Б

Сергій Білокінь

Бабенко Василь Олексійович (9 квітня 1878, м. Вовчанськ Харків. губ. – 1955). Археолог, етнограф. Завідувач Вовчанського округового музею.

тв.: Археология Украинской ССР: Библиогр. указатель, 1918-1980 (1989). Пок.;

Розповсюдження стародавньої салтівської та схожих до неї культур в межах Східної Європи. Х., 1926. 15 с.

дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 18;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 277;

Захаров А.А. К 35-летию научной и просветительной деятельности В.А.Бабенко // Антропологический журнал. 1932. № 2. С. 181;

Пастернак Яр. Археологія України (1961). С. 23, 509;

Міллер М. Доля українських археологів (1962). С. 121;

Кадєєв В.І. Український краєзнавець і археолог В.О.Бабенко // УІЖ. 1967. № 12. С, 104;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 2 (1995). С. 161.

Багрій Назарій Олексійович (1895, м. Крицеве, згодом Шепетівського району – не раніше 20 листопада 1937) – музейний працівник. Директор Музейного містечка після Л.Калениченка. Арештований 12 червня 1937 разом з І.М.Скуленком. Рішенням трійки КОУ НКВД від 20 листопада 1937 розстріляний (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 32754 ФП / кор. 259. Арк. 5, 9, 37).

Тв.: Багрій Н.А. Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів // Колишня Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів. [К.,] 1935. С. 8-11.

Базилевич Василь Митрофанович (31 грудня 1892 / 12 січня 1893, Київ – грудень 1942, Таганрог) – історик, літературознавець. Походив із старого купецького роду, син мирового судді. Через матір (+ квітень 1935) споріднений з родом Личкових. Закінчив І київську гімназію (1910) та іст.-філол. факультет Університету Св.Володимира (1915), де навчався у М.В.Довнар-Запольського. Брав участь в Іст.-етногр. гуртку, був бібліотекарем іст.-філол. семінару. Друкуватись почав раніше за своїх товаришів (зб. “Молодые побеги”. Вып. 1-2. 1906-11), вміщував хронікальні замітки у газ. “Киевлянин”. Брав участь у нездійсненому проекті М.В.Довнар-Запольського “Памятники по международно-правовой истории Украины, 1648-1918” (6 вип. – текст, коментарій і карти). 1919 разом з С.І.Масловим створив при іст.-філол. факультеті Музей війни і революції (фонди перейшли до Істпарту). Викладав у київ. Археологічному ін-ті (курси генеалогії, геральдики та сфрагістики, 1918-23; опубліковано „Из лекций по геральдике. К., 1923”), на Всеукр. музейних курсах (курси палеографії, епіграфіки, хронології, сфрагістики, геральдики й нумізматики, 1933-34). Секретар Іст. т-ва Нестора-літописця (після С.І.Маслова) та київської краєвої комісії з охорони пам’яток старовини Наркомосу. Під керівництвом Д.Багалія працював у ВУАН над історією декабристів в Україні, узяв участь у збірниках “Декабристи на Україні” (кн. І-ІІ. 1926-30) та “Рух декабристів” (1926).

Лишив праці з різних питань києвознавства, про Пушкіна, Грибоєдова, Гете. Працював у Комісії соціально-економічної історії України та Комісії Біографічного словника ВУАН. Виявив документи про перебування в Україні Бальзака (Життя й революція. 1933. № 1). Опублікував мемуари Й.Руліковського (Воспоминания и рассказы деятелей тайных обществ 1820-х годов. Т. 2. М., 1933). Зібрав бібліографічні матеріали про зв’язки Гоголя з укр. літературою, що лягли в основу публікації Л.М.Добровольського та В.М.Лаврова (Н.В.Гоголь. Материалы и исследования. Т. 1. М.; Л., 1936). Узяв участь у підготовці багатотомної збірки праць Д.Багалія. По лінії київського Дому вчених як член його екскурсійної комісії керував численними екскурсіями до Межигір’я, Кирилівської церкви, на Звіринець, Поділ, для огляду фресок Софійського собору. Ідеаліст, глибоко віруюча людина, вирізнявся на тлі тодішньої дійсності. Зазнав кілька арештів – 1923 (у зв’язку з процесом “Центру дій”, двічі), 1932, 1935 (засланий до Іркутського концтабору). Під час арешту 1935 було вилучено його коштовну бібліотеку (він нагромадив зокрема велику збірку київських газет 1917-22) й книжку протоколів Іст. т-ва Нестора-літописця за останні 14 років його існування. Був засланий до Біробіджанської республіки (звільнений 1940). У зв’язку з забороною повернутись до Києва оселився у Таганрозі, де одержав посаду завідувача музею. Встиг опублікувати кілька праць з місцевого краєзнавства. Після доносу розстріляний гестапо за спробу перешкодити вивезенню музейних коштовностей до Німеччини. Рештки архіву Б. зберігаються у ЦДІАК України (Ф. 833).

