На Батьківщині

Сергій Білокінь

Походив він із дворян. Його батько Варлаам був мировим посередником Ковельського повіту, почесним мировим суддею. Мати, Ольга Леонтіївна Лятошинська (1858 – 1932) доводилась рідною тіткою композиторові Борисові Лятошинському – отже, його кузенові [9]. Майбутній вчений народився в Ковлі 6/18 липня 1888 року [10]. Батько збирався віддати сина до кадетського корпусу, але 1896 року помер, і родина переїхала до Житомира [11]. Міяковські близько приятелювали з родиною Косачів, що мешкали неподалік. Одноліткою В.В. була наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора Петрівна Косач, потім Борисова [12]. Коли інша сестра, Ольга [13], потрапила до тюрми, брат Міяковського Дмитро назвався її нареченим і одержав дозвіл на побачення. Вони зустрілись у тюрмі 2 травня 1903 року, а за три тижні виїхали разом до Петербурґа. Дмитро Варлаамович фіґурує на тих сторінках «Хронології» Лесиного життя, де йдеться про події 1903-1904 років, після чого зникає. Наприкінці 1904 року Ольга Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка [14].

Середню освіту В.В. розпочав у житомирській ґімназії, звідки перейшов до Києва [15]. На вибір навчального закладу вплинуло те, що його дядько Микола Леонтійович Лятошинський, викладав історію у багатій на культурні традиції клясичній Київській І (Олександрівській) ґімназії [16]. «С особенной благодарностью, – писав згодом В.В., – вспоминаю о двух учителях своих Л.Ф.Батуеве и Н.Л.Лятошинском» [17]. Подоляк Лаврентій Батуєв, непосидющий чоловік, що викладав у Житомирі, Острозі, Петербурзі, знову Острозі, Чернігові й Полтаві, переїхавши до Києва, служив у кращих київських ґімназіях – чоловічій Першій та жіночій ґімназії О.Дучинської [18]. Разом із зацікавленням російською літературою ХYІІІ ст. Лаврентій Федорович прищеплював учням перші навички наукової роботи. Володимир Варлаамович закінчив ґімназію 1906 року із срібною медаллю – за рік після мистецтвознавця С.Ґілярова і за два роки перед М.Зеровим, Г.Ґолубєвим і Ол.Шульгиним [19].

Одержавши середню освіту, він записався на юридичний факультет Університету Св.Володимира, а наступного, 1907 року переїхав до Петербурґу, де слухав лекції Л. Петражицького та М.Туган-Барановського. За участь у толстовській демонстрації у січні 1911 року в університетському коридорі був арештований разом з іншими студентами й просидів два тижні у Дерябінській в’язниці. Його виключили з університету й вислали з Петербургу. Цей рік він перебув в Україні у старшої сестри Зінаїди Курдюмової. У Полтаві займався ентомологією на сільськогосподарській дослідній станції і брав участь в організації масового збору гусені золотогузки в Криму для американських ентомологічних станцій [20]. У спогадах про шевченкознавця Павла Зайцева Міяковський відзначив, що «по дворічному перебуванні на економічному відділі юридичного факультету Петербурзького університету теж (мовляв, як і Зайцев. – С.Б.) перейшов на історично-філологічний, але по літературному відділу» [21]. У листопаді 1911 року його було відновлено в університеті. Тут він працював у семінарії В.Сіповського, котрому був зобов’язаний першим виступом у науковій літературі. Його заліковий твір з певними змінами й доповненнями з’явився за рік у журналі «Голос минувшего» [22]. Уже в Америці В.В. з особливою вдячністю згадував також лекції професора філософії А.Введенського. Під керівництвом М.Грушевського почав працювати як археограф, копіюючи у Публічній бібліотеці (тоді ще Імператорській) польські документи ХYІІ ст. [23] В університеті Міяковський належав до київського земляцтва (члени Глоба, Михайленко, Волковський). Разом з видатним шевченкознавцем Павлом Зайцевим він закінчив Історично-філологічний факультет Петербурзького університету 1913 року. 1915 року він одружився з Інною Леонтіївною Голошвіловою (Голошвілі; 3 січня н.ст. 1888 біля Переяслава – 31 жовтня 1970, Нью-Йорк). Пробувши рік на педагогічних курсах при Петербурзькому учбовому окрузі, В.В. почав вчителювати у приватних ґімназіях (російська мова й література) [24].

Публікуватись В.Міяковський почав рано – у київському тижневику «Огни» (вірші й оповідання). Ще на студентській лаві почали з’являтись також його праці з історії російської літератури. Серед цих найперших його робіт бачимо такі, що свідчать про обрану на все життя спеціяльність – це архівістика, історія громадсько-політичного життя, історія цензури, історія журналістики [25]. У 1914-17 роках він вмістив низку статей у виданні «Что и как читать детям».

Події Світової війни викликали в нього тугу за батьківщиною. Молодий вчений почав працювати над українськими сюжетами за матеріялами фонду Управління у справах друку (цензури). 1917 року з’явились і його перші публікації українською мовою [26]. У грудні 1917 року він переїхав до України, спершу мешкав з дружиною в Переяславі у її родичів Покотило.

Першим Головою Архівно-бібліотечного відділу Головного управління мистецтв і національної культури був Олександр Грушевський, – на відміну від свого великого брата, доволі слабкий організатор, який, як казали, замаринував усю справу. Але невдовзі його заступив на цьому посту енергійний архівіст, історик і генеалог Вадим Модзалевський, що був старший за Міяковського лише на шість років [27]. Їхня спільна робота тривала ледве що більше двох років, однак визначила увесь дальший шлях Міяковського в архівному світі.

«Я познакомился с ним, – розповідав він його братові, Борисові Львовичу Модзалевському, – 11 мая 1918 г., когда П.И.Зайцев привел меня к нему в комнату Архивно-Библиотечного Отдела [28]. Я живо вспоминаю этот момент и то, как Вадим Львович сразу же достал штаты отдела и со мной стал обсуждать вопрос, куда меня пристроить. Вакансий было много, и я получил место сотрудника для разъездов» [29].

Разом із своїми соратниками Модзалевський накреслив широкі проєкти, як налагодити архівну та бібліотечну справи, попри фатальні зміни влад боровся за прийняття відповідного державного закону.

Опинившися 1929 року в тюремній камері, Міяковський пригадував:

«Участь моя в роботах архівних органів Київа, мій великий інтерес до цієї справи поклав на мене обов’язки збирання архівних матеріялів сучасности, які гинули, про які не було кому клопотатися. При Архівному Управлінні було утворено «відділ матеріялів сучасности», до якого збіралося з установ, з приватних рук матеріяли періоду після 1917 року. Він складався переважно з друкованих відозв, газет та різних паперів різних установ цієї доби. Пізніше цей відділ було перетворено в YIII архівний фонд, а ще пізніше він став історично-революційним відділом і тоді вже він складався й з суто архівних матеріялів Жандармського архіву, секретних частин генерал-губернаторського, губернаторського архіву тощо» [30].

