Еміґрація

Сергій Білокінь

1943 року доля вже назавжди відірвала його від київських сховищ і самого Києва. Втім, зберігся спогад Дмитра Нитченка, що й у зовсім, здавалося б, невідповідних умовах – 1943 року у Львові, – В.Міяковський провадив далі свої бібліографічні студії, для чого позичав на тиждень рідкісний примірник забороненої за більшовиків поеми Ів.Багряного «Аве Марія» [114]. Потрапивши до Львова, перший свій візит він скерував до директора бібліотеки НТШ Володимира Дорошенка. Для краківського «Українського видавництва» він почав працювати над «Провідником в українській літературі ХІХ-ХХ ст.» [115].

Але справді – хіба ж знаєш, що втратиш і що знайдеш! Переїхавши зі Львова до Праги, В.Міяковський був обраний на дійсного члена Історично-філологічного товариства і став останнім його секретарем [116]. Разом із Львом Окіншевичем, Валентиною Криловою та Володимиром Дорошенком він був прийнятий на працю до Музею визвольної боротьби України. Інші невдовзі відійшли, але Міяковський та Дорошенко активно підключились до роботи. Сам В.В. збирав і доповнював колекцію рукописів українських письменників [117], крім того, працював над бібліографією поточної української літератури [118].

Далі – більше. Саме в Німеччині розпочалась історія Української Вільної Академії Наук, з якою відтоді нерозривно пов’язалось його життя. Разом з родиною він переїхав з Праги до баварського села Трасфельден біля Пассав [119], а тоді – 1945 року – до Авґсбурґу. У жовтні 1955 року він згадував: «Сьогодні рівно десять років тому – 10 жовтня 1945 року – авто Мюнхенського Українського Комітету в післяобіденну пору в’їхало в двір табору Сомме-Казерне в Авґсбурзі – з родиною О.П.Косач-Кривенюк і нашою родиною».

У щоденниковому записі В.Міяковського від 17 жовтня 1945 року знаходимо його роздуми в справі організації УВАН:

«Розмовляв з Чик.[аленком] про наукові справи. Він очолює групу науковців. Почав розповідати мені, що були сходини. Записалось 10 чол.[овік], але люде якось перелякані, бояться називати свої прізвища, бояться говорити, де саме вони викладали, які праці мають. Я ношуся з думкою утворення Укр.[аїнської] Вільної Акад.[емії] Наук, яка була б осередком, що об’єднував би всі науково-творчі сили. Треба починати з малого. На базі Укр.[аїнського] іст.[орично]-філ.[ологічного] т-[оварист]ва в Празі об’єднати гуманітаристів з секціями або катедрами, на чолі яких стояв би керівник, що вів би провід у відповідній галузі знання. Керівник скликав би збори, які обговорили б плани робіт, проблеми, які вимагали б розробки, питання, на які треба б було звернути увагу. На чолі УВАН – президент. Кандидатура, – може, Дм.Ів.Д.[орошенко], але він не має силу – захопитися справою, охолоджує всіх. Говорив з [Леонідом] Білецьким, він цілком поділяє мої думки. З Чикал.[енком] ще не договорився до цього».

Як твердить М.Антонович, восени 1945 року В.Міяковський обґрунтував саму назву, відтак концепцію Академії [120]. Це не зовсім так. У пропам’ятній записці Петра Курінного для Президії УВАН знаходимо цікаві роз’яснення:

«Весною року 1945 після закінчення війни в маленькому місті на Дунаї – Hochstadt/Donau (Гохштедт-Донау) у 7 клм від міста Діллінґену – опинилася група українських науковців. Вже перед закінченням війни у мене зародилася думка об’єднати українських науковців, розкинених – як я знав – в чималій кількості по всій Німеччині в діяльну наукову установу. Після капітуляції Німеччини в початку травня 1945 року я відразу засів за розробку цього мого пляну. Маючи деякі відомости про наявних в Німеччині науковців, я намітив загальну схему майбутньої організації й навіть людей, які могли б очолити окремі відділи УВАН. Незабаром плян мій був вже в загальному готовий і, не маючи ще змоги виїхати з Гохштедту, через відсутність, внаслідок війни, будь-якого сполучення, я скликав науковців, що жили в той час в Гохштедті, на перше засідання. Це було десь в червні або в початку липня 1945 р. В моєму помешканні (мансарда будинку міської аптеки) зібралися: п.п. В.Козловська, Н.Кордиш, К.Мощенко, Ол.Головко, проф. Д.Горняткевич, Б.Безвенглінський та я. Був навіть присутній німецький археолог д-р Ґрімм, який через брак сполучення, не міг ще виїхати з Гохштедту. Плян мій зацікавив науковців, і було вирішено почати роботу (конференції з доповідями) негайно в Гохштедті. […] Вже десь в липні була влаштована перша наукова конференція з моєю доповіддю про Реймську Євангелію – перші кроки в моїй пізніше детально розробленій темі. Доповідь знайшла відклик і жваве обговорення. Незабаром відбулася й друга наукова конференція з доповіддю п.Ол.Головка з галузі лісоводства» [121].

На жаль, точної дати заснування УВАН досі не усталено. В.Міяковський та «Енциклопедія українознавства» В.Кубійовича називають 15 листопада 1945 року [122]. Олександер Архімович подає іншу дату – 16 листопада [123]. Не виключено, що саме через цю розбіжність англомовна « Encyclopedia of Ukraine » говорить лише про «листопад 1945 року» [124]. Не підлягає сумніву головне. Українська еміґрація 1945 року створила на чужині унікальний науковий осередок, на що не спромоглася, до речі, еміґрація російська. Українська Вільна Академія Наук [125] об’єднала у роботі над спільними проєктами діяльність нових еміґрантів другої хвилі з Наддніпрянщини (що після 1943 року пройшли через Німеччину), нових еміґрантів з Галичини і представників старої еміґрації, еміґрації першої хвилі, чий шлях на початку 20-х простелився через Прагу й Варшаву [126]. Прикметно, що першим виданням нової наукової установи Марко Антонович називає працю В.Міяковського «Автограф Т.Шевченка з 1857 року» (Б.м.: УВАН, 1947. 8 с.) [127], хоч це й не зовсім точно [128].

Одночасно було створено академічне сховище. Ось авторитетне свідчення самого В.Міяковського: «Ідея Музею-Архіву [129] як центрального сховища для збирання і збереження матеріялів до історії української еміґрації виникла відразу по закінченні 2-ої світової війни. Ще в дорозі до пізніших місць розселення в Німеччині, в Судетському містечку Вімперку (Вінтерберґ) в травні 1945 р. на підставі мандату празького Музею Визвольної Боротьби від 12 квітня 1945 року [130] придбані були перші експонати майбутнього Музею УВАН: українські календарі 1905-07 років, видані І.Штайнбреннером в цьому місті, а в баварському селищі Трасфельдені від автора – рукописна збірка поезій Юрія Чорного, поета «празької школи» з його автобіографією і фото. Цим покладено було початок, з одного боку, фонду друкованих видань, і, з другого, – майбутнього літературного архіву. Першим приміщенням Українського Музею-Архіву було [«унррівське»] пуделко з американських продуктів [131] в таборі переміщених осіб Сомме-Казерне (м.Авґсбурґ), під сходами одного з бльоків» [132]. Це пуделко В.Міяковський охоче згадував за різних нагод. Наприклад, у вже цитованому листі від 10 жовтня 1955 року він писав: «В той же день [10 жовтня 1945 року] увечорі в пивниці, під сходами 4-го бльоку я поставив картонку від УНРА'івських продуктів і склав туди таборові об’яви, які познімав з таборових бльоків. УНРА'івська коробка була першим приміщенням Музею. Другим [став] якийсь вогкий закамарок в пивниці 4-го бльоку, потім з ростом Музею-Архіву прибавлялися кімнати за кімнатою. В 1949 році в тому самому бльоці ми мали вже 4 кімнати в пивниці і дві на першому поверсі. Потім – Ляйпгайм з розкішними приміщеннями і величезним сховищем – залею для матеріялів» [133].

