А

Сергій Білокінь

Адабаш Михайло Олексійович (1864-1927). Колекціонер, генерал, жив у Петербурзі, де очолював військово-цензурну комісію (1917). У його збірці Василь Щавинський відзначав парні пейзажі з побутовими сценами Антоні Міроу (1570-1653), а також картину “Ваза з квітами” Жана Баттіста Монуайє (1637-1699), кращого у Франції ХVІІ ст. майстра декоративних квітів і плодів (Щавинский В. Выставка “Искусство союзных народов” // Старые годы. 1915. Январь-февраль. С. 81, 87). Що ж до книгозбірні (понад 10 тис. томів), то тут було багато винятково рідкісних видань із “Россіки” та мистецтва. Першу спробу ліквідувати свою збірку Адабаш зробив задовго до революції, коли 4-12 грудня 1907 2-й аукціонний зал у Петербурзі провів аукціон його речей (Об аукционах и продажах // Старые годы. 1908. Январь. С. 47). Коли ж відбувся жовтневий переворот, він сам продавав книжки, щоб вижити, а потім решту розпродала його удова. – Дж.: Музей України (2006). С. 53, 55, 122.

Адольф Густав Артурович (1901 — 19 жовтня 1940). Мистецтвознавець. Закінчив 1925 Київ. ІНО. Від 1926 працював у ВІМ. 27 лютого 1926 Президія Укрголовнауки затвердила його секретарем київської краєвої інспектури по охороні пам’яток матеріальної культури (з 5 липня 1927 – Василь Базилевич). Автор статей із питань укр. образотворчого мист-ва: “Сучасні українські скульптори” (Авангард. 1930. № 2), про творчість А.Бурделя, М.Епштейна, М.Гельмана (усі — 1930), М.Пимоненка (1938), В.Заузе (1939). – Дж.: Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні, кін. 20-х – 1941 рр. Ч. 1 (1995). С. 242; Ч. 2 (1995). С. 99;

Музей України (2006). С. 235.

Александрович Юрій Семенович (1 квітня 1884, с. Степашки Гайсин. пов. Под. губ. — ?). Етнограф. Фахівець з економіки, дрібної кустарної промисловості. Завідувач Музею кустарної промисловості при Київському сільсько-господарському музеї. Адреса: Київ, Чехівський пров., 6, пом. 12. – дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. VІ (1928). С. 516;

Наукові установи та організації УСРР (1930). С. 263;

Нестуля О.О. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 1 (1995). С. 57, 124, 125;

Музей України (2006). С. 201.

Алешo Олександр Гаврилович (9 лютого 1890, с. Грушки Балтського пов. Подільськ. губ. – 4 квітня 1922, Київ). Антрополог та етнограф. Дж.: Кабінет Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка // Бюлетень Кабінету Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка. 1925. Ч. 1. С. 6;

Носів А. О.Г.Алешо // Вісник с.-г. науки. Том І. Вип. 1. К., 1922. С. 40;

Борисенко В.К., Франко О.О. Народознавчі студії О.Г.Алеші // Народна творчість та етнографія. 1990. № 4. С. 20-23;

Золоті імена Україною: Народжені Україною: Меморіальний альманах. Том І: А-К. К., 2002. С. 58-59. У прізвищі наголос на останньому складі (Архів СБУ. № 67098 ФП. № 101 Г.Холодного. Арк. 84).

Антонович (Antonowytsch) Дмитро Володимирович (псевдоніми й криптоніми: Муха, Войнаровський, Северин Войнилович, Подорожний, Шельменко, Д.А., С.В.;

2/14 листопада 1877, Київ – 12 жовтня 1945, Прага) – укр. вчений-енциклопедист, театрознавець і мистецтвознавець, громадсько-політ. діяч. Син укр. iсторика В.Б.Антоновича, керівника Старої громади, професора Ун-ту Св.Володимира В.Антоновича, чоловік художниці К.Серебрякової, батько істориків Михайла і Марка Антоновичів. +У 1890-х організував кілька театр. труп. Разом з М.Русовим, Л.Мацієвичем, Ю.Коллардом та ін. 29 січня 1900 заснував у Харкові Рев. укр. партію. Після розколу партії 1905 став одним із лідерів УСДРП. Видав кілька політ. брошур соц. напрямку – “Дядько Дмитро” (Львів, 1900), “Власна земля” (К., 1902), “Страйк чи бойкот” (“після В.Будзиновського”; К., 1902), “Доля працюючого люду” (Чернівці, 1903). Редагував журнали “Гасло” (Чернівці, 1902-03), “Селянин” (Чернівці, 1903), “Праця” (усі три – місячники РУП; Львів, 1904-05) та газ. “Воля” (Харків, 1905). + Навчався в Ун-ті Св.Володимира та Харківському ун-ті (не закінчив).