За денікінців Архівне управління втратило під собою юридичний ґрунт.

«Со всех сторон, – розповідав Міяковський у цитованому листі до Бориса Модзалевського, – косились на единственное советское учреждение, сохранившее жизнь, а главное работников и дело на всем ходу. Мы не хотели ни сдаваться, ни умирать, и борьбу за наше существование вели вдвоем: В.Л.[Модзалевский] перед официальными представителями власти, которые сначала обещали, потом пожимали плечами, а в конце концов закрыли, опечатали и даже хотели раздуть историю, обвиняя Архивн[ое] управление в печатании прокламаций, так что один раз В.Л. думал, что дело кончится его арестом. Я вел борьбу на другом фронте, в Комитете по охране памятников, в котором председательствовал Довнар-Запольский, оказавшийся лютым врагом и В.Л., и Управления вообще». За телеграмою з Ростова Архівне Управління було закрите й запечатане, співробітники розігнані, а майно передане Університетові [31].

У ці місяці В.Міяковський заробляв співробітництвом у газеті соціял-демократичного напрямку «Слово» (редактор – член УСДРП, згодом політеміґрант Валентин Садовський [32]). Що ж до збирання архівних матеріялів, то Міяковський переніс свою роботу до Українського Наукового Товариства. Тут він утворив Комісію для описування архівів, – де мав виступити з доповіддю, але не встиг, Модзалевський, – і запропонував утворити при музеї УНТ архівний відділ. До цього відділу потрапило діловодство українського консульства в Петрограді й галицьких військових частин [33], а також численні відозви, летючки, окремі папери, рукописи, документи різних установ після 1917 року. Подібним чином трохи пізніше, 1921 року, до рукописного відділу ВБУ надійшли «папери Центр.[альної] Ради, документи Київської Мирної конференції 1918 р., папери і листування С.П.Шелухина» тощо [34]. В умовах більшовицької влади, доторкаючись до матеріялів недавнього минулого чи поточного часу, архівіст не міг не наражатись на небезпеку. Згодом це забезпечило йому строк ув’язнення.

Коли більшовики знову захопили Київ і в грудні 1919 року Архівне Управління відновило свою роботу, Модзалевський, – як згадував Володимир Варлаамович, – «не захотел уже работать в нем, а рекомендовал меня и мне передал всю работу, оставаясь лишь председателем Архивного Совета и направляя таким образом работу Управления» [35]. Відтак з початку 1920 року і до його розформування (1925) Володимир Міяковський завідував київським губернським архівним управлінням (київською філією Головарху), а з 1922 і до арешту 1929 року очолював Центральний архів ім. Антоновича в Києві (КЦІАрхів) [36]. 1920 року Київ перетворився на совєтський губерніяльний центр (до 1934 року столицею був, як відомо, Харків). Довкола Архівного управління (з 1922 року – Київська філія Головарху) продовжили концентруватись і об’єднуватись в одне ціле численні архівні фонди старих установ, що припинили своє існування.

«Революція, – розповідав Міяковський, – пустила все життя по новій дорозі і витворила нові адміністраційні апарати, яким в їх роботі абсолютно непотрібні були ті паперові скарби старого режиму, що їх накопичили навколо себе старі канцелярії. Величезні архіви лишалися без зв’язку з адміністраційними органами і знаходили його лише через Архівне управління» [37].

Найпершими фондами, що взяті були під керування архівного органу, були архіви губерніяльного правління, судові архіви, губерніяльного присутствія у селянських справах, казенної палати, попечителя шкільної округи та духовної консисторії. У цьому порядку їх було приєднано до Архівного управління, й вони одержали відповідну умовну нумерацію фондів [38].

Якою мірою близький став Міяковський до Модзалевського, свідчить те, що разом з Іваном Тихоновичем Волянським і Павлом Івановичем Балицьким Володимир Варлаамович був призначений на виконавця заповіту Модзалевського, що датується 19 липня 1920 року [39]. Третій пункт тестаменту, відомий з листа В.Міяковського до Б.Л.Модзалевського від 29 вересня, передбачав, що книгозбірня відразу після смерті переходить у володіння його душеприказників, які протягом півроку повинні її продати, бажано якійсь науковій установі, а прибуток від продажу мав бути поділений між близькими Модзалевському людьми [40]. Останній вечір його життя, 3 серпня 1920 року, коли Вадим Львович уже втратив свідомість, провів з ним знову ж таки Володимир Варлаамович. Він згас за кілька хвилин після того, як Міяковський пішов. «Нат.[алья] Лавр.[ентьевна] разсказывала на другой день, что она при первых признаках умирания бросилась за мною на балкон, выходящий на Георг.[иевский] проулок, даже видела меня издали, хотела крикнуть и не могла». П’ятого серпня з Києва пішла телеграма: «Борису Модзалевскому. Академия наук. П[е]т[ро]гр[а]д. Третьяго августа умер Вадим Модзалевский после двухмесячной дезинтерии – Мияковский» [41].

Ще з березня 1919 року Міяковський почав активно працювати в Українській Академії наук. Разом з Павлом Зайцевим, Миколою Зеровим, Олександром Киселем, Миколою Плеваком він увійшов до Постійної комісії для видавання пам’яток новітнього письменства, якою керував академік Сергій Єфремов. В.В. було доручено розробляти питання «Котляревський у чужих письменствах» і складати присвячений йому бібліографічний покажчик [42]. В Археографічній комісії, якою керував невдовзі померлий Теоктист Сушицький і в якій працювали академіки Орест Левицький і Федір Тарановський, професори Олександер Грушевський, Василь Данилевич, Микола Мухин та Іван Соколов, було ухвалено до друку в третій серії видань працю Міяковського – «Збірник матеріялів до українського руху 60-х років ХІХ в., І вип.». До кінця 1919 року В. Міяковський уже виготував був його до друку [43]. У цій комісії вчений працював і надалі [44].

Як науковий співробітник Історично-Філологічного відділу УАН він одержав «спеціяльне доручення», як офіційно називалась (навіть у «Звідомленнях») його функція – збирати, бодай у копіях, матеріяли з історії громадського руху, причому зосередився на історії руху 1840-60-х років [45]. На допиті від 24 серпня 1929 року Міяковський схарактеризував дальшу трансформацію організаційних форм: «Це спеціяльне доручення з р. 1921 було перетворено на комісію під головуванням Єфремова і при найблизшій участи П.Стебницького. До складу комісії входив і я» [46]. Документи це підтверджують. На Спільному зібранні УАН 9 травня 1921 року, на пропозицію Міяковського, було ухвалено заснувати Комісію для дослідів над історією громадсько-політичних течій в Україні, а 16 травня на голову Комісії було обрано С.Єфремова, а постійними членами – П.Стебницького, В.Міяковського та О.Гермайзе [47]. Крім того, в комісії працювали Сергій Олексійович Буда, Олександер Олександрович Тулуб та Олекса Юхимович Андрієвський [48]. Згодом до них приєднались Микола Петрович Павлушков та Ярослав Іванович Стешенко [49].