Але реально вчений розпочав роботу дещо раніше. Відомий його лист до книгознавця Л.Биковського від 7 грудня 1944 року, де можна прочитати:

«Радісно вітаю Ваше визволення з руїн Варшави […]. У мене до Вас прохання. Запишіть усе, що знаєте і що бачили, про [Варшавське ] повстання та пришліть то все до Музею-Архіву УВАН. Треба по гарячих слідах збирати мемуари сучасників. Запишіть усе, що можете зараз, і за те буде Вам велика дяка від майбутніх істориків […]» [134].

Природна річ, треба було гуртувати фахівців. 10 березня 1950 року Міяковський писав з Ляйпгайму Симонові Наріжному:

«[…] я хочу бути там, де Ви будете і хотів би, щоб Ви були там, де буду я, де буде Музей УВАН – разом потягнемо цю справу, для якої я мав багато прихильників і ні одного партнера» [135].

14 січня 1946 року в УВАН було створено групу історії та теорії літератури (керівник Л.Білецький, заступник – В.Дорошенко, секретар В.Міяковський) [136]. У листі В.В. до Симона Наріжного від 22 березня 1950 року одержуємо уявлення про загальну концепцію формованого сховища:

«[…] Музей УВАН я мислив як продовження роботи МВБ, і навіть йому ще не офіційно (але у всіх інстанціях погоджено) надано ім’я Дмитра Антоновича. Архів Історичний, який я провадив у Києві, носив ім’я Волод.[имира] Антоновича, і для мене дорого зберегти тяглість традиції на еміґрації» [137].

Офіційно ім’я Дмитра Антоновича було надано Архіву-Музею УВАН щойно 1966 року [138].

Фактично В.Міяковський увесь час керував академічними збірками, але навіть формально його роль була більша і сам він протестував проти її обмеження [139]. У 1950-52 роках Міяковський був секретарем УВАН. Крім того, він брав участь у працях історичної, літературознавчої та книгознавчої секції, а також двох комісій – з історії іміґрації в США [140] та жидівсько-українських стосунків.

Як відзначав Володимир Маруняк, у ті роки жодна інституція не провадила систематичного обліку друкованих видань, не реєструвала їх і періодика. Єдиний Український Музей-Архів УВАН в Авґсбурзі, що існував до 1949 року, завдяки енерґії проф. В.Міяковського намагався компле[к]тувати тодішню періодику, книжки і брошури: «Частина його матеріялів була передана до архіву УВУ і Ватикану, а друга – важливіша – була вивезена за океан. Бібліографічний орган «Книгоцентру» в Мюнхені «Рідна книга на чужині» почав появлятися щойно в 1949 р.» [141]. Такий був результат блискучого видавничого проєкту Володимира Дорошенка – видавати «Літопис українського друку» – спеціяльний бібліографічний бюлетень для реєстрації еміґраційних видань. За свідченням В.Міяковського, у Музеї-Архіві збереглася тека з таким заголовком – опис матеріялів за 1945 рік [142].

У комплектуванні сховищ УВАН багато залежало від обставин. Так, з початком посиленої еміґрації за океан Музей-Архів УВАН поповнювався колекціями ліквідованих таборів, як-от Ашафенбурґ, Берхтесґаден, Ганав, Реґенсбурґ [143]. Одним з головних джерел комплектування Бібліотеки протягом певного часу був т.зв. обов’язковий примірник [144]. Його ідея, продумана й проведена в умовах розсіяння, виявляє всю велич патріотизму й державницького мислення Володимира Міяковського і його соратників. Тут не можна не назвати Володимира Дорошенка, який слушно називав всю цю акцією «Книжковою Палатою» [145]. Як відзначив А.Гудзовський, Володимир Міяковський

«зумів запровадити в життя систему, за якою кожний автор і кожна редакція ще на еміґрації в Европі почали надсилати до Музею-Архіву примірники своїх видань. Завдяки цьому збережено більшість видань і публікацій періоду т.зв. ДП-держав […]» [146].

Ще докладніше розповідає про це сам В.В.:

«З самого ж початку Музей поставив собі за мету збирати матеріяли для майбутніх сховищ вільної України. В порозумінні з кількома іншими бібліотеками й музеями, що спонтанно виникали на території окупованої Німеччини, Музей почав збирати більшу кількість примірників друкованих видань. Ці бібліотеки і музеї разом з Музеєм УВАН стали місцями для збереження примірників для Києва (Авґсбурґ – Музей УВАН), Львова (Карльсфельд, потім Берхтесґаден, бібліотека НТШ – В.Дорошенко), Харкова (Англійська Зона, Музей Шевченка – Л.Бачинський), Праги (Ашафенбурґ – А.Животко), університетський примірник (УВУ – Мюнхен), Ватиканський і один примірник – «місцевий» – для кожної країни розселення нашої еміґрації, всього 7 примірників. Кожне з організованих сховищ на своєму терені (Берхтесґаден, Ашафенбурґ і Англ. зона) збирало ці 7 обов’язкових примірників усіх видів друку, залишало один примірник для себе і решту 6 прим.[ірників] пересилало до Музею-Архіву УВАН, який став центральним сховищем і розподільником матеріялів поміж іншими. Згодом, для такого культурного центру української еміґрації, як Реґенсбурґ, було організовано представництво Музею-Архіву УВАН в цьому місті (керівник – М.К.Марковський). Для здійснення цього складного пляну були видані відповідні розпорядження Культурно-освітнього відділу Центрального Представництва Української Еміґрації (ЦПУЕ), пізніше ще – культурно-освітнього ресорту Української Національної Ради (УНР), а контроль над виконанням постанови про обов’язкові примірники взяв на себе інструктор Відділу освіти і культури І.І.Коровицький, який при своїх роз’їздах в американській зоні і сам зібрав для Музею цінні експонати. Наслідком цієї роботи протягом 5 років (1945-1949) було те, що в самому Музеї-Архіві УВАН було зібрано до 90 % всієї друкованої продукції української еміґрації американської зони Німеччини. З поширенням роботи Музей дістав для своїх збірок кімнату, згодом дві – в Авґсбурґу, а по переїзді табору біля Ульму дві просторі залі» [147].

Збирання обов’язкових примірників має свою історію, і наявні документи дозволяють простежити її у її розвитку. Так, у листі В.В. до С.Наріжного від 10 березня 1950 року, надісланого з Ляйпгайму, читаємо: «Все збирається в 7-х примірниках (з 1950 р. в 10-х) для майбутніх центральних наших сховищ, в тому числі і для Празького Музею» [148]. Про походження числа 10 довідуємося з його листа від 18 березня – таке було рішення ресорту культури й освіти Виконного органу Національної ради [149]. У відозві в справі обов’язкових примірників, що з’явилась 1950 року, перераховується також уже 10 таких примірників – Музейний, Київський, Центральної Української бібліотеки в Америці, Ватиканський, Паризький (для Бібліотеки Симона Петлюри), Університетський (для Бібліотеки УВУ в Мюнхені), Празький, Львівський, Харківський та Місцевий [150]. Яку велику роботу провадив В.Міяковський із своїми колегами в цій справі, видно з того, що кількість підготовлених комплектів невдовзі зросла до 12-ти:

«Умови роботи в Америці не дозволяли переводити її в такому широкому обсязі, як раніше, і збирання матеріялів було децентралізовано. Надсилку обов’язкових примірників до визначених організованих сховищ покладалося на видавництва, редакції і авторів, а з огляду на збільшені потреби кількість обов’язкових примірників збільшена була до 12. Заклик в цій справі був надрукований у «Свободі» у 1950 р. і старанням І.І.Коровицького виданий був окремою 4-х сторінковою листівкою. […] У зв’язку з децентралізацією збирання матеріялів Музей-Архів УВАН відразу втратив своє значення центрального організаційного сховища і в силу давніх зв’язків вряди-годи підтримував обмінні операції лише з двома сховищами, керівниками яких були В.В.Дорошенко (Філядельфія) і Л.В.Бачинський (Клівленд)» [151].

