Сторінки біографії

Сергій Білокінь

На 25-му році його недовгого життя більшовики запроторили його до в’язниці втретє, і в цей драматичний момент, 1 грудня 1929 року мати його, Оксана Стешенко, звернулась до ҐПУ з заявою [3]. В цьому яскравому документі, підшитому до його слідчої справи, міститься ваговита концепція революційних заслуг її родини, що мала б розчулити тих, від кого залежала відтак доля її сина. Оксана Стешенко прагнула, крім того, в дусі часу, подати соціологічний аналіз формування громадсько-політичної особистості її сина, ідеологічну її генезу. «Ми з вами однієї крові, ви і ми», – так волала, здавалося б, у дусі відомого англійського письменника, але в новому для світової літератури жанрі ця заява літераторки української.

«Мого покійного чоловіка, – починається це звернення, – батька Ярослава Стешенка, Ївана Матвієвича Стешенка, було забито злодійською рукою гетьмана 30-го липня 1918 року. Іван Матвієвич Стешенко був сином кріпака-салдата за часів царя Миколи І-го. Ще з юнацьких років Іван Стешенко захопився революційним настроєм, працював у підпіллі, за що терпів все життя, починаючи з гімназіяльних років (його мало не виключили) аж до лютневої революції, переслідування царського уряду та його жандарів.

В 1896-му році, під час «Вєтровської історії», його було заарештовано, замкнено до в’язниці, де його протримали півроку, а потім вислали на три роки з позбавленням прав. Всі ці часи Іван Матвієвич переводив велику роботу по робітничих організаціях, брав участь у закордонній революційній пресі тощо.

В ці часи і мене – Оксану Стешенко теж було заарештовано за активну участь у робочих демонстраціях та, протримавши чотири місяці у в’язниці, мене вислали разом з дружиною. З 1896 року тягнулося наше життя по в’язницях, під доглядом жандарів, з трусами та висилкою.

В 1905-му році, в часи першої революції, Іван Матвієвич знов бере участь в громадському житті, повернувшись з заслання; і знову в часи реакції його вигнали з служби і знов заслали на рік з позбавленням прав. Всі ми тоді залишилися цілком без жодних матеріяльних засобів. Позбавлений прав, Іван Матвієвич все-таки й надалі настирливо провадить революційну й культурну роботу до того часу, аж поки не впав на очах сина від кулі продажнього вбивця».

Цей екскурс стара матір зробила для того, щоб, ніби за модою тих часів, подати соціально-класове обґрунтування синової громадської позиції. Вона прагнула довести, що класові ідеали, які не могли, мовляв, не прищепитись у його юній душі, такі близькі до ідеологічних засад панівної влади:

«Отже, син мій, – писала вона, – з самого свого народження виховувався в незаможній сім’ї, що весь час була пригнічена царською владою. Весь час він бачив весь жах царського режиму та терпів від нього: йому було 15 років, коли на його очах убили гет[ь]манці [його] батька» [4].

Трохи нижче вона написала майже те саме [5].

Хоч як тепер прикро це говорити, з огляду на увесь дальший розвиток історичних подій, але Оксана Стешенко писала чисту правду. Родина її батька і її власна родина належали до того потужного українського громадсько-політичного напрямку, що вписувався в загальне т.зв. «освободительное движение», розхитуючи державно-політичну систему самодержавства. Ці люди репрезентували «крайню ліву» українства й були частиною тієї «ударної сили», що самодержавство розвалювала й таки розвалила.

У тюрмах і на засланні українські соціалісти перебували разом із соціалістами всеросійсько-імперськими, і в ранніх виданнях мемуарів, що їх так багато понаписували свого часу члени «товариства політв’язнів і політзасланців (политкаторжан)», цієї обставини не затаювали. Перший-ліпший соціаліст Ґендлін дозволяв собі пам’ятати хоча б і таке:

«При мне сидели в Холодногорской тюрьме (себто ж у Харкові. – С.Б.): Скоропись-Елтуховский (Поляков) [6], Койчу Охнянские, Кожевников, Дридзо-Кузнецов (Лозовский), Бузанский (Овсеенко) и другие; из видных эсеров сидели: «Неизвестный», «Порфирьич», Котыгин, Беленкович, Кокорин и др.» [7].

