Систематичний каталог видань ВУАН

Сергій Білокінь

Остання велика Стешенкова праця, яку він виконав на спілку з Миколою Іванченком, – це систематичний каталог видань ВУАН за 1918-29 роки [78]. Цей каталог охоплює 916 [79] видань друкарських, склографічних і машинописних, що вийшли під фірмою Української Академії наук, включаючи навіть окремі відбитки (тільки ті лишень, що мали нові осібні палітурки, тобто з’явились окремими виданнями), – одне слово, все, що з’явилось у світ до 1 січня 1930 року. Не реєстрували упорядники тільки вирізок статей [80] та різного роду бланків академічних установ.

Матеріал було розподілено за розділами: видання загальноакадемічні, видання кожного з трьох відділів (Історично-Філологічного, Фізично-Математичного та Соціально-Економічного), далі видання установ і товариств, що існували при Академії (разом їх було 24), і додатки. Каталог споряджено кількома покажчиками. Серед них покажчик видань за академічними установами, покажчик збірників, серійних та періодичних видань, покажчик авторів, редакторів та перекладачів, нарешті покажчик видань за науками. Розшук статей у журналах та збірниках, – це особливо цінно у збірниках ювілейних, – полекшує те, що відсилачі покажчиків складаються в разі потреби не з одного числа, а з двох – більшого й меншого. Більше вказує номер, під яким зареєстровано в каталозі саме видання, менше означає, котре місце займає в даному виданні розшукувана стаття. У кожному розділі матеріал подано за абеткою, зміст усіх збірників (навіть формально «збірників» – коли на чотирьох сторінках вміщено лише кілька заміток), навіть усіх журналів розписано повністю, включно з рецензіями та хронікою. При цьому відзначено кожку структурну частину: «Матеріяли», «Полеміка і зауваження», «Звідомлення», «Покажчики» тощо. Не вказано лише резюме іншими мовами

Як бачимо, головним принципом бібліографів була максимальна повнота [81]. Жодного відбору укладачі не провадили, внаслідок чого до каталога потрапили навіть праці осіб, щойно засуджених у процесі СВУ (Сергія Єфремова, Василя Доги, Осипа Гермайзе та ін.) [82]. Праця Іванченка й Стешенка показала, що, описуючи друковану продукцію ВУАН, обходити окремі відбитки неприпустимо. Їхні тексти мають подекуди суттєві відмінності супроти перводруку. Так, за ухвалою ради історичної секції Академії на пошану 40-річної наукової діяльності Ігната Житецького видано окремою відбиткою з «України» (1928, кн. 1) його розвідку «Київська Громада за 60-тих років» (К., 1928. 200 прим.). Крім відомого з журналу матеріалу, маємо тут додатково велике фото авторове з факсиміле його підпису, а також іще й передмову, котра містить біографію ювілята й перелік його праць. Другий приклад. 1927 року накладом 200 примірників випущено відбитку із збірника «За сто літ» – «Матеріяли до життєпису Володимира Самійленка». На початку тут подано відсутній у збірнику спомин про виступ Самійленка в господі Мик.Лисенка на Шевченкові роковини 1893 року, важливі біографічні вказівки, повністю чи в уривках наведено кілька поезій. Уступа «Під час мого життя…» (с. 308) у відбитці немає, натомість наприкінці, замість крапок, розповідається про редакційні поневіряння поета в останні роки його життя. Очевидно, в ті часи відбитки не підлягали наглядові цензора, і вчені УАН з цього скористали (ми знаємо, що в деяких наукових установах у певні часи відбитки взагалі не дозволяли робити; тепер розуміємо, – чому). Ясна річ, відзначати в анотаціях будь-які відмінності в змісті відбиток упорядники не могли з політичних міркувань [83].

