Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Компартійна історична думка
до перебудови

Сергій Білокінь

У повоєнні роки українська радянська історична наука мала ту саму непорушну точку зору на БУД і СВУ, що й до війни, однозначно як на контрреволюційні антирадянські організації. Найкращим доказом цього стала чотиритомова «Радянська енциклопедія історії України», що виходила з 1969 до 1972 рр., року нових арештів в Україні. Забезпечити ідентичність цієї точки зору було завданням голови редакційної колегії «РЕІУ», академіка Андрія Скаби. Відповідні статті про ці організації надрукував Петро Павлович Бачинський (1919–2000) людина драматичної наукової долі :

БРАТСТВО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (БУД) – підпільна контрреволюц. націоналістич. орг-ція на Україні. Утворилася 1920 на чолі з С. Єфремовим. До складу Б. у. д. увійшли петлюрівці, які залишилися в підпіллі після визволення України від денікінців. Під час відходу з Києва 6.V.1920 рад. військ (див. Польсько-радянська війна 1920) Б. у. д. брало активну участь у формуванні маріонеткового петлюрівського уряду. Після вигнання польс. загарбників частина членів Б. у. д. емігрувала за кордон. Інші, в т. ч. Єфремов, перейшли в підпілля й почали готувати контрреволюц. повстання. Б. у. д. встановило зв'язки з ін. націоналістич. орг-ціями в Києві й на периферії із залишками петлюрівських банд. За згодою Б. у. д. у кін. 1921 було здійснено набіг банди Тютюнника з тер. Польщі на Рад. Україну. В 1921–22 органи Всеукр. надзвичайної комісії викрили й розгромили осн. контрреволюц. орг-ції, що призвело до розвалу Б. у. д., яке 1924 самоліквідувалося [52].

П. П. Бачинський (Київ).

«СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ» («СВУ») – контрреволюц. укр. бурж.-націоналістич. підпільна орг-ція. Створена 1926 кол. керівниками антирад. орг-ції Братство української державності (БУД), ліквідованої 1924. Скориставшись з піклування Комуністич. партії про науку і старих спеціалістів, замасковані націоналісти добилися легалізації кол. керівника БУД С. Єфремова. Його було обрано віце-президентом Всеукр. Академії наук. До установ ВУАН він почав стягувати своїх однодумців – запеклих націоналістів, які стали ядром «СВУ». До неї ввійшли кол. члени укр. бурж. і дрібно-бурж. націоналістич. партій – Української партії соціалістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів. Провідна група «СВУ» складалася з кол. міністрів і дипломатів Центральної ради і петлюрівської Директорії (Єфремов, Ніковський, Гермайзе, Чехівський та ін.). «СВУ» ставила своєю метою повалення Рад. влади і реставрацію на Україні капіталістич. ладу. Програма «СВУ» включала такі осн. пункти : 1) відновлення приватної власності на землю, повернення її поміщикам та куркулям ; 2) повернення ф-к і з-дів кол. власникам ; 3) сплата іноземним д-вам передвоєнних і воєнних боргів царської Росії ; 4) відшкодування чужоземним заводчикам і фабрикантам втрат, яких вони зазнали від революції ; 5) встановлення влади у формі військ, диктатури.

Не маючи підтримки в народі, «СВУ» покладала всі свої надії на іноземну воєнну інтервенцію і класово ворожі елементи всередині країни. Вона була зв'язана з військ. штабами і розвідками капіталістів, д-в, одержувала від них директиви і фін. допомогу, а демагогічні лозунги незалежності» й «самостійності» використовувала тільки для прикриття іноземної інтервенції. «Ми гадали поділити Україну, – заявив один із активних діячів "СВУ" Дурдуківський, – на Правобережну і Лівобережну. Правобережну віддати полякам, Лівобережну – німцям». «СВУ» мала сітку місцевих орг-цій у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Вінниці, Миколаєві, Чернігові, проводила шкідницьку роботу. Для антирад. роботи серед молоді при «СВУ» було створено «Спілку української молоді» («СУМ»). У 2-й пол. 1929 органи ДПУ УРСР викрили «СВУ». В 1930 відбувся відкритий суд, процес над «СВУ». Цей процес показав трудящим України справжнє контрреволюц. обличчя націоналістів, завдав серйозного удару укр. бурж. націоналізмові та його ідеології [53].

П. П. Бачинський (Київ).