Після відступу з Києва поляків Міяковський як представник архівних установ [50] увійшов до Комітету для заснування Всенародної (Національної) бібліотеки України. Вперше він з’явився на засіданні 20/7 липня 1920 року. Представляючи людей різних вдач, партій, соціяльних ґруп і орієнтацій, Комітет цей діяв хвилями, пульсував, ідучи часто за змінами влад. На початках кожної нової влади вичікував, особливо був паралізований за добровольців, потім відживав – особливо інтенсивно за більшовиків улітку 1919 року. Тодішніх діячів підстібувало страшне видиво зміни формацій, на їхніх очах лишались «безгосподарними» колосальні книжкові масиви. Вони рятували їх, скільки сила. Спершу, аж до часів Директорії, усю роботу в Комітеті тягли на собі Вернадський, Єфремов, Кордт, Кримський, Житецький і Перфецький. Після конфлікту Вернадського з Олександром Грушевським і Перфецьким [51], за більшовиків 1919 року підключилися Багалій, Ківліцький і Данилевич, за добровольців – Стебницький, О.Шрамченко, Сагарда, Балінський і Марковський. Натомість за добровольців відійшли Носов, що не спрацювався з Багалієм, далі В.Щербина, а за ним – з політичних міркувань – Вернадський, який виїхав до Криму. Попри всю велику літературу, Левко Биковський був присутній на засіданнях лише тричі – у липні 1919 року, себто за більшовиків [52]. Коли 1920 року більшовики у Києві ствердились, від Комітету виразно відійшли Гн.Житецький, Єфремов, Сагарда й Стебницький, і саме тоді почали працювати Тутківський, Міяковський, Меженко та Кревецький [53].

У 1920-22 роках Міяковський брав участь у праці Українського наукового товариства (секція мистецтв, бібліотечна комісія та завідування архівом Товариства).

«Коли Наукове Т-во, – розповідав В.Міяковський, – було злито з Академією, збірки його було передано до Академії, зокрема зібрані матеріяли увійшли до складу Комісії громадських течій» [54].

Ідучи за колекційним принципом, у цій останній Комісії, крім рукописного матеріялу, Міяковський збирав також друковані матеріяли історичного характеру (газети, летючки, відозви), книжки з проблематики громадсько-політичного руху й портрети, а архівні матеріяли, зокрема архіви українського консульства [55] й галицьких частин, себто цільні фонди, він згодом забрав до заснованого 1922 року КЦІА. Вони були значні за розміром і, крім того, не мали якогось спеціяльного інтересу для комісії.

«Таким чином, – констатував вчений-архівіст, – я свідомо йшов шляхом архівізації матеріялів, передавши суцільні фонди до складу архіву. При загальній нерозібраности матеріялів, переданих Комісії громадських течій, я не міг виділити нічого суцільного, що б можна було передати до Архіву». Лише значно пізніше, у 1926, 1927-28 роках, маючи вільну хвилю, він узявся до інвентаризації матеріялів Комісії громадських течій і при цій нагоді «відокремлював суто архівні матеріяли, або й рукописні, які носили відбиток епохи 1917-1920 років і передавав до архіву» [56].

Як бачимо, працюючи в архіві й комісії, вчений застосовував два протилежні принципи формування фондів і, мабуть, жоден з них ніколи не буде виключним, остаточно єдиним. Про принцип колекційний, застосований у практиці Українського наукового товариства, сам Міяковський писав:

«Збірки документів і справ, які склали були різні бібліотеки, музеї, архівні комісії внаслідок своєї роботи щодо збирання документального й архівного матеріялу або внаслідок пожертв окремих осіб чи установ, мають теж, як не внутрішнє органічне, то зовнішнє зростання між собою; тому, перебравши їх до архівосховищ, варто зберігати як колекцію такої-то установи» [57].

Сказане втілює реальну непослідовність і боротьбу ідей в українській архівній справі 20-х років. Тут не можна обійти відкинутих потім теоретичних уявлень, що примушували декого з архівістів розривати фонди на окремі шматки, порушуючи органічну цілісність первісних архівних комплексів. Так, у рукописному відділі Всенародної бібліотеки України (завідувач Ігнат Житецький [58]) літературні матеріяли якогось певного фонду йшли до т.зв. Першого відділу, історичні (із того самого фонду!) – до Другого, листування – до Третього, нарешті, іконографія – до Четвертого, згодом ліквідованого. До інвентарних книг могли записуватися рукописи якогось одного фондоутворювача, тоді другого, потім – знову першого й т.д. Кожній фізичній одиниці надавався окремий номер, байдуже – був це грубезний манускрипт чи лист на одному аркуші, причому передбачалось навіть, – якщо до загального зошита було перекопійовано, припустімо, шістдесят актів, – що номери одержить кожен із цих актів. Поняття фонду, як бачимо, для Житецького не існувало. Внутрішня обумовленість окремих частин фонду іґнорувалася, а зв’язки між окремими матеріялами фондів рвалися. Місце зберігання фондів часто-густо визначали, йдучи саме за цією логікою. Загалом тут могло бути багато варіянтів. Архів Стебницького спершу передбачалось передати до комісії, але, – розповідав Міяковський, – оскільки «там були переважно матеріяли суто літературного характеру», від передачі вирішили утриматись [59]. Не до архіву проф. О.Ф.Кістяківського було прилучено, а передано до Етнографічної комісії його матеріяли про «ведовство и колдовство», одержані від дочки Володимира Антоновича. До речі, саме Міяковському остання передала рукописи Антоновича, які мали бути приєднані до решти матеріялів цього вченого. Основу архіву удова – Катерина Мельник-Антонович – ще раніше передала до Історичної секції. Що ж до матеріялів Ореста Левицького, які передав Міяковському перед смертю з рук у руки сам академік, то вони мали перейти до Музею українських діячів [60]. Вол.Міяковському належать надзвичайно цікаві теоретичні міркування про реконструкцію архівних фондів, де він розглянув ситуації кількох типів – це колекції, розподіл архівних фондів відповідно до змінених адміністраційних потреб і плутанину, що виникає внаслідок помилкового з’єднання чи роз’єднання частин фондів [61]. У цій праці вчений виявив тонке розуміння цілісності архівного фонду, де внутрішні органічні зв’язки окремих матеріялів самі по собі несуть надзвичайно цікаву для вдумливого дослідника інформацію. Отже, якщо порівняти теоретичні засади цих двох архівістів – Міяковського й Житецького, стає зрозумілим, що в теоретичному відношенні перший стояв багато вище.

