Л
Сергій Білокінь
Лазаревський Іван Іванович (4 травня 1880, Петербурґ – 19 серпня 1948, Москва) – видавничий діяч, колекціонер. Син Івана Матвійовича Лазаревського. До 1906 завідував відділом російських мистецьких видань Імп. Публічної бібліотеки у СПб. під керівництвом В.Стасова, у 1910-17 – у видавництві Суворіна. Організував журнали «Столица и усадьба» та «Среди коллекционеров» (1921-24; див.: Журнал «Среди коллекционеров»: Указ. содерж. Лгр., 1986). Серед статей – «Б.И.Ханенко и его собрание» (Солнце России. 1913. № 7). У 1919-20 роках як заручник перебував у концтаборі, влаштованому в Москві у Іванівському монастирі на Солянці (Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 10). Потім експерт Наркомвнешторг'у. Працював в Учпедгиз'і, видавництві АН СРСР. Видав «Полиграфический справочник для художника, автора и редактора» (1934, 1944, 1946). Автор численних статей і спогадів – про Д.В.Григоровича, Стасова, Ровінського, Блока та ін. (За життєписом пера удови Лазаревського Валентини Миколаївни, – вона надіслала мені його разом із листом від 15 січня 1970).
Пор.: Переписка Э.Ф.Голлербаха с И.И.Лазаревским // Минувшее. Т. 16. 1994. С. 357-404;
Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 127-130, 264.
Левицька Лизавета. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 80;
Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 32
Лейтер М. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;
Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.
Леопардов Микола Олександрович (1820, Волоґодська губ. – 12 серпня 1895). Київський колекціонер-аматор. Збирав здебільшого церковну старовину. Мав ікони (60 од.), хрести, потири, дарохранительниці, енколпіони, рукописи (з XV ст.), портрети (29 од.), картини, монети (9000 од.) тощо. Усю збірку передав Церковно-археологічному музею при КДА.
Дж.: Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 48;
Друг Ольга Миколаївна. М.О.Леопардов – почесний член Церковно-археологічного товариства // Могилянські читання 2002: Зб. наукових праць. К., 2003. С. 189-192.
Лесючевський Володимир Іванович (7 березня 1898, Чернігів – 26 лютого 1942, Ленінград) – музейник, мистецтвознавець. Навчався в Петербурзі у ґімназії Лентовської. З лютого 1919 був членом Спілки художників м.Києва. З 1919 до 15 жовтня 1921 завідував секцією охорони пам’яток старовини й мистецтв, зав. секцією образотворчого мистецтва і зав. музеєм при відділі народної освіти в Ніжині. З 1 грудня 1920 до 15 жовтня 1921 викладав малювання у Ніжинській школі № 29. У листопаді 1924 закінчив факультет суспільних наук Ленінградського університету. У 1921-31 працював у Російському музеї. Автор праць про змійовики та вишгородський культ Бориса і Гліба (повідомлення І.Г.Спаського у листі до мене від 28 жовтня 1978).
Лобков Федір К. – ст. охоронець печер у Музейному містечку. Карикатурний персонаж спогадів Н.Геппенер. Вступивши до партії, робив добру кар»єру. У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як лектор-доцент Музею історії Лаври зі ставкою 250 карб., тоді як П.Потоцький одержував 300 (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50). 27 червня 1933 року комісія для обстеження Всеукраїнського Музейного містечка доповідала секторові науки Наркомосу (підписали голова Ф.Козубовський та члени М.Криворотченко, Л.Калениченко та Драклер):
«Лобков Ф.К. – робітник, [член] КП(б)У, [освіта] вища (незакінчена), зав.[ідувач] госп.[одарством], лєктор – заступн.[ик] зав.[ідувача] ком.[ісії?] мас.[ової] осв.[іти], тимчасово виконує обов»язки пом.[ічника директора] по госп.[одарчій] частині. Систематично п»є. До роботи по господ.[арчій] частині зовсім не придатний. На лєкторську роботу потрапив випадково. Сам студент Пром.[ислової] Академ.[ії], контужений, хворіє, бувають припадки, треба дати іншу роботу» (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 51).
Лукомський Георгій Крескентійович (2 березня 1881 чи 1884 – 25 травня 1952, Ніцца). Северюхин Д.Я., Лейкинд О.Л., Художники русской эмиграции (1917–1941): Биографич. словарь. Пб.: Изд-во Чернышева, 1994. С. 299–302;
Романов А.А. На чужих погостах: Некрополь Русского Зарубежья. М.: Эллис Лак, 2003. С. 145.
Дж.: Хроніка – 2000. Вип. 61-64: Георгій Лукомський і українська художня спадщина. К., 2005.
