Єпископи

Сергій Білокінь

Аверкій (Полікарп Петрович Кедров, 2 бер. 1879, м. Яранськ, Вятська губ. – 27 лист. 1937, м.Бірськ) – архиєп. Вол. і Житомирський. Син священика. Закінчив СПб. дух. академію (1904). 2 липня 1910 прийняв чернечий постриг. Ректор Вол. дух. семінарії (8 серпня 1911 – 1915) у сані архимандрита. Третій вікарій Вол. єпархії, єп. (27 червня 1915 – 1920), архиєп. (1920-22) Острозький, вікарій Вол. єп. Учасник Всерос. Собору 1917-18, архиєп. Вол. і Житомирський (1922-26). 1922 заарештований і засланий до Узбекистану, повернувся до Житомира. 1929 заарештований і засланий до Архангельська, потім до Башкірії. Розстріляний. Брат архиєп. Пахомія Чернігівського.

Дж.: Раскаяние епископа // Прол. правда. 1923. 21 августа. № 189; Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 274; Manuil, I (1979), 23-24; Губонин (1994), Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 378, 508, 521, 834; Мазырин (2006), 173.

Агапіт (Антоній Вишневський, 16 липня 1867, Волинська губ. – 1924, Катеринослав) – архиєпископ Катеринославський і Маріупольський. Син диякона. Закінчив Волинську дух. семінарію (1888), Київську дух. академію (1896) зі ступенем кандидата. Священик (з 1889). У серпні 1895 прийняв чернечий постриг. Інспектор Полтавської дух.семінарії (1896-1898), ректор Катеринославської дух. семінарії (1898-1902, голова Кирило-Мефодіївського братства), єпископ Уманський (хіротонія 7 квітня 1902 в Ісакіївському соборі в СПб.), настоятель Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря (3 січня 1903 – 1908), узяв участь у молебні на відкритті ІІІ Всеросійського з’їзду руських людей (Київ, жовтень 1906), єпископ Чигиринський (1908-1911), єпископ (4 жовтня 1911 – 1918), архиєпископ (1918-19) Катеринославський і Маріупольський. Учасник Всерос. Собору 1917-1918, член т.зв. денікінського Собору в Ростові. За те, що зустрічав у Києві на Софійській площі Директорію, очолив Св.Синод і порушив письмове зобов’язання лишатись вірним Рос. Церкві, втратив катедру і був заборонений у священослужінні. У жовтні-листопаді 1922 був Дніпропетровським обновленським єпископом.

Дж.: Польський І, 180; ІІ, 279; Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 61, 62, 94, 97, 115; Шавельский Г.И. Воспоминания последнего протопресвитера русской армии и флота. Т. 2. Нью-Йорк, 1974 (М., 1996; виклад: Приходько В. Єпископ-українець перед судом денікінської влади // Свобода. 1974. Ч. 150); Власовський, IV -1, 61-62, 94, 97, 115; Manuil, I (1979), 30-31; Мартирологія, І (1987), 951-952; Мулик-Луцик, IV (1989), 44, 48-51, 53, 88, 89, 106, 388, 391; Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 193, 498, 521.

Александр (Александр Феофілович Петровський, 23 серпня 1851, Луцьк – 12 травня 1940) – архиєпископ Харківський. Син диякона. Закінчив 4 класи Волинської дух. семінарії. Прийняв чернечий постриг у Донському монастирі м. Москви (1900), рукопокладений у ієромонаха, піднесений у сан архимандрита і при значений на намісника цього монастиря. Настоятель Лубенського монастиря (1910-17). 1918 переїхав до Полтави, жив при єпископі Феофані (Бистрові). 1919 настоятель скитської церкви Козельщанського монастиря, 1932 намісник Києво-Миколаївського монастиря. Єпископ Уманський (хіротонія 30 жовтня 1932), вікарій Київської єпархії. Єпископ (з 7 вересня 1933), архиєпископ (1937 – до 20 травня) Вінницький. Архиєпископ Харківський (2 червня 1937 – 1938), тимчасово управляв Київською єпархією (1937-38). Репресований.

Дж.: Польский, ІІ, 78-83; Manuil, I (1979), 80-81; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 63-64.

Александр (Раєвський, 13 лютого 1868 – не раніше 3 вересня 1937). Закінчив дух. семінарію (1888). Єпископ Севастопольський, вікарій Таврійської єпархії (хіротонія 26 січня 1923), ухилився в обновленство, архиєпископ Таврійський. Після покаяння прийнятий у сущому сані (1924). Єпископ Керченський, тимчасово управляв Таврійською єпархією (до 20 березня 1928). Займав численні катедри у Росії. Репресований. – Дж.: Manuil, I (1979), 83.

Александр (Алексій Іванович Чекановський, 1881 – 1939) – єпископ Бердичівський. Закінчив Київську дух. академію (1905) зі званням кандидата богослов’я. Залишений при академії як професорський стипендіат. Магістр (1911), доцент (1912), екстраординарний проф. (1913) КДА. Прийняв чернечий постриг 1921 і возведений у сан архимандрита. Єпископ Бердичівський, вікарій Київської єпархії (хіротонія 1921, здійснив митрополит Михаїл). 1922 ухилився в обновленство, викладав у Вищій Богословській укр. школі в Києві. Єпископ (1922-29), архиєпископ (1929-34) Бердичівський та Уманський. Митрополит Київський (з 1935). Керував Православною Церквою в УРСР як Первоієрарх України, звільнений за штат 14 грудня 1937. Перебував в обновленстві до смерті, помер без покаяння.

Тв.: К уяснению учения о самоуничижении Господа нашего Иисуса Христа. К., 1910; Степень неизменности догмата. К., 1913; Искупительній подвиг Христа Спасителя с точки зрения церковного учения о Лице Его. К., 1913. – Дж.: Труды КДА, 1915, т. ІІІ, кн. 10-11, прил. С. 130, 137, 143; Укр. правосл. благовісник. 1925. № 16. С. 12; Manuil, I (1979), 97-98.

Алексій (Димитрій Баженов, 21 травня 1872, Таврійська губ. – не раніше 1938) – єпископ Тираспольський Закінчив Таврійську дух. семінарію (1894) та СПб. дух. академію (1902). Доглядач Таврійської дух. семінарії (1896-98), Бахмутського дух. училища (1906-11), ректор Чернігівської дух. семінарії (2 серпня 1911) у сані архимандрита. Єпископ Миколаївський (хіротонія 8 грудня 1913), Єлисаветградський (з 1917), вікарій Херсонської єпархії. Єпископ Тираспольський (1921), тимчасово управляв Одеською єпархією (до 26 червня 1921). Ухилився в обновленство, управляв Одеською єпархією, з 1923 архиєпископ Казанський, з 16 квітня 1924 митрополит. На 2 обновленському Соборі 1923 підписав постанову про позбавлення сану й чернецтва Патріарха Тихона. У 1933-38 обновленський митрополит Симферопольський і Кримський. – Дж.: Manuil, I (1979), 101-102; Мазырин (2006), 27, 212, 218, 272.

