К

Сергій Білокінь

Калениченко (Калиниченко) Лука Петрович (20 лютого 1898, с.Карлівка Полтавської губ. – 5 серпня 1968) – художник-реставратор. Член ВКП(б) з 1921. З 1923 політкомісар Інституту пластичних мистецтв, потім переформованого з нього Київського художнього інституту (закінчив його 1931). З кінця 1926 по червень 1929 працював директором і викладачем Миргородського художньо-керамічного технікуму. Газета “Правда” писала про нього:

“Отдел искусства находится в руках буржуазного националиста Калиниченко, который был тесно связан с двумя недавно разоблаченными шпионами Онищуком и Розенбергом. Именно при Калиниченко был расхищен музей в Миргороде, обладавший уникальной коллекцией европейской, азиатской и местной керамики” (Вадимов Д., Лильченко Т. Кто хозяйничает в музеях Украины? // Правда. Москва, 1937. 25 сентября. № 265 (7231). С. 4).

У недатованій автобіографії, що зберігається в родині, Лука Петрович розповідав:

“Партийных взысканий не имею, хотя в прошлом были. [В] 1929 году, когла работал директором Миргородского художественного техникума, за излишний академизм и допущенную засоренность состава студентов провертройкой по чистке был вынесен строгий выговор. В 1933 году я был временно командирован обкомом партии для восстановления работы Киевского музейного городка. Работая там, подписал бумагу о несдаче колоколов лаврской колокольни, подлежащих изъятию. Получил за это строгий выговор. В 1937 году я сделался об’ектом бешенной (sic) травли группы клеветников и провокаторов в Киеве. Первичная партийная организация исключила меня из партии. Решение было отменено, но вынесли партвзыскание – строгий выговор. Невдо[нрзб] группа клеветников была выкрыта (sic) и осуждена Верховным судом УССР, я был реабилитирован полностью. Партвзыскания с меня сняты” (Пор.: Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва // Комуніст. 1937. 2 жовтня. № 227 (5502). С. 3).

Член Спілки художників з 16 жовтня 1938. У 1942-45 вчений секретар, потім заступник директора ІМФЕ. 1993 посмертно нагороджений архітектурною премією ім. І.Моргилевського (диплом № 2).

Дж.: ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 13;

Врона І. Пам’яті Л.П.Калениченка // Укр. мистецтвознавство. Вип. 3. К., 1969. С. 194-195;

Калениченко Ніна Луківна. Митець і дослідник народної творчості Лука Калениченко // Народна творчість та етнографія. 1998. № 2-3 (261-262). С. 117-118;

Крутенко Наталія. Лука Калениченко – реставратор і пам’яткоохоронець // Пам’ятки України. 2004. Ч. 4 (145). С. 42-50. За відомостями Г.Полюшка, з керівництва Музейним містечком його було знято за вимогою парторга ВМГ Поліни Миколаєнко (Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 286).

Карабанович Дмитро Йосипович (13 березня 1849, м. Ярославль – ?). Зоолог, біолог, геолог, палеонтолог, історик давньої культури. Завідувач Природничо-історичного й археологічного музею в Зінов’ївську. Адреса: м. Зінов’ївськ, вул. Леніна, 8.

дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 160;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 32, 274.

Карпенко Павло Андрійович (1904 – ?) – лектор Центрального лекційного бюро Наркомосу, потім зав. відділом феодалізму Всеукраїнського музейного містечка. Написав брошуру “Вбивство в Лаврі” (КОДА. Ф. р-2933. Оп. 1. № 250). Навесні 1933 завідував Володимирською філією ВМГ (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 52). 26 червня 1941 року заарештований “за шпионскую деятельность в пользу итальянской разведки”. У березні 1942 окрема нарада НКВД СРСР дала йому 10 років. 24 липня 1956 року Військовий трибунал КВО зняв його з обліку (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 58152 ФП / кор. 1452. Арк. 113 зв., 181-182). Фото: Пам'ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 117.

Касперович Микола Іванович (1886 – 7 травня 1938) – мистець-реставратор, учень М.Бойчука. У Козельці організував філію чернігівської «Просвіти». Відомі 7 листів К. до М.Коцюбинського (1907-10; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. ІІІ. Ніжин, 2002. С. 6-18). На прохання письменника збирав гроші на допомогу хворому І.Франкові. Перед від’їздом на Капрі у травні 1909 до нього приїздив Коцюбинський (Зленко К. Мої спогади про М.М.Коцюбинського // Архіви України. 1965. Вересень-жовтень. № 5 (73). С. 61). Жив у Парижі, де належав до групи бойчукістів. Зарисував шаблю Мазепи, булаву, пернач Полуботка та козацьку корогву Домонтовської сотні (1762) в чернігівському музеї для „Ілюстрованої історії України” М.Грушевського (К.; Л., 1912. С. 417, 443, 445, 509). 1912 промив і закріпив без застосування фарб портрет Петра Войцеховича (олія на залізній дошці), що зберігався в музеї В.Тарновського (ІР. Ф. ХІІ. № 36). Найвідоміший його ориґінальний твір – “Христос-архітект” (темпера, 1910; репр.: Нотатки з мистецтва. Ч. 5. Філядельфія, 1966. С. 60). Здійснив репарацію розпису на мурах чернігівського Спасу (Макаренко Мик. Найдавніша стінопись княжої України // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 8-9). Ув’язнений 3 березня 1938. Листи Коц-го до К-ча загинули. Розстріляний (Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54).

