Вступні уваги

Сергій Білокінь

В історії України процес «Спілки визволення України», що відбувся 1930 року в тодішній столиці УСРР Харкові, має ключове значення. Від усіх інших большевицьких процесів він відрізняється своїм масштабом і історичною роллю, оскільки у зв'язку з ним репресували безліч представників традиційної, органічної української інтелігенції. Така велика кількість українського етнічного елементу в інших процесах так компактно не проходила. Це порушило всю інфраструктуру нації, ґрунтовно перервало національну традицію й сам зв'язок часів у її існуванні.

Після періоду самостійної України (1917–1921) сучасники чудово бачили наслідки того злочину, що заподіяли большевики проти українства, тому люди здебільшого не вірили жодному слову тодішнього офіціозу. Письменник Борис Антоненко-Давидович (1899-1984) спостеріг у процесі «СВУ» важливі особливості його організації й зафіксував їх у своїй нелегальній праці про цю справу. Але він не міг знати усього, і його студія відбиває лише тогочасні уявлення загалу. Стоячи на правильному шляху до розуміння справи, люди були поінформовані переднамірено (по суті, умисно!) злочинно, а відтак робили прикрі, по суті своїй помилкові, висновки :

«Комюніке ГПУ [2] про викриття контрреволюційної підпільної організації СВУ та перші повідомлення в пресі про початок судового процесу в Харкові, тодішній столиці Радянської України, викликали в усіх подив : що ж це за всеукраїнська організація, в якої нема на Україні периферії? Поодинокі особи з різних українських міст, посаджені на стільці підсудних, аж ніяк не вкладалися в поняття периферії. Так само не клеїлось у повідомленнях існування СУМу – Спілки української молоді, цього бойового терористичного додатку до СВУ, репрезентованого на процесі лише двома молодиками. А де ж інші? Чи вони повтікали кудись, чи їх не викрито (sic), чи, може, такої спілки взагалі не існувало, бо арифметичне число 2 занадто мале, щоб відповідати поняттю спілка» [3].

З міркуваннями Антоненка-Давидовича перегукуються думки його пізнішого однодумця Гелія Снєгірьова, докладніше про якого піде мова далі :

«На лаві підсудних з усього складу СУМ опинилося двоє – Павлушков і Матушевський. Бобир залучений як свідок – після чого, цілком зрозуміло, відсидів «своє». Кажуть, у тюрподі (тюремний підвал) під час слідства бачили ще Кокота. Всього – четверо. Як тобі, читачу, ввижається, судячи з того, що ти вже про справу СВУ знаєш, – могли сісти на лаву підсудних тільки двоє, коли їх було… Ну, сорок, п'ятдесят? […] Мені здається – тобто я в тому переконаний! – ні, не могли сісти тільки двоє, сіли б усі» [4].

На жаль, і Антоненко-Давидович, і Снєгірьов помилялись. Насправді в Україні було ув'язнено не двох чи чотирьох студентів, а увесь соціальний прошарок, до якого вони належали, було ув'язнено сотні українських громадян певного генетичного типу й ідеологічного характеру, й тепер наповнення поняття про терористичну організацію СУМ набуло конкретні імена. Тільки ж уже існувало поняття «допуску», вибіркового інформування. Повні списки одержали лише чекісти й партійні високопосадовці, а засоби масової інформації проголосили тільки, в чому полягав їхній злочин перед «робітничо-селянською» владою. Більше того, навіть від представників самого нашого народу (як-от від Антоненка-Давидовича) це було приховано, допоки не відійшли 2–3 покоління, – самим фіґурантам цієї страшної справи їхню власну роль у чекістському сценарії роз'яснили вже під час слідства.

Підсумовуючи всеукраїнську операцію із «знімання [ув'язнення] української контрреволюційної громадськості», проведену у серпні – вересні 1929 р., чекісти Ошер Абуґов і Борис-Бернард Козельський доповідали наркомові Всеволоду Балицькому (націонал-комуністи прозвали його ґільйотиною України), що лише за ці два місяці було арештовано понад 700 українських діячів [5]. У жовтні й місяці наступні, дальші, як сказав би М.С.Горбачов, «процес уже пішов».