Прецікаво розповів історію цих примірників сам В.В. у листі до Наріжного від 22 березня 1950 року:

«Та робота, – писав він, – на яку я штовхав увесь час Вол.[одимира] Вікт.[оровича Дорошенка] – збирати хоч по 5 прим.[ірників] преси для майбутніх бібліотек здійснена тепер Музеєм УВАН – зібрано 7 компл.[ектів] еміґрац.[ійної] преси – всі переховувалися по різних місцях. В Музеї УВАН [ще в Німеччині. – С.Б.] до певного часу зберігався і комплект власне музейних – той, що назавжди лишався на еміґрації в Музеї ім. Д.Ант.[оновича], а на Україні приєднався б до Центр.[ального] Істор.[ичного] Архіву ім. Вол.[одимира] Ант.[оновича] як його складова частина – Архів-Музей еміґрації. Крім того, в складі Музею УВАН знаходився до певного часу і т.зв. Київський пр. (для Всенар.[одної] Бібл.[іотеки] України). По відкритті філії Музею УВАН в Нью-Йорку […] київський примірник […] був пересланий […] туди. Крім того, був львівський прим.[ірник], який зберігався у Вол. [одимира] Дорош.[енка…], тепер Філядельфія. Празький примірник зберігався у Арк.П.Жив.[отка] в Ашафенбурзі, до його смерти в 1948 р. […] усе майно в 6 скринях повернулось до нас […]. Тепер він спакований в скрині разом з основними фондами Музею УВАН і чекає на перевезення […] до Нью-Йорку, звідки перешлемо його до Вінніпеґу, і там буде тимчасове місце осідку празького комплекту при бібл.[іотеки] УВАН, під наглядом Кат.Мих. [Антонович] та пані Марини [Др.Рудницької] (так я міркую). Це чотирі комплекти. П’ятий – харківський, він переховується у Л.Бачинського в Музеї ім.Шевченка в Бльомберзі (Англ.зона). Шостий комплект – для майбутнього державного укр.[аїнського] університету – знаходиться в Бібліот.[еці] УВУ в Мюнхені. Нарешті, 7-ий за спеціяльним проханням Апостольського Візитатора призначений для Ватиканської бібліотеки (Інститут св. Йосафата). Це була одна з основних функцій Музею» [152].

У побажаннях-рекомендаціях, які Міяковський надіслав тому самому Наріжному, можна довідатися, як він уявляв дальший розвиток установи:

«Не можна сказати, що матеріяли зібрано вичерпно. Де[що] пройшло мимо Музею, незважаючи на всі старання. Австрія зовсім лишилася не охопленою. Маємо лише випадкові поступлення. Конче треба використати Ваше перебування там і зібрати бодай один примірник комплектний періодики, книжок, календарів, листівок, афіш – все, що можна – циклостилеве, друковане, рукописне. Як не можете забрати з собою – десь в комітеті дістаньте грошей і перешліть на адресу філії Музею УВАН в Нью-Йорку, який на певний час буде осередковим місцем для кореспонденції і матеріялів основного Музею УВАН» [153].

Юрій Луцький пригадував діяльність Міяковського у ті далекі часи:

«На його бажання, ті наші видавництва, що надсилали нам свої видання, повинні були присилати три примірники – київський, харківський і львівський. Він казав, що колись ті видання будуть передані там. Ми тоді трохи сміялися з таких вимог, але тепер дійсно ті три примірники повинні бути передані до бібліотек Києва, Харкова і Львова» [154].

На 15 квітня 1950 року, переддень дальшої мандрівки за океан, «приходний квитар» Музею УВАН у Німеччині зареєстрував понад 50 тисяч одиниць видань, рукописів та музейних речей. У листі до Наріжного В.В. повідомляв:

«Тепер все це, крім дублікатного фонду, спаковано в 34 скринях, та, мабуть, ще з 2 набереться до спакування. Та ще десятка до 2 картонажів з архіваліями. Все це йде до Нью-Йорку. […] В Ляйпгаймі лишається філія Музею на Німеччину» [155].

Крім УВАН, де 1948 року він став дійсним членом, Міяковський у Німеччині працював також в інших наукових установах. 1947 року він став членом Наукового товариства імені Шевченка, а з 1948 – надзвичайним професором Українського Вільного Університету на катедрі української літератури [156].

Маючи 62 роки, В.Міяковський почав новий період свого життя, виїхавши до Нью-Йорку. Як свідчить Любомир Винар, прямолінійного, винятково працьовитого й чесного, В.Міяковського називали «сумлінням Академії» [157]. Ол.Архимович пригадував: «Володимир Варлаамович мав величезні і різнородні культурні зв’язки. Його дім, його родина – це був своєрідний інтелектуальний острів» [158]. Інший автор згадував

«цікаві, завжди солідно підготовані та гарно подані доповіді. А вже зовсім мусів очаровувати Міяковський тих, хто знав його в щоденному житті. Важко собі уявити милішу, скромнішу, відданішу своїй праці та обов’язкам людину, яка могла бути також рішучою, де важилися питання етичної та моральної вартости. Перших 25 років діяльности УВАН не можна собі уявити без завжди приявного Володимира Міяковського, готового дати пораду, підшукати потрібний матеріял, відповісти на запити. Завдяки його невтомній праці Музей розрісся в одну з найбільших скарбниць української культури у вільному світі» [159].

І вже в наші дні Юрій Луцький стверджував:

«Якщо Вєтухів був головою УВАНу, то її серцем безумовно був Володимир Варлаамович Міяковський. Він пересиджував днями і вечорами в архіві-музеї, де була непогана бібліотека. […] В архіві-музеї, де він був душею, він почувався як дома. Часто, коли я заходив туди, він був готовий розказувати про київські часи» [160].

В Америці ще до переїзду Міяковського роботу Музею-Архіву розпочали Лев Биковський, Тиміш Олесіюк та Валентин Шугаєвський. Книгар Мирон Сурмач виділив під академічні фонди місце у своєму будинку на 7 вулиці, доки новозорганізоване об’єднання нових еміґрантів «Самопоміч» не надало для них кімнати у себе. Протягом двох років це приміщення стало адресою не тільки Музею, але й цілої Академії, сюди надходили пакунки з Німеччини. Нарешті, за допомогою Європейського Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету (ЗУАДК) на самому початку 1952 року збірки Музею-Архіву УВАН, що зберігалися доти в Авґсбурзі й Мюнхені, у 44 скринях були перевезені до Нью-Йорку [161]. Навесні 1952 УВАН одержала нове приміщення – дві просторі кімнати на першому поверсі (11 1/2 West 26 Street, New York 1, NY), де Музей мав велику кімнату, обладнану спеціяльними металевими полицями. Відтак Музей-Архів одержав змогу систематично приймати до своїх збірок зголошені раніше матеріяли, які за браком місця доти перебували у своїх господарів [162]. Протягом 1952 року до УВАН надходило 166 назв періодики [163], протягом 1959 – 219 назв [164]. Остаточно вирішилась проблема власного приміщення УВАН з придбанням (1961) окремого будинку колишньої Публічної бібліотеки, що його знайшов той самий В.Міяковський [165] (206 West 100 Street, New York, NY 10025). 1962 року Музей-Архів та Бібліотека розташувались у двох поверхах цього будинку.

