Ув’язнення

Сергій Білокінь

Как вышедшие из тюрьмы,

Мы что-то знаем друг о друге

Ужасное.

Анна Ахматова

Багато встиг би зробити в Києві вчений, якби ҐПУ, лаштуючись до широкомасштабного процесу «СВУ», не вирішило вирубати з культури і його. Ув’язнено Міяковського 21 серпня 1929 року [81], причому співробітник ҐПУ М.Родал одержав тоді «Ордер» на арешт… «Маяковского Владимира» [82]. Чи здригнулася б рука в чекіста, що виписував ордер, і в цього самого Родала, якби йшлося справді про «величайшего поэта советской эпохи», як сказав про нього товариш Сталін?

Збереглося 16 протоколів і заяв ув’язненого. Починаються вони 21 серпня, закінчуються 24 грудня. Чотири місяці. Першим слідчим у Міяковського був С.Ґольдман, потім допитував Брук. Допит за допитом, протокол за протоколом ішли в них такі стереотипні розмови. У ту пору (1929) в’язні писали свої свідчення власноручно. Дивно читати сторінки, списані таким знайомим із архівних обкладинок (у зовсім інших архівах!) почерком!

Перший допит. Після звичайних запитань про коло знайомих слідчий перейшов до стосунків вченого із С.Єфремовим та М.Павлушковим, пред’явивши йому одверті свідчення останнього від 15 серпня:

«Я сказав вже, що дещо (мені Єфремов казав, що листи) давав він переховувати Міяківському В.В. в архіві. Чи брав він щось звідти знов для себе, я не знаю. Чув я про той його спосіб переховувати ще в р.р. 1924-26. Тоді він казав мені, що в архіві й самому можна не знайти покладеного туди, така там сила несистематизованих матеріялів, – можна тільки покладатись на пам’ять самого Міяківського» [83].

Спантеличений такою несподіванкою, архівіст поспішив «відмежуватись», як тоді казали, від балакучого молодика:

«Павлушков мені не був інтересний, бо перша робота його [84] мені не здалася вдалою, [більше того, здавалась] незрозумілою, тому що вона йшла врозріз з загальними настроями наукових робітників».

Насправді їхні стосунки були доволі близькі. Оця сама, згадувана в протоколі його стаття була в нього перша і ледве чи не єдина. Восени 1924 в Тульському губернському архіві автор виявив чотири справи з архівів Тульського губернатора та Тульського губернського правління. Природно, Єфремов йому активно протеґував. У примітці було зазначено: «Прочитано як доповідь на прилюдному засіданні Комісії для дослідів над історією громадських течій на Україні 8 грудня 1925 р.» Сам Павлушков наприкінці своєї студії писав:

«Останнім словом у цій розвідці буде слово глибокої моєї подяки вельмишановним академикові Сергієві Олександровичу Єфремову та Володимирові Варламовичу Міяківському, що добрим своїм ставленням, увагою та допомогою, порадами та матеріялом багато допомогли мені в оцій моїй праці» [85].

Свідчення Павлушкова зіграли прикру роль у поведінці вченого, йому довелось іти на деякі поступки:

«После пред’явления мне показаний Павлушкова я готов подтвердить факт какого-то разговора с ним, на который он ссылается, о документах, но утверждаю категорически, что по поручению Ефремова я ничего в архиве не прятал».

Тим часом публікація документує кращі стосунки двох вчених, аніж Міяковському хотілось продемонструвати чекістам. Закінчуючи статтю, Павлушков писав:

«Останнім словом у цій розвідці буде слово глибокої моєї подяки вельмишановним академикові Сергієві Олександровичу Єфремову та Володимирові Варламовичу Міяківському, що добрим своїм ставленням, увагою та допомогою, порадами та матеріялом багато допомогли мені в оцій моїй праці» [86].

Думається, це ще один штрих до стосунків Міяковського з самим Єфремовим.

Далі слідчий послідовно розпитував про те саме – чи передавав Єфремов що-будь до архіву на схов. Відповідь 22 серпня:

«Один раз навесні цього року Єфремов, зайшовши в Комісію, сказав: «Ось відозви радянського часу, візьміть їх до Комісії або знищіть». Я взяв, відозв не читав, тому змісту не знаю, але залишити в Комісії не хотів і знищив. Відозва ця була не радянська […]. Ствер[д]жую, що я їх знищив. Більше Єфремов мені нічого не давав» [87].

24 серпня:

«[…] всі інші не уявляли собою якихось визначних документів, які б задержалися в моїй пам’яти. Я їх не ховав, я або складав серед матеріялів Комісії, або передавав до архіву. Це були переважно відозви, листівки, [для часів] після 1917 року окремі документи з діяльности міністерств чи інших установ (канцелярське листування). […] Якихось секретних матеріялів, тим більше матеріялів, що стосувалися б до його, Єфремова, політичної діяльности, я від нього не одержував, так само, як і матеріялів свого архіву він мені не передавав» [88].

