Ставлення до СВУ в часи перебудови й у посттоталітарному суспільстві

Сергій Білокінь

У роки перебудови партійного апарату перший заступник прокурора УРСР вніс протест у справі «СВУ». Його було розглянуто 11 серпня 1989 року на Пленумі Верховного Суду УРСР, де головував в.о. голови Верховного Суду УРСР П.Г. Цупренко. Участь у засіданні взяв заступник Прокурора УРСР Я.П.Нагнойний, а секретарем Пленуму був член Верховного Суду УРСР В.Т.Маляренко. Офіційне ставлення до «СВУ» було змінено на цілком протилежне. Справу було припинено за відсутністю складу злочину в діях засуджених у цій справі осіб та їхньою повною реабілітацією [69].

Із цих трьох названих осіб у незалежній Україні помітну роль відіграв лише Василь Тимофійович Маляренко (нар. 18 жовтня 1941 р.), який 11 листопада 2002 року став Головою Верховного Суду України [70].

Особливості історичного мислення тієї доби відбились у тексті постанови пленуму. Тут наведено 45 довідок про кожного з українських діячів, що пройшли по процесу, але зазначено, що всі 45, крім Григорія Голоскевича, були позапартійні («беспартийные»). Насправді багато хто із засуджених був членом українських соціалістичних партій, але це за членство в партії не вважалось. Партія, мовляв, могла бути лише одна, – КПРС. Об'єктивніші довідки містяться в «Справке о результатах», де одержуємо інформацію про колишню приналежність Аркадія Барбара та Йосипа Гермайзе до партії українських соціал-демократів, Максима Ботвиновського – до УПСР, Всеволода Ганцова – до УПСФ тощо, тобто про ту виразну інфраструктуру, яку большевики зруйнували.

Щоб дійти потрібного висновку, було здійснено додаткову перевірку (майже в усіх випадках – посмертну). Розпочинаючи її, слідчі КҐБ одержували чітке й конкретне завдання, у чому й самі зізнавались. Так, перевіряючи справу перекладачки Вероніки Олександрівни Черняхівської-Ганжі, один із них, звівши докупи наявну інформацію, записав : «Других каких-либо сведений или документов, имевших бы значение (sic) для правильного (sic) разрешения архивного уголовного дела № 47757 в архивном уголовном деле № 44005, которое хранится в КГБ Украинской ССР, не имеется» [71]. Цю формулу кілька разів було ще й повторено.

У липні 1929 року було ув'язнено згаданого вище студента київського гірничого технікуму Віктора Дубровського, сина одного з учасників процесу лексиколога Віктора Григоровича Дубровського. Старший слідчий КҐБ УРСР майор N у результаті додаткової перевірки справи констатував :

«Дубровский состоял в кружке «СУМ», возглавляемом Матушевским. Затем сам создал и возглавил такой кружок (фамилии членов не указаны). Дубровский состоял также в центральном бюро «СУМ», а затем вошел в организацию «СВУ». В разговорах Дубровский утверждал «о неизбежной гибели Советской власти, выступал против ее мероприятий. Обсуждал с Павлушковым необходимость подготовки к возможному восстанию, а с Матушевским вел разговор о распространении антисоветских листовок» [72].

На підставі таких відомостей слідчий зробив кумедний висновок :

«Таким образом, в показаниях Дубровского В.В. никаких сведений о существовании в Киеве в 1926-1929 г.г. организации «СВУ» не имеется. Показания Павлушкова и Виноградова на этот счет Дубровский не подтвердил. Очная ставка между ними не проводилась» [73].

Свого часу автор цієї розвідки мав честь знати кількох діячів (Ганцова, Матушевського, Юркевича, Рудинську), репресованих у справі СВУ, не раз з ними зустрічався. Незалежно від строків, які вони відсиділи чи перебули в засланні, в цілому їхнє життя було мученицьке й страшне. Рухаючись до його кінця, вони мріяли одержати від статусу нормального совєцького громадянина хоч дрібничку – коротше кажучи, мріяли про реабілітацію. Звертались до влади, одержували відмови, мовляв, їх судили гласним, публічним судом, отже, реабілітації бути не може в принципі. Вони просто втомились, і це можна по-людськи зрозуміти. На мене справила сильне враження розповідь Юрія Юркевича про приїзд до нього, до Москви (Розсошанська вул., 9, корп. 3, помешк. 151), сина давнього товариша, який здався йому аґентом.

Не переходячи на совєцьку платформу, для своєї референтної групи вони могли назавжди залишитись героями, нехай для їхнього буденного життя це було й зовсім некомфортно. Влада анітрішки не сподівалась зробити для них щось добре. 1989 року вона їх однозначно підставила, оголосивши, що ніякі вони й не герої :

«Утверждения в приговоре о том, что Ефремовым и другими были созданы контрреволюционные организации, члены которых имели контрреволюционные цели, не подтверждены доказательствами. В приговоре вообще не приводятся доказательства виновности» [74].

І в іншому місці :

«Между тем, на первоначальных допросах в ходе предварительного следствия все осужденные, за исключением Моргулиса З.Г., Слабченко М.Е. и Страшкевича В.М., категорически отрицали свою причастность к какой-либо контрреволюционной организации, в т.ч. и к СВУ, заявляя о своем лояльном отношении к Советской власти» [75].

Оголошуючи громадян 1930 року лояльними до влади, тобто, персонально лояльними до Сталіна, комуністи 1989 року зайшли надто далеко. Виглядає на те, що т.зв. масова реабілітація по суті завершила справу чекістів-ягодинців. Вона нищила старе українство не згірше, ніж вчинила проти них влада у роках 1929-30.

У постанові пленуму Верховного Суду УРСР 11 серпня 1989 року читаємо :

«В обвинительном заключении и в приговоре утверждается о наличии у СВУ программы и устава. Однако конкретных пояснений кого-либо из осужденных по этому вопросу нет. Текстов программы и устава СВУ в материалах дела не имеется, их содержание воспроизведено в приговоре исключительно по показаниям Ефремова С.А., которые об'ективно ничем не подтверждены» [76].

На сьогодні переважає думка, що справу СВУ було сфабриковано, сфальшовано, причому сам зміст цих понять виразно не окреслений.

Не може не виникнути припущення, що фактографічна база реабілітації діячів «СВУ» 1989 року так само слабка, як і їхнє звинувачення 1930 року.

Протягом багатьох років обмірковування проблем, пов'язаних зі «Спілкою визволення України», будувалось як похідне від протиставлення : така організація існувала чи її не було? Нагромадження великої кількості різнорідних матеріалів ставить питання інакше : чи існувала в 1920-х роках в Україні політична опозиція? На це питання історична наука вже дала певну відповідь. Політична опозиція не просто існувала, а виявлялась у формах селянської війни, тож здійснення голодомору можна зрозуміти, як відповідь адміністрації на цілком певні реалії.

Примітки

69. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 418-431.

70. Хто є хто в Україні. К. : Київ наук. т-во ім. Петра Могили, 2004. С. 503.

71. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 107.

72. Там само. Арк. 147.

73. Там само.

74. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 425.

75. Там само.

76. Там само. Арк. 426.