Дж.: ЕУ. Т.1. 1955. С.82;

EU. Vol. 5. Р.189;

Столетие Киевской Первой гимназии. Том. І. К., 1911. С. 308;

Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // Збірник на пошану українських учених. С. 34-35 (= ЗНТШ. Т. CLXXIII);

Білокінь С. Подвиг науковця // Прапор комунізму. К., 1987. 19 серп. № 191;

Його ж. Подвиг Базилевича // Таганрогская правда. 1987. 12 ноября. № 216;

Казьмирчук Григорій Дмитрович (нар. 9 травня 1944, с. Кальник Іллінецького р-ну Вінницьк. обл.), Сілкін А.В. В.М.Базилевич і зародження краєзнавчого напрямку в українському декабристознавстві 1920-х рр. // VІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність”. Ч.І. К., 1995. С. 37-39;

Платонов О. Терновый венец России: История Русского народа в ХХ веке. Т. І (1907). С. 130;

Матяш Ірина. Матяш І. В.М.Базилевич // Українські архівісти. Вип.І. К., 1999. С.29-32;

Її ж. Василь Базилевич: грані таланту й трагізм долі // Київська старовина. 2000. № 4 (334). С. 123-134;

Видатні діячі науки і культури Києва (2005). С. 56-63 (С.Панькова);

Вербовий Олексій. Життєвий шлях українського декабристознавця Василя Митрофановича Базилевича // Декабристи в Україні: Дослідж. й мат. К., 2007. С. 111-143;

Казьмирчук Григорій. Історія руху декабристів у вивченні професора Київського університету Василя Базилевича // Там само. С. 4-23.

Балицький Павло Олександрович (7 березня 1881, с. Вербка Ковельського пов. Вол. губ. – 1938), історик мистецтва, книги й ґравюри. Закінчив СПб. університет (1911), де разом з К.Широцьким, Г.Голоскевичем та В.Ярошенком входив до «гуртка українознавства» (Мазепа Ісаак. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. [Вип.] ІІІ. Б.м.: Прометей, [1951?] С. 133). Викладач Стрітенського парафіяльного училища. Член укр. т-ва «Джерело» та громади ТУП’у. Наприкінці 1911 організував «Українську книгарню і базар» (спершу на 3 лінії Васільєвського острова, за два роки в наріжному будинку Большого проспекту на Петерб. стороні), де прикажчиком був Клим Поліщук. Навчався в Археологічному інституті (1911-12). Провадив вид-во для дітей (випустило, м.ін., серію «Мальованих казочок»). Фундатор вид. т-ва «Друкарь». Снятинський комісар Тимчасового уряду (Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 67, 69-70, 122-123, 215; Ч. 3. Варшава, 1934. С. 194-197, 200, 382). З 17 травня 1920 пом. завідуючого відділом друку й преси Київщини (Громадське слово. 1920. 19 травня. № 9. С. 4).