З 1906 виїхав за кордон. Вивчав історію італійського мистецтва та його зв’язки з Україною. З 1912 викладав історію костюму й стилів у драматичній школі М.Лисенка. Вперше в науці поставив питання про естетичне виховання Шевченка. Звернув увагу на паралельність образного мислення Ш. в малярстві й поезії («Катерина» // Сяйво. 1914. № 2. С. 54-56). Прокоментував 24 шевченківських начерків і малюнків (Дзвін. 1914. № 2. С. 184-186; Сяйво. 1914. № 2. С. 68-70). Прорецензував ілюстрації до «Кобзаря» у виданнях В.Яковенка, «Часу» та «Благотворит. об-ва издания общеполезн. и дешев. книг» (Сяйво. 1914. № 2. С. 66-67). Брав участь у дискусіях з приводу спорудження пам’ятника Т.Шевченкові в Києві, окремо виступив з приводу четвертого іменного конкурсу (Сяйво. 1914. № 2. С. 62-64). Прорецензував другий випуск альбома шевченківських малюнків, що вийшли за доглядом В.Мате (1914). Виступав також як театральний критик, автор статей про М.Бурачека, М.Ге, М.Паращука, репортажів про мистецькі виставки в Києві й Полтаві (у журн. “Киевская старина”, “Сяйво”, ЛНВ, “Дзвін”, “Промінь”, газетах “Рада”, “Театральні вісті”, “Робітнича газета”; всі – у Києві). + У перiод першої свiтової вiйни — уповноважений Всерос. земського союзу.

Один з організаторів Центр. Ради (7 березня 1917 обраний заст. голови, потім ген. секретар морських справ. У жовтнi 1917 за дорученням ЦР вiв переговори з командуванням Чорноморського флоту про українiзацiю флоту. В листопадi призначений на емiсара до Одеси. У жовтнi 1917 за дорученням ЦР вiв переговори з командуванням Чорноморського флоту про українiзацiю флоту. В листопадi призначений на емiсара до Одеси. З 21 листопада 1917 ген. секретар (мiнiстр) морських справ. У січні 1918 міністр морських справ в уряді В.Голубовича). Перешкодив задумові формувати ЦР на основі ТУП. 15 березня від Центр. Ради був делегований до Київ. губ. ради об’єднаних гром. організацій. Редагував орган УСДП “Воля” (К., 1917). З вересня (жовтня?) 1917 товариш голови Київської міської думи. У липнi 1918 призначений на ген. консула Укр. Держави в Швецiї. Член делегації Укр. нац. союзу на переговорах з країнами Антанти у Яссах (17-23 листопада 1918). За Директорії дипломатичний представник УНР у Римі.+Один з фундаторів Укр. держ. Академії мистецтв (1917). У 1917-19 був членом (разом з Л.Курбасом, І.Мар’яненком, В.Кричевським, М.Вороним, М.Бурачеком, Л.Старицькою-Черняхівською) Комітету Укр. нац. театру, з ініціативи якого в Києві відкрилися Національний зразковий театр (1917-18), Держ. драматичний театр (1918), Держ. народний театр (1918-22), Залізничні театри (1918-19).

З 1919 на еміґрації (з 1922 у Празі). Один з фундаторiв, ректор i проф. Укр. вiльного ун-ту у Вiднi та Празi, куди переїхав улітку 1921. Уклав один з перших курсів історії укр. мистецтва від найдавніших часів до ХХ ст. «Скорочений курс історії українського мистецтва» (Прага, 1923), в якому розглянув творчість Шевченка як епігона класичного стилю в малярстві. Ствердив, що його малярські праці були не ілюстраціями, а доповненнями до його творів поетичних. Якщо Ш. на словах не любив пейзажу і без людських постатей вважав пейзаж мертвим, то насправді саме його пейзажі повні життя й поетичного натхнення. Якщо на словах Ш. пристрасний приклонник академіста Брюллова, то в малярстві він зробив поворот до романтизму. Ш. задокументував старе укр. будівництво, особливо дерев’яні церкви, які на словах ніби зневажав. Виводячи як соціаліст мистецтво з економ. базису, А. бачив Шевченків трагізм у тому, що його поетичні твори доходили свого найбільшого напруження в боротьбі проти кріпацтва, а як маляр він ніби базувався на мистецтві тієї доби. Автор монографії “Триста років українського театру, 1619-1919” (Прага, 1925), статей і досліджень з укр. драм. мистецтва, де подав відомості про театральне життя України передреволюційного десятиріччя та перших років революції, а також циклу статей з історії укр. архітектури.

