Ставлення ВКП(б)
та її історичної думки до СВУ
Сергій Білокінь
Аналіз сучасних юристів, проведений під час підготовки до реабілітації учасників процесу, виявив малу компетентність розхвалених у часи перебудови саме з фахового боку чекістів ҐПУ-ОҐПУ (яґодинців). Зведену критику архівно-слідчої справи як такої містить «Довідка про результати додаткової перевірки» справи «СВУ». Її підписали два старші слідчі слідчого відділу КҐБ УРСР – капітан В. М. Породько та майор С. І. Сіренко, а «погодили» заступник начальника відділу підполковник В. І. Пристайко та заступник голови КҐБ УРСР генерал-майор В. М. Євтушенко. Зокрема звернено увагу на ту скандальну обставину, що чекісти цілком проіґнорували постанову Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1927 р. «Про амністію», за якою контрреволюційну діяльність, що мала місце до 1923 р., було амністовано, у зв'язку з чим за участь у БУД'і засуджені у справі «СВУ» кримінальній відповідальності не підлягали [19].
Було проаналізовано окремі ключові, передусім, статутні питання :
«В обвинительном заключении и приговоре указано, что осуществить цель – свержение Советской власти – организация планировала путем восстания. Подавляющее большинство обвиняемых никаких конкретных показаний по этому поводу не давало и в отношении восстания не допрашивалось. Ряд обвиняемых (Болозович А.А., Беднова Л.Е., Белый Н.П., Дубровский В.Г.) на предварительном следствии показал, что о подготовке «СВУ» восстания они ничего не знали» (С. 344).
Окремо вивчено такі сюжети, як листи Левка Чикаленка до С. Єфремова, саму наявність програми й статуту організації, поїздки В. Ганцова й Ол. Черняхівського за кордон.
Юристи кінця ХХ ст. виявили цілковиту неписьменність своїх попередників відносно окремих фіґурантів справи, наприклад :
«Изучение оперативно-розыскных материалов в отношении Чеховского В. М. за 1923–1929 гг. и Чеховского Н. М. за 1925–1929 гг. (оба привлечены к уголовной ответственности по данному делу) показало, что, несмотря на тщательное оперативное изучение указанных лиц, никаких данных о существовании контрреволюционной организации «Спілка визволення України» и об участии в ней братьев Чеховских, органами ГПУ получено не было» (С. 337).
Наталя Павлушкова, яка стежила за перебігом процесу за засобами масової інформації, як і всі її сучасники, звернула увагу на те, що її брат виголошував багато контрреволюційних ідей. Якщо хтось робив із цього сумні висновки, мовляв, цим він обтяжував і себе, і своїх товаришів, особисто мені вона казала (1992), що Микола Павлушков, за кілька років розстріляний, використовував трибуну процесу для агітації [20]. На жаль, він поводив себе так само й під час слідства :
«Обращает на себя внимание, – читаємо в «Довідці про результати», – то обстоятельство, что наиболее полные и объемные показания по вопросам связи «СВУ» с заграницей, подготовки восстания и террора, организованной деятельности «СВУ», проведения собраний организации и обсуждавшихся на них тем, в процессе предварительного следствия (виділив я. – С. Б.) дал обвиняемый Павлушков Н. П., который, по его же личному утверждению, членом руководящего центра «СВУ» не являлся и ни на одном собрании этой организации не присутствовал» (Арк. 347).
Недоробки протоколів під час підготовки до процесу не було усунуто.
У січні 1919 р. голова Революційного військового трибуналу РСФСР К. Х. Данішевський заявляв :
«Военные трибуналы не руководствуются и не должны руководствоваться никакими юридическими нормами. Это карающие органы, созданные в процессе напряженнейшей революционной борьбы, которые постановляют свои приговоры, руководствуясь принципом политической целесообразности и правосознанием коммунистов» [21].
Діяльність революційних трибуналів перебувала в цілковитій відповідності з настановами тодішніх вождів – Леніна, Троцького та ін. Виглядає, що влада визначила перед організаторами процесу «СВУ» як головне завдання – поставити на коліна всіх українських діячів, а за ними й увесь соціальний прошарок України, який вони представляли. Про точність дефініцій у звинуваченнях не йшлося. В Україні дальша мета чекістів зводилась до знищення українства.