До травня 1923 управитель друкарні ВУАН. Викладач Київ. худ. ін-ту. Автор статей про книжкові раритети у «Бібліологічних вістях». Мешкав на Осіївській вул., 21, помешк. 1. Ув'язнений 15 вересня 1929. Постанова про звільнення з-під варти 15 січня 1930 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 2, 89). В акті Комісії для обстеження Всеукраїнського музейного містечка від 27 червня 1933 (підписали голова Федір Козубовський та члени Михайло Криворотченко, Лука Калениченко та Драклер) зазначено, що він завідував фондом друку, вважався науковим робітником 1 категорії: «[…] фахівець добрий. […] До роботи ставиться байдуже. Всю роботу запустив і майже не веде її. Політично ворожа людина. З роботи потрібно усунути» (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 45). 7 жовтня 1938 його справа пройшла через трійку при КОУ НКВД УРСР. Розстріляний (Абраменко Леонід Михайлович. Київ: Жертви репресій. Том 2. К.: В.Карпенко, 1999. С. 30;

Роженко Микола Маркович. Сосни Биківні свідчать. Кн. 2. К., 2001. С. 60).

Тв.: Спогади про Нарбута (Бібліологічні вісті. 1926. № 3. С. 52-57);

Етюди з історії української книги (Життя й революція. 1927. №№ 7/8, 9; 1928. №№ 2, 12; 1929. № 5; 1930. № 6);

Путеводитель по Днепру и его притокам (К., 1928), статті про книжкові раритети у «Бібліологічних вістях». Дж.: Гермайзе Осип. Матеріяли до історії українського руху за світової війни // Укр. археогр. збірник. Том І. К., 1926. С. 346.

Берладіна. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;

Последний букет (1930). С. 53.

Берченко. – Холостенко Е. «Музейные» искусствоведы Украины (1930). С. 86;

Холостенко Е. Последний букет (1930). С. 53.

Бистрицький Михайло Самсонович (1885 – ?) – антиквар. За документами, народився у Михальчиній слободі Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. Насправді народився в Одесі, син єврея-музиканта. З осені 1918 до 1922 працював в антикварній крамниці Андрушкова в Одесі. 1922 переїхав до Києва, до 1925 працював в антикварних крамницях Добрянського (вул. Свердлова, 26) та Павловського (вул. Свердлова, 2). 1925 перейшов до київського ломбарду з організації та експертизи, завідував комісійним відділом. 1926 завідував музеєм кустарно-промислової виставки. 1927 через біржу влаштувався на роботу реставратора картин для музеїв. У 1928-29 працював у Ґосторзі працював роз'їзним аґентом із закупівлі антикваріату для експорту. З травня 1930 до першого арешту – спеціаліст-антиквар крамниці “Інтурист”. Ув'язнений 7 березня 1931 (звільнений 26 червня 1931) та 20 травня 1935 (відправлений до Карлаґу). Його брати – Петро Самсонович (нар. 1881) одержав 5 років ИТЛ, Іван Самсонович (нар. 1883) – 3 роки ИТЛ.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47657 ФП / кор. 840. Арк. 9 зв.;

Одесский мартиролог. Том 1. Одесса: ОКФА, 1997. С. 87.

Білоцерківська Катерина Іллівна (16 вересня 1893 (1894?), СПб. – 4 (6?) червня 1973, Київ) – мистецтвознавець. Дочка спадкового почесного громадянина Іллі Гавриловича Б., православна. 1900 у зв’язку з переведенням Управління Півд.-Зах. залізниць, де служив батько, родина переїхала до Києва. Закінчила Фундуклеївську гімназію та іст.-філ. відділ київських ВЖК (1918). Навчалась в Археологічному ін-ті. З 1925 член гуртка при катедрі мистецтвознавства ВУАН, потім аспірантка катедри. З 1930 працювала у відділі письма й друку Всеукр. музейного містечка. У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як лектор-доцент зі ставкою 250 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників. С. 50).