Інформації, що їх ледве не в кожному числі «Бюлетеню УВАН» подавали Музей-Архів і Бібліотека УВАН у США про свою роботу, дають доволі повне уявлення про інші джерела надходжень і головні їхні категорії. Так, уже в Америці окремі установи (Американський комітет, Американська рада обслуги національностей, видавництво «Пролог») [166] та – особливо ретельно – окремі особи систематично передавали використану пресу (Л.Биковський, Н.Григор’їв, Л.Дражевська, П.Красноніс, В.Приходько, Я.Чиж, А.Шавлач, В.Шугаєвський) [167]. Передали до Академії на зберігання значну кількість періодики окремі редакції. Так, редакція «Свободи» подарувала велику колекцію періодичних видань, зокрема багато окремих чисел «Діла» за 30-ті роки [168], редакція «Українського голосу» – свої давніше видані книжки, а редакція «Жіночого світу» (Вінніпеґ) – повний комплект свого журналу [169]. Бібліотека Симона Петлюри в Парижі надіслала до Нью-Йорку комплект «Тризуба» за 1925-40 роки [170]. Українська громада в Детройті – 47 картин В.Винниченка [171]. Окремі особи передавали до УВАН значні комплекси матеріялів, цікаві колекції. Серед переданих збірок вирізняються – українська періодика до 1945 року (Каленик Лисюк) [172], фотографії з життя полонених у Ріміні (генерал Крат), фотографії з вистав Театру-Студії Й.Гірняка (Олімпія Добровольська) [173], збірка привітальних карток часів війни (П.Задерецький), концертні та інші програми (Р.Придаткевич) [174], фото українських діячів і окремих міст (Левко Чикаленко) [175], довоєнні циклостилеві видання різних українських організацій у Чехословаччині (Г.Скегар) [176], женевські українські видання 1920-х років (Є.Бачинський), марки підпільної пошти (Л.Рихтицький), фото археологічних розкопок 1920-х років на Дніпропетровщині (П.Козар), фото постановок Леся Курбаса у театрі «Березіль» (Оксана Буревій) [177], платівки капели бандуристів Г.Китастого (П.Китастий), архів К.Гриневичевої (В.Гриневич, син письменниці) [178], архів Марії Скубової (І.Скубівна, її дочка), комплект газети «Єдність» з Австралії (Ч.Міщук) [179], ориґінальні мапи України (1665) Бопляна (С.Демидчук), нелегальні львівські та празькі видання (очевидно, довоєнні; Яр.Чиж) [180], комплект видань УПЦ в США (Архиєпископ Мстислав), бібліотека Н.Григор’їва (4 730 прим.; Н.Григор’єва, удова), архів композитора А.Печеніги-Углицького (удова) [181], повний комплект видань видавництва «Говерля» за 1952-55 роки, дві вишивки середини ХІХ ст. з Херсонщини (родина Перхоровичів), три пакунки з листівками та різними друками (В.Трембіцький) [182], збірка українських періодичних видань 1917-55 років Миколи Цеглинського (удова) [183], листування В. та Р. Винниченків із Н.Григор’євим (114 листів) та 15 листів М.Грушевського до Т.Починка і Д.Островського (Н.Григор’єва), писанки О.Лятуринської (авторка), листування, а тоді й весь архів Володимира Дорошенка (фондоутворювач) [184], частина архіву Австралійського представництва УВАН (С.Процюк), друковані матеріяли М.Вєтухова з генетики у 18 пакунках (родина) [185], повна колекція видань М.Денисюка (видавець), рукописи А.Животка (О.Животко), колекція видань з Бразілії (І.Максимчук), спогади Максима Славінського (Т.Олесіюк), рукописи Софії Тобілевич (П.Постолюк), оправлений комплект «Оси» з Ріміні (О.Рабій-Карпинська), архів В.Соловія (М.Соловій) [186], колекція відбиток статей з його фаху, що зібралась у М.І.Ростовцева (Г.Вернадський) [187], рукописи, листування й бібліотека Євгена Маланюка (283 од.), мемуари Я.Христича, машинописи праць Дмитра Солов’я [188].

Як писала Любов Дражевська, починаючи від 1958 року, УВАН у США вжила заходів, щоб перевезти на схов до Архіву Російської і Східньо-Европейської історії Колюмбійського університету цінні архіви окремих осіб і українських громадських організацій, «з тим, що коли Україна буде вільною демократичною державою, ці матеріяли будуть безкоштовно передані до Української Академії Наук у Києві. Уже перевезено архіви В.Винниченка [189], Є.Архипенка і Скоропис-Йолтуховського» [190]. У 1966-68 роках до Музею-Архіву надійшли матеріяли холмського діяча Олекси Теребуса, серед яких вирізняється історичний фільм з київських подій 1917 року, шафа матеріялів письменниці Л.Коваленко, 10 фото Шевченка та його друзів (О.Гайдамака), матеріяли Раштатського табору (від Ґ.Лавсберґ стараннями Дм.Солов’я), рукописи й колекція Світозора Драгоманова, альбоми з записами, листування та інші матеріяли Давида Бурлюка (337 одиниць), фонд Микити Шаповала (Сава Зеркаль), архів Євгена Маланюка, збірка рукописів Дмитра Солов’я (О.Соловей), ноти й рукописи Михайла Гайворонського та о. Гр.Павловського. Поповнювалися музейні колекції. Так, за 1966-68 роки надійшли п’ять скульптурних портретів (Є.Маланюка та ін.) роботи С.Литвиненка, олійний портрет М.Гайворонського роботи М.Бутовича, портрети Б.Загайкевича, Б.Мартоса та М.Ореста роботи М.Кравчука, старовинний килим з родини Шухевичів (Ф.Рожанківський) [191].

Як відомо, особисте довір’я до керівника сховища має вирішальну роль під час комплектування архівів, отже особа В.Міяковського притягнула до УВАН цілі масиви першорядних історико-літературних матеріялів. Він призбирував уже готові матеріяли й намовляв різних людей, зокрема Валентина Сімянцева [192], записувати свої спомини. Лев Биковський в одному із своїх видань зацитував думку Дмитра Солов’я:

«Важко відтворювати події, що відбулися сорок років тому, не маючи докладних тогочасних записів», зауваживши: «Автор предложених споминів «З Европи до Америки (1946-1948)» (себто сам Л.Биковський. – С.Б.) був у сприятливіших за Дм.Солов’я обставинах. Над ним вітав, від осени 1944-го року, опікунчий дух архівіста В.В.Міяковського» [193].

Він надихав писати свої спогади й інших еміґрантів, справедливо вважаючи, як і Микола Шлемкевич, що «Еміґрація це свідок історії, свідок із незамкнутими устами» [194]. Звичайно, було б несправедливо приписувати всі досягнення Музею-Архіву УВАН виключно одним-єдиній людині, адже В.Міяковський мав помічників, але значення його особистого внеску було, поза сумнівом, вирішальне.

І друга роль, яку виконав на еміґрації Володимир Варлаамович разом з іншими українськими вченими. Оскільки в Україні історична наука відступила перед безсоромними політичними спекуляціями [195], українські гуманітарії поза територією берегли справжні вартості. Звичайно, я найменше хочу безкритично, по-партійному ідеалізувати. Перебування за кордоном ще не дає мандата на істинність. На думку Марка Антоновича,

«науковий доробок В.Міяковського відзначається незвичайною докладністю, точністю і солідністю. Він збирає матеріял і укладає його, а в науковій публікації дає твердо обґрунтовані висновки, не вдаючися у небезпечні міркування і необосновані здогади. Усе це робить наукові праці В.Міяковського незаступними. Таких учених лишилося серед нас на еміґрації не багато, а шкода» [196].

Як писав Ол. Домбровський, «це був дійсний Воїн на барикадах змагань за остаточну перемогу української наукової Правди, який боровся не за ордени й похвали, а за совість чесного українського науковця» [197]. У листі до Олекси Ізарського від 3 липня 1962 року вчений скаржився:

«За своїми музейними справами я не встигаю просувати власної праці, хоч маю кілька готовими, але не остаточно оформленими і вже маю декілька пропозицій, які не хочучи занехаяв» [198].

Все ж таки він багато зробив і на науковому полі. На початках цього нового періоду його життя стоїть публікація скандального листування В.Затонського й Ф.Кона про руйнування Михайлівського Золотоверхого собору [199]. В.Міяковський і на еміґрації продовжував свої дослідження громадських рухів та книгознавчі студії [200]. Надрукував розлогу статтю про видатного українського бібліографа Володимира Дорошенка [201]. Але найбільше праці як вчений-дослідник присвятив він на еміґрації Шевченкові (зокрема темі «Шевченко і книга»), заснувавши в УВАН і проредаґувавши 10 випусків шевченкознавчого збірника (1952-64). Чимало шевченкознавців діяло на еміґрації, але помер Міяковський, і більше жодного числа цього збірника не вийшло. Разом тут надруковано 28 його етюдів [202], причому за його підписами – лише два [203]. Решту він оприлюднив або зовсім без підпису, або за криптонімами «В.П.» чи «В.М.», або за своїм звичайним псевдонімом «В.Порський» [204].