5 вересня Міяковський писав:

«Винувачення мене в тому, що я сховав у Архіві папери Єфремова, спирається виключно на слова самого Єфремова про те, що він не раз передавав мені різні матеріяли, які сховано в кількох місцях Архіву. Сам я цього свідчення Єфремова не читав, – сповіщав він слідчого чи майбутнього історика, – але гадаю, що воно могло мати під собою той факт, що Єфремов дійсно мені як співробітнику Комісії громадських течій, де він був головою, передавав матеріяли, рукописні збірки, колекції відозв тощо, при чім йому було відомо, що ті з матеріялів, які були частками архівних матеріялів, я передавав до Архіву. Але в мене з Єфремовим не було жодної розмови, з якої він міг би зробити висновок, що я ховаю його матеріяли в Архіві. Так само не було жодного випадку, щоб Єфремов, передаючи матеріяли, просив мене їх сховати в Архіві. Фальшиве уявлення Єфремова я можу пояснити лише тим, що Єфремов сам ні одного разу не був в Архіві, не знав його розподілу на відділи та порядку розпреділення матеріялів по відділах. Я гадаю, що все це Єфремов ствердить, коли його запитати».

А далі – фатальне свідчення, яке не могло не потягти за собою строк.

Очевидно, архівіст Міяковський, для якого відозви й летючки являли собою нормальний документ свого часу і який щодня переглядав їх десятки, думав, що чекістам ідеться про якісь наративні єфремовські документи, що оповідали б про його протиурядову діяльність. Він не міг вгадати, що будь-який текст антирадянського змісту чекісти сприймуть, як доказ антирадянської діяльності і Єфремова, і самого Міяковського:

«Про передачу двох антирадянських відозв останнього часу до комісії я вже зазначав у одному з попередніх свідчень. Тепер пригадую третю відозву на вузькому клаптику цигаркового паперу, в зв’язку з убивством Петлюри, яку теж Єфремов передав до Комісії і яка залишилась серед матеріялів Комісії» [89].

Слідство зосередилось на трьох відозвах, цікавих Ґольдманові своїм зв’язком із Єфремовим – ключовою фіґурою майбутнього процесу, підготовка до якого йшла повним ходом. Насправді, обіймаючи посаду директора архіву, Міяковський по суті сидів на пороховій бочці і таких документів зберігав сотні й тисячі. Коли процес із тріумфом відбувся, в науковому московському журналі з’явилось повідомлення «Во Всеукраинской академии наук», що інформувала наукову громадськість:

«В результате обследования архивов в тех учреждениях, которые возглавлялись членами «СВУ», найден ряд ценных политических документов. Из таких материалов можно указать: оригиналы универсалов Центральной рады, архивы разных украинских партий периода Петлюры и гетмана на Украине, периодическая и непериодическая литература времен Петлюры, протоколы особого совещания при гетмане по аграрной реформе, несколько писем Петлюры, ряд отношений на имя гетмана, украинско-польский договор (времен Петлюры), протокол Брестского мира, протоколы гетманского совета министров, карпато-русские документы и пр. Комиссия изъяла из архива около 200 отдельных номеров архивных дел для детального изучения и распределения их по соответствующим учреждениям» [90].

Дальше становище в’язня цілком залежало від позиції академіка Єфремова. З Єфремовим ішли паралельні розмови в котромусь, видно, із сусідніх кабінетів. 10 жовтня Єфремов написав так:

«Чи давав доручення [домашнім] переховати [щоденники] на случай арешту – тепер вже точно не пам’ятаю, можливо, що давав. […] Частина листів була в Андрієвської, можливо, що в неї були також і документи. Чи давав листи на сховок Міяковському, тепер не пригадую, можливо, що давав. Передавав Міяковському не на сховок, а для колекцій архіву студентькі антирадянські проклямації, які одержав поштою десь навесні цього року» [91].

А ось свідчення Єфремова від 15 жовтня про ту проклямацію, яку члени СУМ’у Павлушков і Борис Матушевський «пустили з хорів», як розповідав мені перед смертю Матушевський, на панахиді після вбивства Петлюри:

«Примірник цієї проклямації мені потім дав Павлушков, і я, перечитавши, передав її Міяковському до колекції документів з історії громадського руху на Україні» [92].

Переглядаючи матеріяли слідства, Єфремов зробив важливі уточнення щодо персонального складу антирадянської організації:

«В тому ж протоколі, стор. 34, в складі академічного гуртка [СВУ] проминуто: Постернака, Міяковського і Тимченка. На стор. 39 в складі гуртка у ВІНО проминуто Калиновича і Гавриленка та, здається, Соколовського» [93].

Як бачимо, письмових запевнень, що він давав Міяковському на схов у різних місцях архіву, Єфремов не залишив. Це «переказували» слідчі усно. Їм ішлося про головне, працювали вони в інтересі майбутнього процесу, а для цього заслужений академік, «совість нації», як його називали, написав все, що треба:

«Академічний гурток [СВУ], один з перших заснованих у Київі, як було вже згадано на своїм місці, ставив головним своїм завданням пропаганду ідей СВУ серед співробітників Академії. Робота ця провадилася так успішно, що після реорганізації, яка скасувала числове обмеження, гурток дуже розрісся і включив у себе значне число співробітників Академії, українців. До первісного складу – Голоскевич, Андрієвська О., Ганцов та Грінченкова – були прийняті: Кримський, Левченко, Рудинська Є., Міяковський В., Ткаченко М., Білий В., Щербаківський Д., Іванець Гр., Петров В., Дем’янчук В., Постернак С., Козловська В., Синявський А., Черкаський І., Носов А., Квітка К.» [94].