Як «самоотверженные малороссы» кінця XYIII – початку XIX ст., той самий Олександр Скоропис-Йолтуховський і той самий Іван Стешенко «у простоті душевній» єднались із загальноросійськими діячами, щиро вважаючи, що стараються для рідної «неньки України». Вони були переконані, що їхній внесок у «прогресивні перетворення», часом таки й дуже ваговитий, ідучи до загального казанка, піде на користь і їхньої української батьківщини, яку вони над усе любили. На жаль, повною мірою користаючи з таких українських політиків, пани становища дбали передусім про свої інтереси, не беручи до уваги мотивів чи ідеалів українських соціалістів. І подібно до того, як «самоотверженные малороссы» першого призову не здобулися на повагу пізніших поколінь, так само, правдоподібно, з «великою резервою» поставляться колись і до політичної лінії українських соціалістів початку ХХ ст. Лінії, що призвела Україну, – хочемо ми це визнати чи не хочемо, – не до кращого життя, а до жахів колективізації, голоду й масового терору. Побувавши під арештом за муравйовщини, монархіст В.В.Шульґін жартував:

«Мы покинули Лукьяновскую тюрьму без неприятных воспоминаний. […] Я совершенно убежден, что абсолютно то же испытала бы вся Россия, если бы сейчас по щучьему велению вернулся бы старый режим. Эта прежняя Россия, на которую иные смотрели как на невыносимую тюрьму, показалась бы им весьма сносным жилищем после того, как они провели только один год во «Дворце Свобод» [8].

Звертаючись 1929 року до чекістів, Оксана Михайлівна, треба сказати, писала правду, але не всю правду. Вона дипломатично й акуратно обійшла в своєму листі ту обставину, що чоловік її був першим генеральним секретарем, а тоді першим міністром освіти незалежної України, в уряді УНР – факт, зрештою, надто добре, як на той час, усім відомий.

Добре відоме це було і в самому ҐПУ, де за два місяці з’явився на світ інший документ – «винувальний висновок», що містив зовсім інакшу соціологічну концепцію ідейної генези Ярослава Стешенка. Громадсько-політичні акценти були тут суттєво, до невпізнання зміщені, від чого загальна характеристика в’язня зазнала серйозної зміни.

«Ярослав Стешенко, – писав уповноважений IY групи секретного відділу Соколов, з чим згодився начальник Соколова Загорський і що підтвердив начальник того і другого В.Іванов, – син Івана Матвійовича Стешенка, колишнього публіциста, громадського діяча, активного організатора й члена УСДРП, першого українського генерального секретаря і міністра освіти уряду УНР, забитого в часи громадської війни 1918 р. Яр.Стешенко виховувався в родині старих українських націоналістів, перебуваючи весь час під впливом відомих літераторів Оксани Стешенко і Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської, в приміщенні якої завжди бували Єфремов, Шило, Івченко, Дурдуківський, Чехівський (член[и] СВУ) та інші. Це не могло промайнути безслідно для Яр.Стешенка […]» (Арк. 71).

Як це не парадоксально, але ця, далека від першої, аж протилежна їй характеристика живописала ту саму особу і те саме її оточення. Виходить, чекісти Менжинського зовсім не думали, що діти таких нібито заслужених перед соціалістичним рухом діячів, як Іван Стешенко, – з ними «однієї крові». З другого боку, хоч би там що обстоювала Оксана Михайлівна в кабінеті слідчого, про загибель її чоловіка в українському середовищі існувала своя усталена думка. У спогадах про початки газети «Нова рада» письменниця Галина Журба писала, що Іван Стешенко був «вбитий у Полтаві большевицькими бандитами» [9]. Дарма, що у липні 1918 року в Полтаві був все-таки гетьманат.