Як зжився вчений зі своїм героєм – національним героєм України, – видно з того, що, починаючи з 1942 року [205], він друкував прецікаві етюди «Шевченко сто років тому», дійшовши до моменту його смерті [206]. З другого боку, Володимир Варлаамович якоюсь мірою ототожнював себе і з своїм дітищем. Навіть публікуючи автограф Шевченкового вірша «Іван Підкова», що його передала до УВАН дружина відомого шевченкознавця Лариса Павлівна Новицька, вчений-архівіст підписав свій текстологічний етюд – «Музей-Архів Української Вільної Академії Наук» [207]. Це можливо тільки у дослідників, що самі формують великі сховища, і живуть у них, і працюють з ними протягом довгих десятиліть.

Усі автори, що пишуть про розвиток шевченкознавчої науки в УВАН’і [208], обов’язково згадують ще англомовний збірник, що його підготували для відомого славістичного видавництва Моутон і Ко в Голляндії Міяковський і Юрій Шевельов [209]. Тут вміщено цікаві шевченкознавчі праці обох редакторів, статті Миколи Шлемкевича, Павла Зайцева, Дам’яна Горняткевича, Валеріяна Ревуцького, Юрія Лавріненка та Петра Одарченка. Не диво, що після Павла Зайцева, Леоніда Білецького й Володимира Дорошенка Володимир Варлаамович очолив Інститут Шевченкознавства УВАН [210]. Після його смерті М.Антонович писав у некролозі про перспективи еміґраційного шевченкознавства: «Ця ділянка тепер на еміґрації буде […] в незавидній ситуації» [211].

Перу Міяковського належать також праці про поетів Євгена Плужника, Юрія Клена, художника Юхима Михайлова, вчених Дмитра Антоновича, Володимира Дорошенка, Павла Зайцева. Із спогадами про останнього Міяковський поділився на ювілейній конференції, присвяченій 20-річчю Інституту Шевченкознавства УВАН, 28 жовтня 1967 року. На основі цієї доповіді з’явилась відповідна публікація [212]. Ол.Архімович назвав ще одну доповідь вченого, з якою той виступив на традиційній Шевченківській конференції 28 жовтня 1967 року. Міяковський висвітлив обставини похорону Шевченка на Чернечій горі під Каневом і участь у ній Григорія Честахівського, його доповідь базувалась на ще не опублікованих документах і була ілюстрована ориґінальними, також іще не опублікованими фотографіями Честахівського. На жаль, підготувати до друку ці матеріяли вчений уже не встиг [213]. Паралельно він почав був ще працювати для видання «Research Program on the USSR», для якого написав низку досліджень. Англійською мовою вийшли розвідки «Костомаровські «Книги буття українського народу» та «Бакунін і російські якобинці – бланкісти» [214]. У рукопису лишились монографії «Народничество перед судом большевистской историографии» та «Дворянские революционеры-декабристы перед судом большевистской историографии».

І було ще безліч невидної мурашиної праці, за яку йому завжди будуть вдячні майбутні вчені, натрапляючи на оброблені й описані його рукою папери, як – давніше – у рукописному відділі колишньої Всенародної бібліотеки України [215].

Помер В.Міяковський у нью-йоркському шпиталі Св.Луки 22 березня 1972 року. Там помер і Юрій Лавріненко.

114. Чуб Дмитро. Люди великого серця: Статті, розвідки, спогади. Мельборн: Ластівка, 1981. С. 223.

115. Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко, 1879-1963 // Український історик. Том 21-23. 1969. С. 48; Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 98.

116. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 98; Гуд[з]овський А. Відзначення річниці смерти сл.п.проф. Володимира Міяковського // Свобода. 1973. 5 липня. Ч. 124. С. 3

117. 1945 року Докія Гуменна надіслала до Праги, «до тодішнього директора Архіву-Музею (!) В.Міяковського» рукопис своєї повісті «Мана» з гострою резолюцією Петра Панча (Гуменна Докія. Дар Евдотеї, Том 2: Жар і крига. Балтимор; Торонто: Смолоскип, 1990. С. 315). Цей твір Українсько-Американське видавниче товариство (керівник – Юрій Тищенко) видало згодом для УВАН: Гуменна Докія. Мана: Повість. Нью-Йорк, 1952. Важко зрозуміти такий вигук Гуменної щодо рукопису «Мани»: «Пропав, мабуть!» Бо з чого, коли не з цього рукопису, цей твір було видано?

118. Наріжний Симон. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 37-39 (= Матеріяли до історії Музею ВБУ в Празі, Вип. 3). Пор.: Мушинка Микола. Музей Визвольної боротьби України та доля його фондів. Мельбурн, 1996. С. 20.

119. Полонська-Василенко Н. Сторінка спогадів // Український історик. Ч. 7-8. 1965. С. 44-45.

120. Антонович М. 50-річчя Української Вільної Академії Наук // Український історик. Ч.124-127. 1995. С. 73, 76.

121. Курінний Петро. Пропам’ятна записка для Президії УВАН // Українські Наукові Вісті: Інформ.-наук. бюлетень УВАН у Німеччині. Ч. 1-2. Серпень 1970 – січень 1971.С. 32-33. Це не може не вражати, але Василь Плющ мав відомости, що подібних заходів було більше. 21-22 червня 1945 року у Пляттлінґу група українських вчених накреслила декілька проєктів культурно-освітньої праці, організації навчальних установ та наукового об’єднання в умовах нової еміґрації. Тоді було подано три пропозиції: Бориса Іваницького, Андрія Яковлева та Григорія Денисенка. Розглянувши й обговоривши ці проєкти, українські вчені відновили діяльність Української Господарчої Академії у вигляді Українського Технічно-Господарського Інституту у Реґенсбурзі без тенденції ширшої консолідації наукових сил. В останніх місяцях того самого року Хома Рябокінь, Василь Плющ, Павло Петренко та інші, що опинились у британській окупаційній зоні Німеччині створили науковий осередок у Ганновері, який видавав "Літературно-наукові збірники". Подібні організаційні заходи провадились також і по інших скупченнях української еміґрації в Німеччині. Так, пізно влітку 1945 року у кімнаті Михайла Ореста (Зерова) він разом із Володимиром Шаяном і "ще кимось" обговорював можливість створення УВАН на чужині. Наприкінці 1945 року Володимир Кубійович подав проєкт відновлення діяльности Мазепинсько-Могилянської Академії Наук з осідком у Канаді (Плющ Василь. Короткий нарис історії Української Вільної Академії Наук у Німеччині // Українські Наукові Вісті: Інформ.-наук. бюлетень УВАН у Німеччині. Ч. 1-2. Серпень 1970 – січень 1971. С. 5-6).

122. ЕУ, ІХ (1980), 3342; Міяковський В. Українська Вільна Академія Наук (1945-1947) // Сьогочасне й минуле. [Кн.] І. Мюнхен; Нью-Йорк, 1948. С. 96. Підп.: В.М. Авторство розкрито у «Змісті».

123. Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности. 1945-1965. Нью-Йорк, 1967. С. 9, 10.

124. EU, V (1993), 347.

125. Драматичне враження справляє відпуск обіжника, що документує, навпаки, час згасання УВАН в Німеччині:

«До Високоповажаних учасників наради УВАН 7.Х.1972 року.

На моє прохання, має 7.Х.1972 р. в приміщенні Українського Вільного Університету о 7-ій год. вечора має (так) відбутися нарада, яка має вирішити дальшу долю Укр. Вільної Академії Наук у Німеччині.

Тому, що через тяжкий стан мого здоров’я я на нараду прибути не можу, передаю свій голос науковому секретареві останнього складу Президії УВАН проф.др.Василеві Плющу.