Труднощі новочасних досліджень полягають у тім, що, як стверджують навіть наділені допусками сучасні автори, «ретельно ховалися ті документи й матеріали, що могли б хоч якоюсь мірою пролити світло правди на історію та механізм фабрикації справи і процесу СВУ» [6]. Тим часом минуло кілька десятиліть, і за цей час змінилися самі люди. Наші сучасники сприймають сказане зовсім інакше, аніж могли сприйняти сучасники тих самих вищеназваних Павлушкова й Матушевського, Бобиря й Кокота, а тому й інакша їхня реакція – спокійніша, розважлива й часто навіть політкоректна. Автори процитованої записки Абуґов та Козельський багато пишуть про ув'язненого у справі «СВУ» завідуючого музею старожитностей в Білій Церкві Степана Дроздова [7], але співробітникам ГДА СБУ не пощастило виявити на території СРСР самої його архівно-слідчої справи.

Склад репресованих виглядає добре структурованим. Організація процесу була прозора до очевидного. Із кількох сотень ув'язнених на процес було виведено 45 осіб, що відповідали певним вимогам. У першу чергу відібрані не повинні були зірвати загальний сценарій. Політичної мети мало бути досягнено будь-якою ціною. («Мы за ценой не постоим»!) В'язні представляли різні культурні осередки, отже, за ними стояли їхні колеги, родичі, взагалі інші особи з їхнього оточення, що підлягали неодмінно всіляким нагінкам, а то й репресіям :

Вінниця – Валентин Отамановський,

Дніпропетровськ – Петро Єфремов, Любов Біднова, Микола Білий,

Миколаїв – Микола Лагута,

Одеса – Михайло й Тарас Слабченки, Кирило Панченко-Чаленко,

Полтава – Костянтин Товкач, Володимир Щепотьєв,

Чернігів – Йосип Карпович.

Найбільше в'язнів опинилось на лаві підсудних від історичної столиці України – Києва. Через процес пройшли чільні представники щойно поваленої (1921) влади – самостійної України, – за соціальним статусом, академіки УАН, професори. За фахом – дуже багато вчителів.