Не знаючи докладно й достеменно лінії поведінки Єфремова, 6 вересня Володимир Міяковський писав слідчому:

«Бажаючи захистити себе від несправедливих винувачень в тому, що я сховав якісь документи Єфремова, що стосуються до його контрреволюційної діяльности, і знаючи, що винувачення це спирається на свідчення самого Єфремова, що ніби він давав мені ховати різні матеріяли, і вони сховані в Архіві в кількох місцях, я прошу слідство з’ясувати такі факти […]» [95].

Моторошне вражіння справляє «Додаткове свідчення» 7 вересня 1929 року, в якому в’язень речення за реченням переходить з української на російську, а тоді з російської знову на українську. (Що хотів він нам просиґналізувати?)

«Між моїми знакомими друзів у мене нема (правильно! так і треба казати в КҐБ! – Ред.), є товариші й приятелі: И.Ф.Лагун, О.Баранович, О.Гермайзе (о, це погано, – кілька тижнів тому, 27 липня, Гермайзе щойно сів у цій справі! – Ред.), О.Назаревський, С.Маслов. Менее близкие, знакомые хорошие: проф. В.Г.Кричевський, Ф.Л.Ернст, Ю.С.Михайлов, В.М.Базилевич, О.К.Дорошкевич. (Тут уже встигла вистрибнути кома, але Міяковський сам себе зупинив, поставивши на ній – поверх коми – крапку.) На темы политические никаких бесед с указанными лицами я не вел. З них Дорошкевич. Гермайзе, Кричевський виявили себе цілком як передові радянські (радянські! – Ред.) громадські діячі, також і Ернст, Баранович. Решта – цілком лойяльні працьовники на полі радянської (так-так, саме радянської треба казати в КҐБ – не української! – Ред.) культури. Ні в чому антирадянському вони замішані не були, оскільки я знаю» [96].

13 листопада. Допитував знаменитий Соломон Брук. Мав він тоді 31 рік від роду. Народився 1898 року в с.Рудні Західної області. 18 лютого 1938 року військова колегія Верховного суду СРСР присудила його до страти. Вирок виконано того самого дня. Багато людей знищив він, поки це сталося.

«При рекомендації Павлушкова Єфремовим не пам’ятаю, щоб Єфремов щось говорив. Тих слів, що він «рекомендував як українця, якого бракує Губархіву, свого надійного (!) чоловіка» – я не пам’ятаю. [Закреслено: Если Ефремов говорит эти слова, то я отказываюсь их об’яснить, потому что этого не помню.] Через те, що я не пам’ятаю цього, ні ствердити, ні одкинути цього я не можу» [97].

Перелам відбувся 20 вересня. Це день чи радше ніч Брукового тріумфу. Цим числом датується два документи – «Моє визнання» та «Додаткові свідчення». Здається, вони писані кров’ю, що так і парує.

«Цим своїм зізнанням я хочу підвести остаточні підсумки в своїй справі». Міяковський покликався на комуністів, що знали його за роботою, передусім на уповноваженого Упрнауки в Києві Левицького, колишнього завідувача позашкільного відділу, до якого спочатку належало архівне управління. «Тов. Розман, т.Шрейбер, т.Манілов – всі цінили мою роботу по організації архівної справи».

«Що до паперів Єфремова, то обвинувачення мене в цьому пункті спирається на власні його свідчення, які текстуально мені не відомі, але з переказів на слідстві я знаю, що Єфремов свідчив, що він передавав мені свої матеріяли, і я їх сховав у Архіві в кількох місцях. Точного переліку або вказівок, що це за матеріяли, Єфремов, оскільки я можу зрозуміти, не дає. Тому слідство зробило з цього висновок, що Єфремов передав мені якісь матеріяли, що стосуються до його контрреволюційної роботи. […] Як же пояснити свідчення акад. Єфремова, що я сховав якісь матеріяли в кількох місцях. Найкраще він сам міг би це пояснити. На мою думку, це є просто уявлення ак. Єфремова, а не свідчення наочного свідка. В Архіві він не був жодного разу, він не знає ні порядку розпреділення архівних матеріялів по відділу, ні порядку переховування матеріялів у Архіві взагалі. Знати точно, як факт, що я нібито сховав в архіві матеріяли, та ще й у кількох місцях, він не міг: він же не був у Архіві, а розмови такої про це в нас з акад. Єфремовим не було. З цього можна зробити єдиний висновок: ак. Єфремов уявив собі це. Передаючи мені матеріяли, він уявляв собі, що їх треба ховати, а через те, що він передавав кілька разів, уявляв собі, що сховано в кількох місцях, – це єдине, чим я можу пояснити такий помилковий вислів у свідченні акад. Єфремова. Во всякому разі ніяких інших підстав для нього я не можу пригадати. Помилкове уявлення акад. Єфремова було остільки міцне, що він про переховування паперів у Архіві говорив Дурдуківському і Павлушкову, і від них слідство получило ствердження, а від т.слідчого і я дізнався, що й Дурдуківський і Павлушков говорять те ж саме. Розуміється, Дурдуківський і Павлушков ще менше являються «наочними свідками», бо переказують це з слів Єфремова».