Прошу всіх учасників наради поставитися уважно і прихильно до рішення цього важливого для української науки питання.

З товариським привітом

Голова УВАН у Німеччині /проф.др. Петро Курінний/».

За півтора місяця, 25 листопада 1972 року П.Курінний помер. Василь Плющ відійшов на вічний спочинок невдовзі, 16 листопада 1976 року.

126. Треба сказати, що на еміґрації ставлення до ініціятиви «неоунрівських підсовєтських науковців» було не завжди прихильне. Див.: Смаль-Стоцький Роман. Мазепинські традиції старої УНР. New York, 1961. С. 26-27 (= Наукове товариство ім. Шевченка в ЗДА. Доповіді. Ч. 18).

127. Антонович М. 50-річчя Української Вільної Академії Наук // Український історик. Ч.124-127. 1995. С. 78.

128. У «списках видань» УВАН 1949 та 1952 років це видання зазначене під ч. 22. Праці Б.Крупницького та В.Петрова вийшли ще 1946 року. Це питання вимагає уточнення. Сам Міяковський свідчив, що фоторепродукцію Шевченкового листа до Ф.Толстого було видано як пам’ятку до другої Шевченківської конференції 27-28 березня 1947 року (Міяковський В. Українська Вільна Академія Наук. С. 98-99)

129. Див.: Boshyk Yury, Project Supervisor. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ucrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, Alberta, 1988. 137 p.; Омельченко Василь. Українська Вільна Академія Наук у Німеччині та Українська Вільна Академія Наук у США (1945-1988) // 125 років київської української академічної традиції. С. 89-93. На кінець 1968 року у книгозбірні нараховувалося близько 17 тисяч одиниць (Волошина О., Іванівська Т., Міяковський В. Музей-Архів ім. Дмитра Антоновича в роках 1966-1968 // Вісті УВАН, Ч. 1. Нью-Йорк, 1970. С. 50; у покажчику 1984 року цю публікацію пропущено). Як зазначив В.Омельченко, нині (1993) Бібліотека нараховує понад 55 тис. одиниць (с. 92), а разом з Архівом і Музеєм (на 1965 рік) – понад 200 тисяч одиниць (Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання. Нью-Йорк, 1967. С. 13).

Ольга Володимирівна Волошина-Ґудзовська (16 вересня 1906, с. Білокриниця Крем’янецького пов. Волинської губ. – 31 жовтня 1990) – майже два десятиріччя, з 1963 року, віддала бібліотеці УВАН (Наші втрати // Новини з Академії. Нью-Йорк, 1990. Зима. Ч. 15. С. 7).

Тетяна Олексіївна Іванівська (18 червня 1900, Москва – 5 липня 1988, Нью-Йорк) протягом тридцяти років працювала в Музеї-архіві УВАН. Як член-кореспондент належала до Секції античної історії України (Наші втрати // Новини з Академії. 1989. Зима. Ч. 12. С. 5). Обидві вони відійшли від праці в Академії восени 1984 року (Подяка відданим працівникам // Новини з Академії. Листопад 1984. Ч. 7. С. 4).

130. Підписав його голова Товариства музею ВБУ з 7 квітня 1945 року Володимир Бірчак. Текст мандату Міяковський подав у листі до С.Наріжного від 15 грудня 1957 року, але зазначив: «[…] я не хотів би його бачити в друку» (Наріжний Симон. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 421. Пор. с. 49).

131. Відтак цей вираз пішов гуляти сторінками української еміґраційної преси: натрапляємо на нього у статтях Ол.Архімовича (Ïðîùàþ÷è Âîëîäèìèðà ̳ÿêîâñüêîãî. Свобода. 1972. 30 березня. Ч. 60. С. 7), Юрія Лавріненка (Від пуделка до будинку з колонами // Нові дні. Ч. 265. 1972. Лютий. С. 1-3, 25) та ін.

132. Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів ім. Дмитра Антоновича (1945-1965). Нью-Йорк, 1967. 12 с. (Відбитка з кн.: Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання, присвячене двадцятиліттю діяльности. 1945-1965. Нью-Йорк, 1967. С. 50).

133. Так само й у листі до Симона Наріжного від 10 березня 1950 року В.В. відзначав, що від унррівськой коробки у жовтні 1945 року Музей зріс до 4 кімнат в Авґсбурзі і двох великих заль у таборі в Ляйпгаймі під Ульмом (Наріжний Симон. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 409. Цитованого листа В.Міяковський надіслав саме з Ляйпгайму. «Ми вже проходимо комісію на виїзд до США […], – писав він. – Десь за два тижні можемо виїхати»).

134. Биковський Лев. Польське повстання у Варшаві 1944 року: Спомини очевидця. Лондон, 1963. С. 3 (Відбитка із «Визвольного шляху»); Його ж. З Генеральної губернії до Вартеґау: Спомини, 1944-1945. Денвер, 1973. С. 48, 51. У цих двох виданнях Биковський цитує листа В.В. дещо по-різному. Пор.: Биковський Л. Володимир Варлаамович Міяковський: Спомини // Український голос. Вінніпеґ, 1972. 5 липня. Ч. 27. С. 10; Його ж. Мої зустрічі з В.В.Міяковським // Нові дні. Торонто, 1972. Липень-серпень. Ч. 270-271. С. 17-18.

135. Наріжний С. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 409; Мушинка М. Музей Визвольної боротьби України. С. 54.

136. 2-4 березня разом з мовознавчою групою вона провела свою першу конференцію.

137. Наріжний Симон. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 411.

138. Архімович О. Підсумки діяльности Української Вільної Академії Наук в 1967/8 академічному році. Нью-Йорк, 1969. С. 7.

139. У листі В.Міяковського до П.Курінного від 20 червня 1949 року читаємо:

«Конф.[еренція] дійсн.[их] членів обирала Вас на заст.[упника] Презид.[идії УВАН], мене на заст.[упника] ген.[ерального] секр.[етаря] – чому Ви тепер хочете звести мою ролю лише до «директорства» в Музеї – я вже на засіданні підкреслив, що Ваше внесення протирічить постанові конф.[еренції] д.[ійсних] чл.[енів] 26/ІІ і в цій части[ні], і в частині музейній, оскільки маємо тепер за постановою конференції «Музей Укр.[аїнської] В.[ільної] Ак.[адемії] Наук», який маєте очолити Ви. Чому, просячи Президію УВАН призначити мене «директором» Музею-Архіву, Ви пропонуєте презид.[іяльному] Бюро винести постанову, що до «одержання офіційної згоди Президії УВАН на розміщення архівів поза Европою від пересилки архівів в будь-які адреси поза Вінніпеґом утриматися?» (Автограф в архіві автора статті).

140. Найзанедбаніший напрям історичних досліджень діяспори. Дуже прикро, що ні старі еміґраційні, ані молоді американські наукові структури не приділяють цій проблематиці належної уваги. На жаль, зміна поколінь на еміґрації по суті вже відбулася, і багато чого в цій роботі тепер неможливо відтворити. Праці Міяковського про Д.Антоновича, В.Дорошенка, П.Зайцева, про Архів-Музей УВАН – прецікаві причинки до історії української еміґрації.

141. Маруняк Вол. Українська еміґрація в Німеччині і Австрії по другій світовій війні, Т. І. Мюнхен: Акад. вид-во д-ра П.Белея, 1985. С. 211.

142. Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко // Український історик. Том 21-23. 1969. С. 54. Тут журнал названо інакше – «Українська книжка на еміґрації». Одне число цього журналу вийшло за редакцією В.Доманицького.

143. Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів. С. 51. Ці фонди описано у вид.: Boshyk Yu. A Guide to the Archival and Manuscript Collection. Edmonton, 1988.