Як видно з доповідної записки О. Абуґова й Б. Козельського щодо операції, проведеної у серпні – вересні 1929 р., чекісти заарештували одних і підготували компромат на багатьох інших : серед них лише в Одесі це голова Одеського наукового товариства [Михайло [8]] Гордієвський, професори-літературознавці [Володимир] Герасименко та [Андрій] Музичка, завідуючий [Українською державною] бібліотекою [ім. Т.Шевченка Борис] Комаров (С. 132). Автори записки стверджували, що до контрреволюційної організації входили поет-учитель, [друг П. Тичини] Аркадій Казка та член «СВУ» [поет і художник Михайло] Жук (С. 137), до дніпропетровської групи «СВУ» – історики [Володимир] Пархоменко і [Митрофан] Бречкевич (С. 138). «[…] несдержанность и ряд других недостатков, по словам [академікового брата] П. Ефремова, были причиной того, что Эварницкий организационно, якобы (sic), не был втянут в «СВУ» (С. 139). «Уманским Окротделом ГПУ раскрыта и ликвидирована Звенигородская организация «СВУ», созданная академиком А. Крымским, его секретарем [Миколою] Левченко и студентом Киевского ИНО – Григоровичем (члены «СВУ», из них не арестован А. Крымский (sic)» (С. 143). І ще раз в іншому місці : «Кроме того, Молдавским Окротделом ГПУ ликвидирована к[онтр]р[еволюционная] группировка учителей в Каменском районе, руководитель которой Чайка связан с членом «СВУ», академиком А. Крымским» (С. 174). Вченого було ув'язнено й замордовано згодом. «В числе членов Звенигородской организации «СВУ» была зав[едующая] музеем С[офия] Терещенко [9], которая, проводя шовинистическую работу в музее, вела работу среди селян, собирая сведения о настроениях крестьянства и передавая их Левченко» (С. 144). В Умані була заарештована група вчителів та зв'язаний з ними завідуючий музеєм [Борис] Безвенглінський (С. 144). Крім митрополита Василя Липківського, у записці названо численних єпископів УАПЦ, о. [Миколу] Хомичевського (перекладача Бориса Тена) та інших священиків (С. 145, 154). Як члени миколаївської філії «СВУ» згадуються завідуючий музеєм [Феодосій] Камінський та тодішній студент [Юрій Бойко-]Блохин (С. 146). У Полтаві у зв'язку зі справою «СВУ» було заарештовано професора-літературознавця [Олександра] Бузинного (С. 148). В іншому місці його названо прямо членом «СВУ» (С. 178). У Чернігові ув’язнили літературознавця [Бориса] Шевельова (С. 150), у Кам'янці-Подільському – [Юхима] Філя та краєзнавця [Євтима] Сіцінського (С. 150). У приналежності до «СВУ» чекісти підозрювали голову правління «Гуртка культури українського товариства «Слово» [В.]Покальчука (С. 155). Ліквідована в с. Єреміївці Жовнинського району контрреволюційна «организация создалась под влиянием активного шовиниста учителя [Івана Ільковича] Шарого [10], бывшего члена Центральной Рады, в последнее время работавшего в Киеве в качестве зав[едующего] Домом ученых» (С. 156). «[…] в Херсоне была организована филия «СВУ», во главе которой находится литератор [Микола] Чернявский» (С. 169). Членом «СВУ» названо професора [Миколу] Зерова (С. 170). Великого українця історика Михайла Грушевського готували до арешту в іншій групі діячів культури, що пройшли за процесом «Українського національного Центру» (1931). Харківських музейників забрали за справою 1933 р. [11]

Чекісти створювали враження, що всю територію України було вкрито мережею антибольшевицької підпільної організації, яку в 1929–1930 й дальших роках вони ліквідовували, часом з дивовижними звинуваченнями. Наприклад, вони «викрили» факти антисовєцької діяльності в Шевченківському округу : «Приходченко поддерживает нелегальную связь со своим мужем-эмигрантом Приходченко, находящимся в Праге» (С. 155). Намагання зв'язатись із власним чоловіком большевики вважали завідомо злочинним. Ніхто не дав їм по руках, коли вони розгорнули українофобську діяльність в Яготині : «Следствием установлено, что организация существовала с 1925-26 г. под видом литературного кружка, которым руководил ученик 7-летки Гришко В.И. и зав[едующий] школой Редченко. Заседания кружка происходили нелегально, раз в месяц» (С. 159–160). Отже, злочинними були в їхніх очах і заняття шкільного літературного гуртка. Тому справжні злочинці могли винищувати все і вся.

Знаменитий 46-й стілець на сцені стояв порожній, притягаючи загальну увагу глядацького залу і створюючи відповідну атмосферу. Незалежний дослідник Гелій Снєгірьов [12] відтворив спогади Всеволода Михайловича Ганцова й Бориса Федоровича Матушевського про «мятежні», словами Хвильового, мрії в'язня : «Рвався [в'язень] ще й через те, що плекав у собі відчайдушну надію : там, в залі, на очах людей, гукну з трибуни :

– Все брехня! Нема ніякого СВУ! Все наклеп!

Та на цей випадок – передбачив Ґорожанін! – чекісти-слідчі Бруки-Бронєві безцеремонно сиділи на сцені позад суду всупереч усяким правилам суддівства. Сиділи в упор у спину винуваченим і судові, мовчки сиділи. Пронизували очима. […] І в антрактах виходив Ґорожанін на авансцену й орлиний погляд свій втуплював у залю. Нишпорив очима по рядах між глядачами. Уяви собі, мій читачу, ніби ти сидиш там у залі, смакуєш морозиво-ескімо на паличці і зненацька… потрапив ти у фокус того погляду… Ляпнуло на підлогу ескімо з палички, га?» [13].

