Г
Сергій Білокінь
Гаґенмейстер Володимир (Карл-Ріхард) Миколайович (Едуард-Янович; 30 травня 1887, Виборґ – 20 січня 1938) – графік, педагог, мистецтвознавець. Після ліквідації Кам’янець-Подільської художньо-промислової профшколи, де він директорував, 1936 Гаґенмейстер переїхав до Києва. Тут він завідував Експериментальними художніми майстернями при Музеї українського мистецтва, мешкав у 19-му корпусі Музейного містечка. Заарештовано його вночі проти 12 грудня 1937. Постановою трійки Київського облуправління НКВД від 31 грудня був звинувачений за статтями 54-6, 54-7, 54-8 та 54-11 КК УРСР за участь в українській націоналістичній організації та шпигунство на користь буржуазної Польщі. Розстріляний. Дж.: Білокінь С. «Білі круки» подільського друкарства // Пам’ятки України. 2000. Ч. 3-4 (128-129). С. 33-45.
Гамченко Сергій Свиридович (1859-1934) – археолог. З 1919 завідував археологічним відділом Волинського музею. 1926 запрошений до Києва, обраний на віце-президента ВУАК. Відкрив 45 пам’яток трипільської культури на Південному Бузі. Проводив розкопки на Волині, Поділлі, Київщині, Харківщині. Помер від голодування. Праці здебільшого не опубліковані. Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 3 – 229 од. зб.).
Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 30, 51, 53, 176;
Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 104-105;
С.С.Гамченко // КСИА УССР. Вып. 10. 1960. С. 141-143;
Кузнецова С.М. и Линка [Геппенер] Н.В. Научный архив С.С.Гамченко // МИА. № 108. 1963. С. 102-113;
Мезенцева Г.Г. Дослідники археології України (1997). С. 138.
Його молодший брат Євген Спиридонович (sic; 1878-1931), генерал-майор рос. армії, розстріляний у справі «Весна» (З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 2002. № 1 (18). С. 377).
Гапеєв Степан Антонович (10 травня 1890, Одеса — 8 квітня 1950). Директор Новгород-Сів. заповідника (1929—34).
дж.: Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 279;
Коваленко О.Б., Ткаченко В.В. Гапеєв Степан Антонович // Репресоване краєзнавство (1991). С. 336-337;
Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 2 (1995). С. 39, 70, 71, 206; Ч. 1 (1995). С. 257, 277;
Музей України (2006). С. 42.
Геппенер (за чоловіком Лінка) Надія Володимирівна (25 серпня 1896, Кронштадт – 18 травня 1981, Київ) – музейний працівник, археолог. Дочка лікаря. Рідна сестра Миколи Володимировича Геппенера (1901-1971;
див.: Дубровіна Любов Андріївна. М.В.Геппенер – український архівіст і палеограф та його архівні матеріали у фондах ЦНБ ім. В.І.Вернадського АН України // Український археографічний щорічник. Вип. 2. К., 1993. С. 32-37;
Ульяновський Василь Іринархович (нар. 1958). Микола Геппенер: доля вченого та його наукова спадщина // Київська старовина. 2002. Березень-квітень. № 2 (344). С. 143-175).