144. Про обов’язковий примірник, що надходив з країн Європи, США, Канади та Південної Америки, див.: Бюлетень Української Вільної Академії Наук у США (далі: Бюлетень УВАН), № 1. Нью-Йорк, 1951. Серпень. С. 3; Там само. № 2. 1951. Грудень. С. 5; Там само, № 6. 1952. Грудень. С. 9; Там само, № 7. 1953. Березень. С. 9; Там само, № 8. 1953, Липень. С. 14; Там само. № 9. 1953. Грудень. С. 9; Там само. № 13. 1955. Червень. С. 11. За своїми відомостями, за газетними повідомленнями УВАН каталогізувала українські матеріяли цілого світу, що з’ясовувало дефекти в одержанні обов’язкових примірників. На жаль, деякі редакції в Австралії, Німеччині та Англії не виконували цей обов’язок (Там само, № 6. 1952. Грудень. С.10).

145. Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко // Український історик. Том 24. 1969. С. 31.

146. Ґудзовський А. пам’яті незабутнього професора Володимира Міяковського // Українські вісті. 1972. 16 квітня. С. 5. Пор.: Гуд[з]овський А. Вшануймо ділом достойну постать // Свобода. 1972. 10 червня. С. 2. Анатоль Гудзовський був одружений з бібліотекаркою УВАН Ольгою Волошиною.

147. Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів. С. 50-51.

148. Наріжний С. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 409-410.

149. Там само. С. 410.

150. Від музею-архіву УВАН // Українське слово. Париж, 1950. 25 січня.

151. Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів. С. 51, 52.

152. Наріжний С. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 411. 1967 року Міяковський характеризував ситуацію коротше, але з деякими дальшими поясненнями:

«Доля тих сховищ, яким Музей УВАН постачав обов’язкові примірники, залежала від долі їх керівників. Харківський примірник (Англійська зона) був перевезений до Вінніпеґу і влитий до Музею Осередку Культури і Освіти. Празький примірник (Ашафенбурґ) по смерті його керівника проф. А.Животка в 1948 р. і при ліквідації табору в 1950 р. був приєднаний до складу Музею-Архіву, разом з ним перевезений до Нью-Йорку і переданий пізніше до Клівленду як філія УВАН під керівництвом Л.В.Бачинського. Львівський примірник (Берхтесґаден) був перевезений до Філядельфії і щороку частками передавався до НТШ в Нью-Йорку. Університетський примірник (Мюнхен) залишився на місці» (Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів. С. 51).

153. Наріжний С. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 411.

154. Луцький Юрій. Початки «Анналів» // Український історик. Ч. 124-127. 1995. С. 85. Подібні заходи робили й інші еміґраційні структури. 1953 року за ініціятивою Архиєпископа (згодом Патріярха) Мстислава при Архіві-Бібліотеці Української Правосланої Церкви у Бавнд-Бруку було започатковано Книжковий фонд Соборної України. Оголошувалося:

«Мета Фонду – збірати книжки для головних бібліотек України, з тим, що книжки будуть передані тим бібліотекам після звільнення України з московської неволі. В першу чергу [це] торкається книжок богослужбових і релігійного змісту та наукових праць і вартісних літературних творів» (Рідна Церква. Мюнхен, 1953. Вересень-жовтень. Ч. 5 (7). С. 9).

Відоме оголошення адміністрації журналу «Українське козацтво», зроблене 1970 року:

«Для майбутніх потреб на рідних Українських Землях, коли їх буде звільнено від окупанта, наша Адміністрація зберігає 50 комплектів «Українського Козацтва» від початку видавання журналу. Примістити цей запас в такому місці, щоб забезпечити від усяких непередбачених в цю епоху подій і випадків, нема можливости. Тому рішено розпродати ці комплекти за знижену ціну з заповітним проханням до покупців: зберігати цю цінність для майбутнього. Так весь запас буде приміщено в різних місцях Вільного світу і тоді помимо всяких непередбачених катастроф всі комплекти не зможуть пропасти» (Українське козацтво. Чікаґо, 1974. Жовтень-грудень. Ч. 4 (30). С. 37).

155. Наріжний С. Як рятували Музей ВБУ. Цюрих, 1959. С. 412.

156. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 99.

157. Український історик. Ч. 93-96. 1987. С. 186.

158. Архимович Ол. Прощаючи Володимира Міяковського // Свобода. 1972. 30 березня. Ч. 60.

159. [Міяковська-Радиш Оксана.] Згадуючи Володимира Міяковського // Свобода. 1977. 25 березня. Ч. 68. С. 7. Підп.: Н.Н.

160. Луцький Юрій. Початки «Анналів» // Український історик. Ч. 124-127. 1995. С. 85.

161. БюлетеньУВАН, № 3. 1952. Березень. С. 6; Міяковський В., Волошина О., Іванівська Т. Музей-Архів. С. 51.

162. Бюлетень УВАН, № 4. 1952. Травень. С. 7.

163. Бюлетень УВАН, № 7. 1953. Березень. С. 9.

164. Бюлетень УВАН, № 21. 1959. Грудень. С. 26.

165. Ґудзовський А. // Українські вісті. 1972. 16 квітня. С. 5. Пор.: [̳ÿêîâñüêà-Ðàèø Îêñàíà.] Згадуючи Володимира Міяковського // Свобода. 1977. 25 березня. Підп.: Н.Н.

166. Бюлетень УВАН, № 22. 1960. Грудень. С. 18. Чималу колекцію періодики (3 666 одиниць) передав до УВАН Американський комітет для визволення від більшовизму (Бюлетень УВАН, № 13. 1955. Червень. С. 11). Значні колекції періодики надійшли 1955 року також від Загальної ради Американської єдності, Фінансового комітету та бібліографа Володимира Дорошенка.

167. Бюлетень УВАН, № 3. 1952. Березень. С. 7; Там само. № 6. 1952. Грудень. С. 10; Там само, № 8. 1953, Липень. С. 15.

168. Бюлетень УВАН, № 6. 1952. Грудень. С. 10.

169. Бюлетень УВАН, № 8. 1953, Липень. С. 15.

170. Бюлетень УВАН, № 6. 1952. Грудень. С. 10.

171. Бюлетень УВАН, № 21. 1959. Грудень. С. 26.

172. Згодом Академія одержала увесь його газетний архів (Бюлетень УВАН, № 6. 1952. Грудень. С. 9).

173. Бюлетень УВАН, № 2. 1951. Грудень. С. 5.

174. БюлетеньУВАН, № 3. 1952. Березень. С. 7.

175. Бюлетень УВАН, № 4. 1952. Травень. С. 7.

176. Бюлетень УВАН, № 6. 1952. Грудень. С. 9. Пізніше цю збірку доповнив Яр.Чиж (Там само. № 9. 1953. Грудень. С. 9).

177. Бюлетень УВАН, № 6. 1952. Грудень. С. 10.

178. Бюлетень УВАН, № 7. 1953. Березень. С. 9.

179. Бюлетень УВАН, № 8. 1953, Липень. С.15.

180. Бюлетень УВАН. № 9. 1953. Грудень. С. 9.

181. Бюлетень УВАН, № 12. 1955. Січень. С. 8.

182. Бюлетень УВАН, № 14. 1955. Грудень. С. 9.

183. Бюлетень УВАН, № 19. 1958. Серпень. С. 15; Там само, № 21. 1959. Грудень. С. 26.

184. Бюлетень УВАН, № 21. 1959. Грудень. С. 26; Данко Осип. Володимир Дорошенко – праця для книжної культури // 125 років київської української академічної традиції. С. 434.

185. Бюлетень УВАН, № 21. 1959. Грудень. С. 26.

186. Бюлетень УВАН, № 22. 1960. Грудень. С. 19.

187. Лист В.Міяковського до П.Курінного від 26 серпня 1966 року (Архів автора статті). На основі цієї колекції, а також архівів Левка Чикаленка та Євгенії Козловської у квітні 1966 року було утворено при УВАН Кабінет антропології та археології ім. Л.Чикаленка (керівник – Неоніла Кордиш-Головко). Див.: Кордиш-Головко Н. Кабінет антропології та археології ім. Левка Чикаленка УВАН // Вісті УВАН, Ч. 1. Нью-Йорк, 1970. С. 45-46.

