Земний шлях о.Анатолія Жураковського
Сергій Білокінь
Наїжджаючи до Києва, о.Анатолій брав участь у богослужіннях у різних храмах – здебільшого в Георгіївській церкві на розі Георгіївського провулку та Золотоворітської (настоятель о.протоієрей Александр Стрельніков; храм нині не існує), Златоустівській, так званій «Залізній» церкві на Галицькому базарі, де тепер цирк (настоятель о.протоієрей Євгеній Капралов; зруйнована), Троїцькій церкві на Великій Васильківській біля Троїцького народного дому (настоятель о.протоієрей Костянтин Стешенко; церква нині не існує) [74], Десятинній церкві на Володимирській вулиці, біля Андріївської церкви (настоятель о. Николай Маліженовський [75]; зруйнована; нині відтворена), у Володимирському соборі [76] тощо. Всенощні закінчувались над ранок літургією. Нові духовні діти почали домагатися переведення молодого священика до Києва, щоб до Червоногірки поїхав близький до о.Спиридона інший священик [о.Николай Венглинський].
На настійливе клопотання групи університетських професорів і з благословіння митрополита Михаїла Єрмакова восени 1921 року перейшов до Києва. Київську кафедру займав на той час (з 1919 до 1921 року) митрополит Назарій (Блінов). Панотець одержав домову церкву Маріїнського дитячого притулку на тихій Микільсько-Ботанічній, 16. З 1920 року це був дитячий будинок київського наробразу (тепер Інститут психології). Там з молодих інтелігентних дівчат і юнаків склалась його община св. Марії Магдалини [77].
Вона містилась на першому поверсі двоповерхового будинку казенної «підрядчої» архітектури, коли стояти обличчям – ліворуч.
«Очень скоро, – розповідає Н.С.Жураковська в панотцевому життєписі, – церковь наполнилась молящимися, приходящими отовсюду, в основном это была интеллигенция, давно забывшая свою связь с Церковью, с мучительными сомнениями и наболевшими язвами души. Было и много молодежи, ищущей, горячей. Были и пожилые люди, принесшие Богу свое разбитое сердце» [78].
У спогадах авторка дала цікаву характеристику парафіян. Це не були безбожники, твердить вона. Інтелігентські душі, що загубили Бога на шляхах життя, падали під вагою відчаю, з порожніми очима йшли назустріч своїй загибелі.
«И все они шли, часто только «посмотреть», и… оставались. Этот хрупкий двадцатичетырехлетний юноша, горевший, как свеча, перед престолом, говорил им о том, что «вдалеке от Церкви, от Отчего дома хотели найти они свое счастье и свою радость, но находили только тернии и волчцы, только свиные рожцы, которые не могут утолить нашего голода, нашей надежды, нашей затаенной тоски о беспредельном» [79]. Он говорил, что все дошли «до последней черты, до предельного ужаса, до конечного отчаяния».
И из этого мрака вдруг батюшка показывал совсем близко, совсем рядом бесконечные просторы, залитые солнечным светом, благоухающие тончайшим ароматом белых лилий – просторы церковной жизни, нетленную красоту пресветлого Православия. Батюшка открывал великую тайну «старинных книг на ветхих аналоях», а главное – вводил их в то святая святых, которым держится мир, он приобщал их к бескровной жертве нашего Спасителя» [80].
З цих людей, головним чином з молодих інтелігентних дівчат і юнаків, склалась його община Св. Марії Магдалини. Стихійно зформувались гуртки. Дівчата клопотались про оздоблення храму. Юнаки прагнули глибше увійти у суть церковного життя, вивчали богослужіння. Дехто пошив синіми нитками хрестика собі на груди. «Но это не вошло в обычай и ничего особенного не означало», – свідчив на допиті С.М.Орлов [81].
До кожного богослужіння, згадувала Ніна Сергіївна, готувались, як до свята. Службу прочитували загодя. Якщо вона була особливо складна чи врочиста, запрошували професорів Київської Духовної Академії, які в бесідах підкреслювали особливості саме цього богослужіння. Не було зіжмаканих речень чи неправильних наголосів, кожне слово було перевірене, кожне неясне місце роз’яснене.
«И надо было видеть, как жадно слушали молящиеся каждое слово, все стихиры, кафизмы, каноны – все то, во время чтения чего обычно бывает шарканье ног, хождение. Надо было слышать, как слова псалмов вдруг звучали всеми голосами современного человека – и его сомнениями, и восторгом открытой истины, и его скорбями и мукой, и неизреченной радостью засветившейся надежды» [82].