Ляскоронський Василь Григорович (24 грудня ст.ст. 1859, м. Золотоноша Полт. губ. — 1 січня 1928, Київ). Історик Росії, етнограф, археолог, топограф давнього Києва, нумізмат. Закінчив Ун-т св. Володимира (1885). Магістр рос. історії, професор. Співробітник ВМГ з листопада 1923. Зав. нумізматичним відділом Лаврського музею культів і побуту. Адреса: Київ, вул. Горовиця, 38, пом. 1.
тв..: Археология Украинской ССР: Библиогр. указатель, 1918-1980 (1989). Пок.
Дж.: Ист.-филол. ин-т кн. Безбородко в Нежине, 1901-1912. Нежин, 1913. С. 34-37;
Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 233;
Ляскоронський Василь Григорович: [Некролог] // Україна. 1928. № 6. С. 216-217;
Професор В.Г.Ляскоронський // Бюлетень Київської секції наукових робітників. 1928. Лютий. № 4. С. 12-13;
Мельник-Антонович Катерина Миколаївна. В.Г.Ляскоронський: Некролог // Записки Іст.-філол. відділу. Кн. XXІV. К., 1929. С. 367-387;
Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 84;
Дорошенко Дм. Вол. Антонович (1942). С. 162;
Пастернак Яр. Археологія України (1961). С. 243, 603;
Історичний факультет Київського національного університету (2004). С. 240;
Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 254;
Музей України (2006). С. 88, 116, 117, 140, 142;
ІІ Собор УАПЦ 1927 року (2007). С. 475.
Львович (Тутковський) Сергій Павлович (1898, Київ – 18 листопада 1937, Київ) – за фахом викладач діалектичного матеріалізму.
Син геолога. Лівий есер (1917-19, член київського міського комітету), боротьбист (1919-20), член КП(б)У (1920-34). Заступник директора Музейного містечка у 1930-32 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 18). У зв'язку з виходом у світ провідника за редакцією Ф.Ернста «Київ» (К.: ВУАН, 1930) надрукував статтю «Прорив на ідеологічному фронті» (Войовничий безвірник. 1931. 21 грудня. № 36). Викладав у Київському державному університеті, комуністичному університеті ім. Косіора та педагогічному інституті. Восени 1934 під час чистки виключений з партії. Зображений на недатованому фото під час рейду президії Спілки войовничих безвірників до Києво-Печерської Лаври, під час якого поставлено вимогу знищити привезений до Музейного містечка стародавнй іконостас із с.Шпитьок Київської обл. (Явдась М. Українська Автокефальна Православна Церква. Мюнхен; Інгольштадт, 1956. С. 133-134).
Ув'язнений 20 вересня 1937 (постанова прокурора на арешт – від 4 жовтня, ордер виписано 7 жовтня, перший протокол допиту датується 22 вересня). У справі з його обвинуваченням збереглися три протоколи допитів – 22 вересня, 28 жовтня та 12 листопада 1937. Під час слідства зізнався, що в ролі таємного співробітника НКВД (з 1935, псевдонім «Орел») систематично дезінформував органи НКВД, «представляя преувеличенные и дутые сведения, часто выдавая свои предположения за действительные факты». Так, 1937 вигадав існування у Києві й Одесі контрреволюційної організації «Избирательный блок». Подав до НКВД вигадані відомості про існування у Дніпропетровську й Донбасі шкідницької організації “Інженерська партія”, а в Києві – “Партизанського центру” та “Народної партії”, якої фактично не існувало. Брав участь у розробці групи Нирчука-Мухина (агентурна справа “Объединение”). У свою чергу як троцькіста його оскаржили Левіт, Мейлахс, Нирчук, Самойлович, Шабліовський та ін. На “закритому судовому засіданні” виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Орлова 17 листопада 1937 винним себе визнав. Розстріляний.
5 вересня 1957 військовий прокурор відділу ГВП Степаненко констатував:
“[…] только по его т.н. донесениям были арестованы, а затем расстреляны ни в чем не повинные советские граждане Можар В.И., Дубинский И.М., Степанов Г.И., Павлюкевич Н.К., Таск Е.Я. […] Кроме того, установлено, что донесения Львовича (наряду с такими же вымышленными донесениями других секретных сотрудников) явились причиной ареста и осуждения к расстрелу и ряда других невиновных советских граждан и в частности Нырчука М.А., Билярчика Н.В., Самойловича Г.Ф., Мухина Н.И. и других (всего по этому делу было осуждено к расстрелу 37 человек), которые в то же время по делу Львовича проходят как его соучастники, а Нырчук, помимо этого, как его «вербовщик» в антисоветскую организацию».
Клопотання його удови Р.Б.Малинської щодо перегляду справи було залишено без задоволення (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 18;
№ 57955 ФП / кор. 1442. Арк. 156-166;
№ 58872 ФП. Том 2 / кор. 1498. Арк. 34, 41;
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. К., 1999. С. 326).