Дж.: Бачинський Євген Васильович (1878-1878). Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Вересень. Ч. 32. С. 20;

Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції “Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку”. [К., 1999]. С. 70-75;

Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71.

Квятковський Григорій Іванович (?, Бровари, Чернігівської губ. – 10 грудня 1932, Київ) – медик, колекціонер. Закінчив медичний факультет Університет Св.Володимира. Одержав ступінь доктора медицини за дисертацію «Заживление ран черепных костей” (СПб., 1896). 1899 затверджений прозектором і завідуючим бактеріологічною лабораторією, згодом лікар-директор. Масон.

Дж.: Бідний В.Г., Паламарчук К.С. 125 років Київській центральній міській клінічній лікарні. К.: Задруга, 2000. С. 7, 32, 34-35, 48, 50, 56, 69, 252;

Серков А.И. Русское масонство, 1731-2000: Энц. словарь. М.: РОССПЭН, 2001. С. 385.

Кибальчич Турвонт Венедиктович (1848—1913), археолог, історик, колекціонер.

Тв.: Каталог гемм (драгоценных резных камней), собранных преимущественно в Южной России. К.: И.Крыжановский и В.Авдющенко, 1896. 32 с.;

Южнорусские геммы: Неизданные материалы для истории гравировального искусства древних народов в Южной России. М.: Н.Бутковская, 1910. 66 с., илл.

Дж.: Папакін Г. Архів Скоропадських (2004). С. 36, 76, 114;

Музей України (2006). С. 125

Кіндрат Ілько Іванович – функціонер. Галичанин, сільський наймит. 1919 Максимович ввів його у боротьбістську філію. Переїхавши на Україну, став науковим співробітником УАН. Вчений секретар Президії АН УРСР, з 9 січня 1932 очолював постійну комісію з художнього оформлення ВУАН (ЦДАГО України. Ф. 261. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 108-109; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 432). Член КП(б)У з 1921, був виключений 1933 «як дворушник, опортуніст, що обманював партію, брехливо завіряючи про свою боротьбу за лінію партії, на ділі зривав політику партії та розвалював роботу ВУАН» (Постанова комісії чистки парторганізації ВУАН // За Рад. Академію. 1933. Серпень. № 16 (52). С. 2). Рішенням судової трійки ҐПУ УСРР від 14 лютого 1934 одержав 3 роки позбавлення волі (№ 32495).

Кіплік. – Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 31

Клименко Пилип Васильович (6 листопада 1887 – 8 липня 1955), історик. Заарештовано його було 20 травня 1938 року (Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375. Пор.: Матяш Ірина. Пилип Клименко: Портрет історика-архівіста на тлі доби // Матяш І. Особа в українській архівістиці. С. 57-78).

Коваленко Іван Пантелеймонович. Директор краєзнавчого музею в Маріуполі. – дж.: Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 265;

Міллер М. Доля українських археологів (1962). С. 123;

Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 29.

Коваленко Іван: Борейко Володимир Є. Рятівник Хомутівського степу // Борейко В.Є. Розстріляна екологія. К., 1994. С. 13-14.

Кованько Олександр Матвійович (4 березня 1856, СПб. – 20 квітня 1919, Одеса) – генерал-лейтенант, учасник російсько-турецької 1877-78 років та російсько-японської воєн, організатор перших повітроплавальних і авіаційних навчальних закладів у Росії, винахідник, автор низки технічних проектів. Служив в Офіцерській повітроплавальній школі у СПб. (1917). Бібліофіл. Помер під час лікування на Чорному морі. Сестра Софія Матвіївна (1861 – ?) вийшла за доктора медицини Михайла Івановича Полетику (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 376;

Весь Петроград на 1917 год. С. 322;

Наумов С.А. Воспоминания о моем отце // Альманах библиофила. [Кн. І]. Москва: Книга, 1973. С. 226;

Дивный Иван Владимирович. Страницы военного некрополя старой Одессы. К., 1996. С. 70-71).

Козар Павло Антонович (12 лютого 1898, с. Широке Катериносл. губ. – квітень 1944, Польща). Археолог, краєзнавець, публіцист. Із селян. Закінчив соц.-іст. фак. Дніпропетр. ІНО (1926). Учень Д.Яворницького. Відкрив поля поховань у Надпоріжжі. Інспектор охорони пам’яток матер. культури (1926-30). У 1930-х тричі арештований. Висланий до Донецької обл., де вчителював. За німців очолював кафедру історії України Дніпропетр. ун-ту, директор іст. музею.

дж.: Пастернак Яр. Археологія України (1961). С. 22;

Міллер М. Доля українських археологів (1962). С. 122, 124;

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 65;

Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 78, 120, 124;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 1 (1995). С. 175, 180, 202; Ч. 2 (1995). С. 92, 142;

Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 66;

Юркова Оксана Віталіївна (нар. 1967). Козар П.А. // Укр. історики. Вип. 2. Ч. 1 (2003). С.139-140.