Ранні проповіді о.Анатолія Жураковського, що датуються 1921 роком (разом їх п’ять), ще не мають у собі слідів реальної суспільно-політичної борні. Не мавши на той час особистого досвіду фізичних і моральних мук у большевицьких застінках, вони несуть однак безмірну тугу від руйнування соціальних уявлень та ідеалів. Глибоке розчарування інтелігента в результатах революційних процесів, прикрість і розчарування від перемоги леніних і троцьких священик намагається подолати єдиним аргументом – вірою в Христа:
«Если бы Его не было, вся наша жизнь казалась бы пустой и бессмысленной. Мы не знаем, живут ли люди на других светилах, планетах, звездах… Мы знаем только, что наша земля осквернена, опозорена человеком, что он залил ее кровью и исполнил ужасом. И если бы Христа не было, то нам стыдно было бы жить на нашей земле, стыдно было бы смотреть на высшие светила, плывущие на далеком небосклоне. Мы должны были бы тогда умолять Бога, чтобы он велел какой-нибудь пролетающей комете уничтожить своим пламенеющим хвостом нашу отвратительную землю, обратить ее в прах и пепел».
«Но Христос был» [83], – урочисто, з радістю відкриття, ніби поклик «Христос воскрес!», проголошує київський священик, і слово його віри й сповідання передається його слухачам, зміцнюючи в них віру у божествену, вищу силу, безмірно дужчу за владу большевицьких комісарів.
У долях особливо обдарованих діячів трапляється часом глибокий паралелізм між мотивами їхнього власного життя й їхньої творчости, символічний перегук їхніх початків і їхніх кінців. Таке можна знайти і в о.Анатолія. Головний мотив перших проповідей 24-річного священика – радість віри. Одну з цих проповідей напряму присвячено першому Ісусовому чуду – першому радісному чуду Спасителя й Господа, чуду в Кані Галілейській. Це було ще на зорі його громадського служіння, коли він був оточений радісними натовпами люду, де не було ще ні розчарованих, ані озлоблених. Люди, що покликали його на своє весілля, очевидно, були дуже бідні. Навіть для такого надзвичайного дня вони не змогли приготувати досить вина, і серед бенкету настав раптом момент, коли над молодими нависла загроза публічної ганьби.
«Еще смеялись гости, еще пенилось вино, еще шумели беседы, а уже испуганные и опечаленные жених и невеста боялись поднять глаза, посмотреть друг на друга и ждали, что вот-вот обнаружится перед всеми скудость и убожество их жизни. И тогда Его Мать, Святая Мария, всегда чуткая к человеческой скорби и внимательная к нуждам убогих и бедных, увидела приближающуюся скорбь. И тогда Она обратилась к Своему Сыну».
Ще не знаючи, чим і як Він може допомогти, Вона просто сказала Йому: «Вина немає в них». Христос відповів незрозумілою, на перший погляд, реплікою: «Що тобі, жоно, до Мене?» І священик розгортає тут ціле плетиво тонкого психологічного аналізу євангельських текстів, пояснюючи сенс цього важливого моменту. Бажаючи, щоб сталося щось неможливе, отже бажаючи чуда, Його Мати не бачила того, що бачив Він. Прискорюючи оце чудо, перше в Його земному житті, вона тим самим ніби прискорювала і кінець цього життя. Він прозрівав, отже, уже й останнє Своє чудо – останню Таємну Вечерю, коли з вина він сотворив Свою Божествену кров.
З’єднуючи початки й кінці Христового шляху, панотець залишив ранню пам’ятку свого проповідництва, один із своїх початкових текстів, що нагадує нам тепер про його власний трагічний кінець – у большевицькому концтаборі від катівської кулі. Просигналізувавши про ту перспективу, яка відкрилась юному панотцеві, але якої він не міг тоді бачити, ця рання проповідь з графічною виразністю викреслила той шлях, яким він тоді саме вирушив, шлях, з якого він не зійшов ніде.
У ці роки в Києві помічалося значне пожвавлення релігійного життя – це була реакція київської інтелігенції на всілякі большевицькі акції. Община Марії Магдалини набула популярности, оскільки стосунки в ній і особа самого батюшки відповідали духовим потребам тодішнього зацькованого інтелігента, що не бачив перед собою жодного шляху в горизонтальній площині. Популярности о.Анатолія сприяла і його активна соціальна позиція.
У березні 1922 року він виступив на диспуті проти теософів [84], прочитав публічну доповідь «Христос і ми». У травні 1922 року він узяв участь у велелюдному диспуті «Наука й релігія», що продовжувався три вечори – спершу в актовому залі університеті, а потім – в оперному театрі. П.П.Кудрявцев, логік В.Ф.Асмус [85], Л.Н.Делоне й А.Є.Жураковський боронили віру проти нападів лівого журналіста Поссе і якогось єпископа, що зняв із себе сан. О.Анатолія глядачі закидали квітами.
Почалися перші нагінки. У вересні 1922 року влада замкнула церкву на Микільсько-Ботанічній, і община перейшла до Релігійно-просвітнього товариства на Великій Житомирській, 9, де перед ними служила невелика група ченців. Община близько зійшлася з цими ченцями. Престол у храмі був Святителя Іоанна Златоустого. Коли туди перейшла община, на хорах було влаштовано приділ Св.Марії Магдалини. Туди з Микільсько-Ботанічної було перенесено престол, іконостас, ікони і все церковне майно. Зовсім природно вийшло так, що сестер об’єднало сестрицтво Св.Марії Магдалини, а юнаки-брати з’єднались у братство Св.Іоанна Златоустого.