В’язничні свідчення Міяковського дають відомості й про збірки Комісії громадських рухів. На думку керівництва цієї комісії, її архів формувався лише як тимчасовий. Мали залишитись у ньому лише окремі набуті різними шляхами рукописи та зроблені копії, що передбачались для видання, решту збірок комісія поступово ліквідувала й мала ліквідувати їх остаточно. Крім теоретичних засад, скромність програми залежала ще від обмежених людських засобів. Як майно комісії залишилася б при ній ще профільна підручна бібліотека й портретна збірка діячів. Міяковський залишив свої міркування про це, перебуваючи в кабінеті слідчого. В’язень почав писати слово «іко[нографічний матеріял]», але, щоб не дратувати завідомого атеїста Брука, тут же таки переправив його на «портретний (матеріял)» [62].

У Комісії громадських рухів залишились рукописні збірки передреволюційного часу – матеріяли В.Антоновича, Ореста Левицького, Петра Лебединцева, Миколи Сементовського, Шугурова. Із самого початку у комісії відклались колекції Сергія Єфремова й самого Володимира Міяковського. Так, Єфремов передав мемуари (імперіялістична війна й революція) та інші зошити з архіву Станкевича, лист Короленка, пересланий Єфремову з Істпарту ЦК, і копію короленківського листа до Луначарського, статут Академії наук 1918 року, писаний рукою чи з правкою акад. Богдана Кістяківського, збірку друкованих летючок та відозв революційного часу, що належала [Несторові?] Малечі, якусь відповідь Єфремова М.Грушевському, окремі летючки, відозви, «або й просто окремі папірці з діяльности різних українських установ 1917-1918 років» [63].

Датою заснування КЦІА сам Міяковський вважав день переїзду до приміщення Софійської духовної школи [64] – 29 травня 1922 року. Про організацію цього архіву йшлося вище.

Крім КЦІА й Комісії громадських течій, В.Міяковський працював також в академічній комісії для складання біографічного словника діячів Української Землі (недовго) [65], входив до Комітету для організації ВБУ, Всеукраїнського Археологічного комітету (ВУАК’у) [66]. В останньому існувала спеціяльна комісія для вивчення архівних джерел щодо мистецтва. Крім В.В., входили до неї М.Василенко (голова), К.Лазаревська (секретар), а також М.Біляшівський [67]. На початку 1920-х років для підробітку В.Міяковський викладав українську мову й літературу та вів український літературно-драматичний гурток у Київському технікумі залізничного господарства [68]. З 1927 року В.Міяковський – дійсний член Інституту Т.Шевченка [69], в якому керував Кабінетом біографії Шевченка й рукописним відділом Інституту.

У Києві вчений активно друкувався в українських часописах. Крім журналу «Україна», його розвідки з’являлись у київських журналах «Наше минуле» [70], «Літературно-науковий вісник», «Книгарь» [71]. Це не були надто вже спеціяльні праці, приступні лише фахівцям-історикам. Український вчений мусив писати нормальною людською мовою, бо на його слово спрагло чекала широка читацька аудиторія. Обома пригорщами черпав вчений фактичний матеріял із підвладних йому архівів органів царської влади. Студії про декабристів, кирило-мефодіївців і шестидесятників, старогромадівців увійшли у свідомість його покоління. Зараз ми бачимо, що українські історики двадцятих років, описуючи гніт царського режиму, допускалися пересади. Адже в порівнянні з режимом, що запровадили на їхніх очах більшовики, царський режим здається майже вегетаріянським. Розуміємо далі, що українські шестидесятники перервали традицію, викинувши з актуального обігу витончені пам’ятки дворянської культури й переоцінивши культурний потенціял селянства, не добачивши в ньому можливостей найлютішого руїнництва [72]. Все це так. Але саме Володимир Міяковський назавжди нас із шестидесятниками психологічно примирив, підкресливши їхній ідеалізм і щирість поривань. Можливо, що й під псевдонімом «царських скорпіонів» у розвідках україністів Розстріляного Відродження розумілись подекуди нагінки пізніші, більшовицькі. Серед кращих праць Володимира Міяковського – «Революційні відозви до українського народу» (К., 1920) [73], «Люди сорокових років» (За сто літ, 1928, кн. 2), численні публікації джерельних матеріялів про Миколу Костомарова, Миколу Гулака, Михайла Драгоманова, Бориса Познанського, Миколу Лисенка, Костя Михальчука.

В.Міяковський став бажаним автором центрального книгознавчого журналу тієї доби – «Бібліологічних вістей» [74]. Тут вміщено його працю «Ювілей цензурного акту 1876 року», що увійшла до золотого фонду українського книгознавства [75], статті про спробу видання «Київської газети» 1833 року [76], а також про україністичні матеріяли у виданні творів Ґерцена, що вийшло у 19-ти томах за редакцією М.К.Лемке [77]. У хроніці журналу висвітлювалась організаційно-наукова діяльність вченого [78].

Разом з академіком Сергієм Єфремовим В.Міяковський проредаґував два томи збірника «Декабристи на Україні» [79], узяв участь у зразкових єфремовських виданнях шевченківського «Журналу» (1927, 5 статей) та «Листування» (1929, 3 статті). У шевченкознавстві 1920-х років Юрій Бойко-Блохин визначив його місце серед групи документалістів – після С.Єфремова, який, за влучною характеристикою мюнхенського дослідника, був організатором і провідником цієї групи, сам «намагався бути документалістом, але ніколи ним у повній мірі не став», поруч із М.Новицьким, М.Навроцьким, М.Марковським та іншими [80].

9. Про житомирського міського лікаря Леонтія Леонтійовича Лятошинського (1828-1884) див.: Кондратюк Руслан. Некрополь старого Житомира: Біогр. довідник. К., 2001. С. 67.

10. Батько вченого мав маєток у селі Порськ, від назви якого він прибрав згодом собі псевдонім – В.Порський. Пор.: Антонович Марко. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 33-34. 1972. С. 116; Борисюк Тамара. Нові сторінки з біографії родини Косачів // Радянська Волинь. 1991. 11 липня.

11. Інститут російської літератури (Пушкінський Дім) у Санктпетербурзі. Ф. 377. 2 зібрання. № 569. Автобіографія В.Міяковського датується 27 квітня 1915 року. Зберігається в колекції С.А.Венґерова.

12. Згодом Міяковський допоміг Ізидорі Петрівні опрацювати рукописну книгу якогось А.Кускова (понад 1000 сторінок), де були записані вірші її предків – Петра та Якова Драгоманових. Див.: Косач-Кривинюк Ольга (1877-1945). Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: УВАН, 1970. С. 15.

13. Див.: Міяковський В. Сестра Лесі Українки // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 433-438.

14. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка: Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк: УВАН, 1970. С. 685, 687-688, 714, 737. Як свідчить дочка вченого Оксана Володимирівна Радиш, у дядька з Ольгою Петрівною жодного роману не було, – треба було визволити людину; він це й зробив.

15. Збереглась його особова справа – Державний архів м.Києва. Ф. 108. Оп. 93. № 1048. Арк. 2. 20 травня 1899 року датується прохання матері про зарахування сина до другої кляси.

16. Стол(е)тіе Кіевской Первой гимназіи (1809-1811-1911 гг.), Томъ І. К., 1911. С. 124-125. 1906 року Лятошинський був призначений на директора немирівської, а 1908 року – златопільської ґімназії.

17. Автобіографія 27 квітня 1915 року.

18. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 95. Пор.: Стол(е)тіе Кіевской Первой гимназіи (1809-1811-1911 гг.), Томъ І. К., 1911. С. 43-44.

19. Стол(е)тіе Кіевской Первой гимназіи, Томъ І. С. 294.

20. Автобіографія 27 квітня 1915 року.

21. Міяковський В. Павло Іванович Зайцев // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 203.

22. Мияковский В.В. Годы учения А.Н.Радищева // Голос минувшего. М., 1914. № 3. С. 5-42; № 5. С. 83-104.

23. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 96.

24. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 6. Серед його учнів була дочка пушкініста Бориса Модзалевського. У листі до останнього від 10 травня 1921 року він дописав: «Шуре, теперь Александре Борисовне, моей вовсе не плохой ученице, мой сердечный привет».

25. Мияковский В. К истории цензурных гонений на сочинения А.Н.Радищева // Русский библиофил. СПб., 1914. Кн. 2. С. 49-59;

Его же. Рец. на кн.: Семенников В.П. Материалы для истории русской литературы и для словаря писателей эпохи Екатерины ІІ. СПб., 1914 // Голос минувшего. 1916. Кн. ІІІ. С. 265-267;

Его же. Рец. на кн.: Семенников В.П. Русские сатирические журналы 1769-1774 гг. // Там же. № 6. С. 256-261.

У покажчику 1984 року пропущено: Его же. Литературно-критические еженедельники // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 9. С. 14;

Его же. Профанация имени Пушкина: Наши литературные нравы // Там же. С. 12-13. Подп.: Вл.М.;

Его же. Съезд библиотекарей // Там же. Сентябрь. № 7. С. 3 обл. Подп.: В.М.;

Его же. Л.Рыдель // Там же. Июнь. № 3. С. 13-14;

Толстые журналы; Книжный угол // Там же. Сентябрь. № 8. С. 16. Подп.: В.М.;

Его же. Рец. на кн.: Дорошенко Д. П.О.Куліш, Его життя й літературно-громадська діяльність. К., 1918 // Родная земля. К., 1918. Сентябрь-Октябрь. № 1. С. 27-28 второй паг.;

Его же. Рец. на кн.: Твори Івана Котляревського. Вид. 2. К., 1918; Котляревський І. Збірник творів. Катеринослав, 1918 // Там же. С. 16-18;

Его же. Рец. на кн.: Естественный эксперимент и его школьное применение. Пг., 1918 // Там же. Ноябрь. Кн. 2 (Сборники І-ІІ). С. 27-28 втор. паг.;

Его же. Рец. на кн.: Literatura i sztuka, Zeszyt 1. W Kijowie, 1918 // Там же. С. 28-29;

Його ж. Навколо пам’ятника Б.Хмельницькому // Слово. К., 1919. 28 вересня. № 17. С. 1. Шп. 5 – С. 2. Шп. 4. Підп.: Вл.Порський.

26. Міяковський В. Дві рукописи 60-х років, заборонені цензурою // Україна. К., 1917. Кн. 3-4. С. 83-88;

Його ж. До історії «Чернігівського листка» // Там само. С. 88-90.

Пор.: Його ж. Шевченко перед київською цензурою // Боротьба. К., 1919. Ч. 56;

Його ж. Друкування революційних відозв у друкарні Києво-печерської лаври 1862 р. // Голос друку. Х., 1922. Ч. 1. С. 102-119.

27. Див. про нього: Білокінь С. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249: 2 іл.

28. Відділ містився в приміщенні Київської Першої ґімназії, де Міяковський свого часу навчався. Особисті контакти Модзалевського з директором ґімназії, істориком і видавцем його «Родослівника» Миколою Стороженком (1862 – 1942) дозволили його «відділу» триматися навіть за денікінців, незважаючи на всю недоброзичливість до українства з боку людей, що утворювали стороженківське середовище. Рік смерті Стороженка вказав, не подаючи джерела, Ол.Оглоблин (Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопублікованими матеріялами // Український історик. Том 11-12. 1966. С. 11).

29. Лист В.В.Міяковського до Бориса Львовича Модзалевського, засновника Пушкінського Дому в Петербурзі, від 24 квітня – 10 травня 1921 року в архіві автора статті.

30. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 16 – зв.

31. Крах стався 15 жовтня 1919 року за старим стилем, але Модзалевський ще перед тим відійшов від керівництва Управлінням, зосередившись на роботі в Академії Мистецтв та видавничому товаристві «Друкар». Місце секретаря у журналі «Наше минуле» він передав Міяковському.

32. Те, що останній «в данное время находится за границей», потрапило і до винувального висновку Міяковського (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 87). Іншим співробітником газети, якого останній назвав на слідстві, був Світозар Драгоманов, син Михайла Петровича, теж пізніший еміґрант.

33. На жаль, вчений не конкретизував цієї вказівки. Відомий лист Івана Кревецького до Ілька Борщака від 18 липня 1924 року:

«Питаєте, чи врятував я архів Галицької Армії? На превеликий мій жаль, ні. Річ у тім, що з переходом Галицької Армії до більшовиків (січень 1920), більшовицьке командування негайно зліквідувало історично-архівний відділ Г.А., яким я завідував, а мене самого звільнило зовсім з війська. Та все ж таки беріг я архіву (через другі особи!) аж до травня 1920 р., коли після розриву Г.А. з більшовиками, наступили у Києві (куди перевезли в березні 1920 р. сей архів) поголовні арешти галичан (між ними й мене), опісля евакуація Києва та зайняття його поляками. Під час того пропав кудись і згаадний архів. І скільки я не шукав опісля за ним в 1920-1921 рр. у Києві – на слід не попав […]» (пам’яті Івана Кревецького // Україна. Зб. 4. Париж, 1950. С. 245).

Історик права Лев Окіншевич у своїх еміґраційних мемуарах оповів печальну історію, як розвивалися події далі. Архів Галицької армії після завершення воєнних дій і ліквідації ЧУГА зберігавсь у приміщенні видавництва УАН. Тодішній Президент Академії Дан.Заболотний вимушено розпорядився ці матеріяли спалити (Окіншевич Лев. Моя академічна праця в Україні. Львів: НТШ, 1995. С. 44-46, 85).

