісті» (1923-31) та «Труди» УНІКу (т. 1-4; 1926-30). Як один з керманичів укр. книгознавства зазнав цькування, внаслідок якого виїхав до Росії. Головний бібліотекар Держ. публічної бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Ленінграді (1934-45). Директор Бібліотеки АН УРСР (6.ІV.1945 – 1.ІІ.1948). Керував підготовкою «Репертуару української книги, 1798-1914». Після нових нагінок 5.ІІ.1948 виїхав до Ленінграда. 1950 вийшов на пенсію. Зав. редакцією бібліографії Гол. редакції УРЕ в Києві (1960-62). З 1911 збирав колекцію «Шевченкіани» (понад 15 тис. од.). Уклав бібліографічні покажчики «Чужомовне письменство в українських перекладах» (Життя й революція. 1929. Кн. 4-8; разом з М.Яшеком) та «Русская техническая периодика, 1800-1916 гг.» (М.; Л., 1955). Великий резонанс мали статті М. «Творчість індивідуума і колектив» (Музаґет. 1919. № 1/3), «Європа чи Просвіта?» (Життя й революція. 1925. № 5).
Тв.: Перспективи розвитку великих і наукових бібліотек на Україні (Бібліологічні вісті. 1926. № 2)
Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи (Там само. 1926. № 4)
Актуальні питання української бібліографії (Життя й революція. 1927. № 9)
Українська книжка часів Великої революції (К., 1928; відбитка з вид.: Життя й революція. 1927. №№ 10-12)
До питання про виявлення динаміки літературного процесу бібліографічним методом (Бібліологічні вісті. 1930. № 2).
Дж.: Гульчинский Виктор Иванович, Фокеев Валерий Александрович. Деятели отечественной библиографии, 1917-1929: Справочник. Ч. 1. М.: РГБ, 1994. С. 201;
Юрій Олексійович Меженко: Матеріали до біографії. К, 1994;
Стрішенець Н. Бібліографічна спадщина Юрія Меженка. К., 1997;
Королевич Н.Ф. Меженко Юрій Олексійович // Королевич Н.Ф. Українські бібліографи ХХ століття: Навч. посібн. К., 1998. С. 9-47;
Соколинский Евгений Кириллович. Ю.А.Меженко: Библиограф на ветрах истории. СПб.: 1998. 248, [8] с.; 400 прим.;
Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Т. 3. СПб., 2003. С. 372-375 (Е.К.Соколинский).
Мельниченко Петро Ісакович (1902, с. Бовкун Кошеватської вол. Таращанського пов. Київської губ. – ?) – музейний працівник.
У 1923-26 добровільно служив у Червоній армії. 1933 був вченим секретарем Музейного містечка, 1936 – інспектором “горнаробраз'а”, мешкав на Пушкінській, 2, помешк. 9. На зводинах віч-на-віч з колишнім директором Інституту історії матеріальної культури Федором Козубовським 10 липня 1936 заходився його викривати:
“Мне известно, что Козубовский был в хороших отношениях с фашистскими элементами, работавшими в Киевском музейном городке и в Историческом музее, как-то [Федор Людвигович] Эрнст, [Андрей Максимович] Костюченко»( ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 38).
На жаль, ці Мельниченкові інвективи не мали жодної ідейної наснаги. Перший був самовідданий український патріот, другий – банальний совєцький функціонер (Білокінь С. “Музей України. Збірка П.Потоцького”. К., 2002. С. 60, 206-207), а він лаяв їх з однаковим запалом. Лишається припустити, що причиною такого ставлення до них було те, що НКВД обох арештувало, Ернста – 23 жовтня 1933, Костюченка – 3 листопада 1935. Тим часом читаємо протокол із звинуваченнями, що їх нагромаджував Мельниченко в кабінеті слідчого НКВД, далі:
«Эти лица разваливали музейную работу и в своей практической деятельности в экспозициях музеев вели к-р националистическую пропаганду. Эта к-р деятельность была вскрыта органами НКВД, и эти лица осуждены. Козубовский, работая инспектором музеев, ни разу не выступал с критикой явно враждебных действий этих фашистских элементов и не принимал никаких мер к прекращению преступлений, творимых ими. Наоборот, Козубовский поддерживал хорошие личные отношения, выступал на совещании и требовал брать пример в работе с Эрнста, как с человека, ведущего правильную линию в музейной работе. Помню, что при приезде в Киев в [19]33 р. я обратился с запиской Белова (быв. работника культпропа ОПК) к Козубовскому и [Полине Тимофеевне] Никол[а]енко о принятии меня на работу в музей – меня по этой запиской (sic) они не приняли. После этого мне удалось получить записку о принятии меня в музей от Вроны (разоблаченного [и] впоследствии осужденного украинского фашиста). По записке Вроны я был принят в музей немедленно, и Козубовский, когда я ему передал записку от Вроны, сказал мне: “Авторитет Ивана Ивановича (Вроны) для меня высок и бесспорный” (Арк. 38-39). Те саме говорив він і на допиті 20 липня 1936 (Арк. 61-64).