Закінчила київську гімназію Ол.Дучинської (1914), яку заснувала рідна сестра її бабусі Віра Миколаївна Ващенко-Захарченко. У 1923-24 навчалась на мистецтвознавчому відділі Київського археологічного інституту. Закінчила історичний факультет Київського ІНО (1928; у свідоцтві два підписи декана Ол.Оглоблина). 14 травня 1930 (згідно одного особового листка з обліку кадрів – у грудні 1929, згідно іншого – 2 травня 1930) поступила до Музейного містечка на посаду екскурсовода, з 27 травня 1933 в.о. завідуючого музею історії Лаври, з 26 червня 1935 завідувач відділом пам'яток (церкви ХІ-ХІІ ст., печери. 15 березня 1937 “за власним бажанням” перейшла на посаду старшого наукового працівника, 15 квітня 1939 (згідно особового листка з обліку кадрів – у січні, згідно іншого – 15 травня) звільнилася, теж за власним бажанням. З 16 січня 1939 старший науковий працівник, з січня 1940 до вересня 1941 завідувач відділом “Київська Русь” і з 20 вересня до 15 грудня 1942 науковий співробітник Центрального історичного музею. З 15 квітня 1942 до 15 жовтня 1943 технічний працівник Археологічного музею (у приміщенні нинішнього Музею вчителя). З 12 листопада 1943 працювала в Історичному музеї. З 12 листопада 1943 до 1951 року працювала в Історичному музеї. У 1957-63 роках завідувала архівним відділом Інституту археології АН УРСР. Як археолог досліджувала слов'янські пам'ятки І тисячоліття, а також давньоруські. Брала участь у багатьох археологічних експедиціях у Київській, Черкаській та Кіровоградській областях. Написала огляд архівного фонду Федора Вовка. Мешкала на Гоголівській, 34, пом. 1 (В.М.Артоболевського). У 1971-80 працювала над спогадами.
Тв.: Всеукраїнське музейне містечко: Спогади // Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 112-145 (31 приміток; укр. переклад Ол. Неживого);
Її ж. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко 1929-1939 рр. // Лаврський альманах: Зб. наукових праць. Вип. 11. К., 2003. С. 142-175 (70 прим.; рос. оригінал).
Ґіляров Сергій Олексійович (11/24 січня 1887, Москва –8 лютого 1946, Київ) – історик мистецтва, музейник. Син філософа, з березня 1922 акад. УАН. Закінчив іст.-філол. ф-т Університету Св.Володимира (1912). Співробітник, з 1923 вчений секретар, невдовзі охоронець, з 1926 заступник директора Музею мистецтв ВУАН. Уклав його каталог. З 1924 викладав у Київ. худ. ін-ті історію мистецтва, мистецтво Сходу, середньовіччя й Відродження (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 23.). Автор праць про Рафаеля, Дом’є та ін. 30 грудня 1945 заарештований. Помер у лікарні Лук’янівської в’язниці. Тв.: Каталог картин. К.: Музей мистецтв ВУАН, 1931. С. ІХ. Пор.: Гиляров (sic) С. Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 10.
Дж.: Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 80;
Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 33-34;
Крутенко Н. Сергій Гіляров // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 98-113;
Ханенківські читання: Матеріали науково-практичної конференції. Вип. 4. К., 2002. 120 с. 250 прим.
Глеваський (Гольдфарб) Сергій Костянтинович (8/20 березня 1881, Київ – 1938?), антиквар. Навчався в київ. 1 гімназії й петерб. Я.Г. Гуревича, закінчив юр. фак. СПб. ун-ту (1904). Служив у СПб. судовій палаті, секретарем кримінального департаменту. Ув’язнений 1918. З 1920 бл. 4 років працював у Губкописі. 1917 повернувся до Києва. З 1928 служив при Ґосторзі, завідував комісійною крамницею Торгсину в Києві. Об’їжджаючи багатші укр. музеї, відповідно до визначених сум відбирав з фондів та експозицій кращі речі для експорту. Серед картин, які втратила відтак Україна, твори Л.Кранаха, Ю.Робера та ін. Ув’язнений 1918, у грудні 1926, 14 березня 1930, 11 травня 1935, 1938. У зв’язку з його контактами з нім. консульством звинувачений у шпигунстві. З березня 1928 року служив при Ґосторзі. Докладно описав діяльність державних органів із грабування укр. музеїв. Звільнений 6 листопада без права проживання у 6 пунктах. Завідував комісійною крамницею “Торгсину” в Києві. Рішенням Трійки при Київському обласному управлінні НКВД УРСР від 20 вересня 1938 року за ст.ст. 54-6, 54-10 Карного Кодексу УРСР розстріляний. Мав коштовну збірку. Від Н.М.Ніколаєвської придбав знамениту шевченківську сепію “Байгуші” з автопортретом (Новопетрівське укріплення, 1853), що давніше належала Андрієві Козачковському (Шевченко Тарас. ПЗТ в 10 томах. Том 9. К., 1964. С. 23. № 32). 31 липня 1920 року Ф.Ернст, тоді інструктор київського сектора ВУКОПИС’у, зареєстрував у збірці Глеваського як найцінніші картини – “Кінський ярмарок” голандської школи XVII ст. та “Ранок” і “Вечір” фламандської школи XVII ст. (ДАКО. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 168-169 зв.). Др.: (1911) Ольга Данилівна Карпеко.