34. ННБ ім. В.І.Вернадського. Архів Інституту рукописів. Оп. 1. № 6.

35. Лист до Б.Л.Модзалевського від 29 вересня 1920 року. Зворотня адреса – вул. Микільсько-Ботанічна, 11, пом. 4. Дочка, Оксана Володимирівна, що народилась 30 жовтня 1919 року, каже, що тоді родина вже там мешкала. Це був напівпідвал. У сусідньому будинку, ч. 13, мешкав і тяжко бідував зиму 1920/21 року академік Орест Левицький. В.В. допомагав йому в записуванні перекладу оповідань, а при тій нагоді пиляв дрова й записав дещицю цікавих спогадів про Громаду (З оповідань Ореста Івановича Левицького // Українська Вільна Академія Наук у США. Науковий збірник. [Кн.] І. Нью-Йорк, 1952. С. 104-110). До приміщення архіву (кол. бурси) Міяковські переїхали 1922-23 року (сам архів – 29 травня 1922 року).

36. У нещодавно опублікованому листі Міяковського до Александра Бенуа, що датується 1950 роком, читаємо:

«Сам я имел счастье принадлежать к тому литературно-художественному кружку, который собирался вокруг Нарбута и В.Модзалевского в 1918-1920 годах в Киеве. Я был последним хранителем знаменитого «Діяріуша», блестяще иллюминован[н]ого Нарбутом и взятого в НКВД в 1929 г. при обысках в Украинской Академии Наук в Киеве. В тех же годах (1918-1920) я был ближайшим сотрудником Вадима Модзалевского по спасению украинских архивов и по организации Центрального Исторического Архива в Киеве, работой которого я руководил с дня смерти Модзалевского до 1929 года» (Білокінь С. Георгій Нарбут за часів «перестройки» та незалежності // Слово і час. 1996. № 2 (422). С. 23).

37. Міяковський В. Центральний Архів ім.Антоновича в Київі // Архівна справа. Х., 1925. Кн. 1. С. 101.

38. Там само. Лист завідувача «губпрофобром» до «жилотдела» від 18 квітня 1921 року розкриває подробиці архівного будівництва того часу:

«Губпрофобр в ответ на копию отношения Совнархоза от 14/IY за № 10909 в жилотдел сообщает, что помещения, занятые II и III архивными фондами (2 комнаты в первом этаже и 6 комнат в третьем этаже), заняты ценными историческими архивами, находящимися в ведении Архивного Управления и на основании приказа Губревкома № 44 не подлежат реквизиции. Все помещения, занятые архивами II архивного фонда (б. Судебных учреждений) перегружены архивными материалами и после целого ряда переносок материала сконцентрированы в минимальном количестве помещений. Что касается помещения III фонда (IY відділ Головного Архіву), состоящего из двух больших комнат, то это помещение по согласию с Губфинотделом было специально реквизировано для разбитого снарядами помещения Архива III фонда (Б.Житомирская, 8), который и был размещен вплотную в одной из комнат – в другую комнату свезены и продолжают свозиться в порядке спасения Архивов целый ряд отдельных Архивов со всего города. При отсутствии помещения для Главного Архива (здание б. Софиевской духовной школы было реквизировано жилотделом, ордер № 1111, но занято Всевобучем вопреки распоряжениям жилотдела и Наркомосвіти). II и III архивные фонды не могут быть перевезены в данное время в постоянное приспособленное для хранения исторических материалов помещение и потому перемещение сотен тысяч пудов арх.[ивных] материалов в какое-либо временное помещение приведет только к разрушению и уничтожению исторических документов» (ДАКО. Ф. р-1. Оп. 3. № 5. Арк. 80. Пор. арк. 79).

Це все була робота В.Міяковського.

39. Є й інші свідчення. Наводжу повністю листа В.Модзалевського до В.Вернадського від 7 вересня 1919 року:

«Глубокоуважаемый Владиміръ Ивановичъ,

Сегодня узналъ отъ В.В.Міяковскаго, что Вы вернулись въ Кіевъ и сп(е)шу написать Вамъ изъ госпиталя, куда попалъ, совершенно обезсиленный припадками, которые въ связи съ недавноминувшими событіями стали пос(е)щать меня ужъ слишкомъ часто.

Я знаю, что Вамъ много хлопотъ съ защитой Академіи и ея учрежденій отъ т(е)хъ элементовъ, которые несомн(е)нно напрягутъ вс(е) силы къ тому, чтобы ихъ (sic) съ(е)сть. Но все же я очень прошу Васъ принять подъ свою защиту Архивное Управленіе и т(е) архивныя богатства, которыя ему удалось собрать. Міяковскій Васъ поинформируетъ обо всемъ положеніи вещей и о бес(е)д(е) по этому поводу со мной. Не откажите и впредь его выслушивать по нашимъ д(е)ламъ. На Комитетъ, такъ неудачно сформированный при Академіи, особенно на М.В.Довнара я не только не возлагаю никакихъ надеждъ, но прямо-таки считаю людей, верховодящихъ в немъ, настроенными опред(е)ленно враждебно по отношенію къ Архивному Управленію и, главное, – своекорыстно. Мн(е) же, кому пришлось потратить столько силъ и энергіи на созданіе Украинскаго Главнаго Архива, чрезвычайно будетъ горько вид(е)ть д(е)ло, почти доведенное до конца, разрушеннымъ изъ-за ц(е)лей, ничего общаго не им(е)ющихъ съ интересами архивнаго д(е)ла. Очень над(е)юсь, что эта просьба будетъ Вами удовлетворена и что Вы найдете возможнымъ во вс(е)хъ необходимыхъ случаяхъ упоминать и о насъ (напр., о пом(е)щеніи и т.д.). Я уже н(е)сколько чувствую себя лучше и не думаю тутъ долго сид(е)ть; какъ только выйду на св(е)тъ Божій, явлюсь къ Вамъ, а пока прошу считать моимъ уполномоченнымъ В.В.Міяковскаго.

Мой прив(е)тъ Наталіи Егоровн(е) и Нин(е) Владиміровн(е).

Искренн(е) Вамъ преданный В.Модзалевскій.

7.ІХ.1919» (ННБ. ІР. І. 26971).

40. Про дальший шлях бібліотеки довідуємося з листа Міяковського до Бориса Модзалевського від 22 листопада 1920 року, у якому він прохав допомоги у придбанні книжок для Біографічної комісії:

«До сих пор приходится пользоваться книгами Вадима Львовича, первого руководителя работами Комиссии. Но так как библиотеку В.Л., всю целиком, приобретает Украинское Наукове Т-[оварист]во, то комиссии приходится подумать о собственных необходимых для ее работ книгах».