Ярослав Іванович Стешенко народився в Києві 24 березня / 6 квітня 1904 року [10] у родині, кілька поколінь якої віддано й щиро працювали для української культури. Його рідний дід – перекладач, драматург, прозаїк і поет Михайло Старицький був одним із фундаторів першого стаціонарного українського театру – театру корифеїв. У його п’єсах грали Заньковецька, Садовський, Саксаганський та інші великі актори. Одружився Старицький із Софією Віталіївною Лисенко – сестрою свого друга композитора Миколи Лисенка. Подружжя Старицьких мало трьох дочок – письменницю й громадську діячку Людмилу Старицьку-Черняхівську (вийшла заміж за гістолога Олександра Черняхівського, мала дочку перекладачку Вероніку Черняхівську), акторку Марію Старицьку та дитячу письменницю Оксану Стешенко (про склад її родини йшлося вище). Хрещеними батьками Ярослава Стешенка були Йосиф Юркевич та Марія Старицька. За винятком Софії Старицької, вже літньої людини, та Ірини (Орисі) Стешенко, всі інші члени родини за більшовиків були репресовані. Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська та Оксана Михайлівна Стешенко загинули, правдоподібно, під час етапування в’язнів 1941 року до евакуації. Вероніку Черняхівську розстріляли в Києві. Ярослав Стешенко загинув на Колимі. Більше того, щойно було заарештовано Оксану Михайлівну, слідчий приголомшив її несподіваним для неї відкриттям. 22 липня 1941 року, коли німці переможним маршем наздоганяли й ще раз били частини Совєтської армії, слідчий і ув’язнена розбирались в одному з кабінетів щойно утвореного ҐУҐБ у подіях чвертьвікової давності:

«Вопрос: За что был расстрелян ваш муж в 1918 году?

Ответ: Мой муж Стешенко Иван Матвеевич был убит в 1918 году в гор.Полтаве неизвестными лицами, подробностей я не знаю, но могу полагать, что это было по политическим мотивам, так как имевшиеся при муже деньги, золотые часы, а также оружие не было забрано. […]

Вопрос: Следствию известно, что ваш муж Стешенко был убит в 1918 году войсками Красной Армии как гетманский министр (sic), так ли это?

Ответ: Принципиально я не могу утверждать, кем был убит мой муж, но я знаю, т.е. вернее полагаю, что был он убит бандитами» [11].

У власноручній автобіографічній нотатці Оксана Михайлівна щиросердечно писала так, як звикла думати: «В 1918 г. был убит или гетманцами, или простыми бандитами» [12]. Не диво, що заява слідчого повинна була її вразити, приголомшити. Але найдивніше тут те, що це не був якийсь специфічний чекістський прийом. Установа справді так вважала. У постанові на арешт, яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено достеменно те саме: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)» [13].

Перші 13-14 років життя, в умовах спершу «ненависного» їм царського режиму, а тоді за Центральної Ради, Ярослав Стешенко ріс у культивованому середовищі. Рідна тітка, Людмила Старицька-Черняхівська присвятила йому жартівливого вірша:

Про малого Ярослава

Вже давно котилась слава:

Ненажера Ярослав

Наїдався, мов удав [14].

і т.д.

Наприкінці 1916 року, на Різдво, діти літератора й громадського діяча Федора Матушевського готували під його керівництвом п’єсу Нечуя-Левицького. Учасник цього спектаклю Борис Матушевський згадував потім, що на роль няні баби Оришки підходящої виконавиці не знайшлося, і тому запросили Ярослава, чи, як його називали родичі й друзі, – Ярка. Батьків вибір виявився вдалим, – заправлені за обидві щоки половинки грецького горіха, відповідне вбрання й грим, а головне, щирість і заповзятливість хлопця у грі, справили чудове враження. У другому відділі Ярко читав Шевченкового вірша «Чигирин», наслідуючи свою тітку Марію Старицьку, яка часто виконувала цей твір у концертах.

Тоді ж таки, восени чи взимку 1916 року дванадцятирічний Ярослав сповістив своїх приятелів про створення українського наукового товариства «Січ». До установчих зборів він підготував проект програми й статута, й був обраний на голову «товариства». Щопонеділка хлопці збирались у свого «шефа», і він, розділ за розділом, читав їм «Історію України» Аркаса. Зібрали невеличку книгозбірню, Ярко склав її картотеку, а книжки проштемпелював. Тяжіючи до громадської діяльності, «січовики» узяли участь в організації допомоги галицьким біженцям. Коли почалась революція, голова оголосив, що товариство стало непотрібне, і його розпустили [15].

Як бачимо, перший інтерес до наукової роботи виявивсь у майбутнього бібліографа ще в дванадцятирічному віці.

Стешенко навчався в одній із кращих у Києві – ґімназії В.Науменка, а закінчив Другу українську ґімназію ім.Кирило-мефодіївського братства.

Після загибелі батька родина бідувала. Мати запропонувала бібліотеку Івана Стешенка Тимчасовому комітету для заснування Всенародної бібліотеки України. Її було частково придбано за 15 тисяч карбованців, частково подаровано. Комітет тільки заперечував проти її знецінення – вилучення старих українських видань [16].