Алексій (N Дмитрієвич Готовцев, 1891, Донська єпархія – 1936, Москва) – єпископ Рильський, вікарій Курської єпархії (з квітня 1927 р.). Закінчив Київську дух. академію (1916) зі ступенем кандидата богослов’я, залишений як професорський стипендіат. 1916 прийняв чернецтво в Києво-Печерській Лаврі, рукопокладений у ієромонаха. Був благочинним і членом Духовного Собору Лаври. До закриття Академії займав посаду помічника інспектора. 1920 був намісником Києво-Братського монастиря в сані архимандрита. Єпископ Звенигородський (хіротонія 8 травня 1921), вікарій Київської єпархії з настоятельством у Золотоверхому Михайлівському монастирі. З квітня по листопад 1922 перебував у київській тюрмі, у квітні 1923 був знову ув’язнений і висланий до Москви, де мешкав до серпня 1925. У серпні-вересні 1925 перебував у Бутирській тюрмі. У квітні 1926 висланий до Серпухова. Тимчасово управляв Московською єпархією. Після 1932 мешкав у Москві, рахувався на цивільній службі.

Дж.: Manuil, I (1979), 110-111; Их страданиями очистится Русь. М., 1996. С. 61; Білокінь С. Розгром єпархіального управління. С. 91, 96, 101.

Алексій (Анемподист Яковлевич Дородницин, 2 листопада 1859, с. Успенське Слов’яносербського пов. Катеринославської губ. – 1919, Новосибірськ – архиєпископ Владимирський і Суздальський. Закінчив Катеринославську дух. семінарію та Московську дух. академію (1885) зі ступенем кандидата богослов’я. Викладач Херсонського дух. училища (1886-92), Катеринославський єпархіальний місіонер (червень 1890-1901). Магістр богослов’я (1891) за працю «Церковно-законодательная деятельность Карла Великого» (М., 1889). Помічник доглядача Бахмутського дух. училища (1892-94), єпархіальний місіонер Катеринославської єпархії (з 1894). Викладач Чернігівської дух. семінарії (вересень 1901 – вересень 1903). У березні 1902 прийняв чернечий постриг. Єпископ Сумський (хіротонія 30 травня 1904 – 1905), вікарій Харківської єпархії. Єпископ Єлисаветградський (липень-серпень 1905). Доктор церковної історії (1910) за монографію «Религиозно-рационалистическое движение на юге России во второй половине ХІХ столетия» (Казань, 1909). З 1918 мешкав у Катеринославській єпархії, боровся за автокефалію Укр. Церкви. Був заборонений у служінні.

Тв.: Христианство и коммунизм. Казань, 1909; Мораль Талмуда // Голос Церкви. 1913. Декабрь. С. 48-57; Полное собрание сочинений, т. 1. Саратов, 1913; Антихрист. М., 1914. – Дж.: Польский, ІІ, 277; Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 16, 25, 26, 27, 30, 31, 32, 65, 79, 81, 94, 95, 99, 101; Manuil, I (1979), 116-122; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 65-67 (А.Д.Каплин).

Амвросій (Василь Гудко, 28 грудня 1867, Люблінська губ. – липень 1918, біля ст. Тюрлема Московсько-Казанської залізниці) – єпископ Сарапульський і Єлабузький. Закінчив Холмську дух. семінарію та СПб. дух. академію (1893). Прийняв чернечий постриг (1891). Ректор Волинської дух. семінарії (1901-04). Єпископ Кременецький (хіротонія 30 травня 1904 – 1909), Балтський (27 лютого 1909 – 1914), Сарапульський (1914-17). Виголошував проповіді укр. мовою, за що Св.Синод перевів його на північну катедру. Безбоязно виступав проти большевицьких блюзнірств щодо православних святинь і богослужіння. Загинув у Вятській губ.

Дж.: Польский, І, 178; ІІ, 97-99, 277; Manuil, I (1979), 173-174; Власовський, IV-1, 95; Мартирологія, І (1987), 952.

Амвросій (Александр Алексеєвич Полянський, 12 листопада? грудня? 1878, с. Петеліно Єлатомського пов. Тамбовської губ. – літо 1927, Казахстан), єпископ Кам’янець-Подільський, сповідник. Син священика. Прийняв чернечий постриг 1901, ієродиякон. Ієромонах (1902). Закінчив Казанську дух. академію (1903) зі ступенем кандидата богослов’я. Викладач (1903), ректор (1906) Київської дух. семінарії в сані архимандрита. Єпископ Вінницький (хіротонія 22 жовтня / 4 листопада 1918). Єпископ Кам’янець-Подільський (1922). Активно боровся проти УАПЦ та обновленства. У посланні, датованім орієнтовно січнем 1922 р., твердив: «Среди православных людей на Украине произошло разделение; лучше сказать, украинцы-автокефалисты отделились от православной Церкви Христовой; отделились они не из-за богослужения на украинском языке и даже не из-за автокефалии, дело здесь не в том, – [а] из-за того, что решили устроить новую украинскую церковь на новых основаниях, по современному» (ЦДАВОВ України. Ф. 3984. Оп. 3. № 22. Арк. 41 зв.).

Після арешту 1923 року й короткого перебування у Харкові був переведений до Москви без права виїзду. Підписав акт про місцеблюстительство митрополита Петра (30 березня / 12 квітня 1925 р.). Арештований 27 листопада / 10 грудня 1925 р. разом з близькими йому ієрархами, пов’язаними здебільшого з Україною – архиєпископами Николаєм [Добронравовим] Владимирським, Пахомієм [Кедровим] Чернігівським, Прокопієм [Тітовим] Херсонським, Гурієм [Степановим] Іркутським та єпископами Парфенієм [Брянських] Ананьївським, Дамаскином [Цедриком] Глухівським, Тихоном [Шараповим] Гомельським, Варсонофієм [Віхвеліним] Каргопольським та ін. (Польский. І, 138; Manuil, І (1979), 189; Регельсон (1977), 390).

Засуджений до 3 років концтабору. Перебував на Соловках. За відомостями митрополита Мануїла, помер улітку 1927 у Казахстані. Єпископ Афанасій (Сахаров) твердить у своєму «Синодику», що він помер 1932 р. Ір.Рєзнікова датує його смерть у Казахстані 1932 або 1934 роками. Видавці зводу «Акты Святейшего Тихона» (С. 837) схиляються до ранньої дати (Регельсон (1977), 452, 530, 541; Резникова Ир. Православие на Соловках. С. 109). – Дж.: Manuil, I (1979); Губонин (1994), 837; Мазырин (2006), 144-146, 411.