У доповідній записці О. Абуґова й Б. Козельського Миколу Зерова названо членом «СВУ», але організаторам процесу з якихось міркувань зручніше було випустити його на сцену харківського театру в ролі свідка. Як про члена організації про нього жодного разу не було сказано. Заарештовано його лише за кілька років. Ознакою тієї найвищої оцінки, якою влада визначила успіх саме в такий спосіб проведеної справи й процесу, можна вважати державні нагороди, якими було нагороджено його безпосередніх керівників. 28 квітня 1930 р. Політбюро ЦК КП(б)У (sic) прийняло рішення :
«Визнати за необхідне нагородження орденом Червоного Прапора за викриття СВУ – тт. Козельського, Брука, Ушакова, Ґорожанина [-Кудельського], Загорського, Іванова В.Т., Розанова, Леонюка» [22].
Протягом кількох десятків років відповідно до змін загальної політики ставлення до СВУ кардинально змінювалось. Але спершу, причому найдовше, панувала офіційна версія, що трактувала СВУ як одного з найголовніших своїх ворогів, причому переможеного ворога. У винувальному висновку у справі СВУ, який затвердив голова ДПУ Всеволод Балицький, організацію визначено як контрреволюційну, антирадянську.
Сам винувальний висновок (без третього, відразу ж засекреченого розділу «Зовнішня орієнтація СВУ») було надруковано на початку 1930 р. накладом 500 примірників у Держтресті «Харполіграф» обсягом 232 сторінки. Видання винятково рідкісне. На титульному аркуші мого примірника запис : «Одержав 21. ІІ. 1930 р. у в’язниці на Холодній Горі в Харкові – Спецкорпус. Приніс мені до камери, де я сидів разом із педагогом Догою, сам мій слідчий Южний. К. Туркало». Ще більш скорочений (до 98 сторінок) передрук цього видання, випущений того самого року накладом 20 000 примірників, відбитий у літівському (цензурному) каталозі [23].
«Винувальний висновок» став першим виданням, що містило офіційну й розгорнуту дефініцію СВУ :
«Органи ДПУ УСРР викрили й ліквідували у другій половині 1929 року запільну (підпільну. – С. Б.) контр-революційну організацію, що звалася «Спілка Визволення України» й ставила за своє завдання повалити Радянську владу на Україні, шляхом збройного повстання, за допомогою чужоземних буржуазних держав і реставрувати капіталістичний лад у формі «Української Народньої Республіки» [24].
Далі в документі зазначалося :
«Сукупність матеріялів, зібраних передсудовим слідством, дає всестороннє й вичерпливе уявлення про злочинну діяльність «Спілки Визволення України» (скорочена назва її – «СВУ»), про особовий склад її учасників, контр-революційну плятформу, програмові засади, організаційні принципи й тактику» [25].
Виходить, своєї головної мети – викрити контрреволюційну організацію – влада досягла.
Винувальний висновок як пам’ятка історичної думки, похідної від юридичної, визначив генезу організації : «СВУ» являла собою організацію, єдину з петлюрівським закордонним центром, що називала себе урядом «Української Народньої Республіки». Діячі «СВУ» відогравали значну ролю в цім «уряді» в різні періоди його існування.
«СВУ» – це наступник запільного контр-революційного центру, що мав назву – «Братство Української Державности» (скорочено – «БУД»).
«БУД» на чолі з Єфремовим, по вказівках так званого уряду УНР, керував збройною боротьбою, що провадилась проти диктатури пролетаріяту роками громадянської війни, та в період 1921-22 років, що провадив організацію всеукраїнського повстання проти Радянської влади.
Успішне радянське будівництво в місті й на селі, інтенсивне політичне розшарування на селі, розгром бандитського руху, ліквідація низки повстанських організацій («Центральний Український Повстанський Комітет», низка губерніяльних повстанкомів, «Козацька Рада» тощо), перехід до відбудовної творчої роботи в усіх царинах життя, успішне розгортання культурно-національного будівництва, – спричинилися до того, що вже 1922 року «Урядові УНР» та «БУД» була унеможливлена більш менш широка робота навіть серед куркульських елементів – головної їхньої опори. Зважаючи на це, українська буржуазія та куркульство мусили змінити тактику боротьби з Радвладою» [26].