Вивченню історії большевицького терору вищою мірою сприяє особистісний підхід до його жертв. Тодішні жертви можна й потрібно називати поіменно. Поки в серії «Реабілітовані історії» том «Київ» досі навіть не готується, наведу в додатку принаймні адреси арештованих киян.

У всіх цих осередках удар по конкретних діячах паралізував ті установи, де вони безпосередньо працювали. У Києві в першу чергу йдеться про Українську академію наук, Інститут української наукової мови, Першу трудову школу ім. Т.Шевченка й Київський інститут народної освіти (кол. університет).

В Одесі після ув'язнення академіка УАН Михайла Слабченка (1882, Новорос. губ. – 1953, м. Первомайськ) зазнали репресій Тимофій Васильович Вихристюк, Леонід Григорович Грищенко, Іван Тарасович Курганський, Автоном Кіндратович Лужанський, Микола Дмитрович Ралев, Опанас Васильович Сикиринський – здебільшого педагоги. Вихристюк і Грищенко були звільнені, а їхні справи припинено, решта в'язнів одержала невеликі строки ув'язнення чи заслання. У середній період масового терору, набираючи облікову фактографію й готуючи терор Великий, чекісти застосовували порівняно короткі строки. Але репресії, спрямовані проти українських діячів на місцях, порушили всю первинну соціальну інфраструктуру кожного з цих місць, як-ось у даному випадку Одеси, а там за тією самою схемою й усієї України.

У Вінниці колишній член Центральної ради, учасник бою під Крутами й видатний краєзнавець Валентин Дмитрович Отамановський [14] (14 ІІ 1893, с. Яблунівка Чигирин. пов. Київ. губ. – 1964, Харків) очолював філію Всенародної бібліотеки України УАН. Він налагодив роботу Кабінету виучування Поділля, що видавав окремі випуски Енциклопедії Поділлезнавства. Після резонансних громадських заходів, що втілились у велелюдні збори з критикою та самокритикою, Вінфілія ВБУ припинила своє існування. Цей руйнівний процес відбився, природно, на всіх інших вінницьких установах. 1929 року був ув’язнений, наприклад, шкільний учитель Демид Бурко (Бурко-Корецький ; 29 VІІІ 1894, с. Пирогів Вінницького пов. Подільської губ. – 9 VІ 1989, Штутгарт). Виїхавши влітку 1943 року на еміґрацію, він виконав місію свого життя – написав низку праць з історії УАПЦ.

Член Полтавської колегії адвокатів Костянтин Іванович Товкач (1882, с. Рудівка Прилуцьк. пов. – ?) на слідстві розповідав : «Основною групою в Полтаві повинна була бути автокефальна організація на чолі з Жевченком [15]. Окрему активну підгрупу повинен був утворити Таран. Серед учительства група «СВУ» повинна була бути під керівництвом [Володимира Олександровича] Щепотьєва [16] [25 жовтня 1880, Полтава – 29 листопада 1937]. По лінії Червоного Хреста група «СВУ» могла бути тільки під проводом Левченка. Кремінчуцькою групою мав керувати Хохлич» [17].

Жертви процесу одержали, здавалося б, невеликі строки (згодом їм визначали більші), але декого з них згодом було розстріляно. Так чи інакше, колективізація сільського господарства, процес «СВУ» (1930) і Голодомор (1932-33) стали тією межею, на якій усі інерційні явища після періоду державності (самостійної України 1917-21 років) було остаточно зупинено. В історичній науці цей період одержав назву «Розстріляного Відродження», але зміст цього терміну, крім красного письменства, відбився також на всіх інших галузях культури. Стало зрозуміло, що на початку 1930-х років на території України остаточно встановилась радянська влада.