Зараз книжки з книгозбірні Модзалевського розпорошені у фондах Наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського НАН України. Рукою Міяковського на обкладинках і титульних листках написано: «Б-ка Модз. | №…».

41. Збереглися акти передачі мистецького майна Г.Нарбута й В.Модзалевського від Київського губернського комітету охорони пам’яток мистецтва й старовини (підписав інструктор Губкопмису С.Сандальжі) Музеєві при Українському науковому товариству (підписав консерватор Г.Красицький). Два акти датуються 27 серпня 1920 року, один – 6 вересня. Підписали їх члени комісії, призначеної Губнаросвітою для ліквідування майна – В.Міяковський та Ів.Волянський (Державний архів Київської області. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 194 – зв., 197 – зв., 201 – зв.; Білокінь С. Сторінками загиблого "Діяріуша" // Пам"ятки України. 1998. № 1. С. 31-33). Красицький став невдовзі протоієреєм Софійського собору. Див. про нього: Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Вінніпеґ, 1961. С. 93-94, 102, 169.

42. Перший піврік існування Української Академії наук у Київі та начерк її працї до кінця 1919 року. К.: УАН, 1919. С. ХYІІІ-ХІХ, LXXXIY. Присвячений Котляревському покажчик невдовзі виконав інший бібліограф: Горецький О.М. Іван Котляревський: Бібліографія, 1904-1928. Одеса, 1928. 18 с. (= Праці Одеської центр. наук. б-ви, Том 2, вип. 2). Про упорядника див.: Зленко Григорій. Репресований бібліограф // Вісник Книжкової палати. 1997. № 11 (17). С. 35-36.

43. Там само. С. ХХ, LXXXY.

44. Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1927 рік. К. 1928. С. 112.

45. На Спільному зібранні УАН 17 травня 1919 року Голова І Відділу академік Д.Багалій повідомив, що

«І Відділ дав постійне доручення В.В.Міяковському робити історичні досліди в архіві бувшого генерал-губернаторства. Основну платню (600 карбованців щомісяця) І Відділ даватиме йому з своєї частини т.зв. міліонового фонду» (Перший піврік існування Української Академії наук у Київі та начерк її працї до кінця 1919 року. К.: УАН, 1919. С. 123).

46. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 17.

47. Історія Академії наук України, 1918-1923: Документи і матеріяли. К.: Наукова думка, 1993. С. 469.

48. Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1923 рік. К., 1924. С. 150.

49. Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1924 рік. К. 1925. С. 76;… за 1927 рік. К.., 1928. С. 113.

50. Биковський Лев. Книгарні – Бібліотеки – Академія: Спомини, 1918-1922. Мюнхен; Денвер: Дніпрова хвиля, 1971. С. 74.

51. Див.: Білокінь С. Для повноти картини // Розбудова держави. 1992. Серпень. Ч. 3. С. 57-59.

52. Зовсім виразно оповів про свою роль і діяльність у ВБУ сам Биковський:

«Впродовж цього часу [1919-21], з перервами, працював у Національній (згодом Всенародній) Бібліотеці України, при Українській (згодом Всеукраїнській) Академії Наук. Спочатку працював в характері співробітника, а при кінці як старший бібліотекар «Загального Відділу» цієї центральної української державної бібліотеки, під проводом Юра Іванова-Меженка. Редаґував «Хроніку» Всенародної Бібліотеки, вивчав десяткову бібліографічну клясифікацію при Українському Бібліографічному Інституті, виносив на своїх плечах і нервах, разом з іншими, всі тягарі організаційного періоду Національної (Всенародньої) Бібліотеки» (Биковський Лев. У службах українській книжці: Біо-бібліографія. Денвер, 1972. С. 13-14).

53. Архів ННБ ім. В.І.Вернадського. Оп. 1. №№ 1-2. У 1979-81 роках, працюючи над двома томами протоколів, я послідовно розписав наявність членів Комітету на кожному засіданні за 1918-20 роки, і так усі протоколи, що збереглися (великі й болючі прогалини у вересні-грудні 1918 року). Биковський помиляється, називаючи найактивніших членів Комітету, мовляв, «ця шістка переважно вирішувала всі справи» – Кордт, Кримський, Єфремов, Меженко, Міяковський та «в міру потреби ще якийсь ст. бібліотекар» (Биковський Л. Книгарні – Бібліотеки – Академія: С. 85). Насправді Міяковський і Єфремов на засіданнях Комітету для заснування ВБУ не зустрічались. Але, зраджуючи в деталях, пам’ять допомогла Биковському засиґналізувати про їхню – Міяковського та Єфремова – загальну близькість. Вони входили до інтимного гуртка культурних діячів, що збирались у привітному помешканні Нарбута й Модзалевського на Георгіївському провулку, 11, пом. 2 (Павловський Вадим. Дім, в якому жив Шевченко в 1859 році // Шевченко. Річник 8-9. Нью-Йорк: УВАН, 1961. С. 23-27). Міяковський писав про це в цитованому вище листі до Бенуа.

Разом з тим, спомини Биковського містять незвичайно коштовну деталь: засідання Комітету, – повідомляє він, – у 1920-21 роках «по-давньому відбувалися щотижня в Кабінеті Президента Академії Наук» (Там само. Курсив мій. – С.Б.). Ця деталь знайде своє місце, коли майбутній дослідник писатиме історію споруди. При цій нагоді наведу ще кілька подробиць. Важливу історико-топографічну деталь зберіг у спогадах про Дмитра Дорошенка і Міяковський: кабінет С.Єфремова містивсь у тому самому приміщенні Левашовського пансіону на третьому поверсі (Міяковський В. Мій спогад // Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 427). У цьому кабінеті Єфремов дозволив чоловікові Тетяни Львівни Симиренко Генріхові Яковичу Міхаелісу (1888-1937) поставити «на зберігання» свою меблю корельської берези на випадок реквізиції чи «ущільнення» (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 43). Ол.Зозуля записав розповідь Миколи Голобородька (псевдонім С.Пригара), що секретарка Єфремова реєструвала всіх його відвідувачів: «Книга реєстру попала до ГПУ, і всіх зареєстрованих зачислили до вигаданого Союзу [СВУ]» (Зозуля Ол. На вигнанні // Нові дні. Торонто, 1982. Червень. С. 6). На думку Андрія Ніковського, Міяковський, Михайло Могилянський та Павло Филипович належали до кола тих співробітників Єфремова, яким він довіряв. Коли хтось із них «заставав мене там, то й той брав участь у розмові, коли це була загальна політична чи літературна тема» (ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 55066 ФП / кор. 1252. Арк. 27).

54. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 17 зв. – 18.

55. Цей фонд був зареєстрований уже в одному з перших контрольних списків фондів КЦІА, надісланих до Укрцентрархіву.

56. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 18 – зв.