Процес СВУ супроводжувався зливою пропаґандистської літератури. Мабуть, і з високопоставленим журналістом Давидом Заславським, що одержав від влади два ордени Леніна, три інші ордени та медалі, розрахувались за круту та ущипливу брошурку про СВУ гонораром вищої категорії. Він писав у цій брошурі :
«Приход капиталистов – это непременно и расправа с рабочим классом, это непременно и уничтожение лучшей части рабочего класса. Ефремов вместе со своим учеником [Миколою Павлушковим. – С. Б.] даже подсчитали примерно, сколько надо будет уничтожить коммунистов, чтобы осуществить программу СВУ и СУМ'а. […] Стало быть, по приблизительному подсчету академика Ефремова, надо было бы вырезать, расстрелять, уничтожить полмиллиона партийных рабочих и полмиллиона беспартийных, чтобы осуществить программу СВУ в части передачи промышленности капиталистам» [27].
У такий спосіб Заславський інтерпретував таке місце із допиту П. Любченка, який він чинив із Єфремовим на третьому засіданні 11 березня :
«Любченко : Масовий терор во ім’я тої влади, про яку ви думали, ви теж допускали?
Єфремов : Ні.
Любченко : Я вам нагадаю, наприклад, таке місце з ваших зізнань : «Розгортаючи свої погляди на майбутній устрій України, я казав тому ж Павлушкову, що, звичайно, за думки не можна й не повинно нікого карати, і тому теоретичний виклад ідей комунізму, наукове їх розроблення не можуть бути заборонені і не повинні підлягати карі ; зате ж усяке практичне їх виконання не може бути дозволене, як замах на державний лад України і його треба тамувати силою не спиняючись, коли вимагатимуть обставини, і перед репресивними заходами, хоча б при цьому довелося для блага народу знищити й мільйони комуністів».
Єфремов : Там насамперед помилка, не мільйони, а мільйон. (В публіці сміх).
Любченко : Мільйон, ну хватить і цього. (Сміх).
Єфремов : Але, з другого боку, я знов прошу пам’ятати, що це є особиста розмова, коли висловлювалися, не шукаючи слів. Це є звичайна гіпербола, в якій говориться, що можна за даних обставин принести деякі жертви. Так що я не бачу, що це є програма» [28].
Таким чином, статистика терору, яку так охоче підхопили совєцькі журналісти сталінської епохи, походить із недоладного (чи тільки недоладного?) вислову заступника голови Центральної Ради віце-президента УАН академіка С.Єфремова. Узяті сумарно, такі дилетантські висловлювання викликали велике розчарування громадянства у тодішніх лідерах.
Дорогою до Харкова, куди вони поспішали, щоб на власні очі побачити хід процесу, Валеріян Підмогильний запропонував Антоненкові-Давидовичу :
« – Як ти, Борисе, дивишся на такий мій проект : якщо це є не що інше, як замаскований удар по українській інтеліґенції, й підсудні тримаються гідно, я й ти виберемо зручний момент і, підійшовши до сцени, голосно скажемо суддям : «Тут судять українську інтеліґенцію за те, що вона є українська. Ми теж належимо до неї, а тому просимо посадити й нас на лаву підсудних!» [29].
Але перебіг процесу розхолодив письменників :
«Після словесного плазування на допиті Дурдуківського, ні мене, ні Валеріяна не вражали вже зніяковілі відповіді другорядних, невідомих нам підсудних з «периферії» […] І наш намір – просити демонстративно посадити й нас на лаву підсудних – ураз згас» [30].
За кілька десятиріч Снєгірьов запитував :
«Стривайте, а звідки взагалі взялися дані про терор? А від Колі Павлушкова вони й узялися. От послухайте. І уважно слухайте, це захоплююча історія, в ній і вибухи, і трупи – мільйон трупів!» [31].
Цей сюжет він охоче розгорнув слідом не за стенографічним звітом, а за репортером А. Аграновським та його дописом в «Известиях» [32]. Здається, Г.Снєгірьов мав до Павлушкова якусь спеціальну антипатію, оскільки, відповідаючи на питання П. Любченка, не «прищавий хлопчик Коля», як він його називав, а таки акад. Єфремов говорив не про мільйони, а, мовляв, лише мільйон розстріляних комуністів [33].