Справі «СВУ» присвячено величезну літературу, що виходила за стабільних політичних умов за кордоном, а також за різних часів на території СРСР – до й після 1991 року [18]. Незважаючи на це, говорити про цю справу як про достатньо вивчену наукову проблему ще зарано. Історична наука досі не має жодної присвяченої їй монографії – ні наукової, ані будь-якої іншої. Здається, немає й жодної дисертаційної праці.

Примітки

Продовження робіт : Білокінь С. Репетиція беззаконь : Судовий процес над «Спілкою визволення України», якої не було, та його наслідки // Україна. 1989. 10 вересня. № 37 (1701). С. 13-15 : 3 фото ; 17 вересня. № 38 (1702). С. 20-21 : 5 фото ; Його ж. СВУ – опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3 ; Його ж. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр. : Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.

2. Написання абревіатур, вживання лапок і подібне в тексті не уніфікуються. Різні автори вирішують ці питання по-різному, а відповідних археографічних рекомендацій чи інструкцій історична наука ще не встигла виробити.

3. Антоненко-Давидович Б. СВУ // Неопалима купина. К., 1994. № 1 (5). Січень. С. 39.

4. Снєгірьов Гелій (Євген). Набої для розстрілу та інші твори. Нью-Йорк, Торонто, 1983. С. 152, 154.

5. Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України» : Невідомі документи і факти. К. : Інтел, 1995. С. 131.

6. Там само. С. 7.

7. Дроздов-Мишківський (Дроздов-Мышковский) Степан (Стефан) Леонтійович (27 ІІІ 1867, м. Мстиславль Могилівської губ. – не раніше вересня 1933), археолог, історик України, краєзнавець, колекціонер. Фундатор поштово-телеграфного музею в Києві (з 1918 – його директор) та Білоцерківського окружного музею старожитностей (його директор ; 1924–1927). Зав. Округового Білоцерківського архівного управління. Член-співробітник ЛОЭ на 15 VІ 1928 (Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. ХІ-ХІІ. Лгр., 1928. С. 3 обкл.). Адр. : Біла Церква, вул. Комісарівська, 16. Книгозбірня, що стосувалась виключно України, складалась із понад 1000 томів. Зберігалась (1911) у м. Кошоватому Київ. губ. Включала раритети українською мовою. – Дж. : Иваск У. Г. Частные библиотеки // РБ. 1911. № 7. С. 79 ; Геппенер М., С. Л. Дроздов-Мишківський // Бібліологічні вісті. 1928. № 1. С. 137-138 ; Наука и научные работники СССР. Часть VІ : Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 116 ; Артюхова Аделаїда. Виставка Ex-lіbrіs'ів в УНІКу // Бібліологічні вісті. 1930. № 3. С. 135-139 ; Стародуб О.В. Розвиток краєзнавчого руху на півдні Київщини // Юр'ївський літопис. 1996. № 1. С. 88-92 ; Історія Національної Академії Наук України, 1929-1933 : Документи і матеріали. К. : НБУВ, 1998. С. 409 ; Українські архівісти : Біобібліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). К., 1999. С. 124-125 (Людмила Діденко, Олексій Стародуб) ; Маньковська Руслана. Музейництво в Україні. К., 2000. С. 30 ; Богомолов С.И. Российский книжный знак, 1700-1918. Москва, 2004. С. 277 ; Білокінь С. Музей України : (Збірка П. Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 160.

8. Відомості про українських вчених для перших довідок фіґурують здебільшого в покажчику : Наука и научные работники СССР. Часть VІ : Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. 800 с. Це дуже важливе джерело часів з-перед початків масового терору.