Склад общини можна відтворити за альбомом: «Воспоминания о церкви / Сост. [Михеева О.В.]». Фото її членів і близьких до неї осіб подано тут у такому порядку:
1. Анатолій Євгенійович Жураковський – студент. Фото 1915 р.
2. Анна Данилівна Артоболевська. Фото 1925 р.
3. Церква Св.Марії Магдалини.
4. Отець Анатолій. Фото 1923 р.
5. Димитрій Димитрійович Вердеревський. Син царського адмірала, згодом відомий біолог, професор. Фото 1936 р.
6. О. Анатолій. Фото 1928 р.
7. О. Анатолій. Фото 1929 р.
8. Галина Константинівна Труфанова. Фото 1929 р.
9. Марія Макарівна Сауляк-Савицька, патологоанатом.
10. Зинаїда Іванівна Соловйова.
11. Ільюша й Гриша Бучинські.
12. О.Анатолій і Ніна Сергіївна з дівчатами.
13. Галина Костянтинівна Бінецька.
14. Віра Вячеславівна Опацька, дочка генерала.
15. Марія Макарівна Сауляк-Савицька за роботою.
16. Валерія Едмундівна Жижневська.
17. Алєксандр Алєксандрович Косткевич.
18. Володимир Іванович Москалець.
19. Марія Люсьєнівна (Лук’янівна) Жюно.
20. Алєксандра Іванівна Косткевич.
21. Віра Вячеславівна Опацька й Марія Михайлівна Орлова.
22. Марія Люсьєнівна Жюно.
23. Анна Данилівна Артоболевська.
24. Лідія Петрівна Боханова, Марія Люсьєнівна Жюно та Н.М.Орлова.
25. Наталя Яківна Коробко.
26. Ніна Вікторівна Мединцева.
27. Марія Степанівна Процвєталова.
28. Марія Львівна Узембло.
29. Георгій Алєксандрович Косткевич.
30. Алєксандр Алєксандрович Косткевич.
31. Димитрій Димитрійович Вердеревський.
32. Сергій Леонідович Яснопольський. Син професора, математик.
33. Алєксандра [Ася] Каришева.
34. Євгенія Люсьєнівна Вахрамеєва (дівоче прізвище Жюно).
35. Василій Ілліч Екземплярський.
36. Сергій Михайлович Орлов.
37. Алєксандр Алєксандрович Глаголєв.
38. Алєксій Алєксандрович Глаголєв.
39. Архимандрит Спиридон.
40. Отець Євгеній Лук’янов.
41. Петро Павлович Кудрявцев.
42. Петро Павлович Кудрявцев з онуком.
43. Алєксій Алєксандрович Глаголєв.
44. Галина Константинівна Труфанова.
І це ще не всі члени общини. Старшою сестрою спершу була дружина професора математики Б.Я. Букреєва – Катерина Олексіївна. Не подала власного фото сама авторка, що була старшою сестрою після Букреєвої – Ольга Василівна Михеєва, тітка піаніста Святослава Ріхтера. Ці імена відомі багатьом старим киянам.
Про репутацію, якої о.Анатолій встиг набути серед київського духівництва, свідчить те, що не пізніше вересня 1922 року його обрали до правління спілки парафіяльних общин [86]. Братова Прасков’я Йосипівна Жураковська, що доживала віку в Москві, згадувала яскраву картину: вона заходить до храму – всі лежать долі, а о.Анатолій цитує вірші Блока.
Примітки
74. Докладніше див.: Білокінь С. Рукопис історії Києво-Либідської Свято-Троїцької церкви // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 7. К., 2007.
75. Раніше, наприклад, 1915 року він був настоятелем Св.Михайлівської церкви, спорудженої на території Олександрівскої лікарні (Календарь, адресная и справочная книга г. Киева на 1915 год. [К.:] Изд. Правления об-ва скорой медицинской помощи в г. Киеве, б. г. С. 122).
76. Воспоминания о церкви. Арк. 133.
77. Пор.: Константинов Д., прот. Советская молодежь в борьбе за Церковь (1920-1930 гг.) // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1955. № 1 (14). Январь-март. С. 61-71.
78. Жураковский (1984). С. 17.
79. Авторка доволі вільно переказала тут першого листа о.Анатолія до общини з Краснококшайська від 6 липня 1923 року: «Вдали от Церкви, от Отчего дома хотели мы найти свое счастье и свою радость. И мы нашли только тернии и волчцы, только свиньи рожцы, которые не могут утолить нашего голода, нашей жажды, нашей затаенной тоски о беспредельном» (Воспоминания о церкви. Арк. 22).
80. Жураковский (1984). С. 199.
81. ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 270.
82. Жураковский (1984). С. 200.
83. Жураковський Анатолій, о. Проповідь ч. 65. Дата: 25 грудня 1921 року.
84. У приватному архіві зберігається рукопис виступу його опонента – Євгенія Михайловича Кузьміна. Тексту виступу о.Анатолія не маємо.
85. Див.: Вспоминая В.Ф. Асмуса… М.: Прогресс-Традиция, [2001].
86. ГА СБУ. № 38 183. Арк. 20 зв.