«Я знаю, – провадив далі Міяковський, – що Радянська влада навіть своїм активним ворогам, що зі зброєю в руках виступали проти неї, дарувала їм їх злочини, коли ці вороги, щиро визнаючи свої провини, йшли на співробітництво з Радвладою. Я гадаю, що тим більше можуть бути подаровані мені ті помилки, які я зробив, які я тепер щиро визнаю, в яких я щиро каюся […]. Я прошу тільки повернути мене до життя. Я хочу докінчити ту наукову роботу, яку я розпочав, щоб праця моя протягом десятиріччя не лишилася недовершеною. Так бадьоро жити зараз повним життям, так потрібні зараз чесні наукові сили на кожному кроці, і мені хочеться злити мої сили разом з силами інших наукових робітників в роботі, яка кличе до себе, яка вимагає працьовників. Я можу і хочу працювати. Тим важче мені сидіти без діла в чотирьох стінах, що мене чекає стільки роботи! Так несподівано перервалася моя робота в Архіві під той час, коли я мав розпочинати величезну роботу по концентрації архівів, як в самому Київі до нового будинку в Лаврі, так і з прикордонної смуги – з Кам’янця-Подільського та з Житомиру. Більше 10 000 пудів цінніщого архівного матеріялу мало влитися до складу Київського Архіву.

По лінії архівній цієї осени я мав закінчити і здати до друку збірник документів виключної цінности, що стосуються до історії похорон Шевченка та селянських хвилювань 1861 року, що виникли на цьому ґрунті. По цій же лінії на пропозицію Укрцентрархіву я розпочав роботу щодо збирання матеріялів з історії польського повстання 1830 року, сторічний ювілей якого відбуватиметься в майбутньому році. На мені лежала підготовка того тому, в якому мають бути зосереджені найбільш важливі автентичні документи, відозви, реляції, інструкції та свідчення повстанців 1830-го року.

З інших наукових праць, які я провадив і які лишилися недовершеними, я назову:

1) Збірник моїх статей для Державного Видавництва «В 60-х роках на Україні» з статтями про революційні та громадські рухи того часу – цілком викінчений, але не зданий до друку, без вступної статті та приміток.

2) Політичний процес 1847 року з матеріялами, більшість яких друкувалася б вперше, до історії того політичного товариства, в якому брали участь Шевченко, Куліш, Костомаров. Матеріял здобутий мною в московських архівах, зібраний і підготований, – був в періоді остаточної орбробки його.

Я не кажу про низку дрібніщих статей і робот, розпочатих і не закінчених мною.

Всі ці роботи так несподівано обірвалися.

Я прошу повернути мене до життя, до моєї роботи. Свідомість моя, що я виправдаю почесне ім’я радянського наукового і культурного робітника і цілковито загла[д]жу всі свої провини, дають мені моральне право просити цього» [98].

У темних, зі страшною чорною аурою слідчих справах рідко можна натрапити на такі пристрасні, світлі сторінки. Можливо, Міяковський надто зневажав своїх слідчих і їхні примітивні «прийомчики», але його намагання реабілітувати своїх посправників – Сергія Олександровича Єфремова й усіх інших, хто начебто свідчив проти нього самого, виявляють таку велич духу, від якого в сучасного читача паморочиться в очах. Вражає й перелік робіт, що лежали незавершені на його робочому столі [99]. Навіщо він його навів, – невже, щоб розчулити цього молодика Брука? Може, навпаки, як фаховий архівіст, якому архівні папери говорили живими голосами, він звертався через Брукову голову простісінько до нас? Як це вірогідно, як можливо…

Нарешті, ще кілька ночей і ще один злам. 30 вересня Міяковський розповідає, що було три відозви, що дві з них він знищив, а третя – «Третя так і лишилася серед матеріялів комісії».

Аркуш 40 – «Протокол.

1929 года октября 24 дня. Мы, сотр.[удники] КООГПУ Брук и Аронов, действуя на основании удостовер.[ения] № [пропуск,] произвели в присутствии гр.Мияковского В.В. из’ятие одной контрреволюционной прокламации, озаглавленной «До селян і робітників», краткое содержание которой – призыв к свержению сов.[етской] власти и борьбе за самостійну Украину, за подписью «Союз борьбы за самостійну Україну» с припиской «Передавайте з рук до рук, з хати до хати». Прокламация была найдена в одном из переплетов книг библиотеки гр. Мияковского В.В., находящейся в квартире последнего по Владимирской ул.[ице,] д.[ом] № 22 а, в чем и составлен настоящий протокол.

Сотр. [удники] КООГПУ [підписи]

Присутствующий [підпис]».

Сучасні автори, що займаються справою СВУ, намагаються переконати читачів, що організації «Спілка визволення України» не існувало. Можливо, навіть дуже можливо, що її й справді не було, що було трошки не так. Зовсім, зовсім навіть не так. Все це вигадки – розмови про СВУ. Увесь народ вірив ідеям партії, як один перейнявся він ідеалами Леніна-Сталіна (лише Сталін, правда, деформував потім принципи соціялістичної законності, але ХХ з’їзд його засудив)…

«29.YII. 1924 р.