Анастасій (Александр Іванович Александров, 16 квітня 1861, Казань – 23 червня 1918, Петроград) – мовознавець, єпископ Ямбурзький. Син протоієрея. Закінчив Казанський ун-т (1883) зі ступенем кандидата. Приват-доц. (1886-88) та екстраорд. проф. (1888-96) Харківського ун-ту з порівняльного мовознавства та санскриту, д-р порівняльного мовознавства (1888). Єпископ Ямбурзький (1913-18), ректор Петроградської дух. академії (1914-18).

Тв.: Детская речь. Варшава, 1883; В.И.Григорович, профессор славянских наречий. Казань, 1901; Памяти В.И.Григоровича. Варшава, 1902; К биографии В.И.Григоровича. СПб., 1903; Политическая и церковная жизнь славянства в 19 веке. Казань, 1911. – Дж.: Manuil, I (1979), 202-210; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 74.

Анатолій (Андрій Григорович Грисюк, 20 серпня 1880, Ковель Волинської губ. – 10 лютого (за ін. відомостями – 23 січня) 1938) – митрополит Одеський і Херсонський, священомученик. З родини міщан. Закінчив Кременецьке дух. училище, Волинську дух. семінарію (1900), Київську дух. академію (1904) зі ступенем кандидата богослов’я. Прийняв чернечий постриг 1903 від митрополита Флавіана. Залишений як професорський стипендіат (1904). У 1905-06 професорський стипендіат при Російському археологічному ін-ті у Константинополі. В.о. доцента (3 червня 1905) КДА. Магістр богослов’я і доцент (4 серпня 1911) та екстраорд. проф. (10 січня 1912 – до 18 травня) КДА. Архимандрит (29 серпня 1911). Єпископ Чистопільський (хіротонія 29 червня 1913, відбулась у храмі Христа Спасителя). Ректор Казанської дух. академії (1913-22).

Ув’язнений 1924, відбував на Соловках (1924-27). 29 липня 1927 підписав декларацію митрополита Сергія. Постійний член утвореного при останньому Св.Синоду. Архиєпископ (1928-32) і митрополит Одеський і Херсонський (з 21 жовтня 1932). Тимчасово управляв Харківською єпархією (1934-35). Ув’язнений 9 серпня 1936. Помер у лікарні Ухто-Печорського концтабору.

Тв.: Исторический очерк сирийского монашества до половины VІ в. К., 1911; Проф. А.С.Лебедев // Труды КДА. 1910. Март. С. 441; Памяти проф. В.В.Болотова // Там само. Апрель. С. 557. – Дж.: Польский, І. 153-156, 180; ІІ, 90, 98, 265-266, 327; Manuil, I (1979), 222-226; Регельсон, 434, 446, 530, 536, 553; Губонин (1994), 838; Резникова Ир. Православие на Соловках. Санкт-Петербург, 1994. С. 111; Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 328, 426, 499, 523; Мазырин (2006), 261; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 76-77.

Антоній (Панкеєв; 1 січня 1892 – не раніше 1934) – єпископ Бєлгородський (1933), священомученик. 1923 р. обновленські архиєреї хіротонісали його у єпископа Херсонського. 1924 р. приніс покаяння перед Патріархом Тихоном, 14/27 серпня 1924 р. перерукопокладений у єпископа Маріупольського, вікарія Дніпропетровської єпархії. Управляв кілька місяців. Наприкінці року заарештований, засланий до Харкова. Знову заарештований у вересні 1926 р. Перебував у Бутирках, з жовтня 1926 р. до грудня 1929 р. – на Соловках (Manuil, І (1979), 299; Резникова. С. 112). – Дж.: Мазырин (2006), 161.

Афанасій (Яків Опанасович Мовчанівський; 1887, с. Пархомівка Сквирського пов. – не раніше грудня 1934) – єпископ Сквирський, вікарій Київської єпархії. Син дячка. Закінчив КДА зі ступенем кандидата богослов’я. Ще в студентські роки був реєнтом академічного хору. Рукопокладений у священика, служив у Введенській церкві, потім у Притисько-Микільській. Розійшовшися з дружиною, прийняв чернецтво. Активно боровся проти обновленців (Manuil, І (1979), 412). Як оповідала на допиті 13 лютого 1931 р. Олімпіада Подерв’янська (дівоче прізвище Адіссонова), був ув’язнений [у серпні] 1924 року й перебував у Бупрі. Його підтримував коштами настоятель Микільського монастиря о.Валентин. Звільнили його у вересні 1925 р. Він пробув у Києві біля року (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 203-206).

За відомостями митрополита Мануїла, «в 1925 году хиротонисан тайно в Ближних пещерах Киево-Печерской Лавры во епископа Сквирского, вик.[ария] Киевской епархии. Чин хиротонии совершали: епископ Уманский Макарий и епископ Ананьевский Парфений». У 1925-26 роках мешкав він у Йонинському монастирі, де постійно служив (Manuil, І (1979), 412). В середині травня 1926 р., – продовжує Подерв’янська, – був висланий до Курська, а потім через Москву до Омська. У цей час матеріально допомогав йому єпископ Георгій (Делієв) через оповідачку. Після декларації вона їздила до нього до Омська по пораду. Владика пояснив, що з Сергієм незгідний, а визнає лише митрополита Петра Крутицького. Радив ходити тільки до тієї церкви, де поминали б Петра. З Омська вона привезла листа від Владики до єпископа Василія (Богдашевського). За оцінкою Л.Регельсона, відділившись від митрополита Сергія, єпископ Афанасій не приєднався до жодного з церковних угрупувань (Регельсон (1977), 464, 548-549). 1929 р. знову ув’язнений, перебував на Соловках.

Дж.: Польский, ІІ, 89-90; Manuil, І (1979), 412; Регельсон, 464, 548-549; Резникова Ир. Православие на Соловках. Санкт-Петербург, 1994. С. 117; Білокінь С. Розгром єпархіального управління. С. 97, 99, 105-106; Мазырин (2006), 27, 160.

Борис (Владимир Шипулін; 27 грудня 1874, Вологодська єпархія – 1937) – архиєпископ Ташкентський (1936). Член Собору 1917-18 рр. З 1921 р. єпископ, з 1927 р. архиєпископ Уфимський. Заарештований у жовтні 1922 р., до 1923 р. утримувався в Бутирській тюрмі, до 1924 р. мешкав у Москві без права виїзду, у 1924-27 рр. – у засланні в Харкові. З 15 вересня 1927 р. архиєпископ Тульський, наприкінці цього року заарештований, перебував на Соловках, потім – на засланні. – Дж.: Manuil, П (1981), 30-31; Резникова. С. 122; Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 384, (528); Мазырин (2006), 173, 177, 272, 362; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 118-119.