Принципи укладання каталога диктувала сама практика. Скажімо, зірочкою упорядники позначали видання, які можна було набути на складі видавництва (вул. Чудновського, 2). Дбали вони й про економію місця. У бібліографічному опису ім’я та по-батькові авторів скрізь було зведено до самих ініціалів. Ніде не подавали звань, ступенів і посад (академік, професор, керівничий), навіть коли у самих виданнях вони зазначались. Випускали надзаголовки «Всеукраїнська (або «Українська») Академія Наук» та ті, що повторювали назви розділів, під якими вміщено видання (наприклад, «Всенародна бібліотека України», «Комісія краєзнавства» тощо). Не позначали назви друкарень. Назви видавництв подавали тільки тоді, коли твір випустило неакадемічне видавництво, наприклад «Державне видавництво України». Усі заголовки в покажчику подано лише однією мовою – тією, якою написано сам твір. Поза цим упорядники подавали повний бібліографічний опис видання, виходячи з титульного листка та зберігаючи орфографію ориґіналу. Бібліографічні відомості, узяті не з самої книжки, а з якихось інших джерел, а також ненумеровані сторінки узято в квадратові дужки.

Недоліком покажчика можна вважати хіба що неповноту іменного покажчика, оскільки він мислився багато вужче за поняття «personalia». Коли, скажімо, зареєстровано рецензію Р.Лащенка на працю І.І.Лаппа, то гасла «Лаппо І.І.» ми в покажчику не знайдемо. Коли Борис Комаров, Федір Савченко, Олександр Яната й інші писали про Михайла Максимовича, а праці його самого не перевидавалися, то гасла «Максимович М.О.» знову ж таки немає. При цій нагоді не можна не згадати, що в академічному покажчику 1969 року номери творів друку в таких випадках подавались у дужках, що допомагало розрізняти автора від людини, про яку хтось пише.

Разом з високопоставленими українофобами В.Коряком, І.Куликом та Є.Холостенком, що систематично й фахово громили українську культуру, М.Годкевич створював психологічні передумови для масового терору проти діячів українського мистецтва. Він вигадував «ідею вростання дворянського мистецтва в соціялізм», інші безглузді страхіття [84]. Як ми знаємо, масовий державний терор не забарився. З 1 лютого 1932 року Стешенко почав керувати сектором бібліографічної реєстрації Української Книжкової Палати в Харкові, а з 21 травня 1932 року – кабінетом українського дореволюційного друку Палати, але працював там недовго.

1933 року він перебував без роботи. 29 травня писав Федорові Ернсту:

«Я чув приємну для Вас новину, начебто приміщення Історичного Музею передають цілком новій установі – Музеєві Українського Мистецтва, а решту експонатів перевозять до Лаври. Давно вже це треба було зробити. Правда, Лавра не зовсім вигідне місце для Історичного Музею. Чи не передбачається в новому Музеї вільних посад у відділі графіки або в бібліотеці? Я зараз на положенні безробітного. Якщо не пощастить влаштуватися в Харкові, то стою перед ділемою або повороту до Києва, або дальшої мандрівки на північ. Після моєї ленінградської мандрівки, де я пробув більш трьох місяців, харківське життя на мене справляє убійче вражіння, а настрій ввесь час надзвичайно гнітючий. Створюються умови, за яких, мабуть, доведеться залишити дорогу для мене роботу над вивчення[м] української книги, а це дуже важко. Праця в галузі книжкової культури – для мене найдорожча справа».

«Чи було би для Вас зручно, – провадив він далі, – написати Ів.Ів.Лазаревському до Москви листа про мою особу? Ви, здається, з ним добре знайомі. Він у даний мент дуже впливова людина в видавничих сферах Москви. Цікаво було би довідатися, чи зараз є якісь перспективи влаштуватися на технічну роботу в якесь московське видавництво?» [85]

Короткий харківський період Стешенка закінчився новим ув’язненням. У листі Михайла Драй-Хмари з Колими до рідних від 20 серпня 1938 року читаємо:

«12 серпня мене з Усть-Таєжної відпровадили на приїск Експедиційний. Моя нова адреса: ДВК [Дальне-Восточный Край], Наґаєво, Оротукан, Экспедиционный. […]. Зі мною на Експедиційному перебуває Ярослав Іванович, син Оксани Михайлівни».

7 листопада Драй-Хмара уточнив: «Від 12 серпня 1938 р. я перебуваю і працюю на копальні «Експедіціонний» разом з Ярославом Івановичем Ст[ешен]ком» [86]. Стешенко помер 11 марта 1939 року.

