Ставлення до СВУ з боку
історичної думки поза СРСР
Сергій Білокінь
До Другої світової війни за Збручем, тобто поза межами тоталітарної держави, згодом, у часи німецької окупації, за умов симетричного совєцькому політичного режиму, українські націоналісти, а також уже по війні радикальні еміграційні автори писали про діячів СВУ як про героїв боротьби за свободу України :
«До 1924 р. підпільним центром боротьби українського народу проти совєтсько-російської влади в Україні було Братство Української Державности, яке залишив уряд Української Народньої Республіки, але згодом на одному із засідань БУД-у, на якому були присутні акад. С.Єфремов (керівник), А.Кримський, К.Воблий, проф. Гермайзе, В.Виноградов, Л.Старицька-Черняхівська, В.Дурдуківський і О.Гребенецький, Братство Української Державности було перейменоване на Спілку Визволення України (СВУ), що її складовою частиною стала Спілка Української Молоді (СУМ)» [46].
На сторінках «Енциклопедії українознавства» В.Кубійовича, також досі не підданої докладному історіографічному аналізу, знаходимо ліберальну дефініцію СВУ [47]. (Див. про неї нижче). В публікаціях радикальніше орієнтованих еміграційних вчених знаходимо таку однозначну дефініцію :
«Остаточне оформлення СВУ й СУМ-у відбулося в 1925-1926 роках. Це був всеукраїнський підпільний національний рух, що ставив своїм завданням у підсовєтських умовах опанувати зсередини всі відтинки українського національного організму з тим, щоб підготувати український народ до остаточного протиросійського революційного зриву в 1931-1932 роках. Цей рух був знаменний тим, що охоплював усі прошарки українського народу, а тому мав поважні, а то й вирішальні впливи в багатьох галузях українського національного життя в УССР. Під впливами СВУ працювали науковці, письменники, вчителі, кооператори, студенти, агрономи, українське патріотичне селянство й робітництво – всі, що вороже ставилися до московської принади «загірної комуни» [вираз М.Хвильового. – С. Б.] [48].
Ще один процес фондоутворення простежується на території СРСР, але незалежно від його тодішньої влади. Йдеться про діловодство дипломатичних представництв у Москві й Харкові. Зберігся запит КҐБ УРСР до «Особого архива Главного Архивного Управления при Совете Министров СССР», 23 січня 1989 року [49] :
«Одновременно просим сообщить о возможном наличии данных о выезде заграницу в 1921 году и возвращении в СССР в конце 1924 года» А.Ніковського, О.Черняхівського та В.Ганцова, «конкретном времени, целях их поездок, странах их пребывания, контактах с представителями спецслужб противника и зарубежных антисоветских центров» (Арк. 373).
Відповідь на № 6/57 від 23 січня 1989 року та № 6/89 від 7 лютого 1989 р. (відпуска самого цього листа у справі не підшито) складено за матеріалами польської розвідки, що зберігалися в «Особом архиве», інформаційних повідомленнях та агентурних донесеннях співробітників польських дипломатичних представництв у Москві й Харкові». На думку московських архівістів, польська розвідка збирала свої відомості здебільшого за совєцькими джерелами, зокрема за матеріалами совєцької преси :
«Что касается комментариев польской разведки, касающихся Харьковского процесса, то следует отметить, что разведка живо интересовалась ликвидацией советскими органами Союза освобождения Украины и ходом процесса по этому делу. Так, резидентура А-9/1 польской разведки, действовавшая при генконсульстве Польши в Харькове, посылала о нем регулярные донесения, из которых следует, что у работников польского консульства были опасения «иметь большие неприятности из-за их связи с украинцами» (ф. 308, оп. 3, д. 225, лл. 67, 68).
В донесениях резидентуры от 28.ХІ.1929 г. и 5.ХІІ.1929 г. сообщается, что «несмотря на то, что провал несомненно большой, думается, что он не полный, но все же дающий в руки ГПУ, кроме большого числа арестованных, значительный материал, касающийся не только территории Украины, но также и Польши. Какая организация провалилась и является ли Спилка вызволення Украины точным ее названияем, тот ли это «Союз», с которым у нас было столько хлопот, или это нечто другое, до сих пор не могу установить. Думаю, не вдаваясь в названия, что провалились частично люди, связанные с «нашими союзниками», а также с полковником (если таковые еще существуют)» [50]. Там же сообщается, что самыми серьезными источниками информации по ходу дела являлись уполномоченный Наркомата иностранных дел Александровский [51] и адвокат, участвовавший в процессе в качестве защитника (фамилия не указана). Последний подозревался составителем донесения в том, что он передавал часть сведений с подсказки ГПУ (ф. 308, оп. 19, д. 21, лл. 136-141, 144). Сотрудничавшим с ГПУ поляки считали и лидера Союза украинской молодежи (СУМ) Павлушкова (ф. 308, оп. 6, д. 47, л. 33). В документах имеются сведения об аудиенции Никовского А. у Пилсудского […]» (Арк. 375-376).
Треба констатувати, що історична думка поза СРСР рухалася так само слідом за політичною, себто офіційною.
Примітки
46. Півсторіччя суду проти СВУ-СУМ. Ню-Йорк ; Вашингтон, 1980. С. 1.
47. Білінський Я. Спілки Визволення України (СВУ) процес // Енциклопедія українознавства. Том II / 8. Paris ; New York, 1976. С. 3006.
48. Півсторіччя суду проти СВУ-СУМ. С. 1.
49. ГДА СБУ. № 67098 ФП. Т. 1 А. Арк. 371-373. Секретно.
50. В оригіналі явна друкарська помилка, через яку незрозумілі межі цитати.
51. У справі підшито ксерокопію польського оригіналу, де розповідалося, що Александровський – сибіряк, що приїхав до УРСР за сім місяців перед розглядуваними подіями (Арк. 379).