У 1919-20 роках Стешенко працював робітником книжкового складу Дніпросоюзу. Року 1920 Ярослав Стешенко прослухав бібліотечні курси в Києві. З 24 липня 1920 до 1922 року Стешенко – інструктор, а потім бібліотекар-спеціаліст Всенародної бібліотеки України (ВБУ) при УАH З 16 серпня 1922 до 19 травня 1923 – помічник завідувача книгарнею Українського Червоного хреста. Того самого 1923 року був він також помічник завідувача книжковим відділом Всеукраїнської виставки друку. 30 травня 1923 року Стешенко почав працювати в УНІК'у. До 1926 року він був старшим бібліографом інституту, а з 1926 до 1 лютого 1928 – науковим співробітником. Крім цього, Стешенко був секретарем редакції «Бібліологічних вістей». 1924 року разом з Ю.Меженком, В.Іваницьким, С.Масловим, М.Макаренком та ін. увіходив до Ювілейного комітету, заснованого в Києві з ініціативи УНІК'у й ВБУ для святкування 350-річного ювілею друкарства на Україні.

Шістнадцятирічним хлопцем Стешенко уклав український бібліографічний покажчик другого ступеня й список літератури з українського книгознавства. Рухали ним переважно патріотичні мотиви:

«Отже до того часу, – писав він, – поки всі ми зберемося для складання Соборної Бібліоґрафії, напружмо сили наддніпрянські бібліоґрафи до збирання матеріялів. Гляньте оком на бібліоґрафії иньших народів, хоч би росіян. Скілько прогалин [у] царині науки бібліолоґії у нас (напр.: музей української книги, бібліотеки, видання підручних книг, росповсюдження і популярізація децімальної сістеми біб.[ліоґрафічної] класіфікації і т.п. і т.п.). Мою скромну працю і було складено під впливом вищезазначеного. […] Вношу скромну лепту свою в науку української бібліолоґії з надією, що українські бібліоґрафи доповнять невміщені в моїй праці твори».

Для своїх покажчиків Стешенко обрав десяткову класифікацію, вироблену в Міжнародному бібліографічному інституті, «і бажаним було б, – відзначив у передмові, – і навіть обов[']язковим, щоби надалі українські бібліоґрафи при[й]няли цю сістему в своїх працях».

Це була перша робота молодого, дуже молодого бібліоґрафа. Доля її невідома, й про її якости можна зробити дуже приблизні висновки лише з цієї передмови, датованої 1 травня 1921 року:

«Я мав на меті по змозі збірати розкидані всюди де тілько можна матеріяли до [бібліоґрафії] української бібліоґрафії зокрема і всієї молодої науки української бібліолоґії». І далі: «Зібрав в своїй праці я все по можливости, що стосується української книги і на українській мові написано по питанням бібліолоґії» [17].

Як подає журнал «Червоний шлях», 1923 року Стешенко готував «Бібліографічний покажчик книг, надрукованих українською мовою на території кол. Росії у 1798-1916 роках» [18]. Ця праця мала йти як другий том «Трудів УНІК'у». Як писав у передмові до першого тому директор Інституту Меженко, деякі праці співробітників через великий обсяг не можна було пропустити через «Бібліологічні вісті». Тому Інститут розпочав паралельну до них серію «Трудів». На момент виходу першого тому було готово ще п’ять – другий присвячувався українській книзі ХІХ-ХХ ст., а наступні мали бути вужчого бібліографічного характеру й містити

«в собі покажчики українського друку з різних галузів знання. Першими шістьома томами, – писав далі Меженко, – буде майже вичерпано ту роботу, що вже закінчив УНІК, а далі будемо публікувати матеріяли, над якими зараз ведемо дослідчу роботу» [19].

З часом плани змінилися. Відомо однак, що Стешенкового покажчика було закінчено у вигляді оправленого в червоній палітурці машинопису, і в такому вигляді автор показував його Ф.Максименкові. Після війни сестра бібліографа Ірина Стешенко передала машинопис тодішньому директорові Інституту літератури АН УРСР академікові Ол.Білецькому в складі матеріалів, що утворили фонд Старицького (власне кажучи, родини Старицького). Наприкінці 1960-х років у цьому фонді даного машинописа я не виявив. У 1945-46 роках у Публічній бібліотеці АН УРСР під керівництвом тодішнього директора її Ю.Меженка провадилася аналогічна Стешенковій робота, і його машинопис було розписано на картки в двох примірниках – один для київської, другий – для львівської бібліотек АН УРСР [20]. Згодом цю картотеку доповнювано.