Такі погляди на «БУД» і «СВУ» тривали до кінця перебудови. Моральне обличчя української історичної думки повоєнної доби рятують праці двох незалежних дослідників – київського дисидента Гелія Снєгірьова й письменника Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. Перший із них захопився цією темою з особистих мотивів. За його власними словами, його дядько, «ультраконформістський письменник країни Рад [Вадим Миколайович Собко, 1912–1981 [54]], штовхнув мене на вивчення історії СВУ і на писання цих розділів». Він сказав племінникові, яку роль у цій історії відіграла його, Собкова, сестра й матір Снєгірьова, Наталя Собко :

«В ранній юності, – сказав йому Собко, – вона дружила з багатьма членами цієї антирадянської, контрреволюційної зграї – вчилася разом ще в школі, в 1-ій київській трудшколі імени Шевченка […]. І потім, коли вона зрозуміла, куди ведуть, до чого прагнуть ці її, з дозволу сказати, друзі, вона спершу переконувала одного з них, з молодих ватажків СВУ (Павлушков був такий, Микола Павлушков), а потім, коли побачила, що добрим словом їх не зупиниш, Наталя написала листа до ЦК комсомолу» [55].

Від цього листа молоденької Н. Собко, мовляв, і почались арешти. 1974 р. Гелій Снєгірьов почав опрацьовувати матеріали періодичної преси й захопився. Познайомився з обома, живими тоді учасниками процесу 1930 р., – В. Ганцовим і Б. Матушевським. Закінчив свою лірико-публіцистичну книжку 1977-го року.

Сенс його праці зводиться до однієї сторінки :

«НЕ БУЛА «СВУ» найнебезпечнішим загоном міжнародної контрреволюції.

Вчені-медики з медсекції ВУАН НЕ ВИХОВУВАЛИ молодих лікарів для контрреволюційної роботи в народі й НЕ КЛИКАЛИ до здійснення медичного терору.

СУМ (Спілка Української Молоді) НЕ БУВ бойовою терористичною організацією, НЕ ГОТУВАВ убивств комуністів.

[…]

НЕ БУЛО в керівництві організації кривавих убивць і погромників!

НЕ БУЛО керівництва організації!..

- Постривайте, чекайте! – чую, вигукуєш ти, мій читачу. – Як так не було?

- НЕ БУЛО!!!

- А що ж було?

- НІЧОГО НЕ БУЛО!

- Але «СВУ» – була?

- НЕ БУЛО!

- І «СВУ» не було?

- НЕ БУЛО!!!!!!

Але… але щось же було?

А було от що. Протягом кількох років група друзів, київських інтелігентів, сходилася в теплому гурті в домі В. Ф. Дурдуківського й чоловіка його сестри С. О. Єфремова – сиділи навколо «гусака», грали в карти й гудили «радянські порядки» [56].

Друга праця, присвячена СВУ, написана на багато вищому інтелектуальному рівні. Належить вона одному з фундаторів української радянської (точніше – підсовєцької) літератури Борисові Дмитровичу Антоненку-Давидовичу. Як засвідчила Надія Світлична, Антоненко-Давидович познайомився зі Снєгірьовим на похороні Б.Матушевського [+ 14 січня 1977 року], «і той дав йому згодом примірник своєї розвідки про СВУ «Ненько моя, ненько, або Набої для розстрілу» [57]. Опинившись на еміграції, Світлична написала спогади про Снєгірьова, переклала всю прозову частину його тюремних записок і частину віршованих текстів.

Про взаємини Антоненка-Давидовича із Снєгірьовим розповів ще інший політв'язень Микола Горбаль. Приїхавши у грудні 1976 року у відпустку із Томської області, де він перебував на засланні, Горбаль навідав письменника й застав у нього Снєгірьова. До того він не знав ні того, ані другого :

«Це ім’я [Снєгірьова. – С. Б.], мені нічого не говорило. Але вже незабаром, будучи знову у Сибіру, [я] довідався, що Снєгірьова заарештували за книжку, що вийшла десь за кордоном. […] Поза сумнівом, Борис Дмитрович був натхненником цього твору» [58].

Як уже сказано, Снєгірьов мав і свої причини зайнятись цією темою. Мав свої причини для написання своєї праці й Антоненко-Давидович. Секретар київського обкому Української комуністичної партії (УКП), що стояв свого часу в опозиції і до Леніна, й до Сталіна, політв’язень раннього призову (ув’язнений 2 січня 1935 р., повернувся до Києва 1957-го [59]). Останні роки життя він працював над спогадами з історії самостійної України (1917–1921) [60]. Приятелюючи з Ів. Світличним і підтримуючи добрі стосунки з іншими «молодими», він прагнув передати естафету шістдесятникам, а спогади писав на те, щоб вони не повторювали їхніх помилок.