До селян і робітників.

[…] Хто править тепер нашою великою батьківщиною і для кого використовуються багацтва землі нашої? Чим стала багата, пишна Україна після п’ятилітнього панування комісарів більшовицьких?

Ліпші сини народу, борці за волю нації або примушені були з військом і Урядом УНР шукати притулку на чужині, або загинути від руки катів в підвалах чрезвичайки.

Не стало на Україні маєтків панських, але не перейшла земля до селянства, як того вимагала влада УНР, а заведені великі комуністичні господарства, де землею порядкує чужоземна більшовицька влада через своїх наймитів – ворогів українського народу.

Згинула в чрезвичайках разом з буржуазією інтелігенція українська, а місце старої буржуазії зайняли спекулянти-комуністи, що понаживали собі маєтків на злиднях народніх. Бідному робітникові ще гірше стало жити, ніж за давніх минулих часів. Добробут загальний дійшов до того, що немає селянинові чим обробляти землю, що не хоче він засівати свою землю, бо знає, що тяжка праця його піде не на свої потреби, а на ріжні продподатки та реквізиції. Воля народня в руках московських більшовиків стала такою, що за одно необережне слово проти комісарів совітських гинуть цілі села, розстрілюються старі, жінки та діти.

Править Україною той самий московський самодержавець, перекрашений з кольору чорного в червоний, який викачує і хліб, і скот, і всі багацтва України до московських центрів, на задоволення потреб чужоземних. А рай цей заповіданий більшовиками стався такий, що з пошестей та тяжких злиднів згинула велика частина місцевої людности, що голодною смертю гинули цілі села, повіти, губернії. Бо плодюча земля українська в гніві праведному проти насильників перестала родити хліб для дармоїдів московських.

Після руїни страшної, небувалої з проклятих часів неволі татарської, після страждань нестерпимих, після муки пекельної зрозумів народ український свій гріх великий перед зруйнованою Батьківщиною. Зрозумів і став готуватися до боротьби рішучої, останньої проти ворога. Спала полуда з очей темнішого брата, і вся Україна від краю до краю укрилася сіткою організацій таємних нашого «Союза боротьби за самостійність України». Не повстаннями боремось ми проти гнобителів, а впертою підготовчою роботою до того близького часу, коли захитається влада московських насильників, коли настане визволення нації.

Напередодні великої боротьби благаємо вас, селяне, робітники та інтелігенція України, не повторювати помилок недавніх минулих років. Доки Україна під ганебною п’ятою московського ворога, не повинно бути серед наших людей партій, які би ворогували між собою. Віримо, що всі вірні сини батьківщини об’єднаються під єдиним прапором боротьби за самостійну державу Українську, в якій вся влада буде належати не самозваним комісарам, а борцям народу українського.

В своїй хаті незалежній населення України всенароднім голосуванням вирішить, кому буде належати влада державна. Доки ж немає самостійности державної, доти не може бути і думки про якусь ворожнечу між ріжними частинами нації нашої. Під наш прапор ми закликаємо всіх правдивих борців за державність України – від лівих соціялістів і навіть комуністів до поміркованих хліборобів. В цей відповідальний час, коли монархісти російські починають мріяти про захоплення влади над Росією і Україною, вся нація мусить бути єдиною в боротьбі за єдиний ідеал національний, державний.

Покладаючись лише на власні сили народу українського, не забуваймо, що тепер ми не самітні так, як за часів революції 1917 року. В боротьбі проти ворога лицарське військо і Уряд Української Народньої Республіки на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою залишили рідну землю, але й там не покладають рук в боротьбі за державність України, домагаючися від народів світу визнання найсвятіших прав народу. Будемо чекати того близького часу, коли незабутній оборонець волі народньої Симон Петлюра разом з давніми борцями за Батьківщину поверне на землю рідну для останньої боротьби й перемоги. Поверне для того, щоби спільно з народом прогнати ворога і в столиці нашій стародавній над залитою кров’ю землею високо підняти гордий прапор Великої Вільної Самостійної України!

«Союз Боротьби за Самостійну Україну»

Передавайте з рук до рук, з хати до хати» [100].

Це автентичний документ 1924 року, часів паритету Зинов’єва-Каменєва-Троцького-Сталіна, написаний щойно за кілька місяців після смерті товариша Леніна. Український архівіст Володимир Міяковський зберіг для нас цей документ ціною власного ув’язнення і кількох років Корелії.

Якщо Міяковський доклав неймовірних зусиль, щоб вигородити своїх посправників, їхньої підтримки він не відчував. 8 грудня 1929 року з’явився трагічний документ, скласти який в’язневі допомогли:

«Приношу своє щире каяття в тому, що я належав до академічного гуртка СВУ – Спілка Визволення України, яка ставила собі за основне завдання об’єднання української інтелігенції для спільної боротьби проти Радянської влади за утворення самостійної України.

Про завдання організації та академічного гуртка говорив зі мною ак. Єфремов р. 1927. Вони полягали в об’єднанні співробітників Академії на ґрунті зазначених ідей в використовуванні всяких подій в житті Академії (вибори в Академію, лист до Студинського), підбор відповідних до цих ідей співробітників для роботи, і я виконував всю цю роботу разом з іншими членами цього гуртка.