Правдоподібно, підробляв погромними статтями у пресі:
Антипартійна практика // Комуніст. К., 1937. 24 лип. № 169 (5444). С. 3. Шп. 1;
Потрібних висновків не зроблено: [Про одеську філію Інституту масової заочної політосвіти] // Комуніст. К., 1937. 16 вер. № 214 (5489). С. 3. Шп. 1. Підп.: П.Мельниченко, Ю.Березань.
Допитаний 29 липня 1958 під час перевірки справи Ф.Козубовського, Лука Калениченко свідчив:
“В отношении Мельниченко Петра Исааковича, работавшего ученым секретарем Музейного городка, я могу сказать, что он был клеветником и в марте 1940 года он осужден к лишению свободы в ИТЛ за клевету и необоснованное обвинение честных советских граждан в совершении государственных преступлений” (Арк. 141 зв.).
Арештований 30 жовтня 1937 КОУ НКВД. Верховний суд УРСР 1 лютого – 4 березня 1940 засудив його на 15 років (Арк. 142 зв.). Було засуджено його (на той час заступника директора Київської школи майстрів народної творчості), зав. літературною й учбовою частиною Київського театру опери й балету Д.Нечипорука, директорку школи майстрів народної творчості А.Квятковську та заступника директора Українського музею А.Гріншпона. Фабрикуючи десятки наклепницьких заяв, члени цієї групи розсилали їх до різних парт. та сов. організацій, намагаючись дискредитувати побільше людей. Так, про кількох членів парторганізації оперного театру вони писали як про керівників націоналістичної групи. Спец. комісія міськкому КП(б)У жодне з цих обвинувачень не потвердила. Тоді Мельниченко й Нечипорук почали розпускати чутки, ніби голову цієї комісії викрили у зв”язках з ворогами народу й арештували. Це виявилось наклепом. Після цього Мельниченко й Квятковська надіслали заяви до НКВД СРСР та УРСР, в яких звинувачували керівництво кіровського райпарткому Києва у винятково тяжких політичних злочинах. Гріншпон і Мельниченко закидали слідчі органи Союзу й Республіки заявами на багатьох працівників Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР та київського обкому спілки „Робос”, звинувативши їх в організації диверсій на культурному фронті. Найвидатнішим діячам української науки вони інкримінували нечувані злочини проти батьківщини (Палей А. Банда клеветников и провокаторов // Сов. Украина. 1940. 28 января. № 22 (621). С. 4;
Палей А., Самохин Ан. Банда клеветников и провокаторов // Сов. Украина. 1940. 2 февраля. № 26 (625). С. 4; 3 февраля. № 27. С. 4; 4 февраля. № 28. С. 4; 5 февраля. № 29. С. 4; 6 февраля. № 30. С. 4; 10 февраля. № 33. С. 4; 11 февраля. № 34. С. 4; 12 февраля. № 35. С. 4; 14 февраля. № 36. С. 4; 15 февраля. № 37. С. 4; 16 февраля. № 38. С. 4; 17 февраля;
[…] Палей А. Приговор по делу банды клеветников и провокаторов // Там само. 5 марта. № 53 (652). С. 4). Верховний суд УРСР засудив Мельниченка до 15 років з поразкою у правах на 5 років.