Радянські архіви підлягали, як відомо, загальнодержавним інтересам й безпосередньо залежали від ЦИК СРСР. Наказом НКВД СРСР № 370 від 11 червня 1938 р. було оголошено постанову Президії Верховної Ради СРСР від 16 квітня 1938 р., згідно якої для ефективнішого виконання загальних завдань тоталітарної держави Центральне архівне управління було переведено у безпосереднє відання НКВД СРСР [34].
Історики схильні містифікувати ледь не будь-які державні архіви, ніби ті матеріали, що збереглись по державних сховищах, не підібрані спеціально, а відбивають історичний процес цілком об’єктивно. Насправді небажані матеріали новіших часів на державне зберігання навіть не закладались. Що ж до комплексу зацілілої документації, то він зазнавав серйозних втрат і тоді, й пізніше. У порядку утилізації з архівів вилучались небажані масиви матеріалів, тим більше такі, що висвітлювали події інакше, аніж цього хотілось начальству, що зветься тепер політичною елітою [35]. Наприклад, на початку фонду «СВУ» було закладено спеціальний, десятий том «Материалы реагирования общественности на процесс». Документи, що його складають, являють собою не що інше, як доповнення арґументації слідчих, як-от, наприклад, послання піонерів Першої трудової школи м. Запоріжжя :
«СВУ» – це організація непманів (sic), куркулів (sic), попів (sic), жандармів (sic), яка намагалася повернути на Радянську Україну буржуазний лад і знову почати визиск трудящих мас… Хай живе Комуністична партія! Хай живе диктатура пролетаріяту! Хай живе ДПУ (sic) – вартовий на сторожі здобутків Революції!» [36].
Божевільний лист надійшов від Комітету незаможних селян Кременчуччини : «5-й окр. з'їзд КНС Кременчуччини від імени 44 000 незаможників округи висловлює свій незаможницький протест проти нахабних дій контр-революційної шовіністичної фашистської зграї «СВУ» [37]. Тюменське окружне відділення Всеросійської спілки робітників освіти, твердило, що вони «требуют к вредителям применения высшей меры наказания (расстрел)» [38]. У масову вакханалію влада намагалась втягнути вчених, професорів. «Гнівно засудили ворогів народу» наукові співробітники й студенти Донецького ІНО, заслухавши на мітингу інформаційну доповідь проф. С.Г.Грушевського [39]. Родич Михайла Грушевського, Сергій Григорович Грушевський (24 VI 1892 – 3 ХІ 1937) у 1920-ті роки працював професором, проректором з наукової роботи Донецького ІНО. Був розстріляний в урочищі Сандормох [40]. Близько двох годин тривала інформаційна, неминуче викривальна доповідь професора Київського кооперативного інституту Віктора Михайловича Целларіуса [41]. В результаті сучасні дослідники одержують не менш виразне, аніж передбачалось, історичне джерело, тільки воно говорить дещо інші речі, аніж уявляли ранні совєтські архівісти, що служили у відповідній структурі.
1940 р. вийшов у світ короткий курс «Історія України» (частину тиражу позначено на спинці 1940-м роком, частину – 1941-м). Автор ХV розділу І. М. Премислер (загальна редакція С. М. Бєлоусова) писав :
«Органами ЧК були розгромлені контрреволюційні організації, які продовжували боротьбу проти Радянської влади. На гроші імперіалістичних держав контрреволюційні організації провадили шпигунську діяльність і підготовку повстань. Так, наприклад, «Київський обласний центр дій», створений у 1920 р., одержував субсидії на шпигунську діяльність з Польщі і Франції. Тоді ж таки в Києві з петлюрівських недобитків на чолі з С. Єфремовим була створена контрреволюційна організація БУД («Братство української державності»). Ця організація провадила свою контрреволюційну діяльність за вказівками петлюрівського «уряду», який перебував у Польщі. Пізніше, в 1924 р., БУД остаточно розвалилось (sic) і натомість була створена СВУ («Спілка визволення України»). Контрреволюційну діяльність провадили так званий «Центральний український повстанський комітет» та «Козацька рада» [42].
Як бачимо, історіографія формулювала трохи більше звинувачень, аніж звучало на процесі. Це був уже її власний творчий здобуток.