На засіданнях гуртка я не був і говорив в цих справах тільки з акад. Єфремовим. З його слів я знаю, що до цього гуртка належали, крім мене, Ґанцов, Андрієвська, Рудинська, інших не пам’ятаю.

В.Міяковський

Допросив Брук» [101].

Після цього, страшного для нього 8 грудня вченому дали невеличкий відпочинок. Зосередились на посправниках, – їх зібрали багато. За ці страшні дні в’язневі пощастило відновити свої сили, а вони йому невдовзі знадобилися. 24 грудня настав момент, коли В.В., згідно статті 200, зміг ознайомитися з матеріялами слідства і побачив, як його ошукано. Того дня він склав документ, що перекреслив його попередні зізнання і викривав своїх мучителів. Мабуть, ці люди були надто вже певні у своїй безкарності, якщо дали змогу цьому документові зберегтися (могли ж і знищити!). Перебуваючи в комплексі безсумнівних документів 1929 року, зараз він набирає колосального джерелознавчого значення, характеризуючи увесь цей масив:

«Додаткове свідчення В.Міяковського.

Я не можу примиритися з тим, що присуд мене заплямує як контр-революціонера, учасника СВУ на підставі свідчень моїх від 8 грудня цього року.

Хоч і пізно, але я категорично заявляю, що свідчення мої від 8 грудня цілком ложні. Я ніколи контр-революціонером не був, в академічному гуртку СВУ жодної участи не брав, навіть не знав про його існування. Всі відомості, що записані мною в свідченні 8 грудня, взяті з слів т.слідчого і свідчень акад. Єфремова, вперше пред’явлених мені на допиті 8 грудня.

Я цілком певний, що слідство, притягши стільки осіб до справи, осіб, з якими мені найбільше й доводилося зустрічатися по моїй культурно-науковій роботі, могло з’ясувати характер моїх зв’язків. Я цілком певний, що слідство не виявило ніяких даних проти мене і на підставі чужих свідчень не може мене обвинуватити. Я певен в цьому тому, що добре знаю, що ні з ким не тільки розмови про організацію, але й натяка якогось в розмові не мав.

Давши за своїм підписом документ про участь в академічному гуртку СВУ, дуже важко зараз мені сперечатися з ним і доводити протилежні твер[д]ження. Цілком зрозуміле недовірря стоїть на перешкоді. Проте вважаю за свій обов’язок виправити лінію моїх свідчень, скривлену свідченням 8 грудня.

1) Походження свідчення від 8 грудня. На допиті 8 грудня т.слідчий повідомив мене, що єсть постанова партійної наради про звільнення мене й ще до 25 чол., з бажання зберегти наукові сили, але під умовою визнання своєї участи в СВУ. Заявивши, що жодної участи в СВУ я не брав, я почув від т.слідчого, що в нього єсть протилежні дані про участь мою в академічному гуртку і що для формального припинення справи треба зняти ці дані щирим каяттям. Через те, що слідство було вже власне закінчене, і я двічі давав свої пояснення щодо цієї справи (17 і 21. ХІ, але свідчення лишилися незаписаними, остільки неймовірним здавалась тоді моя участь в СВУ, і тому непотрібними), я поставився до слів т.слідчого з повним довіррям, без жодної критичної перевірки, хоч і знав, що ніяких даних проти мене не може бути. Поставившись до цього «каяття» як до формального документу, подібного до інших формальних паперів, я повідомляючи т.слідчого на кожному кроці, що все це неправда, записав за його вказівками ціле свідчення. Легковажність моя до цього пояснюється тим, що я чув не один раз про зізнання людей, які не брали участи ні в чому (т.слідчий назвав прізвище), зізнання, мовляв, єсть шлях до зняття провини і до визволення. За словами т.слідчого, 23 особи з 25 вже подали такі зізнання і вже звільнені. Я знову всьому цьому повірив.

В свідченнях моїх 8 грудня немає жодного слова мого власного. За всі відомості, що подано там, я власне не можу ні ручитися, ні відповідати. З того, що я записав, я нічого не знав, починаючи з самої назви СВУ, яку я вперше почув на слідстві. Зазначення моєї участи в гуртку і його роботі були необхідним елементом «щирого визнання», або, як казав т.слідчий про деякі моменти свідчень, – «инакше зізнання не буде щирим».

Я розумію, оскільки дитяче наївним, політично безглуздим, етично неприпустимим було моє ставлення до утворення цього документу. Але негайне звільнення, після чотирьох місяців важкого одиночного заключення, без доцільної праці, – цілком засліпило мене. Певна психологічна подавленість, в якій я знаходився, позбавила мене критичного ставлення, і я писав, виконуючи чужу волю, ніби під гіпнозом. Мені соромно тепер згадати за це. Але так сталося. Документу було дано інше призначення, ніж те, для чого він складався.