Тв.: Білокінь С. Зізнання С.Глеваського про грабування української культурної спадщини за більшовиків // Пам’ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109.
Дж.: Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] 1926. С. 46;
Акинша Конст. Печальная история «Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33;
Нестуля Олексій. Біля витоків державної системи охорони пам’яток. С. 161;
Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917– сер. 20-х рр. Ч. 1 (1995). С.101, 143;
Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 176;
Музей України (2006). С. 86, 128, 196.
Гордєєв. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;
Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.
Грабар (Grabar) Андрій Миколайович (26 червня / 7 липня 1896, Київ – 5 жовтня 1990, Париж), візантолог. Рід Г. походив з північної Чернігівщини і, здається, не пов’язаний з родом галицьких Грабарів.
Батько Микола Степанович (15 липня 1852, Погар Черніг. губ. – 5 липня 1924, Страсбурґ, Франція) голова Київ. окружного суду, голова департаменту Київ. судової палати, з поч. світової війни сенатор, потім вийшов на еміґрацію. Мати дочка генерала барона Притвіця, виросла в Петербурзі. Родина мешкала на Вел.-Житомирській, 4, навпроти Присутствених місць. Майбутній вчений закінчив київську гімназію з золотою медаллю. Університетський курс він почав у Києві та Петрограді (у Д.В.Айналова та Н.П.Кондакова), але залишив його буквально за кілька днів, як большевики захопили там владу. Тому доучуватись він вирушив до Одеси, де й склав випускні іспити 1919. Наприкінці січня 1920 виїхав до Болгарії, де працював у Софійському археологічному музеї, зібравши у світлинах звід монументальної спадщини країни.
Наприкінці 1922 виїхав до Франції. Майже 15 років викладав у Страсбурзькому університеті. 1946-66 проф. College de France. Праці про равеннські мозаїки, мистецтво східноєвропейського середньовіччя, візантійські скарби ризниці св. Марка у Венеції, творчі шляхи спільного мистецтва християнського Заходу та Сходу. Ф.Ернст прорецензував його працю 1915 “Фрески Апостольского придела Киево-Софийского собора” (Наше минуле. 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 224-227). Дійсний член паризької Academie des Inscriptions et des Belles Lettres (1955) і член-кореспондент багатьох національних академій, а також доктор honoris causa університетів Старого й Нового світу.
Брат – фундатор фр. імунології Пьотр Ніколайович (10 серпня чи 10 вересня 1898, Київ – 26 січня 1986, Париж), одруж. з Ніною Ніколаєвною Івановою (1899 – 1974, Париж; Романов А.А. На чужих погостах: Некрополь Русского Зарубежья. М.: Эллис Лак, 2003. С. 68). Др. д-р медицини Юлія Ніколаєвна Іванова (+ 14 вересня 1977, Булонь-92, р-н Парижа). Діти: Олег і Миколай. Перший із них 26 серпня 1995 писав мені: “Я востоковед и историк искусств, не имею никаких отношений с эмиграцией и считаю себя французским ученым русского и украинского происхождения, живущим в Америке”. Залишив акварелі й рисунки.