57. Міяковський В. Про реконструкцію архівних фондів // Архівна справа. Кн. 4. Х., 1927. С. 22-27.

58. У звіті «Відділ рукописів (манускриптів) у 1921 році» його перший завідувач Ігнат Житецький відзначав, що відділ «яко самостійну одиницю в загальному складі установ Бібліотеки» було відокремлено «з початком року» (1921). Набуте Бібліотекою у 1919-20 роках рукописне майно «по весні» того самого 1921 року було перевезено з будинку ч. 36 по Бульвару Шевченка (кол. Рудольфа Раузера) до кол. Першої ґімназії (Бульвар Шевченка, 14), де відділу було одведено приміщення (ННБ ім. В.І.Вернадського НАН України. Архів Інституту рукописів. Оп. 1. № 6). До речі пригадати, що 14 листопада 1918 року в приміщенні гетьманського міністерства шляхів, що розташувалось у цьому самому будинку ч. 36 по Бібіковському бульвару, в кабінеті урядовця цього міністерства Стокоза було обрано Директорію УНР (Лащенко Ростислав. Як обирали Директорію У.Н.Р. // Розбудова держави. 1992. Листопад. Ч. 6. С. 24-28). Житецький завідував відділом до своєї смерті 9 квітня 1929 року. З 14 вересня 1929 року до 15 березня 1934 року його заступив Павло Попов. Першу одиницю Першого відділу («Казанье начиненю памяти пану Александрови Феодоровичу Шептицкому през отца Павла Домжива Лютковича» 1622 року у копії ХІХ-ХХ ст.) записано 30 грудня 1922 року.

59. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 9. З архіву залишено було тільки листування, що стосувалось його діяльності як комісара за Тимчасового уряду, але й «їх малося на увазі передати до Архіва як документи офіційного, а не приватного характеру» (Арк. 23 зв.). Останнє теж вважалось за критерій при розподілі матеріялів. Під час ремонту тієї кімнати, що займала Комісія, коли частину шафів було винесено до коридору, матеріяли Стебницького Міяковський переніс до сусідньої кімнати (ч. 6 Комісії новітнього письменства), за сходами. Див. : Арк. 11.

60. Див. про нього: Білокінь С. Спогади С.Єфремова про М.Лисенка // Український музичний архів, Вип. 1. К., 1995. С. 177-179.

61. Міяковський В. Про реконструкцію архівних фондів // Архівна справа. Кн. 4. Х., 1927. С. 22-27.

62. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 60096 ФП / кор. 1552. Арк. 10 зв.

63. Там само. Арк. 10 зв., 12, 18 зв., 23 зв.

64. У цій школі (училищі) навчався Андрій Ющинський, загибель якого 12 березня 1911 року дала поштовх для справи М.Бейліса. Див.: Тагер А.С. Царская Россия и дело Бейлиса. М.: ОГИЗ, 1934. Тепер у цьому приміщенні міститься Центральний державний архів-музей літератури й мистецтва України.

65. Потім таку комісію було відроджено в Українській Вільній Академії Наук у Нью-Йорку.

66. Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1927 рік. К. 1928. С. 112-113.

67. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук: Нарис історії. Ч. І. Мюнхен, 1955. С. 94.

68. Бошко В.И. Киевский техникум железнодорожного хозяйства. Киев, 1923. С. 5-6.

69. Як розповів у кабінеті слідчого завгосп і діловод Інституту Володимир Андрійович Чубук-Подільський (1883 – ?), його було ліквідовано у серпні 1933 року (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30486 ФП / кор. 154. Арк. 4 зв.). На той час В.В. перебував уже на засланні.

70. Міяковський В. Куліш і цензура // Наше минуле. 1918. Ч. 2. С. 99-106 (рукопис – Інститут рукописів ННБ ім. В.І.Вернадського НАН України. Ф. Х. № 34703. 14 арк.);

Його ж. До історії української журналістики: І. Газета К.Шейковського 1860 р., ІІ. Цензуровання «Губернских ведомостей» на Україні // Там само. Ч. ІІІ. С. 81-88;

Його ж. [Передмова до вид.:] Помийниця: Укр. гумористична часопись 1863 р. / Подав М.Марковський // Там само. 1919. Ч. 1-2. С. 73-77.

71. Міяковський В. З історії української книжки, І: Цензурні умови // Книгарь. 1919. Ч. 27. Стовп. 1819-1828;

Його ж. З історії української книжки, ІІ: Видавничі пляни Кирило-методіївського товариства // Там само.Ч. 28. Стовп. 1895-1902.

72. Багато мудріше й зіркіше дивився на селян не обмежений партійними настановами Василь Горленко, який 21 листопада 1893 року у листі до Миколи Стороженка писав:

«Увесь цей час, і вже давно, я морочуся з милими пейзанами, і мені великою мірою стали огидні їх нечесність, глитайство, дріб’язковість, невдячність, грубіянство, – одно слово, всі ті якості, якими визначається сучасне селянство і які загрожують такими страхіттями в майбутньому, якщо не зміняться взагалі справи і якщо не зосередять усіх сил на освіті, замість того, щоб зосереджувати всі сили на знищенні її» (Україна. Ч. 7. Париж, 1952. С. 561. Пор. с. 660-661).

73. На жаль, покажчик 1984 року обминає рецензії на праці Міяковського. «Революційні відозви» прорецензував проф. В.Данилевич (Голос друку. Х., 1921. Кн. 1. С. 171-172).

74. Уже на еміґрації вчений опублікував статтю про це коштовне видання: Міяковський В. «Бібліологічні вісті» // Українські бібліологічні вісті. Авґсбурґ, 1948. Кн. 1. С. 4-5.

75. Бібліологічні вісті. 1926. № 3. С. 62-73. Випущена також окремою відбиткою накладом 300 примірників.

76. Міяковський В. До історії журналістики на Україні // Бібліологічні вісті. 1923. № 1. С. 13-26.

77. Міяковський В. «Ucrainica» в останньому видання творів О.І.Герцена // Бібліологічні вісті. 1923. № 3. С. 1-14.

78. Праця українських бібліологів // Бібліологічні вісті. 1923. № 3. С. 42-44; Видавництво «Сорабкопа» в Києві // Там само. 1923. № 4. С. 114; [Колоніус Д.] Архівні курси в Харкові // Там само. 1926. № 3. С. 91-92. Підп.: Vigilaus.

79. Перший том з’явився 1926 року, другий – 1930-го, уже після арешту С.Єфремова й Міяковського, – жодної розвідки Міяковського тут з’явитися не могло. На титульному листку мусили поставити ім’я і іншого редактора – Д.Багалія. Див.: Антонович Марко. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 98.

80. Бойко Юрій. Шевченкознавство 20-их років // Бойко Ю. Вибране, Том ІІІ. Мюнхен, 1981. С. 204-205.