Стешенко Ярослав Іванович (24 березня / 6 квітня 1904, Київ – 11 березня 1939, бухта Наґаєво, Колима) – бібліограф. Онук М.П.Старицького, син І.М.Стешенка (убитий на його очах). Хрещені батьки Йосиф Юркевич та Марія Старицька. У 1919-20 працював у книжковій коморі Дніпросоюзу. 1920 навчався на бібліотечних курсах у Києві. З 1921 навчався на ф-ті профосвіти літ.циклу Київ. ВІНО ім. Драгоманова. 1926 закінчив 2 укр. гімназію. 1930 закінчив торг. фак. Київ. ін-ту нар. госп-ва з кваліфікацією економіста (свідоцтво від 17 вересня 1932). Працював у Всенародній бібліотеці України (1920-22, інструктор, потім бібліотекар-спеціаліст, перевіз книгозбірні й архіви М.Петрова та С.Ґолубєва; 1928-29, наук. співробітник). В інтервалі 1923-28 працював вУкр. наук. ін-ті книгознавства (ст.бібліограф, науковий співробітник, одночасно – секретар журналу «Бібліологічні вісті»). Після ув’язнення 1929-30 – в Укр. Книжковій палаті у Харкові (1932-33, керівник сектору бібліогр. реєстрації, керівник кабінету укр. дорев. друку). Знову ув’язнений. Член бібліогр. комісії НТШ (1923), дійсн. член Рос. бібліогр. т-ва при Московському ун-ті (1928) та Ленінгр. т-ва бібліофілів (1929), член-кор. Ленінгр. т-ва екслібрисистів (1929). Один з організаторів Укр.бібліологічного т-ва при ВУАН (1928-29), член його ради, скарбник. Бібліографічні праці С. являють собою одне з вершинних досягнень укр. бібліографії часів Розстріляного відродження ретельністю й докладністю бібліогр. опису. Разом з тим С. – одна з найтрагічніших фіґур укр. бібліографії, оскільки більшість його праць не вийшли друком і загинули. З 1923 С. працював над фундаментальним покажчиком видань, що вийшли на території Рос.імперії укр.мовою 1798-1916. Автор персоналій – Г.Нарбута (покажчики опублікованих творів та літератури про митця у вид.: Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів, Каталог. К.,1926; доповнений покажчик мав увійти до пізнішого знищеного збірника 1932) та С.Маслова (у вид.: Сергій Маслов. К., 1927). Разом з Мик.Іванченком уклав «Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії наук» (К., 1930; перевид.: Чікаґо, 1966). 1921 датується його праця «Бібліографія укр.бібліографії» (лишилась у рукопису). Працював над бібліографією історії укр. друкарства (1925), укр. дитячого друку ХІХ та ХХ ст. (1928). Готував список вид. знаків (марок) і словник графіків і ґраверів для збірника, присв. сучасній укр. графіці (1929). Свого дядька В.Степаненка (чоловік мол. батькової сестри Марії), управителя книгарні «Киевской старины» (бл. 1898-1918) умовив написати спогади (доля рукопису невідома). Збирав слов’янські екслібриси. Для нього самого екслібриси виконали В.Кричевський, Ол.Кульчицька, Ол.Сахновська, Ол.Усачов та Л.Хижинський. Б-ку С. родичі продали до ҐБЛ ім. Леніна у Москві.

Примітки

78. [Іванченко М.М. та Стешенко Я.І.] Систематичний каталог видань Всеукраїнської Академії Нак, 1918-1929. К.: З друкарні Всеукр. Акад. наук, 1930. 286 с. У 1931-33 роках виходили додатки до цього каталога – покажчики за 1930-32 роки, що їх уклав Микола Сагарда. Останній вдосконалив свої додатки проти основного корпусу тим, що після кожної статті, вміщеної у журналі чи збірнику, подавав ще й сторінки. Додаток за 1933 рік у світ не вийшов і лишивсь у рукопису (НБУ. ІР. Х. 31607. 89 арк.).