9. Терещенко (Терещенкова) Софія Мефодіївна (1887, с. Попівка Уманського пов. – після 1 ІІ 1930), музейний працівник, фольклористка. Дочка солдата, що прослужив 25 років у війську. 1920 заснувала художню школу, 1922 – Звенигород. музей старовини (музей-заповідник ім. Т.Шевченка в Звенигородці). Ув'язнена 9 вересня 1929. Одержала 10 років концтабору. Дальша доля невідома. Численні фольклорні записи увійшли до праці А.Кримського «Звиногородщина» (К., 1930 ; Черкаси : Вертикаль, 2009). Родинний стан (1929) – удова. Сестра скульптора Каленика Т. (1879–1969). – Тв. : Додаткові покази до протоколів слідства / Публ. Лесі Власюк та Лідії Лихач // Родовід. № 7. К., 1994. С. 59-92. – Дж. : Акуленко В.І. Охорона пам'яток культури в Україні, 1917–1990. К. : Вища школа, 1991. С. 141 ; Іванченко Михайло. Доброї пам'яті слід // Родовід. Ч. 1 (15). 1997. С. 23-31 ; Тарахан-Береза Зінаїда. Святиня : наук.-іст. літопис Тарасової Гори. К., 1998. С. 322 ; Музей України (2006). С. 194.

10. Справа І.Шарого зберігається в архіві Полтавської обласної СБУ. – Дж.: Кирилюк Вітольд. Справа № 242 : Іван Шарий та інші // Герої Крут : Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / Упор. Іван Ільєнко. Дрогобич : Відродження, 1995. С. 137.

11. Білокінь С. Терор проти українських музейників // Артанія. 2011. Кн. 23. № 2. С. 19-27 : 12 іл. ; Кн. 24. № 3. С. 81-88 : 14 іл. ; Кн. 25. № 4. С. 70-78 : 5 іл.

12. Снєгірьов Гелій (Євген Іванович ; 14 Х 1927, Харків – 28 ХІІ 1978, Київ), публіцист. Син письменника Івана Снєгірьова й викладачки української мови й літератури Наталі Собко. Закінчив Харківський театральний інститут. Протягом семи років гол. редактор Укр. студії хронікально-документальних фільмів, член партбюро. Написав лірико-публіцистичну розвідку про справу «СВУ» (1974-1977), яку передав на Захід. Мешкав на вул. Тарасівській, 8, пом. 43. Заарештований 22 вересня 1977. Жертва тюремної медицини. Приятель Віктора Некрасова. – Тв. : Роман-донос. К. : Дух і літера, 2000. 495, [9] с.- Дж. : Некрасов Виктор. О пользе молчания // Континент. Кн. 14. 1977. С. 150-150-151 ; Павленко Вас. Альфонс // Літ. Україна. 1977. 6 вересня ; Григоренко Зинаида, Григоренко Петр. Памяти Гелия Снегирева : Вместо некролога // Новое русское слово. 1979. 6 января ; Рапп Ірина, Снєґірьов Пилип. Снєґірьов Гелій // Міжнародний біоґрафічний (sic) словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Част. 2. Харків : Харківська правозахисна група ; «Права людини», 2006. С. 727-730.

13. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу та інші твори. С. 140.

14. Верстюк Владислав Федорович, Осташко Тетяна Сергіївна. Діячі Української Центральної Ради : Бібліогр. (sic) довідник. К., 1998. С. 141-143.

15. Жевченко Юрій (17 ІІ 1885, сл. Єлисаветградка Єлисаветгр. пов. Херсон. губ. – бл. 1938), архиєпископ УАПЦ. Дочка Тамара, за письменником Юрієм Ів. Яновським. – Дж. : Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви. Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. С. LXXXVІІ, 27, 59, 97, 103, 128, 142.

16. Див. про нього : Бажинов Іван Денисович. Невідома шевченкознавча студія видатного українського педагога і народознавця // Нар. творчість та етнографія. 1999. № 2/3. С. 99–104.

17. «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. [Х. :] Вид-во «Пролетар». С. 145.

18. Репресії в Україні (1917-1990 рр.) : Наук.-доп. бібліогр. пок. / Авт.-упор. Є.К. Бабич, В.В. Патока. К. : Смолоскип, 2007. 519 с.