Х
Сергій Білокінь
Ханенко Богдан Іванович (1848? 1849? — 1917, цвинтар Видубицького Михайлівського монастиря), дійсн. ст. радник, цукропромисловець і меценат, фундатор музею.
Тв.: Ханенко Богдан Иванович, Ханенко Варвара Николовна. Собрание картин итальянской, испанской, фламандской, голландской и др. школ. К.: ун-т, 1896. 74, XIV с.
Дж.: Акинша К. Забытый меценат // Наше наследие. 1989. № 6;
Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 28, 31, 52, 59;
Маньковська Р.В. Музейництво в Україні (2000). С. 39, 42, 44;
Друг О., Малаков Дм. Особняки Києва (2004). С. 50, 467, 468, 470, 471, 475, 476, 477, 478, 481, 482, 483, 595, 693;
Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 247;
Музей України (2006). С. 123, 129, 168, 174.
Хвиля [Олінтер] Андрій Ананійович (19 серпня 1898, с.Рингач, тепер Чернівецької обл. – не раніше 8 лютого 1938) – партійний і державний діяч.
Член юнацької спілки, УПСР, боротьбист, з червня 1919 – член КП(б)У. „Хитаючись разом з лінією партії”, робив добру кар’єру. Перший озвучив тезу „братерського зближення української та російської мов”. Вважається, що саме Хвиля доніс Кагановичу про плани кадрових змін, які виношував Ол.Шумський. У ті часи це вважалось не тільки нормальним, але й заохочувалось. Отож він стрімко зростав: заступник завідуючого агітпропвідділом (1925-26), зав. відділом преси (1926-28), зав. культпропвідділом та агітпроппресвідділом (1928-33) ЦК КП(б)У. З 1927 член ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У. Член ВУЦВК. У 1933-36 перший заступник наркома освіти Затонського, який невдовзі після самогубства Скрипника, на ХІІІ з”їзді КП(б)У видав йому добру атестацію: «У всякому разі зі Скрипником Хвиля ніколи не був, завжди вони ворогували». У 1936-37 начальник управління у справах мистецтва при Раднаркомі УСРР. Займаючи офіційну позицію большевицького бонзи, Хвиля дозволяв собі доволі цинічні заяви. Як підкреслив його біограф Ол.Юренко,
„у 1934 р., коли народ України ще не встиг ожити від страшного голодомору 1932-33 рр., він висловлюється про одного з його головних винуватців: „І ось зараз під зміцненим керівництвом ЦК КП(б)У після приїзду Павла Петровича Постишева – Радянська Україна досягла нечуваних успіхів на фронтах соціалістичного будівництва” (Реабілітовані історією. К.; Полтава: Рідний край, 1992. С. 289).
Виглядає, що він робив це демонстративно, незрозуміло тільки, з якою метою. Послідовно виступав проти антисемітизму. За умов нищення української культури, де якоїсь іншої лінії він провадити не міг, Хвиля формально ніби боровся проти українського націоналізму, брав участь у кампанії проти шумськізму й хвильовізму. Він критикував тих, кого партійна верхівка засуджувала, але, здається, попереду чекістів не ходив. У роки випробувань, коли це від нього залежало і він ризикував не тільки своєю кар’єрою, а й самим життям, Хвиля виявив своє українство – систематично опікувався бойчукістами, народними митцями й майстринями, ініціював видання народних пісень в оздобленні Василя Кричевського, запроваджував гобелени, ескізи яких творили найкращі тодішні митці. Це давало людям і заробіток, і навіть певний імідж виконавців державних замовлень. Був розстріляний.
Тв.: За творення великого мистецтва соціялістичної доби // Черв. шлях. 1932. № 5/6. С. 79-102;
Творчі завдання рад. поезії: З доп. на І Всеукр. з’їзді рад. письм. // Черв. шлях. 1934. № 7/8. С. 231-234.
Дж.: Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 132, 141, 144;
Київ у дні навали (2003). С. 109;
Реабілітовані історією. Київська область. Кн. 1 (2004). С. 120, 130, 146, 171-173, 190;
Годун Наталія Юріївна. Політична діяльність А.Хвилі в УСРР (1926-1936 рр.): функції і завдання головного цензора // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Вип. 15. К., 2006. С. 155-167.
Холостенко Євген Вячеславович (травень 1904 – 1945, Югославія) – мистецтвознавець. З 1930 заступник директора Київ. худ. ін-ту за часів Томаха. Разом з Толкачовим, Томахом та Овчинніковим (секретарем парторганізації КХУ) уфундував організацію „Жовтень” (Архів СБУ. № 38490). Родинний архів зберігається у ЦДАМЛМ (Ф. 1368; див.: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 2. К., 2005. С. 528). Його і його брата-архітектора Миколу Вячеславовича (1902-1978), як згадував С.Таранушенко, називали “брати-розбійники”. Покликаючись на праці Євгена Холостенка про бойчукістів, ілюстрації до яких часто лишаються єдиними зображеннями знищених творів, я зауважив якось Стефанові Андрійовичу, що в його діяльності було й щось корисне. Таранушенко заперечливо похитав головою: “Якщо Господь його прибрав, він, мабуть, мав для цього якісь підстави”.
Тв.: Попівщина під забралом мистецької критики // Літ. газета. 1929. №№ 16-17;
Музейные искусствоведы на Украине // Печать и революция. 1930. № 4;
Об идеалистах из Украинской Академии и художественной критики // На литературном посту. 1930. № 15;
Последние орхидеи из оранжереи идеализма // Книга и революция. 1930. № 23-24;
Против возродителей и реставраторов // Молодая гвардия. 1930. № 5;
Классовая борьба на фронте украинского искусства // Литература и искусство. 1931. № 5-6;
Проти націонал-демократичної й троцькістської контрабанди на ділянці образотворчого мистецтва // Літ. газета. 1932. № 4-5;
Викоренити петлюрівщину на фронті мистецтва // Пролетарська правда. 1933. 20 серпня;
Викрити й розбити петлюрівщину на фронті критики й мистецтвознавства // Літ. газета. 1933. № 16;
Кулацко-петлюровская вылазка на фронте искусствознания и археологии // Книга и пролетарская революция. 1933. № 4-5;
Петлюровщина под вывеской советского издательства // Там само. 1933. № 7;
Проти петлюрівської контрабанди на фронті мистецтвознавства // Пролетарська правда. 1933. № 93 та ін. Братів Євгена та Миколу Холостенків С.Таранушенко за звичкою називав “братами-розбійниками”.
Христовий Микола Федорович (1894, с. Лютенька Гадяцького пов. Полтавської губ. – 27 квітня 1938, Волоґда) – функціонер; з боротьбистів. У 1924-29 очолював відділ мистецтва при Наркомосі. З 1929 директор Київського оперового театру. Директор Музею мистецтв ВУАН. 13 травня 1933 арештований. 23 вересня його заслали на три роки до Волоґди, де він працював за економіста на металообробному заводі. Коли скінчився строк, завод його затримав. 16 грудня 1937 він від’їздив до дружини, але на вокзалі його знов заарештували і 27 квітня 1938 винесли вирок – ВМН. У ті роки матеріально допомагав родині співак Михайло Донець (Донця розстріляли 1941).
Дж.: ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 85. № 5014. Арк. 69; Ф. 263. Оп. 1. № 37203 ФП / кор. 379. Арк. 9, 64, 149, 153, 158-159;
Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 362-363.