Василій (Димитрій Іванович Богдашевський; 19 жовтня 1861 – 25 лютого 1933, Київ) – архиєпископ Каневський. Закінчив Київську Духовну Академію (1886) зі ступенем кандидата богослов’я. В.о.доцента (1887), доцент (1890, одержав ступінь магістра), екстраординарний професор на катедрі Нового Завіту (1902), затверджений у ступені доктора богослов’я (1904), позаштатний ординарний (1905), штатний ординарний (1907) професор, інспектор (1909), заслужений ординарний професор (1912), ректор (з 29 липня 1914) Київської Духовної Академії. 1910 р. рукопокладений у сан ієрея, невдовзі піднесений у сан протоієрея, 1913 р. прийняв чернецтво, піднесений у сан архимандрита, з 29 липня 1914 р. настоятель Києво-Братського Богоявленського монастиря. 6 серпня 1914 р. у Києві відбулась хіротонія у єпископа Канівського, першого вікарія Київської єпархії.

У словнику митрополита Мануїла та в синодику Регельсона (С. 530) арешту Владики Василія 1923 р. не зазначено. На питання, якою мовою він служить, відповів: «На языке церковно-славянском, а по просьбе православных верующих – на языке украинском» (Архів СБУ. № 38 183. Арк. 4 зв.). 1925 р. піднесений у сан архиєпископа. Видатний богослов. Почесний член Московської (1914), Петроградської та Казанської (1915) Духовних Академій (Manuil, П (1981), 77-84. Архів СБУ. Ф. 38183 ФП. Арк. 6 – зв.). За свідченням Н.К.Осьмак, її мати, родичка Владики Людмила Устимівна Богдашевська (5 вересня 1900 – 7 жовтня 1986) 1940 року вийшла заміж за Кирила Осьмака, який став Президентом УГВР.

Дж.: Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 83, 85, 276; Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 427, 530; Правые партии. Документы и материалы. М.: РОССПЭН, 1998. Т. ІІ: 1911-1917. С. 676, 682; Проценко Л., Костенко Ю. Лук’янівське кладовище (2001). С. 61 (пом. 1925).

Георгій (Спиридон Георгійович Делієв, 11 грудня 1878, с. Нова Каракуба Маріупольського пов. – 1937) походив з маріупольських греків. Закінчив Катеринославську духовну семінарію (1902) та Київську духовну академію (1919), зі ступенем кандидата богослов’я. У 1905-15 роках був законоучителем комерційного училища та жіночої гімназії м.Александрівська. З жовтня 1917 р. служив у храмі Александро-Невського братства на розі Кловської та Мало-Шиянівської вул. Мешкав на Мільйонній вул., 9, пом. 87. 12 серпня 1919 р. відбув трус і дав підписку про невиїзд. На допиті 20 серпня (на Єлизаветинській, 1) заявив: «Занимаюсь все время наукой. Ни с кем не общаюсь». 24 серпня справу припинено, підписку анульовано. 15 грудня 1921 року пострижений у чернецтво, а 26 грудня того самого року митрополит Михаїл (Єрмаков) хіротонісав його у єпископа Богуславського, вікарія Київської єпархії, потім кілька років був єпископом Таращанським, вікарієм тієї самої єпархії. У 1925-28 тимчасово управляв Київською єпархією. З 1928 року єпископ, а з 1930 (1931?) архиєпископ Дніпропетровський. У 1932-33 брав участь у зимовій сесії Священого Синоду. 1936 року репресований.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42 779 ФП / кор. 584. Арк. 3, 13; Польский, П. С. 93; Heyer F. Die orthodoxe Kirche. S. 125; Manuil, П (1981), 299-300.

Дамаскин (Дмитро Дмитрович Цедрик; 29 жовтня 1877, м.Маяки Одеського пов. Херсонської губ. – 10 вересня 1937, Карагандинський концтабір), єпископ Глухівський, вікарій Чернігівської єпархії, священомученик. Єпархіальний місіонер у Києві (1919). Ув’язнений 1923 р. 14/27 вересня 1923 р. Патріарх Тихон хіротонісав його у Москві у єпископа Глухівського, вікарія Чернігівської єпархії. У 1923-26 рр. за відсутністю архиєпископа Пахомія управляв Чернігівською єпархією. Орієнтувався на праві угрупування й данилівців. Перебував в опозиції до митрополита Сергія (Страгородського). 1925 заарештовани й Москві разом з митрополитом Петром (Полянським), засланий до Туруханського краю. 1929 ув’язнений знову, три роки перебував на Соловках.

1934 р. ув’язнений у Херсоні, одержав вирок – три роки заслання до північного краю. 1936 р. новий арешт, ув’язнення у концтаборі. Розстріляний (Губонин (1994). С. 856-857). У словнику митрополита Мануїла дати народження («около 1880 года») та смерті (10 вересня 1943 р., Казахстан) помилкові (Manuil, Ш (1984), 12-14).

Дж.: Л[опушанская] Е. Светлой памяти Епископа Дамаскина и Киевского духовенства // Церковная жизнь. Мюнхен, 1950. № 9-10. С. 40-62; Л[опушанская] Е. Епископы-исповедники и патриарх Сергий: Послания Глуховского епископа Дамаскина // Церковный вестник Западно-Европейского Православного Русского Экзархата. 1952. № 1 (34). С. 3-14; № 3 (36). С. 5-13; Косик О.В. Год в Стародубе: По материалам следственного дела священномученика епископа Дамаскина (Цедрика) // Ежегодная Богословская конференция: Материалы 2002 г. М.: ПСТБИ, 2002. С. 263-267; «Совершается суд Божий над Церковью и народом русским…»: Архивные материалы к житию священномученика Дамаскина, епископа Стародубского (1877-1937) / Публ., предисл. и примеч. О.В.Косик // Богословский сборник. М.: ПСТБИ, 2002-2003. Вып. 9. С. 323-375; Вып. 10. С. 432-470; Вып. 12. С. 280-301; «Сов. секретно. Срочно. Лично. Тов. Тучкову»: Донесения из Ленинграда в Москву, 1927-1928 годы / Публ., вступл. и примеч. А.В.Мазырина // Богословский сборник. Вып. 10. М.: ПСТБИ, 2002; Мазырин (2006), пок.; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 175.