2) Оцінка змісту свідчень 8 грудня. Аналізуючи зміст свідчень 8 грудня, мушу сказати, що по суті немає жодної відповідности в них до справжнього становища і моїх поглядів. Про СВУ до свого арешту я нічого не чув і не знав. Почув про неї вперше вже на слідстві, але й до цього часу не уявляю собі нічого ясно, бо не мав навіть газет. Таким чином, і завдання СВУ, яке позначено в свідченні 8 грудня, було мені невідоме. Я проти Радянської влади ніколи не боровся, стоючи на платформі радянської ідеології. Тому й ідея самостійної України – для мене ворожа ідея. З завдань гуртка – ширення ідей СВУ – до мене ніяк не стосується, бо вони мені й до цього часу не відомі. […] Ні з ак. Єфремовим, ні з ким іншим я жодних розмов, які б хоч натякали на організацію, не мав, тому й вказівка на це в свідченнях 8 ХІІ цілком ложна (встановити це легко опросом ак. Єфремова), так само як і рік 1927 не становить якоїсь спеціяльної дати і записаний з чужих слів» [102].

Дуже шкода, що цей видатний документ, який так багато дає для джерелознавчого аналізу слідчих справ ҐПУ-НКВД і «працює» на концепцію Пристайка-Шаповала, лишився їм невідомим. Це тим дивніше, що самі вони опублікували «Орієнтований список заарештованих по Києву, які підлягають представленню на процес «СВУ» – датований 1 грудня документ за підписами В.Ґорожаніна та Б.Козельського. Згідно цього списку, складеного за тиждень до фатального зізнання Міяковського, у ҐПУ він уже вважався за можливого учасника цього процесу.

Все-таки з якоїсь причини, можливо, з огляду на його імпульсивність і некерованість, справу В.Міяковського було виділено окремо. Виводити його на процес було небезпечно, мало б чого він там сказав! До справи № 67098 на 45 осіб том з його матеріялами не потрапив. У винувальному висновку читаємо:

«Являясь заведующим Киевского центрального исторического архива, Мияковский использовывал (так) свое служебное положение, скрывал в архиве нелегальный материал СВУ и ряд других документов а/с [антисоветского] характера. […] Мияковский скрывал в архиве и ряд других материалов нелегального характера, относящиеся (!) к деятельности СУМ’а. Эти материалы передавал ему на хранение Павлушков» [103].

Як бачимо, справа Міяковського добре документує ту основу, на якій було збудовано процес, – виразну ідеологічну опозиційність української інтеліґенції тодішньому режимові. Сам вчений, звичайно, не належав до якогось конспіративного зв’язку, до організації, але гріх говорити, що він був «безневинний» (з чиєї точки зору?!), себто що «нічого не було». З Міяковського не був сталініст. Попри увесь природний його самозахист, «советским человеком» він не був, і з цього треба виходити. На думку влади, одержавши антирадянську відозву, справжній совєтський громадянин того часу повинен був віднести її «куди слід», а не нищити, тим більше не ховати до палітурки. Совєтському громадянинові не випадало вигороджувати посправника так послідовно й пристрасно, – він повинен був усю свою енергію витратити на принципове, нещадне викриття і посправників своїх, і будь-кого із своїх вчорашніх друзів і колег, на кого вкаже слідчий. Але найважливіше те, що хтось же таки писав цю відозву, і що Єфремову її дав не слідчий, а хтось ще на волі, дав між роками 1924 (часом написання) і 1926 (роком загибелі Петлюри). Інакше кажучи, це не фальшивка ҐПУ, а автентичний документ громадсько-політичної української опозиції, якщо завгодно, українського підпілля. І наявність таких документів, а їх збереглось чимало, красномовно свідчить про те, що, очевидно, далеко не всі українці були перейняті більшовицькими ідеями. Можна говорити, що чекісти зконструювали цей процес, але твердити, що його створено з нічого, уже не можна. Давно настав час переглянути оцінку цієї справи і цього процесу [104].

В.Міяковського заслали на 5 років до Корелії [105], де він працював статистиком [106]. Як оповідає дочка вченого Оксана Вололимирівна, коштом 12-годинного робочого дня з двома перервами на обід та вечерю строк було скорочено до чотирьох років. Внаслідок заборони на професію після повернення він міг працювати хіба що в ролі того самого статистика по київських медичних інституціях. Щойно за німецької окупації він став керівником відділу Шевченкознавства Інституту літератури й фольклору ВУАН (більше номінально) та директором Центрального історичного архіву, відновивши діяльність останнього. 15 червня 1942 року разом з Ол.Оглоблиним, П.Курінним, А.Середою та іншими знавцями В.Міяковський увійшов до складу експертної комісії з української емблематики [107]. Якщо 1930 року у його роботах настає чимала перерва, за цей час щойно 1937 року він надрукував примітки до повної збірки творів Добролюбова [108], то тепер у нього почали виходити нові публікації [109]. За часів Івана Рогача й Олени Теліги він опублікував в «Українському слові» статтю про Михайла Грушевського [110]. Виступав з доповідями. Наприклад, 19 грудня 1942 року Історично-філологічна секція Київського Будинку вчених влаштувала вечір, присвячений пам’яті Михайла Грушевського [111]. До президії запросили родичів великого вченого та сестру Лесі Українки Ольгу Косач-Кривинюк. На цьому вечорі виступили Н.Полонська-Василенко та О.Степанишина. В.Міяковський оголосив [112] досі не відомі факти з років перебування Грушевського в Університеті Св.Володимира [113].

