Арешти 1923 року
Сергій Білокінь
«[…] времена у нас сейчас стоят лукавые, никто из нас не может быть уверенным в завтрашнем дне […]».
о.Анатолій Жураковський [87].
[Білокінь С. Розгром київського єпархіального управління 1923 року // Київська старовина. 1999. № 1 (325). Січень-лютий. С. 89 – 106.]
Динаміка большевицького наступу на Церкву простежується за будь-яким показником. Одним із найвиразніших можна вважати боротьбу довкола церковного управління. Розпочавши утискування й нищення Церкви буквально з перших тижнів свого існування, большевики легко виробили відповідні методи [88]. Прямим ув’язнюванням єпископату вони різко скорочували мережу єпархіального управління. Передбачаючи розгром канонічних центрів та неможливість зв’язку між єпархіями, 20 листопада 1920 року Патріарх Тихон, Синод і Вища Церковна Рада прийняли постанову, навпаки, про поширення цієї мережі. Надаючи єпархіям самоуправління, Вища церковна влада встановлювала:
«В случае, если Высшее Церковное Управление во главе со Святейшим Патриархом почему-либо прекратит свою церковно-административную деятельность, епархиальный архиерей немедленно входит в сношения с архиереями соседних епархий на предмет организации Высшей Церковной Власти для нескольких епархий, находящихся в одинаковых условиях» [89].
П’ятий пункт постанови передбачав поділ єпархій на декілька місцевих.
Коли Церкві довелось застосувати цю постанову, кількість єпископату різко зросла. Якщо на початок 1917 року в Україні існувало дев’ять єпархій, а в них 28 єпископських кафедр [90], то протягом 1920-30-х років кількість кафедр досягла 66 [91]. Арешти єпископів зводили всі ці заходи нанівець. Так, 1921 року большевики ліквідували Богуславський і Чигиринський вікаріати, 1922 – Бердичівський, 1923 – Звенигородський, 1924 – Білоцерківський, 1925 – Таращанський і Черкаський [92].
Церковне життя Києва в ці роки було надзвичайно складне. Митрополит Михаїл заблокував відродження національних особливостей Української Церкви. Пішовши відтак революційним шляхом, національно-визвольний рух призвів до утворення Української Автокефальної Православної Церкви. Зі свого боку, большевицький режим, прагнучи подолати Патріаршу Руську Церкву, ініціював утворення розкольницьких течій – обновленців, живої церкви тощо. В історії Православної Церкви України одним із переломних і визначальних був 1923 рік.
Мудрий і спостережливий о. Сергій Сидоров навесні 1923 року писав братові Алексею Алексейовичу з Віти Поштової:
«Культурная жизнь Киева слаба, мало интересных людей. Центр религиозной жизни Лавра и приход отца Анатолия Жураковского, но оба, быть может, скоро будут разгромлены» [93].
5 лютого 1923 року було заарештовано [94] митрополита Київського, Галицького і всієї України, Патріаршого Екзарха [95] Михаїла. Глибоко віруюча людина, орієнтована на молитву й споглядання, він мав неширокий громадсько-політичний кругозір і, сказать по правді, зовсім не надавався на роль екзарха, церковного лідера, де треба було виявляти політичну ініціативу, засновану на чітких громадських позиціях. Тепер з’ясовується, що лінію його поведінки, саму ментальність церковного ієрарха агенти ГПУ студіювали дуже ретельно. Збереглось донесення:
«В одном из покоев наместничьего дома помещается Экзарх Всея Украины тишайший Митрополит Михаил. Живет он, почти не подавая признаков архипастырского существования, так что в общем ходе лаврской жизни влияние его не сказывается вовсе. […] каково бы ни было внешнее положение митр.[ополита] Михаила, отношение его к делам Управления останется всегда неизменным. Оно вытекает из интимных свойств его натуры, представляющей собою ярко выраженный образец созерцательного, а не активного характера.
Человек глубокого религиозного настроения, замкнутый в себе самом, молитвенник и монах по призванию, он, естественно, уделяет лишь незначительное внимание чуждым [96] его духовному складу практическим деловым вопросам. Лаврская братия любит его за его простоту, доброту и непритязательность. Церковные круги, отдавая должное его личным качествам, упрекают его в без’инициативности, неавторитетности и безгласности в делах Управления; о чьем-либо исключительном или даже преимущественном влиянии на него тем не менее ничего не слышно. Чтобы восполнить характеристику какими-нибудь штрихами из области сплетень, нелишне упомянуть, что молва приписывает Михаилу пристрастие к вину [97] в молодости, пристрастии, оставшемся будто бы до сих пор» [98].
Це донесення вражає не так подробицями про саму особу київського митрополита, як глибиною занурення большевиків у церковне життя. Причому такого рівня шпигунство було поставлено ще 1923 року [99], коли їхнє остаточне утвердження у Києві датувалося навіть не десятиріччям, а щойно кількома десятками місяців! Так ретельно стежачи за ієрархом, вивчивши найінтимніші особливості його натури, ГПУ мало всі дані для впливу на нього як до арешту, так, тим більше, уже по відношенню до митрополита ув’язненого. М’яка й поступлива людина, він намагався утриматись на загальноцерковних засадах, ніби не зраджуючи їм, і, з другого боку, прагнув догодити владі. Протоколи його допитів, передусім протокол від 8 лютого, розкривають надзвичайно складне становище, в якому він опинився.
Вопрос: «Получали ли Вы письма от патр.[иарха] Тихона?»