Під час війни АН УРСР було вивезено до евакуації, в Уфі 1942 р. вона випустила «Нарис історії України», і там відповідний параграф відійшов до М. І. Супруненка. Натомість редакційна колегія у складі К. Г. Гуслистого, Л. М. Славіна і Ф. О. Ястребова забезпечила тяглість традиції, що втілилась у такий текст : «В кінці 1929 р. було викрито підпільну націоналістичну організацію – «Спілку Визволення України» (СВУ), що провадила свою контрреволюційну діяльність ряд років. СВУ ставила своїм завданням повалення Радянської влади і реставрацію буржуазного ладу на Україні. Керівником СВУ був запеклий націоналіст Єфремов» [43]. Із своїм головним завданням історики впорались з успіхом.
Наступного, 1943 р. у тій самій башкирській друкарні «Октябрьский натиск» Інститут історії і археології України почав видавати за редакцією М. Н. Петровського уже чотиритомову «Історію України». Встиг вийти тільки перший том, що доходив тільки до «Оцінки Богдана Хмельницького і його діяльності». Його прикметною особливістю було те, що в бібліографії до кожного розділу вказувалось по кілька праць М. Грушевського. За умов війни історики дозволили собі в нюансах певну академічну свободу, але у верхах, серед декого з їхніх представників виникло намагання оцінити її як націоналістичні прояви [44]. Готувався навіть відповідний пленум ЦК КП(б)У, а інститути літератури й історії про всяк випадок було піддано критиці [45].
Примітки
19. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 322-370.
20. Зустріч із нею допомогла мені відійти від нової офіційної точки зору, яку вперше озвучив у Спілці письменників М. Голушко (зустріч з письменниками провів О. Мусієнко). Для другої поїздки до Н. Павлушкової дав транспорт Св. Патріарх Володимир (Романюк), якого я супроводжував у поїздці до Німеччини (1994). Див. : Білокінь С. СВУ – опера ҐПУ? // Наш час. К., 1992. № 12. С. 3.
21. Цит. за : Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління. С. 93.
22. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. Спр. 184. Арк. 87. Див. : Пристайко В., Шаповал Ю. Справа „СВУ”. С. 91.
23. Зведений покажчик застарілих видань, що не підлягають використанню в бібліотеках громадського користування та книготорговельній сітці. Х. : Вид-во Книжкової палати УРСР, 1954. С. 336.
24. Винувальний висновок у справі контр-революційної організації «Спілка Визволення України». [X. :] Держтрест «Харполіграф», [1930.] С. 5.
25. Там само.
26. Там само. С. 5-6.
27. Заславский Давид Иосифович (1 / 13 I 1880, Київ. губ. – 28 III 1965, Москва). Наймиты панской державы против рабочего класса УССР : СВУ и рабочий класс. [X. :] Укр. робітник, [1930.] С.16
28. «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. С. 194.
29. Антоненко-Давидович Б. СВУ. С. 42.
30. Там само. С. 45.
31. Снєгірьов Г. Набої для розстрілу. С. 176.
32. Процесс СВУ : А в Киеве – дядьки // Известия. 1930. 21 марта.
33. «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. С. 194.
34. Лубянка : ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960 : Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М. : Междунар. фонд «Демократия», 1997. С. 20.
35. Білокінь С. Нові студії з історії большевизму : І-VІІІ. К., 2007. С. 339-340.
36. ГДА СБУ. № 67098 ФП.Т. 10. Арк. 28 зв.
37. Там само. Арк. 108.
38. Там само. Арк. 16.
39. Там само. Арк. 55.
40. Кучеренко Микола Олександрович, Панькова Світлана Михайлівна, Шевчук Галина Володимирівна. Я був їх старший син : (рід Михайла Грушевського). К. : Кий, 2006. С. 306-307.
41. Наука и научные работники СССР. Часть VІ. С. 461.
42. Історія України : Короткий курс. К. : Вид-во АН УРСР, 1940. С. 332-333.
43. Воблий К. та ін. Нарис історії України. Без місця (!) : Вид-во АН УРСР, 1942. С. 190.
44. Див. : Бажан М.П. До кінця розгромити і викорінити рештки буржуазно – націоналістичної ідеології // Вітчизна. 1946. № 9. С. 169 – 178 ; Бажан М.П. Против националистических извращений в современной науке об истории Украины // Правда Украины. 1947. 14 декабря. № 272 (2724). С. 3 – 4.
45. Пор. : У лещатах тоталітаризму : Перше двадцятиріччя Інституту історії НАН України (1936-1956 рр.) : Зб. док. і мат. У двох частинах. К., 1996.