Димитрій (Максим Андрійович Вербицький; 4 серпня 1869, Полтавська губ. – 1 лютого 1932, Київ), Архиєпископ Київський (з квітня 1930). Закінчив Полтавську духовну семінарію (1889) та Київську Духовну Академію (1899) зі ступенем кандидата богослов’я. 1896 постригся у чернецтво. 1902 наглядач (смотритель) Києво-Софійського духовного училища. 1904 піднесений у сан архимандрита. 31 жовтня 1910 у Троїцькому соборі Александро-Невської Лаври відбулась його хіротонія у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії (служив митрополит Київський Флавіан (Городецький) в сослужінні з єпископатом). З 1921 єпископ Білоцерківський. За розпорядженням митрополита Михаїла від 22 січня 1923 (див. нижче), мав стати київським митрополитом, якби його, Михаїла, було арештовано.

Потрапили до ув’язнення і Михаїл, і Димитрій. Чекісти цікавились, якою мовою Владика Димитрій служив, – він відповів, що церковнослов’янською. Коли ж його запитали, «на каком языке, по Вашему мнению, необходимо совершать богослужение на Украине», відповів: «На каком желает народ» (Архів СБУ. № 38 183. Арк. 1 зв.). З 1924 – єпископ Уманський (з 1925 – архиєпископ). З квітня 1930 – архиєпископ Київський. Похований на Аскольдовій могилі. Гарно вишивав церковні речі, ліпив з алебастру (Manuil, Ш (1984), 33-34). У словнику митрополита Мануїла, так само й у Регельсона (Регельсон (1977), 530-531) арешту Владики Димитрія не відбито. – Дж.: Павловский И.Ф. Полтавцы (1914). С. 162.

Єрмоген (Алексей Степанович Голубєв; 3/15 березня 1896, Київ – 7 квітня 1978, Жировицький монастир) – архиєпископ Калузький і Боровський (з 29 травня 1963 р.). Син професора Київської духовної академії та університету Св.Володимира С.Т.Голубєва. Закінчив Київську 2 гімназію з золотою медаллю та Московську духовну академію зі ступенем кандидата богослов’я. 21 червня 1919 архиєпископ Феодор (Поздєєвський) рукопоклав його у сан ієродиякона в московському Даниловому монастирі. Був переведений до Києво-Печерської Лаври як місіонер. 1920 Патріарх Тихон в Малому Успенському соборі у Москві рукопоклав його у ієромонаха і призначив членом Духовного Собору Лаври. Учасник Православного Всеукраїнського Собору 1921.

Піднесений у сан архимандрита (1922). У реєстраційній картці вказав свою національність як українську (рідну мову – російську). Уночі проти Великого четверга, 4 квітня 1923 під час масштабної операції разом з київськими вікаріями та активними священиками був ув’язнений. 16 травня комісія НКВД СРСР ухвалила вислати його разом з о.А. Жураковского до Марійської АРСР (м.Краснококшайська) строком на 2 роки. 1926 лаврська братія (понад 600 осіб), що втратила на той час усі лаврські храми, які зайняли обновленці й відбували (відбувала?) свої служби в Ольгинській церкві на Печерську, обрала його настоятелем Лаври на місце архимандрита Климента (Жеретієнка).

Ставлячись негативно до декларації 1927, підтримував контакти з ленінградськими йосифлянами о. Феодором Андреєвым, Єп. Марком (Новосьоловим), але від митр. Сергія не відділився, лишаючись до арешту 27 січня 1931 непоминающим. З 1942 настоятель собору у Самарканді. Хіротонія у єпископа Ташкентського й Середньоазіатського – 1 березня 1953. У роки хрущовських гонінь, коли було ліквідовано половину парафій Руської Православної Церкви, він зберіг від закриття храми двох єпархій (як писалось у церковному самвидаві, «на его совести нет ни одного закрытого храма»).

Стояв у опозиції до прислужницького режиму церковної влади. 1965 очолив групу з восьми єпископів, яка надіслала Патріархові Алексію заяву з критикою рішень Архиєрейського Собору 1961 (Степанов (Русак) Владимир. Свидетельство обвинения. Том 2. М., 1993. С. 249). Зазнав численних переслідувань, зокрема персонально від митрополита (тепер Патріарха) Алексія (Рідігера). На вимогу В.А.Куроєдова 15 вересня 1960 був звільнений на спокій (Там само. Ч. 3. С. 24). Архиєпископ Калузький і Боровський (з 29 травня 1963). Після зустрічі з керуючим справами митрополитом (тепер Патріархом) Алексієм (Рідігером) на початку січня 1968 р. останній доповідав про їхню розмову Раді у справах релігій:

«Думается, что после получения новых материалов от арх. Ермогена и их изучения – следовало бы его пригласить в Москву и иметь с ним беседу, чтобы погасить его пыл, так как распространение любых материалов за его подписью не будет полезно» (Костенко Николай, Кузовкин Геннадий, Лукашевский Сергей. «Вред, нанесенный Вами, надо исправить, стереть, изгладить!» // Корни травы: Сб. статей молодых историков. М.: Звенья, 1996. С. 126-142).

Слова, винесені у заголовок процитованої щойно статті, належать тому самому ієрархові. Похований на Корчуватівському (Преображенському) кладовищі м. Києва.

Дж.: Дело епископа Ермогена Голубева // Вестник Русского студенческого христианского движения. Париж; Нью-Йорк, 1966. Кн Ш (81). С. 21-22; Manuil. Ш, 158-161; Степанов (Русак) Вл. Свидетельство обвинения. М., 1993. Ч. 2. С. 249; Ч. 3. С. 24; Білокінь С. Розгром єпархіального управління. С. 91, 93-94, 102; Морза Александр. Архиепископ Ермоген (Голубев): жизнь и исповедничество // Лаврський альманах. К., 2002. Вип. 7. С. 136-166; Ульяновський Василь Іринархович. Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. К., 2007. С. 189-191; Рылкова Л.П. Биографические сведения о братии КПЛ (2008). С. 58-70.

Йосиф (Иосиф; Иван Семенович Петровых; 15 грудня 1872, м. Устюжна Новгородськ. губ. – 7/20 листопада 1937, Ліс’я Балка під м. Чімкентом), митрополит Одеський і Херсонський. Закінчив Московську ДА зі ступенем кандидата богослів’я (1899). Єп. Углічський (хірот. 1909), архиєп. Ростовський (1920). Згідно заповіту митр. Петра 6 грудня 1925 призначений третім канидатом на посаду Заступника Патріаршого Місцеблюстителя. У серпні 1926 призначений митрополитом Ленінградським, після одного богослужіння відправлений до м. Ростова Ярославської без права виїзду з нього.

Засланий до Моденського монастиря Череповецької губ. Указом митр. Сергія від 17 вересня 1927 переведений на Одеську кафедру, але від виконання цього указу відмовився. 6 лютого 1928 разом з архиєреями Ярославської єпархії підписав акт відходу від митрополита Сергія. Наприкінці лютого 1928 знову засланий до Моденського монастиря. Перебував в ув’язненні й засланні. Востаннє ар. 24 червня 1937. Розстріляний разом з митрополитом Кіріллом (Смірновим) та єпископом Євгенієм (Кобрановим).