Розвідку Б-ої “Найстаріші фаянсово-порцелянові заводи на Україні” надруковано у виданні “Хроніка археології та мистецтва” (Ч. 4-5. К., 1933). На жаль, тираж цього видання було знищено. Досі жодного його примірника не виявлено. Праця К.Білоцерківської відома з критичної рецензії на журнал: Мовчанівський Т.[еодосій]. Рец.: Хроніка археології та мистецтва. Ч. 4-5. К., 1933 // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури / Всеукраїнська Академія наук. Кн. 1. К., 1934. С. 206-208. У свою чергу, “Наукові записки” ІІМК’у були також знищені. На момент підготовки покажчика “Видання Академії наук УРСР, 1919-1967: Суспільні науки: Бібліогр. покажчик” (К.: Наукова думка, 1969) перших двох номерів “Наукових записок” не було навіть у спецфонді ЦНБ АН УРСР. Зберігаються у моїй збірці (Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 591-592). 2 серпня 1933 звільнена.

Крім робіт не за фахом, працювала бібліотекарем в Інженерно-будівельному ін-ті (1940-41). З 15 листопада 1945 року Білоцерківська працювала вченим секретарем фундаментальної бібліотеки Львівського університету, 20 квітня 1946 переведена на посаду головного бібліографа. Здобула повагу в колективі, одержала три подяки (1 травня 1946, 8 березня 1947 та 8 березня 1948). Це вона рекомендувала мене великому бібліографові Ф.П.Максименкові, у той момент заступникові директора книгозбірні, і це була серйозна рекомендація. Федір Пилипович став моїм вчителем, і я багато чим йому завдячую. 20 липня 1948 року Катерину Іллівну звільнили з роботи – начебто за власним бажанням, у зв’язку з хворобою сестри, що мешкала у Києві, а насправді через те, що у її знайомої, колишньої фольксдойче, під час трусу виявили заборонену книжку, котру дала їй, як з’ясувалось на слідстві, К.І. Переїхала до Києва. Разом з В.Г.Левицькою (сестрою архітектора Заболотного) написала монографію про фрескові орнаменти Софійського собору. Як мистецтвознавець 1957 та 1959 працювала на розкопках городища й могильника в Золотій Балці, які проводила її подруга М.І.Вязьмітіна. Заповнювала картки в Софійському заповіднику. Останні роки життя мешкала в старому одноповерховому будиночку на Полтавськiй вулицi, 11, пом. 2, де мала більшу й, як пригадується, зовсім маленьку кімнату (писала 2 січня 1966 року – «большие 2 комнаты»). Разом з нею мешкала подруга Н.С.Венгженівська.

Катерину Іллівну мені випало знати добре. Вона залишила по собі зворушливі й світлі спогади як привітна, дуже доброзичлива людина, винятково скромна. Добре характеризує її початок листа до Ф.П. від 15 лютого 1961 року: «С удовольствием, бегом взялась исполнить Вашу просьбу (благодарю случай, что и мне пришлось чем-то Вам услужить!), которую Вы адресовали Марии Алексеевне [Новицкой]! Она больна, не выходит, и я, вместо неё, делала розыски». Зберегла папери подруги – мистецтвознавця Єлиз.Левитської. Скромна, винятково доброзичлива людина. Похована на Звіринецькому кладовищі поруч із подругою Н.С.Венгженовською, кол. лектором ВМГ. Фото: Віра. Bayonne, NJ, USA. 2003. Квітень-червень. Ч. 2 (110). С. 19.

Біляшівський (Біляшевський) Микола Федотович (Тодотович; 12/24 жовтня 1867, Умань Київ. губ. – 26 квітня 1926, Київ). Українознавець широкого профілю, наук. і гром. дiяч, акад. УАН (з 31 травня 1919). Закінчив 2 Київ. гімназію (1885) та Новорос. ун-т (1891, спершу навчався в Київському та Московському).