Історик і бібліограф, фахівець з історії давньохристиянської літератури Микола Іванович Сагарда (1 грудня 1870, Золотоноша – 1943, Київ) закінчив Петербурзьку духовну академію, викладав у ній, згодом у Полтавській духовній семінарії. У 1919-34 роках співробітничав у Всенародній бібліотеці України, де завідував відділом періодики. Співредактор «Журналу бібліотекознавства та бібліографії» (1927-30). Заступник голови Візантологічної комісії ВУАН. Автор праць «Переклади Св.Письма на українську мову в ХІХ і ХХ вв.» (1919), «Основні проблеми українського бібліографічного репертуару» (1927), «Завдання бібліографії української періодики» (1928), оглядів україніки в російських журналах (1927-28) тощо. Крім додатків до каталога Іванченка-Стешенка, упорядкував також «Каталог антикварної книжки» (К.: ВУАН, 1932). Був репресований. У 1919 – 20-х роках мешкав на Андріївському узвозі, 34, кв. 1, потім на Кудрявській, 8 (Наука и научные работники СССР. Часть YI: Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С. 363). Пор.: ЕУ. YII (1973). С. 2686-87.

Каталог Іванченка-Стешенка і перший додаток Сагарди 1966 року перевидав у Чікаґо Дмитро М. Штогрин під фірмою Товариства українських бібліотекарів Америки як «Слов’янські біо-бібліографічні матеріяли, Том І». Другого й третього додатка, як пояснив мені проф. Штогрин, на еміґрації не виявилося. Чіказьке перевидання зареєстровано у покажчику: [Вітрук Л.Д., Максименко Ф.П., Рябоконь В.М.] Бібліографії зарубіжних видань з історії Української РСР. К.: Наукова думка, 1971. С. 146. Про покажчик Л.Вітрук та ін. див.: Кур’єр Кривбасу. 1998. Січень. № 93-94. С. 130-131.

79. Номерів формально 888, але є здвоєні (№№ 22, 36, 92, 137, 202, 231, 357, 379, 388, 429, 447, 487, 554, 673, 729, 732, 735, 752 та 861) та зтроєні (№№ 66, 728 та 837) позиції. П’ять разів повторено поз. 725. Натомість пропущено № 319. «Азові» числа стосуються здебільшого видань, позначених 1929 роком, – можливо, фактично вони вийшли наступного, 1930-го.

80. Тепер їх здебільшого теж вважають за окремі відбитки.

81. За тридцять років роботи з каталогом мені пощастило виявити лише два перепуски: Звідомлення Соціяльно-Економічного відділу за 1926 р. К., 1927. 31, [1] с. 300 прим.; Діяльність Історичної секції Всеукраїнської Академії наук та зв’язаних з нею історичних установ Академії в році 1928. К., 1930. 40 с. 500 прим.

82. Треба віддати належне упорядникам покажчика «Видання Академії наук УРСР, 1919-1967: Суспільні науки» (К., 1969). Як це не дивно, вони зареєстрували праці еміґрантів В.Козловської, П.Курінного, В.Міяковського, К.Мощенка, Ол.Оглоблина, Л.Окіншевича, Н.Полонської-Василенко й інших, навіть (чи – тим більше!) К.Штепи. Обліковано навіть праці не реабілітованого на той час Петра Єфремова, – не було тут тільки Сергія Олександровича.

83. Окремим відбиткам присвячена спеціальна література, див.: Аршинов В.В. Заметка о пользе издания оттисков специальных научных журнальных статей: Доклад Совету Импер. Московск. Общ. Испыт. Природы. М., 1914. 12 с.; Gutry Czeslaw. Od wycinka do zbioru wydawniczego samoistnych dziel. Warszawa, 1933. 24 str. (Przeglad graficzny, wydawniczy i papierniczy. R. XIY. 1933. №№ 4-8); Idem. Zadania Centrali odbitek. Warszawa, 1933. 7 str.; Hryniewiecki Boleslaw. Znaczenie odbitek w pracy naukowej. Warszawa, 1933. 8 str. та ін.

84. Годкевич М. В надійних шанцях // Критика. Х., 1931. Лютий. № 2 (37). С. 122.

85. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 83. Арк. 6 зв.

86. Михайло Драй-Хмара. З літературно-наукової спадщини. Ню Йорк, 1979. С. 398 (= ЗНТШ, Т. СХСYІІ).