Дж.: Manuil, ІV (1986), 20-30; Губонин (1994), пок.; Сахаров М.С. Жизнь и деятельность митрополита Иосифа (Петровых): Биогр. очерк. СПб.: Изд. автора, 2001. 130 с.; «Я иду только за Христом…»: Митрополит Иосиф (Петровых), 1930 год / Публ., вступл. и примеч. А.В.Мазырина // Богословский сборник. Вып. 9. М., 2002. С. 376-424; Люди и судьбы: Биобиблиогр. словарь востоковедов – жертв полит. террора в советский период, 1917-1991 / Изд. подготовили Ярослав В. Васильков, Марина Ю. Сорокина. Спб., 2003. С. 183-184; Мазырин (2006), пок.; Шкаровский Михаил. Митрополит Петроградский Иосиф (Петровых) // Шкаровский М. Судьбы иосифлянских пастырей. Спб.: Сатис; Держава, 2006. С. 26-60.

Костянтин (Костянтин Григорович Дьяков; 21 травня 1871 – 10 листопада 1937, Київ) – митрополит Київський, Екзарх України. Закінчив Харківську духовну семінарію. Хіротонія у єпископа Сумського, вікарія Харківської єпархії з тимчасовим управлінням Харківською єпархією – 8 вересня 1924 р. З 18 травня 1927 р. постійний член тимчасового Патріаршого Св.Синоду. 12 листопада 1927 р. піднесений у сан архиєпископа й призначений на архиєпископа Харківського й Охтирського й Екзарха України (18 травня 1932 р. – митрополит). З 26 червня 1934 року митрополит Київський, Екзарх України. Між 29 і 31 жовтня 1937 року був ув’язнений. Викликаний на допит, помер у кабінеті слідчого. Прот. М.Польський оповів, як на Лук’янівському кладовищі було розшукано його могилу (Архів Служби безпеки України. Ф. 263. Оп. 1. № 38 168. Арк. 5, 25; Польский. П, 88; Manuil, ІV (1986), 140-141). Дата смерті у митрополита Мануїла (23 жовтня 1938 р.) – помилкова.

Дж.: Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 100, 329; Проценко Л., Костенко Ю. Лук’янівське кладовище (2001). С. 93 (21 І 1869 – 23 Х 1937); Мазырин (2006), 272; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 253-255.

Макарій (Кармазин Григорій Якович; 1 жовтня 1875, с. Загоряни Ушицького пов. Подільської губ. (за відомостями М.Доненка, нар. у м. Меджибіж Вінницьк. пов.) – 3 грудня 1937, Алма-Ата), єпископ, священомученик. Син землеміра. Закінчив Под. ДС. 23 серпня 1893 рукопокладений у ієрея до церкви с. Вітковець Кам’янецького пов., 21 квітня 1900 переведений у с. Бандишівку Ямпільськ. пов. З 1902 служив військовим священиком 8 запасного кавалерійського, з 4 травня 1912 – 152 піхотного Владикавказького полків, 8 вересня 1915 за особисту мужність зведений у сан протоієрея 729 піхотного Новоуфимського полків. Під час Першої світової війни служив у Брест-Литовську, Ризі та ін. містах, був двічі контужений і поранений. 1918-22 служив на різних парафіях Київської єпархії.

1922 пострижений у мантію з іменем Макарій. Екзарх України митрополит Михаїл (Єрмаков) висвятив його у єпископа Уманського, вікарія Київської єпархії. Після арешту митрополита Михаїла з 5 лютого 1923 управляв всією єпархією й навіть вирішував ширші питання, що стосувались Полтавщини, Чернігівщини тощо. Створив непідконтрольне ГПУ церковне управління. Як один з керівників Старослов’янської церкви в Україні разом з єп. Парфенієм (Брянських) тайкома від большевицької влади звершив хіротонії трьох єпископів – Сергія (Куминського) для Радомисля й Чорнобиля (1 вересня 1923 року), Філарета (Лінчевського) для Черкас (2 грудня 1923 року), Афанасія (Мовчанівського) для Сквири (1925 ?). 1926 благословив священикові о. Миколаю Піскановському об’їхати українських єпископів і з’ясувати їхнє ставлення до григоріанського розколу, щоб результати опитування відвезти до Москви.

Внаслідок політичних причин історія РПЦ цього часу, зокрема хронологія діяльності М., відтак сама його діяльність погано документовані. Відомо, що він був призначений на єпископа Катеринославського, кілька разів ув’язнений (сам він назвав дату – 1927), висланий до Харкова. Після виходу декларації митр. Сергія 29 липня 1927 увійшов до правої церковної опозиції, ставши її радикальним представником. За відомостями І.Осіпової, учасник «мандрівного» Собору Істинно-Православної Церкви 9 березня – 8 серпня 1928, але офіційна РПЦ (її історик о. А.Мазирін) заперечує саме його проведення. 30 вересня 1934 у поїзді Кострома-Москва арештований, засланий до Казахстана, де перебував на ст. Уш-Тоб Каратальського р-ну (Турксибської залізниці). Востаннє ув’язнений 20 листопада 1937 разом із сергієвським єпископом Порфирієм (Гулевичем). Вони утримувались у міській тюрмі Алма-Ати й були за однією й тією самою справою розстріляні.

Дж.: Manuil, ІV (1986), 217; Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…» М.: Серебряные нити, 1998. С. 231, 262; Доненко Николай, прот. Наследники царства, [т. 1]. Симферополь, 2000. С. 326-354; Мазырин (2006), 27, 54, 97, 98, 157-162, 165, 166, 168, 170, 177, 183, 203, 360, 410; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 302-303.

Михаїл (Михаїл Федорович Єрмаков; 31 липня 1862, СПб. – 30 березня 1929, Київ), Митрополит. Закінчив Київське реальне училище, Київську духовну семінарію та Київську духовну академію (1887), зі ступенем кандидата богослов’я. 19 червня 1887 прийняв чернецтво, а 29 червня рукопокладений у ієромонаха й призначений на викладача Київської духовної семінарії.

Служив в Орловській духовній семінарії та Петербурзькій духовній академії. З 1893 ректор Могилівської, а потім Волинської духовної семінарії. 31 січня 1899 митрополит Київський Іоанникій (Руднєв), митрополит Петербурзький (Антоній), митрополит Московський Володимир (Богоявленський) та інші хіротонісали його у єпископа Новгород-Сіверського, вікарія Чернігівської єпархії. З 1899 єпископ Ковенський, 1903 Омський, з 1905 – Гродненський (з 1912 архиєпископ). Нагороджений орденами Св.Володимира 3 ст. (1900), Св.Анни 1 ст. (1903), Св.Володимира 2 ст. (1907), панагією, усипаною дорогоцінним камінням (1911), діамантовим хрестом для носіння на клобуці (1915). Учасник Собору 1917/18 у Москві.