Б. Антоненко-Давидович був особисто знайомий з кількома діячами, що йшли у процесі.

«Прийшовши 1922 року перший і єдиний раз на квартиру Єфремова на Гоголівській вулиці, щоб дати йому на суд свої перші літературні спроби, я побачив у передпокої на стіні охоронну грамоту за підписом голови Раднаркому Х.Раковського, що забороняла чинити в квартирі Єфремова трус і арештовувати її господаря» [61].

Він знав особисто також Андрія Ніковського, братів Чехівських, В.Дурдуківського й Михайла Івченка. Антоненко-Давидович розповів, що, намагаючись уникнути арешту, виїхав до Алма-Ати, де у нього виникли нові знайомства. Через молодого Дубровського познайомився з Дубровським-батьком, мовознавцем і лексикологом.

«Він жив замкнуто з донькою й тещею, старанно уникаючи нових знайомств та будь-яких контактів із збіговиськом української інтелігенції в Алма-Аті. Проте зі мною він охоче познайомився й цілком щиро розповів мені, як і він опинився в членах цієї організації, якої насправді ніколи не було» [62].

Товариш з літературної організації «Ланка» Валеріян Підмогильний попросив Бориса Дмитровича допомогти Петрові Єфремову [63]. Після арешту, в Лук'янівській в'язниці він зустрівся й коротко, але ґрунтовно порозмовляв із учасником процесу «з іншого боку барикад», колишнім членом Верховного суду робітником-арсенальцем Коробенком [64], одержав відомості про дальшу долю голови Верховного суду УСРР Приходька [65] та обставини самогубства Ґорожаніна [66]. Виняткової ваги у праці Антоненка-Давидовича має запис давньої розповіді Бориса Матушевського про те, що конкретно казав йому на прогулянці в Ярославському політізоляторі Сергій Єфремов :

«Мені сказано на допиті : ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного й громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте : або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м'які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ й тоді ми заллємо кров'ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити – ви самі це добре розумієте…» [67].

На жаль, усе життя Бориса Дмитровича проходило винятково жорстко. Він так і не перебудувався, ніколи не намагався, як тепер кажуть, прогнутись на догоду начальству. Як казав на поминках Євген Сверстюк, «Мабуть, він не був великим письменником, проте він був справжнім письменником, бо його душа відгукувалась завжди на болі народу» [68].

Письменник перебував під постійним наглядом КҐБ, зазнав трусів, він не міг нормально формувати свій архів, його рукописи вилучались. У його референтній групі не знайшлось також інтелектуалів, які могли мислити категоріями майбутніх десятиліть. За таких нелюдських умов життя Борис Антоненко-Давидович передав морально-політичну естафету поколінь, нехай і не зміг повністю передати естафету інтелектуальну. Він не занотував численних подробиць життя, що пройшло перед його очима, аналіз яких міг би надолужити лакуни у джерельній історичній базі. Називаючи знайомих йому осіб, не занотував жодних побутових дрібничок, які як письменникові були йому приступні технічно.

Примітки

52. Радянська енциклопедія історії України, Том 1. К., 1969. С. 193-194.

53. Там само, Том 4. К., 1972. С. 199.

54. Письменники Радянської України, 1917-1987 : Біобібліогр. довідник / Авт. -упор. В. К. Коваль, В. П. Павловська. К. : Рад. письменник, 1988. С. 555.

55. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 87.

56. Там само. С. 84.

57. Світлична Надія. «Підуть і правнуки…» // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. С. 316.

58. Горбаль Микола. «А він все ще стояв…» // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К., 1999. С. 326-327.

59. Бойко Леонід. Борис Антоненко-Давидович //… З порога смерті… : Письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1. К. : Рад. письменник, 1991. С. 44-47.

60. Перше видання їх : Антоненко-Давидович Борис. На шляхах і роздоріжжях : Спогади. К. : Смолоскип, 1999. С. 16-226.

61. Антоненко-Давидович Б. СВУ. С. 35.

62. Там само. С. 49.

63. Там само. С. 55.

64. Там само. С. 57.

65. Там само. С. 58-59.

66. Там само. С. 60.

67. Там само. С. 51.

68. Байрак Я. В лабетах обставин // Багаття : Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. К., 1999. С. 306.