І

Сергій Білокінь

Іванова-Артюхова Аделаїда Володимирівна (1903 – бл. 1942) – мистецтвознавець, музейний працівник.

Дочка вчителя. Із дворян. Закінчила КІНО 1924. Працювала у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка, помічниця Ернста. Промоційна робота «Соціальні коріння паралелей і розходжень між українською літературою і малярством доби промислового капіталізму» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 11). Вивчала українську графіку ХІХ-ХХ ст. – твори Трутовського, про якого видала монографію, та Ол.Кравченка. Друкувалась у журналі «Бібліологічні вісті». Виконала екслібрис Ол.Оглоблина. Чоловік – Сергій Григорович Титаренко (19 жовтня 1889, Ічня – 30 січня 1976, Боффало, США). Після конфіскації його друкарні на розі Хрещатика й Фундуклеївської головний редактор видавництва «Книгоспілка». 1919 подружжя мешкало на вул. Боричів Тік, 33, пом. 4. Ім'я С.Г.Т-ка згадується в «Неокласичному марші». Він був ув'язнений 1929 у зв'язку зі справою СВУ, засланий до Воронежа. Під час війни виїхав на еміґрацію (Зозуля Ол. На вигнанні // Нові дні. Торонто, 1982. Червень. С. 6-8). Остання адреса подружжя – вул. Івана Франка, 26, пом. 10. Артюхова була ув'язнена 3 листопада 1935. Свідок Ол.Гайденко 13 листопада 1935 розповідав:

«Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за безпокойство» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818. Том 1. Арк. 48 зв.).

У постанові помічника прокурора у слідчих справах УССР Диковського від 3 лютого 1936 зазначено, що справу Артюхової не можна передати до суду з оперативних міркувань – «свид.[етель] Гайденко в прошлом секретный сотрудник» (Там само. Арк. 70). Разом з тим на допиті 11 січня 1936 Артюхова оповіла про виявлений у неї лист, що написала його до вигаданої особи: «Этим письмом я хотела скрыть от [Полины Тимофеевны] Николаенко свою службу и показать ей на свою близость к украинским националистическим кругам» (Там само. Арк. 36). Рішенням Окремої наради при НКВД СРСР від 9 березня 1936 ув'язнена в ИТЛ на 3 роки. Відправлена до Маріїнська. Дальша її доля невідома. У 1960-70-х роках ніхто з моїх численних знайомих українознавців 20-х років не згадував її ні серед живих, ані мертвих. Тим-то мене вразила звістка, ніби вона померла 1993 (Історія Національної Академії наук України, 1924-1928: Док. і мат. К., 1998. С. 615). Думаю, що це помилка.

Івановська. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;

Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.

Іщенко Василь Григорович (1883, с.Кобринове Звенигородського пов. Київської губ. ? – 1942). Пам’яткоохоронець, митець. Родом із селян. 15-ти років пішки прийшов до Києва, вступив до Лаврської іконописної майстерні, потім навчався в якогось італійця у Катеринодарі, а у 1901-05 – у Київському художньому училищі, яке закінчив. Сидів у Лук’янівській тюрмі, еміґрував до Франції, закінчив Паризьку академію мистецтв. Мав успіх як митець. 1908 повернувся. У 1917-18 працював в Історичному музеї як експерт з обстеження історико-мистецьких пам’яток. У 1920-22 вчителював у с. Гусакове на Звенигородщині. 1922 прийняв сан священика УАПЦ на батьківщині Шевченка в с. Кирилівці, де прослужив три роки. 1926 зрікся сану, став інспектором мистецько-історичних пам’яток Лаврського заповідника. Мешкав у сьомому корпусі Лаври, кімната 20. 22 апреля 1929 ув’язнений. Проходив у справі Комітету визволення України (репетиція СВУ – Спілки Визволення України). На засіданні Колегії ОГПУ (судовому) від 8 липня 1929 він одержав 5 років. Мав недокрів’я, бронхіт і невроз серця, але йому визначили Соловки. 1942 знову арештований і розстріляний. – Дж.: Сахно Анатолій. Щоденник „контрреволюціонера”. К., 1999. С. 8-17.