188. Архімович О. Підсумки діяльности Української Вільної Академії Наук в 1967/8 академічному році. Нью-Йорк, 1969. С. 7.

189. У зв’язку з передачею Колумбійському університетові на переховання архіву Винниченка президент УВАН М.Вєтухів закликав, щоб архіви видатних українських діячів були перевезені на зберігання до архіву Колумбійського університету, приміщення якого побудовано за вимогами сучасної техніки архівної справи. З цієї нагоди проф. Вєтухів зацитував сьомий пункт угоди про передачу Винниченкового архіву, що характеризує умови передачі:

«Усі матеріяли і бібліотеку покійного В.Винниченка передаю до архіву Колумбійського університету на збереження безкоштовно, але з умовою, що коли в Україні буде відновлено демократичний устрій, і Україна стане справді вільною і незалежною демократичною державою, де буде забезпечено справжню свободу слова і безстороннє наукове вивчення цих матеріялів, – тоді архів Колумбійського університету передасть їх повністю Українській Академії Наук у Києві теж безкоштовно» (Зберігаймо наші архіви! // Віра й культура. Вінніпеґ, 1958. Ч. 12 (60). С. 20-21).

190. Дражевська Любов. Основні моменти з історії УВАН у США // Десятиліття Української Вільної Академії Наук у США, 1950-1960. Нью-Йорк, 1961. С. 8. (Відбиток із вкладного листа газети «Свобода», 1960, 13 травня. Ч. 91. с.. 3.).

191. Волошина О., Іванівська Т., Міяковський В. Музей-Архів ім. Дмитра Антоновича в роках 1966-1968 // Вісті УВАН, Ч. 1. Нью-Йорк, 1970. С. 51-54.

192. Сімянцев В. Роки козакування, 1917-1923. Філядельфія, 1976. С. 26, 412.

193. Биковський Лев. З Европи до Америки: Подорожні замітки, 1946-1948. Денвер, 1975. С. 14.

194. Там само.

195. Перелік критичних історіографічних праць див.: Наше минуле, Ч. 1 (6). К., 1993. С. 16.

196. Антонович М. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 21-23. 1969. С. 101.

197. Домбровський Ол. пам’яті проф. Володимира Міяковського // Свобода. 1973. 13 квітня. с. 3.

198. Ізарський Олекса. Володимир Міяковський: Зустрічі й листи // Сучасність. 1972. Ч. 6 (138). С. 49.

199. Міяковський В. Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві // Наші дні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 1-2.

200. Міяковський В. Вільна українська преса в 1945 р. // Наше життя. Авґсбурґ, 1946. Додаток. Ч. 2. С. 2-5. Підп.: В.П.; Його ж. З історії «Основи» // Літературно-науковий збірник. Корюґен; Кіль, 1948, Кн. 3. С. 92-99. Підп.: В.Порський.

201. Міяковський В. Володимир Вікторович Дорошенко, 1879-1963 // Український історик. Кн. 21-23. 1969. С. 47-55; Кн. 24. С. 30-37. Остання прижиттєва публікація вченого.

202. Рахую тут за Міяковським не всі непідписані статті, а лише ті публікації, що їх зазначено у його бібліографічному покажчику 1984 року.

203. «Шевченко і Костомаров» (Річник 7. 1958) та «Академічна публікація для відзначення сторіччя смерти Шевченка» (Річник 10. 1964).

204. Див.: Міяковський В. Проєкт академічного видання Шевченка 1933 р. // Шевченко. Річник 2. Нью-Йорк, 1953. С. 32-35;

Його ж. Третій том «Кобзаря» за редакцією д-ра Леоніда Білецького // Там само. Річник 3. 1954. С. 41. Без підпису;

Його ж. Т.Шевченко і В.Тімм // Там само. С. 23-25. Підп.: В.П.;

Його ж. Четвертий том «Кобзаря» за редакцією Л.Білецького // Там само. Річник 5. 1956. С. 41-44. Підп.: В.Порський;

Його ж. Виставка «Кобзарів» і літератури про Шевченка // Там само. С. 51. Підп.: В.П.;

Його ж. Унікальний «Кобзар» 1860 року з власноручними поправками Шевченка // Там само. Річник 10. 1966. С. 56-57. Без підпису.

205. Міяковський В. Шевченко сто років тому, 1841-1842 рр. // Нове українське слово. 1942. 8 березня. № 53 (68). С. 3.

206. [Міяковський В.] Шевченко сто років тому, січень-лютий 1861 року // Шевченко. Річник 10. 1964. С. 9-12. Без підпису. Як бачимо, у цих оглядах Міяковський дійшов до Шевченкової смерті. Це й був останній річник збірника. Провадити його далі не випадало.

207. Автограф Шевченка 1860 року. Шевченківська конференція УВАН. [Нью-Йорк, 1951]. 15 с. У бібліографічному покажчику праць вченого (1984) цю публікацію занотовано під ч. 146. На цьому місці відзначу, що в покажчику зовсім пропущено сильветку: Міяковський В. Юрій Меженко // Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris], 1959. С. 787-790. Цю публікацію зауважено у скрупульозній праці: Стрішенець Надія. Бібліографічна спадщина Юрія Меженка. К., 1997. С. 9, 116.

208. Пор., напр.: Костюк Гр. Художня література й історико-літературна проблематика у виданнях УВАН // Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання. Нью-Йорк, 1967. С. 25.

209. Mijakovskyj V. Shevčenko in the Brotherhood of Saint Cyril and Methodius Taras Shevčenko, 1814-1861: A Symposium. S-Gravenhage: Mouton & Co, 1962. P. 9-36. Пор.: Його ж. Shevchenko in the Brotherhood of Saints Cyril and Methodius Shevchenko and His Critics, 1861- 1980 / Ed. by G.S.N.Luckyj. Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies; University of Toronto press, 1980. P. 355-385. Укр. мовою: Міяковський Володимир. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство / пер. Андрій Базалінський // ЗНТШ. Львів, 1990. Т. ССХХІ: Праці філол. секції. С. 70-92.

210. Див.: Міяковський В. До 20-тиріччя Інституту Шевченкознавства УВАН // Український історик. Ч. 15-16. 1967. С. 152-153. Інститут зформувався на шевченківській конференції УВАН 1948 року. Пор. : Його ж. П’ятнадцять років шевченкознавчої праці УВАН // Українські вісті. Новий Ульм, 1964. 5 квітня. Цю останню публікацію названо у праці: Лавріненко Юрій. УВАН у Шевченківські роковини 1961-1964 років // Українська Вільна Академія Наук. Ювілейне видання. Нью-Йорк, 1967. С. 28. У бібліографічному покажчику Міяковського 1984 року її не враховано.

211. Антонович Марко. Володимир Міяковський // Український історик. Ч. 33-34. 1972. С. 118.

212. Міяковський В. Павло Зайцев: Спогади і спостереження // Сучасність. 1968. Ч. 3. С. 100-118. Це була одна з найостанніших його публікацій.

213. Архімович О. Підсумки діяльности Української Вільної Академії Наук в 1967/8 академічному році. Нью-Йорк, 1969. С. 6.

214. Друге видання передруку див.: «Bakunin and the Russian Jacobins and Blanquists» in Rewriting Russian History. Soviet Interpretations of Russia’s Past. Ed. by Cyril E. Black. 2nd revised edition. New York (Vintage Books), 1962, pp. 289-318 (Signed: Volodymyr Varlamov). У покажчику пропущено: Yanivs'kyi B. Kostomarov's "Books of Genesis of the Ukrainian People (N.Y., 1954. [8], 45 p.).

215. В колишньому рукописному відділі ЦНБ АН УРСР, де я працював у 1979-81 роках, мені раз-у-раз траплялись обкладинки, писані тим самим акуратним і характерним, вишуканим почерком (як розумію тепер, спадщина по Комісії громадських рухів). Я питав тодішнього «ветерана» бібліотеки Анастасію Григорівну Адаменко, хто це описував до війни так гарно рукописи. Треба було бачити її неповторне обличчя, що симулювало важку задуму, складний розумовий процес і чути те нещире – «Не знаю».