З липня 1921 по 1923 управляв Київською єпархією. Його різка непоступливість на скромні домагання національно орієнтованого кліру спровокувала революційний розвиток подій і утворення УАПЦ. Заарештований 5 лютого 1923 року. 1924 митрополит Петро (Полянський) підніс його у сан митрополита Київського й призначив Екзархом України. За відомостями А.А.Валентинова, наприкінці 1924 – на початку 1925 р. перебував у засланні в Ташкенті.

У заповіті митрополита Петра, датованім 6 грудня 1925 року, висунутий на другого кандидата у заступники (текст заповіту див.: Губонин (1994), 422-423). Але ще за два-три дні до арешту митрополита Петра Владика Михаїл відмовився від виконання обов’язків заступника (докладніше див.: Там само, 815-816). У березні 1926 об’єднав залежних від нього єпископів Василія (Богдашевського), Георгія (Делієва), Афанасія (Мовчанівського), Сергія (Куминського), Філарета (Лінчевського), Димитрія [Вербицького?], Костянтина (Дьякова), Онуфрія (Гагалюка), Антонія (Панкеєва), Стефана (Адріяшенка), Макарія (Кармазина), Григорія (Лісовського) та Бориса (Шипуліна) проти григоріанського розколу (Там само, 445).

До 1927 перебував в ув’язненні. Липневої декларації митрополита Сергія він ще не підписав, але відразу після її проголошення став на його бік. Це дало йому статус правуючого митрополита Київського і Екзарха України. Обід на честь його повернення було влаштовано на помешканні протоієрея Хрисанфа Григоровича у грудні 1927 р. (Архів СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 312). Того самого року призначений також на члена сергієвського «Тимчасового Патріаршого Священого Синоду». Похований біля Теплої Софії.

Митрополит Мануїл подає інакшу дату народження (31 червня; ІV, 385), видавці губонінської збірки – іншу дату смерті (30 березня; С. 874) митрополита Михаїла. Дату народження Владики 31 липня, крім «Актов Патриарха Тихона» (С. 874), знаходимо також у вид.: Состав Святейшаго Правительствующаго Всероссийскаго Синода и Российской церковной иерархии на 1917 год (Пг., 1917. С. 99). У документі 12 березня 1926 року М.Є.Губонін вбачає підпис єпископа Димитрія (Галицького), але це маловірогідно. За відомостями Регельсона (С. 537), ув’язнений 1925 року.

Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729; Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Том I. [Jordanville, N.Y.,] 1949. С. 138; Том П. Jordanville, N.Y., 1957. С. 90; Последние дни жизни Митрополита Киевского Михаила // Церковный вестник Западно-Европейской епархии. 1930. № 2. С. 12-18; № 11. С. 9-11; Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 10, 91, 92, 108, 109, 111, 112, 113, 114, 115, 116, 136, 195, 197, 276, 277, 278, 286, 287; Heyer Friedrich. Die orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945. Koln; Braunsfeld: R.Muller, 1953.Passim; Липківський Василь, Митрополит. Історія Української Православної Церкви, Розділ VII. Вінніпег, 1961. Passim; Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Том IY (ХХ ст.), ч. 1. Ню Йорк; Бавнд Брук, 1961. Passim; Регельсон (1977), 396, 440, 465, 534, 537; Manuil, ІV (1986), 385-388; Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 553, (604); Стародуб Андрій. Митрополит Михаїл (Єрмаков, 1862-1929): деякі аспекти останнього періоду діяльності та обставини смерті // Інститут української археографії. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 9. К., 2002; Мазырин (2006), 14, 48, 50, 208, 277, 340; Преловська Ірина. Дослідження біографії екзарха Михаїла (Єрмакова): методологічні аспекти вивчення життєписів діячів Православної церкви в Україні // Лаврський альманах. К., 2007. Вип. 17. С. 118-128; Рылкова Л.П. Биографические сведения о братии КПЛ (2008). С. 37-45.

Назарій (Николай Михайлович Блінов, 24 січня 1852, Камсько-Воткинський завод Сарапульського повіту Вятської губернії – ?), Архиєпископ. Спадковий дворянин. Закінчив петербурзьку Першу класичну гімназію (1871), два курси юридичного факультету Петербурзького університету (1873) та Костянтинівське військове училище (1875). Брав участь у Турецькій кампанії 1876-78. 1887 прийнятий у число братії Києво-Печерської Лаври, призначений до канцелярії Духовного Собору. 1888 помічник управителя лаврської друкарні. 1890 правитель канцелярії Духовного Собору, пострижений у чернецтво. 1892 рукоположений у ієродиякона, 1893 – у ієромонаха. З 1896 управитель Лаврської друкарні. 1901 піднесений у сан архимандрита. З 1903 екклесіарх Лаври. 1909 – понадштатний член Київської духовної консисторії. 31 січня 1910 митрополит Петербурзький Антоній (Храповицький), митрополит Київський Флавіан (Городецький), митрополит Московський Володимир (Богоявленський) та інші хіротонісали його у єпископа Черкаського, вікарія Київської єпархії з настоятельством у Києво-Видубецькому монастирі.

У 1919-21 управляв Київською єпархією. 1925 Патріарх Тихон підніс його у сан архиєпископа й призначив архиєпископом Тобольським. У 1927-28 тимчасово управляв Челябінською єпархією. З 1928 мешкав у московському Симоновому монастирі на спокої. Дальших відомостей про нього немає.

Дж.: Архів СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 8-11, 86-87; Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Второй том собрания материалов. Jordanville, N.Y., 1957. С. 90; Власовський І. Нарис історії Церкви. Т. 4. Вип. 1 (1961). С. 10, 25, 69, 70, 71, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 83, 84, 85, 87; Heyer F. Die orthodoxe Kirche. S. 16, 38, 43, 78-80; Manuil, V (1987), 13-14; Рылкова Л.П. Биографические сведения о братии КПЛ (2008). С. 75-78. В «Актах» Патріарха Тихона (збірка М.Є.Губоніна) ім’я Владики Назарія жодного разу не згадується.

Онуфрій (Гагалюк; 2 квітня 1889, Холмська єпархія – не раніше 1938) – архиєпископ Курський та Обоянський. Хіротонія у єпископа Єлизаветградського – 22 січня 1923 р. За відомостями митрополита Мануїла, з 12 жовтня 1926 р. до 18 листопада 1929 р. єпархією не управляв. До цих відомостей Владика Мануїл додав:

«После его кончины родной брат его и близкие почитатели собрали все известное о владыке – переписку и рукописные труды. Весь этот материал лег в основу составленной биографии святителя. Последняя отпечатана на пишущей машинке и заключает в себе, в трех больших томах, любопытную и очень нужную церковную летопись всех церковно-политических событий на Украине последних десятилетий, отражавшихся на личности почившего иерарха-подвижника. Составленная биография находится в личной библиотеке Святейшего Патриарха Алексия».