Дж.: Нова рада. 1918. 13 вересня. № 163. С. 4. Шп. 2;
Дорошенко Дмитро Іванович (8 квітня 1882, Вільно – 19 березня 1951, Мюнхен). Історія України 1917-1923 рр. Том П. Ужгород, 1930. С. 367;
Лосский Б.Н. Памяти Андрея Грабара // Вспомогательные исторические дисциплины. [Том] ХХІІІ. Лгр.: Наука, ЛО, 1991. С. 311-314 (спершу – Русская мысль. 1990. 9 ноября. № 3853);
Dagron Gilbert. Andre Grabar // Annuaire du College de France 1990-1991: Necrologie. Paris, 91-e annee. P. 91-94;
Maguire Henry. Andre Grabar // Dumbarton Oaks Papers. # 45. 1991. P. xiii-xv;
Toubert Helene. Andre Grabar // Revue de l’Art. Paris, 1992. P. 96-97;
Незабытые могилы;
Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. Вадим Никитич Чуваков (28 серпня 1931 — 21 січня 2004). Том 2: Г – З. Москва: Пашков дом, 1999. С. 203. Російські еміґранти писали його прізвище без м’якого знака.
Граніт Яків К. – співробітник Історичного музею. Член партії з 1918, кол. чекіст. А.Костюченко написав на нього дві заяви. У листопаді 1932, випивши, Граніт зайшов до Юхима Охтирка, зняв зі стіни листівку з портретом Сталіна й порвав її. Показавши на портрет Леніна, мовив: “Перед этим я преклоняюсь”. Будучи аспірантом, очолював парторганізацію музеїв м.Києва. Восени 1932 під час прийому до аспірантури Історичного музею Н.Кордиш і Галущенка був представником від парткомітету (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк.19, 35-37, 75). 6 квітня 1933 року Ернст записав у щоденнику: “До 7-ої год. засідання, відкриті партзбори, присвячені виключенню з партії Граніта, критиці і самокритиці роботи Музею” (Щоденник Ф.Ернста,1925-33 // ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 112 зв.).
Дж.: Акуленко В.І. Охорона пам’яток. С.141;
Верба І.В. Олександр Оглоблин – архівіст та археограф // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 1. Дніпропетровськ, 1997. С. 250;
Його ж. Олександр Оглоблин: Життя і праця в Україні. К., 1999. С. 357.
Греч А. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 82
Гріненко (Гриненко) І.Х. Науковий співробітник Гуртка аматорів світознавства і краєзнавства при Хорольському науковому музеї. – дж.: Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 34.
Грінченко Володимир Автономович (15 липня 1900, с. Мохурівка Диканського пов. Полтавської губ. – 19 квітня 1948, Полтава) – археолог, музейник. Працював лаборантом археологічного відділу в Центральному пролетарському музеї Полтавщини. З 1925 навчався у Катеринославському ІНО (Ін-ті нар. освіти), паралельно брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом з Д.Яворницьким, М.Міллером, М.Макаренком та М.Рудинським. Одержавши диплом про вищу освіту, вступив до аспірантури при Інституті матеріальної культури. Завідував відділом рабовласницького суспільства Харківського історичного музею. З 1936 завідував відділом рабовласницького суспільства Центрального історичного музею в Києві. Вчений секретар, спочатку був звільнений, а з лютого 1937 став в.о. директора музею (Вескер А. Хаос в музеях // Комуніст. 1937. 3 березня. № 51 (5926). С. 4). Стан музею було піддано критиці в партійній пресі (Баумштейн В. Кладовище історичних цінностей // Комуніст. 1937. 5 серпня. № 179 (5454). С. 4; Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва. С. 3). Звільнений 5 жовтня 1937. А.Гріншпон писав: “Унаслідок шкідництва український історичний музей приведено до розвалу. Директор музею Грінченко та його “адьютант” – науковий працівник [Трохим] Тесля зробили все, щоб розвалити цей важливий заклад” (Гріншпон А. Вороги в музеях // Комсомолець України. 1937. 9 вересня. № 207 (3579). С. 3). 18 квітня 1938 заарештований. Працював на лісоповалі у Красноярському краї. Під час вантажних робіт зламав ключицю. До України повернувся 1947. Архів (?) – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 11 – 11 од.зб.).
Дж.: Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 65, 103, 162;
Нестуля О.О. Сплюндрована доля // Репресоване краєзнавство. С. 204-209;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 140.