Один з найактивніших співробітників (1888-1902), член редколегії (з 1889) «Киевской старины». Автор бл. 80 публікацій з джерелознавчих питань українознавства. 1899 започаткував відділ «Археологическая летопись Южной России», який згодом перетворився на перший в Україні археологічний часопис (1903-05), де вмістив бл. 300 нотаток (ЗІФВ УАН. Кн. ІХ. 1926. С. 10). Бібліотекар Київ. політехн. ін-ту (з 1897). Дир. (1902 – 1 грудня 1923) Київ. міськ. худ.-пром. Музею (НБУ. ІР. Ф. 31. № 405; дякую Миколі М.Біляшівському за вказівку на це джерело). Депутат 1 Держ. Думи (1906), належав до Укр. парлам. клубу.. Під час Першої світової війни уповноваж. від Спб. АН для охорони пам’яток культури в Галичині та Буковині. Член Центр. Ради (1917). Представник Київ. губернiї, обраний на Укр. нац. конгресi. Належав до УПСР. Дійсн. член Всеукр. археол. к-ту (з 1917). Голова Центр. Комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва на Україні (1917-21). Заст. голови Софійської комісії (1919-23). 2 квітня 1920 писав К.Мощенкові: “Важко мені, знесилив в боротьбі з життям, тяжко на душі, болить увесь час серце. Ледве, ледве перезімували в страшній вохкості, в чаду, в холоді, в одній хатині-погребі: Музей – низ його, зацвів, поріс мохом” (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 10). Як стверджував Мощенко, “[…] М.Т. було усунено невідомо ким і з якої причини, і він одійшов від керування музеєм, в який він вклав усю душу, всі сили, усе життя” (Там само). У 1924-26 очолював Всеукр. археол. комiтет. Дійсний член НТШ у Львові, УНТ у Києві, Іст. т-ва Нестора-літописця, Московського археол. т-ва тощо.

Дж.: Багалій Д. Записка про наукові праці М.Т.Біляшівського // ЗІФВ УАН. Кн. ІХ. 1926. С. 1-10;

Винницький А. Микола Федотович Біляшівський // Глобус. 1926. № 9. С. 193;

Грушевський М. Академік Микола Федотович Біляшівський // Україна. 1926. Кн. 2/3. С. 237-239;

Мощенко Кость. Академик Микола Біляшівський як музейний робітник // Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 1-12;

Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке на фронте искусствознания и археологии // Книга и пролетарская революция. 1933. № 4-5. С. 29;

Дорошенко Дм. Вол. Антонович (1942). С. 150, 163;

Бахмат К. П. 100 років з дня народження відомого археолога та етнографа М.Ф.Біляшівського // УІЖ. 1967. № 10. С. 112-113;

Біляшівський М.Ф. // Історія Академії наук Української РСР. К., 1967. Кн. 2. С. 192-193;

Кілієвич С.Р. Академік М.Ф.Біляшівський – засновник Державного історичного музею УРСР // Архіви України. 1967. № 6. С. 21-26;

Бевзо О.А., Юрченко А.В. Сесія, присвячена 100-річчю з дня народження академіка М.Ф.Біляшівського // УІЖ. 1968. № 1. С. 158-160;

Бахмат К. П. До століття з дня народження М.Ф.Біляшівського // Археологія. Т. 22. 1969. С. 241-245;

Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 36, 56, 65, 104, 141;

Наумова Надія. М.Ф.Біляшівський і спадщина Т.Г.Шевченка // Образотворче мистецтво. 1991. Ч. 2. С. 18-20;

Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріали. К.: Наукова думка, 1993. С. 18, 199, 224, 228, 239, 240, 244, 256, 261, 297, 301, 303, 335, 360, 371, 373, 381, 392-394, 441, 442, 448, 450, 453, 463, 464, 466, 467, 475, 479, 481, 500;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, 1917 – сер. 20-х рр. Ч. 1 (1995). С. 8, 17, 19, 20, 21, 24, 25, 26, 27, 28, 30, 32, 34, 37, 42, 44, 46, 49, 51, 72, 104, 115, 181, 216, 256; Ч. 2 (1995). С. 5;

УЦРада (1996-97). Т. І. С. 20, 55, 56, 58, 94, 213; Т. ІІ. № 53;

Єфремов С. Щоденники (1997). С. 219, 366, 367, 386, 470, 513;

Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 35, 116, 205, 233, 237, 238, 361, 439, 559, 576, 579, 580;

… 1929-1933. С. 156;

Тарахан-Береза З. Святиня (1998). С. 16, 17, 19, 25, 29, 32, 178, 204, 205, 238, 245, 256, 257, 260, 326, 364, 393, 462, 463, 315, 316;