Дж.: Manuil, V (1987), 278-280; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 358-359.

Пахомій (Петро Петрович Кедров; 30 липня 1876, м.Яранськ Вятської губ. – 11 листопада 1937, м.Котельничі Вятської обл.) – архиєпископ Чернігівський. Рідний брат архиєпископа Аверкія та єпископа Михаїла у Польщі. Хіротонія у єпископа Новгород-Сіверського – 30 серпня 1911. З 17 вересня 1916 єпископ Стародубський, з 1917 – Чернігівський (з 29 листопада 1923 – архиєпископ). 1923-24 року перебував без права виїзду у Києві, 1924-25 – у Москві, належав до скрайньо консервативної даніловської групи. Був близький до митрополита Петра (Полянського). Разом з останнім ув’язнений 10 грудня 1925 року. З 1927 р. перебував на Соловках, потім у Май-Губі. Як писав протоієрей М.Польський,

«Архиеп.[ископ] Пахомий один раз вернулся (когда его заменял епископ Дамаскин), даже поверил в декларацию м.[итрополита] Сергия, но приблизительно одновременно с епископом Дамаскиным был выслан второй раз и тогда осознал свою ошибку и стал непримиримым» (Польский. П, 91).

Знову ув’язнений 16 жовтня 1930 року. За відомостями протоієрея М.Польського,

«Последнюю ссылку отбывал в г.Яранске, живя под домашним арестом в доме своего родного брата о. протоиерея А. Когда однажды ГПУ пришло арестовать его брата, влад.[ыка] Пахомий от всего прежде пережитого не мог этого вынести и тронулся умом. Его взяли в больницу, и он там вскоре скончался. […] По другим сведениям, оба брата-епископы расстреляны в 1937 г.» (Польский. П, 91-92).

Дж.: Польский. І. С. 138, 168; Manuil, V (1987), 369-370; Регельсон (1977), 346, 390, 543, 550; Резникова Ир. Православие на Соловках. С. 172-173; Мазырин (2006), 121, 147, 148, 173.

Петро (Петр; Петро Федорович Полянський, 28 червня 1862, Воронезька губ. – 10 жовтня 1937) – митрополит Крутицький (1924), Патріарший Місцеблюститель, святий. Згідно заповіту Патріарха Тихона, кандидат на посаду Місцеблюстителя Патріаршого Престолу. У день похорону Тихона 12 квітня 1925 року архиєрейський собор визначив:

«Высокопреосвященнейший Митрополит Петр не может уклониться от данного ему послушания и во исполнение воли почившего Патриарха должен вступить в обязанности Патриаршего Местоблюстителя».

З перших кроків свого місцеблюстительства митрополит Петро розпочав боротьбу проти агентури ГПУ – «обновленчої церкви». 9 грудня того самого року був ув’язнений, опинився в одиночці. 5 листопада 1926 року йому винесено вирок – три роки заслання. 9 липня 1927 року датується новий вирок – заслання за Полярне коло в селище Хе на березі Північного крижаного океану. 11 травня 1928 року строк заслання продовжений на два роки. 17 серпня 1930 – арешт, Тобольська та Єкатеринбурзька тюрми, одиночне ув’язнення без права передач і побачень. Навесні 1931 Владика відмовився від пропозиції Є.А.Тучкова співробітничати з ГПУ.

23 липня 1931 винесено новий вирок – ув’язнення до концтабору строком на п’ять років. Єкатеринбурзька, потім Верхньоуральська тюрми, одиночне ув’язнення. 25 серпня 1936 – вирок про продовження строку тюремного ув’язнення ще на три роки. Осінь 1936 – офіційне оголошення про смерть Патріаршого Місцеблюстителя. У грудні 1936 року титул Патріаршого Місцеблюстителя передано митрополитові Сергію (Страгородському), який пішов на співробітництво з большевиками. 2 жовтня 1937 року винесено вирок трійки НКВД Челябінської області про розстріл Патріаршого Місцеблюстителя Петра. Розстріляний о 16 годині дня 10 жовтня 1937 року. Похований у Магнітогорську (Губонин (1994), 879-880).

Дж.: Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998) С. 558-559, (608); Мазырин А.В. Вопрос о взаимоотношениях священномученика митрополита Петра (Полянского) с «правой» церковной оппозицией и митрополитом Сергием (Страгородским) // Богословский сборник. Вып. 10. М., 2002. С. 386-431; Мазырин (2006), пок.

Феодор (Александр Поздєєвський, у схимі Даниїл; 21 березня 1876 – 23 жовтня 1937, Івановська тюрма), архиєпископ Волоколамський. З 19 серпня 1909 року був ректором Московської духовної академії. Хиротонісав його 14 вересня 1909 року у єпископа Волоколамського митрополит Московський, згодом Київський Владимир Богоявленський. Настоятелем Даниловського монастиря Владику Феодора було призначено 1 травня 1917 року. Розстріляний. – Дж.: Manuil, VI (1989), 336-339; Губонин (1994), 901-902. Митрополит Мануїл подав глибоко помилкову інформацію: «Скончался в конце сороковых годов вне Москвы, примиренным с митрополитом Сергием».

Дж.: Иоанна, монахиня. Жизнеописание архиепископа Волоколамского Феодора (Поздеевского), последнего ректора Московской Духовной Академии // Православная жизнь. Джорданвилль, 1995. № 9-10 (549-550); Архивы Кремля: Политбюро и Церковь. Кн. 2 (1998). С. 573; Мазырин (2006), 27, 54, 155, 156, 162-168, 178-180, 410-412, 423, 424.

Філарет (Андрій Костянтинович Лінчевський, 22 липня 1873, с.Подорожне Чигиринського району Київської обл. – 27 листопада 1937). Син псаломщика. Закінчив Київську духовну академію (1897). Єпископська хіротонія 2 грудня 1923. Єпископ Черкаський і Чигиринський (1923-32). архиєпископ Вінницький (1932-34), Уманський (з 27 березня), Волинський і Житомирський (з 23 жовтня 1934). З переїздом Екзарха України митрополита Костянтина (Дьякова) до Києва виконував обов’язки управителя канцелярії Екзарха. Секретарем митрополита Філарета був благочинний о.Віктор Петрович Вельмін. Ув’язнений 1926 року, висланий на три роки до Уральської обл., вдруге 1931 (звільнений за шість місяців), утретє 12 червня 1937 року. Розстріляний. – Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 59 163 ФП / кор. 1513; Manuil, VІ (1989), 431-432; Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 490.