Мабуть, розробляючи далі розділ першої – названої вище – праці, Стешенко підготував покажчик літератури з історії українського друкарства XYI-XYIIІ ст. За докладною інформацією празького журналу «Книголюб», що походить напевно із самого УНІК'у, він мав обсяг 8 аркушів [21]. З відношення УНІК'у до Укрголовнауки від 24 березня 1925 року довідуємося, що Інститут мав тоді чотири готові томи «Трудів»:

Том 1: Українська книжка XYI-XYIIІ ст. 15 друкованих аркушів. Видання мало складатися з десяти праць. Останньою готувалася Стешенкова «Бібліографія українського стародрукарства».

Том 2: Українська книжка ХІХ-ХХ ст. 15 друкованих аркушів. Із шести статей 1926 року опубліковано в «Бібліологічних вістях» дві – С.Єфремова у ч. 2 [22] та Ф.Ернста у ч. 3 [23]. Правдоподібно, статтю Ю.Меженка «Матеріали до історії української книжки часу великої революції 1917-1924 рр.» опубліковано в іншому виданні під дещо зміненою назвою [24]. Не опубліковано: Ігнатієнко В. Матеріали до історії української преси; Вияснівський А. Книга на культурному фронті в освітленні Жовтневої революції; Гермайзе О. Нелегальне видавництво Р.У.П. [25]

Том 3: Наукова систематична бібліографія друку України за 1917 рік з покажчиками за редакцією М.М.Іванченка. 10 друкованих аркушів. Залишилася не опублікована.

Том 4: Наукова систематична бібліографія друку України за 1923 рік з покажчиками за редакцією М.М.Іванченка. 15 друкованих аркушів. Теж не видана [26].

Без вказівки на час видання, але, безперечно, пізніше надруковано проспекта першого тома «Трудів». Зміст видання виглядав тут дещо інакше. Крім змін у формулюваннні тем і їхньому порядку, – випали праці акад. Ол.Новицького «Символіка українських ритин» [27] та професора В.Данилевича «Невідомий український стародрук» [28]. Натомість додалася праця Володимира Барвінка. Отже, й тут було зафіксовано покажчик Яр.Стешенка п.н. «Бібліографія історії українського друкарства». Він мав іти в кінці тому восьмим перед покажчиком В.Барвінка «Бібліографія бібліографії стародруків» [29].

1923 року його було відряджено на першу нараду працівників книги в Харкові при Наркомосі, 1924 – на Перший Всеросійський бібліографічний з’їзд та Першу конференцію наукових бібліотек у Москві (з 2 грудня, мав дорадчий голос), 1925 – на Першу конференцію наукових бібліотек УСРР у Києві, 1926 – на другий Бібліографічний з’їзд у Москві.

З 1928 року Стешенко – нештатний науковий працівник УАН і з 13 листопада 1928 до 27 грудня 1929 року – науковий працівник ВБУ при ВУАН. З 1 квітня 1931 року служив у 43 стрілецькому полку РСЧА, демобілізований 5 листопада 1931 року із званням командира чоти запасу.

1921 року він вступив на літературний цикл факультету професійної освіти ВІНО ім. Драгоманова (кол. університету).

21 липня 1924 року прохав зарахувати його студентом економічного циклу Київського інституту народного господарства (КІНГ) ім. Є.Бош. Був звільнений від здачі іспитів, бо склав їх, бувши студентом ВІНО. Отож протягом 1924/25 навчального року навчався у КІНГ'у, – у листопаді 1925 року його було звільнено зі складу студентів 1 курсу за академічну неуспішність та невідвідування лекцій. 8 вересня 1926 року Упрофосвіта запропонувала КІНГ'ові поновити Стешенка на першому курсі економічного факультету з початку навчального 1926/27 року. Восени 1926 року він вступив на торгівельний факультет. 16 лютого 1928 року датується документ, за яким у першому триместрі цього шкільного року він не відвідував інституту через переобтяженість роботою в УНІК'у. З початку другого триместру працю в УНІК'у він залишив і заняття почав відвідувати реґулярно. Закінчив повний курс інституту навесні 1930 року й одержав кваліфікацію економіста. Свідоцтво про закінчення КІНГ'у датується 17 вересня 1932 року.