Опублікував низку праць, присвячених творчості укр. мистців (О.Мурашко, Д.Безперчий, Т.Бойчук, Ян Станіславський, В.Лепикаш, 1925-32). Автор численних шевченкознавчих статей та фундаментальної синтетичної монографії “Шевченко як маляр”, що увійшла до 12 тому повної збірки творів Шевченка (так зв. Варшавське вид.; ред. П.Зайцев, Варшава-Львів, 1937; перевид. в 11 томі його другого вид. – Чікаґо, 1963). Організатор, один з авторів і редактор збірника лекцій для студентів Укр. технічно-господарчого ін-ту в Подєбрадах “Українська культура” (Подєбради, 1934, 1940; Реґенсбурґ-Берхтесґаден, 1947; Мюнхен, 1988; К., 1993, в опрацюванні В.Ульяновського).

Написав монографію, що з огляду на кон’юнктуру дістала назву “Deutsche Einflusse auf die ukrainische Kunst (Німецькі впливи на укр. мистецтво)” (Leipzig, 1942; рец.: Щербаківський Вадим // Краківські вісті. 1943. 14-15 лютого. Ч. 30). Для Яр.Рудницького, який готував «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (Ґрефенгайніхен, 1945), А. написав «Завваги» про автопортрет Ш. 1845. Вийшло 4 примірники (збереглося 2) із значно скороченим у порцвнянні з ориґіналом, текстом. Уривок спогадів А., написаних 1921 у Відні, опубліковано за автографом з архіву Андрія Жука. Доля рукопису (бл. 7 арк.) не відома. +Один з організаторів і ректор (три каденції – 1928-30, 1937-38) Укр. вільного ун-ту, де всі 20 років його існування в Празі читав обов’язкові курси та провадив семінари з мистецтва. Незмінний керівник Укр. іст.-філол. Т-ва. Засновник (1925) і директор Музею визвольної боротьби України в Празі із театральним та шевченківським відділами. Один із засновників Укр. т-ва прихильників книги у Празі (1927). Екслібрис роботи М.Бутовича. Ім’я А. надано Музею-архіву Укр. вільної Академії наук у США.

тв.: Естетичне виховання Шевченка // Дзвін. 1914. № 2. С. 151-158 (із зміненим заголовком – ЛНВ. 1914. № 2. С. 258-265);

Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун-ту, 1923 (частковий передрук підготував до друку Василь Пуцко – Образотворче мистецтво. 1993. Ч. 1. С. 44-47);

Спогади (передмова Вол. Дорошенка) // Нові дні. Торонто, 1955. Грудень. Ч. 71. С. 12-18; 1956. Січень. Ч. 72. С. 10-12. –

дж.: Холостенко Е. и др. О петлюровско-кулацкой вылазке (1933). С. 31-32;

Українські мистецькі скарби // Краківські вісті. 1943. 10 березня. Ч. 49;

Дмитро Антонович // Укр. голос. 1950. 25 жовтня. Ч. 43;

Жук Андрій. Автобіографія Д.Антоновича // Сучасність. 1961. Ч. 1. С. 103-114;

Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Сучасність. 1964. Ч. 3 (39);

Пам’яті Дмитра Антоновича // Свобода. 1966. 30 березня. Ч. 59;

Міяковський Володимир. Дмитро Антонович. Вінніпег, 1967;

Ульяновська Світлана, Ульяновський Василь. Дмитро Антонович // Українська культура: Лекції за ред. Дм. Антоновича. К.: Либідь, 1993. С. 505-514;

Политические партии России: Энц. Москва: РОССПЭН, 1996 (С.Чмырь);

Суровцова Н. Спогади (1996). С. 97, 111, 114, 143, 201;

УЦРада (1996-97). Т. І. С. 5, 8, 9, 13, 31, 34, 188, 194, п. 11, п. 296; Т. ІІ. № 21, 22, 24, 26, 27, 29, 30, 34, 35, 40, 41, 43;

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. К., 1998;

Маньковська Руслана. Музейництво в Україні (2000). С. 36;

Головченко Володимир. У боротьбі за вільну Україну: (Політичний портрет Дмитра Антоновича) // Київська старовина. 2002. № 3 (345). С. 142-151;

Білокінь С. Початки Української державної Академії мистецтв // Студії мистецтвознавчі. К.: ІМФЕ, 2007. Ч. 1 (17). С. 160-161, 171, 189.