Кілієвич С.Р. Академік М.Ф.Біляшівський – перший директор Національного музею історії України // Музей на рубежі епох: Минуле, сьогодення, перспективи. К., 1999. С. 19-21;

Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 5, 12, 15, 16, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 28, 31, 32, 33, 36, 42, 43, 44, 49, 60, 61;

Дідух Людмила. Участь М.Ф.Біляшівського у підготовці І Всеросійського з’їзду музейних діячів // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани (2003). С. 79-80;

Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 244, 246, 247, 248, 272;

Палієнко Марина. «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). К.: Темпора, 2005. С. 198-200;

Рудий Гр. Преса України 1917-1920 рр. (2005). С. 156, 173, 296-297, 299, 304, 309;

Данилейко В. Думки (2006). С. 261;

Зайцева З. Укр. наук. рух (2006). С. 45, 52, 66, 107, 136, 172, 182, 215, 223;

Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (2006). С. 217, 459, 553;

Білокінь С. Музей України (2006). С. 51, 66, 67, 71, 77, 78, 86, 88, 124, 125, 138, 140, 188, 240;

ІІ Собор УАПЦ 1927 року (2007). С. 475.

Бойчук Тимко. – Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 31

Бондар Іван Васильович (13/26 листопада 1901, Бориспіль – 6 вересня 1984, Київ) – музейний працівник. Походив з бідняцької родини. 1921-26 навчався в КІНО. Близько трьох років жив в одній кімнаті з Сергієм Жигалком (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50008 ФП. Арк. 12), котрий ішов в одній справі з Мик. Зеровим. Працював 1925-27 у семінарі вищого типу з історії України при КІНО під кер. проф. Ол.Оглоблина, зробив дві доповіді з історії України часів “Континентальної системи” та збирав матеріал для теми “Укр. промисловий ринок за передреформної доби”. 1927-29 працював в архівному семінарі при Київ. Центр. іст. архіві теж під кер. Оглоблина. У 1931-32 аспірант Всеукр. іст. музею. З грудня 1933 до 1935 І.Бондар завідував відділом феодалізму іст. музею. У зв’язку з його закриттям 20 грудня 1935 Бондар уже – науковий співробітник Центр. іст. музею (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 84-85), потім його директор.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 142;

Верба Ігор. Науково-педагогічна діяльність Олександра Оглоблина, 1920-і роки // Архівознавство;

Археографія;

Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. Вип. 3. К., 2001. С. 401, 403, 407, 409, 416, 419;

Суховарова-Жорнова Олена Борисівна. Географія походження та придбання портретів Національного музею історії України // Історико-географічні дослідження в Україні: Збірка наукових праць. Число 5. К., 2001. С. 254;

Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 17. Копії з кількох документів Б. одержано від його дочки О.І.Селіваненко, за що висловлюю їй щиру вдячність.

Бочков Дмитро Опанасович. Останній член Чернігівської губернської вченої архівної комісії. Зібрав матеріали до Біографічного словника чернігівців. Архів: Державний архів Чернігівської обл. Ф. р-8860.

тв.: Интересный случай находки древнеримской монеты // Краткие сообщения Института археологии АН УРСР. 1955. Вып. 5. С. 84-85.

дж.: Клименко Тет. З історії розвитку архівної справи на Черкащині // Студії з архівної справи та документознавства. Т. 10. К, 2003. С. 9;

Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 173, 215.

Брілінґ Ґустав Вольдемарович (21 лютого 1867, м. Борісов Мінської губ. — не раніше 1940). Історик мистецтва, фахівець із музейної справи, етнограф. Завідувач Вінницького історико-побутового музею. Адреса: Вінниця, вул. Сінна, 8.

дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 46;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 256;

Міллер М. Доля українських археологів (1962). С. 123;

Кот С.І. Дослідник подільської старовини // Репресоване краєзнавство (1991). С. 191-198;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 1 (1995). С. 166, 185, 268, 269; Ч. 2 (1995). С. 161;

Музей України (2006). С. 213.