Примітки

3. У складанні заяви брала участь, природно, вся родина. Зворотну адресу написано характерним почерком Ярославової сестри, акторки Ірини Стешенко.

4. ЦДАГО. Ф. 263. Оп. 1. № 55066 ФП / кор. 1252. Арк. 70. Дальші поклики на аркуші цієї справи подаю в дужках у самому тексті.

5. І трохи нижче:

«Отже зараз я прохаю Вас, розглядаючи справу мого сина, взяти на увагу, що він син родини, побут якої втягував його до праці і виховував у ньому пролетарську ідеологію, а через це я певна того, що мій син ні в яких контрреволюційних організаціях не міг бути замішаний тим більше, що Радянська влада дала йому можливість працювати та вчитись, а гетьманська влада забила його рідного батька».

6. Див. про нього: Союз визволення України: 1914-1918, Відень. Ню-Йорк, Н.Й.: Червона калина, 1979.

7. Гендлин Е.И. Записки рядового революционера. М.; Л.: Гос. изд-во, 1926. С. 67. Докладніше див.: Білокінь С. Раціоналізація поняття демократії в процесі державотворчої практики (1917-20) // Демократія в Україні: минуле і майбутнє: Матеріали наукової конференції. К.: Укр. письменник, 1993. С. 84-92.

8. Шульгин В. Дворец и тюрьма // Малая Русь. К., 1918. Вып. 2. С. 82.

9. Журба Галина. Над Києвом гомін волі // Вільна Україна. Ч. 14. Trenton, New Jersey, 1957. С. 7.

10. Наука и научные работники СССР. Ч. VI . Л., 1928. С. 405.

11. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 15555 ФП / кор. 83. Арк. 14-15.

12. Там само. Арк. 11.

13. Там само. Арк. 1.

14. Цього віршика охоче згадувала й декламувала Ірина Стешенко.

15. Спогади Б.Ф.Матушевського зберігаються в родинному архіві.

16. НБУ. Архів. Оп. 1. № 1. Арк. 45 зв., 100.

17. Рукописа я виявив свого часу в паперах Стешенка у його сестри.

18. Український Науковий Інститут Книгознавства в Київі // Червоний шлях. 1923. Вересень-жовтень. № 6-7. С. 221.

19. Труди Українського Наукового Інституту Книгознавства, Том І. [К.:] ДВУ, 1926. С. YIII (= Українська книга XYI-XYII -XYIII ст.).

20. Лист Ф.П.Максименка до мене від 27 січня 1971 р. Докладно див.: Дашкевич Ярослав. Навколо «Репертуару української книги» // Репертуар української книги 1798-1916: Матеріали до бібліографії. Т. 1: 1798-1870. Львів, 1995. С. ІІІ-ХYІІІ.

21. Український Науково-дослідчий інститут книгознавства в Київі за 1925-1926 роки // Книголюб. Прага, 1927. Кн. І. С. 64.

22. Єфремов С. В тісних рямцях: Українська книга в 1798-1916 рр. // Бібліологічні вісті. 1926. № 2. С. 40-67: іл.

23. Ернст Ф. Георгій Нарбут та нова українська книга // Бібліологічні вісті. 1926. № 3. С. 5-35: іл.

24. Меженко Ю. Українська книжка часів Великої революції // Життя й революція. 1927. №№ 10/11. С. 107-121; № 12. С. 307-322. Окрема відбитка: К., 1928. 32 с.

25. Можна припустити, що відповідні матеріали увійшли до його монографії: Гермайзе Осип. Нариси з історії революційного руху на Україні, Том І. Революційна Українська Партія (РУП). Без місця: Книгоспілка, [1926]. Х, 389 с. УАН преміювала цю працю вищою нагородою.

26. НБУ. ІР. Ф. 47. Од.зб. 41. Арк. 5.

27. Опубліковано у вид.: ЗНТШ. Том CXLIY-CXLY. 1926.

28. Мабуть, цю працю опубліковано у вид.: Данилевич В. Маловідомий український стародрук, 1669 р. // Записки Історично-Філологічного відділу, Кн. ХХІ-ХХІІ. 1929.

29. Українська книга XVI – XVII – XVIII ст. [Рекламний проспект. К.: УНІК; ДВУ], без року. С. 3.