81. Л.Онишкевич відзначає у своєму нарисі, що будинком-музеєм Шевченка (відкритим у листопаді 1928 року) Міяковський «керував […] чотири роки» (Залеська-Онишкевич Л. Володимир Міяковський. С. 525). Як проведено цей підрахунок, незрозуміло.

82. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 1.

83. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 6, 60.

84. Павлушков М.П. Куліш у Тулі на засланні // ЗІФВ УАН. Кн. ХІІІ-XIV. 1927. С. 111-143.

85. Павлушков М.П. Куліш у Тулі на засланні // ЗІФВ УАН. Кн. ХІІІ-XIV. 1927. С. 111-143.

86. Там само. С. 143.

87. Там само. Арк. 13 – зв.

88. Там само. Арк. 21.

89. Там само. Арк. 24.

90. Во Всеукраинской академии наук // Научный работник. 1930. Май-июнь. № 5-6. С. 90.

91. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. Арк. 48.

92. Там само. Арк. 49. Пор.: Арк. 51. Пор. також: Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. С. 222.

93. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 50.

94. Там само. Арк. 53.

95. Там само. Арк. 25.

96. Там само. Арк. 26.

97. Там само. Арк. 27 зв.

98. Там само. Арк. 32-37.

99. До психологічної типології репресованих україністів 20-х років варто навести аналогічну заяву близького колеги Міяковського, директора Всенародної бібліотеки України С.Постернака від 13 листопада 1929 року:

«Мені оголошено про те, що як меру пресечения до розв’язання моєї справи вибрано ув’язнення в БУПР'і. Оцим я звертаюся з проханням відпустити мене на роботу до Всенародньої Бібліотеки України на той час, доки буде вирішено справу про мою провину перед радвладою та призначено мені ту чи иншу кару» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42662 ФП / кор. 578. Арк. 122).

100. Там само. Арк. 41 зв.

101. Там само. Арк. 44 – зв.

102. Там само. Арк. 84 – 85 зв.

103. Там само. Арк. 87.

104. Автор цієї статті вперше заявив про це у публікації: Білокінь С. СВУ – опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3. Полеміку з цього приводу див.: Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії. К.: Наукова думка, 1993. С. 77-78; Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України»: Невідомі документи і факти. К.: Інтел, 1995. С. 13.

105. Засідання судової трійки при колегії ҐПУ УСРР відбулося 19 лютого 1930 року. Вирок винесено такий: «Мияковского Владимира Варлаамовича – заключить в концлагерь сроком на ПЯТЬ лет, считая срок с 29/VIII – 29 года. Дело сдать в архив» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 91). Пор.: Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні за совєтської доби та доля істориків // ЗНТШ, Том 173. Париж; Чікаґо, 1962. С. 20, 67, 90.

106. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 98.

107. За місяць роботи відбулось чотири засідання комісії (доповіді зробили Н.Полонська-Василенко, Ол.Оглоблин та С.Драгоманов, а А.Середа виконав відповідні зображення). Див.: Верба Ігор. Діяльність комісії з української емблематики в окупованому Києві, літо 1942 р. // Третя наукова геральдична конференція: Зб. тез повідомлень та доповідей. Львів, 1993. С. 20-22; Його ж. Спроби відновлення Української Академії наук у Києві, Кінець 1941 – середина 1942 рр. // Український історик. Ч. 124-127. 1995. С. 97.

108. Повертаючись із заслання, – розповідає М.Антонович, – вчений затримавсь у Ленінґраді, де одержав замовлення на цю роботу в Інституті літератури (Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 98).

109. У покажчику 1984 року пропущено такі його статті: Міяковський В. «Чигирин» і «Сон»: До сторіччя їх написання // Нова Україна. Вінниця, 1944. 12 березня. Ч. 8 (464). С. 3;

Його ж. Шевченко в перекладах німецькою мовою // Нове українське слово. К., 1942. 13 січня. № 8 (23). С. 3;

Його ж. Шевченко 100 років тому // Там само. 1942. 7 березня. № 52 (67). С. 3.

Чи не йому належить випадкова нотатка «Перший цукровий завод у Росії» (Там само. 1942. 21 квітня. № 89 (104). С. 3), надрукована за криптонімом «В.М.»?

110. Міяковський Володимир. Лицар невтомної праці // Українське слово. 1941. 25 листопада. Ч. 66. С. 3. У покажчику 1984 року цю статтю названо чомусь «Лицар невтомної слави». Її передруковано у журналі «Український історик» (Ч. 93-96. 1987. С. 125).

111. Докладніше про цей вечір див.: Білокінь С. Лист Георгія Ломова до кузини Ганни Грушевської-Шамрай // Український історик. Ч. 124-127. 1995. С.180-181.

112. Див.: Міяковський В. До біографії М.Грушевського: Студентські роки 1886-1890 // Український історик. Ч. 49-52. 1976. С. 114-120. Редакційна примітка: Ця стаття перший раз була надрукована в «Краківських вістях», чч. 69, 70, 1944 р.

113. Терещук Петро (Олександер Матла). Історичні нотатки. Торонто, 1985. С. 25.