Ответ: «Да, получал, последнее письмо я получил на пасху [19]22 года, в нем им упоминалось об осуждении Карловацкого Собора [100], я даже снял копию этого письма и передал прокурору. […]»
В.: «Откуда Вам было известно, что Антониновцы [101] хотят Вас устранить?»
О.: «Потому что других устраняли, каким способом они это достигали, я не знаю; что меня хотели устранить, я заключил из того, что в Июле месяце прошлого года я получил из ВЦУ [живоцерковников] телеграмму, устранявшую меня от Управления, через неделю после того я получил извинительную телеграмму, аннулирующую первую. Серафимов сообщил мне, что вторая телеграмма была послана по его настоянию за мое воззвание о помощи голодающим. […]»
В.: «Как Вы реагировали как митрополит и Экзарх Украины на воззвание патр.[иарха] Тихона об изъятии церковных ценностей и приняли ли меры к разъяснению верующим незаконности выступления патр.[иарха] Тихона?»
О.: «Да, принял меры, тем, что составил свое воззвание, за которое получил одобрение тов. Серафимова».
В.: «Значит, это воззвание было Вами получено?»
О.: «Да, я получил его и сжег его. Кроме того, мерой разъяснения [выступления] патр.[иарха] Тихона было еще то, что я написал статью и отдал ее прокурору Михайлику на рассмотрение и напечатание в газете, но почему-то она напечатана не была» [102].
В обстановці шпигуноманії наступних років знаходили певний грунт уже й очевидні шизофреники. 30 грудня 1930 року колишній капітан Леонід Іустинович Чижун, що прибув до Києва щойно наприкінці року, дав відомости про 29 контрреволюційних осередків («ячеек») міста: Під ч. 19 у його меморандумі значиться
«Ячейка Софиевской церкви во главе с настоятелем (фамилию забыл), состоящая из всего церковного мира, всего состава церковных сестер и огромного количества интеллигенции, а также имеющая в своем составе значительное количество военнослужащих. Об этой организации достоверно мне сказал монах Георгий, работающий в Софиевской церкви, а также моя теща Агриппина Абрамовна Суслина, подтвердившая контр-революционную работу военнослужащих, принимавших участие в обсуждении вопросов интервенции в узком кругу духовенства и церковных сестер […]».
Далі він обіцяв:
«В своих показаниях я еще освещу деятельность ячеек, еще не указанных, политическую окраску организации, состав, виды работы организации среди воинских частей, повстанчество на селе, диверсионная работа, шпионаж, увязка с украинскими национальными к.р. организациями, заграничные связи и организации филии Московского центра, равно его сущность и состав» [103].
Даючи собі звіт, які мають бути дальші кроки влади, священослужителі готувались до найгіршого. 16 березня о.Анатолій Жураковський писав своїй духовній дочці Анні Карпеко:
«Так тревожно, так неспокойно кругом. Так обострилось положение за последние дни, что несмотря на все препятствия, Владыка Алексей [Готовцев] распорядился во что бы то ни стало совершить сегодня ночное моление. «Может быть, в последний раз будем молиться вместе», – говорил он. Итак, ночью будем молиться» [104].
Уночі проти Великого четверга, 4 квітня 1923 року 5 відділення СОЧ [105] київського губернського відділу ГПУ провело в Києві нову серію арештів. Київську єпархію було повністю обезголовлено. Митрополит уже сидів, – тепер чекісти підібрали вікаріїв. Особливо постаралися чекісти Жегневський і Шмідт. Протягом однієї ночі у Видубецькому монастирі вони заарештували його настоятеля єпископа Назарія (Блінова) [106], у Микільському монастирі – його настоятеля єпископа Білоцерківського Димитрія (Вербицького), у Лаврі (цього не уточнено, але де б іще?) – архимандрита Києво-Печерської Лаври Єрмогена (Голубєва). Крім цих трьох, у Братському монастирі в присутності архимандрита якісь інші чекісти заарештували єпископа Каневського, професора й ректора Київської православної богословської академії (так звалася тоді Київська духовна академія) Василія (Богдашевського).
Що до єпископа Звенигородського, вікарія Київської єпархії Алексія (Готовцева), то тут певна неясність. За груповою справою він не проходить, і в словнику митрополита Мануїла вказано лишень, що 1923 року він став єпископом Серпуховським [107]. Тим часом нове церковне видання – без поклику на джерело – повідомляє, що єпископ Алексій з квітня по листопад 1922 року перебував у київській тюрмі, у квітні 1923 року був знову ув’язнений і висланий до Москви, де мешкав до серпня 1925 року. У серпні й вересні 1925 року перебував у Бутирській тюрмі. У квітні 1926 року висланий до Серпухова [108].
Тієї страшної ночі з маси духівництва виділили й двох визначніших священиків. На Шулявці (вулиця Польова, 2), в будинку церкви Св. Марії Магдалини арештували о.Василя Словачевського [109]. У почесному колі поважних бранців опинився й 27-річний священик Анатолій Жураковський. З ним поповозилися. У реєстраційній картці його постійною адресою було вказано Микільсько-Ботанічну вулицю, 27, пом. 1, ордер було виписано на Велику Житомирську, 9 [110], а обшук відбувся на Великій Підвальній, 36 (будинок Українського Наукового Товариства), пом. 9, де він тоді реально мешкав.
О.О.Косткевич, що помер невдовзі після того, писав у спогадах:
«Наша маленькая церковка [111]. Ночь. Уже тихо на улицах города. И церковка тоже в полумраке. Светлячки лампадок то тут, то там вспыхивают в этом сумраке. И стоит батюшка хрупкий, хрупкий. И идут те, кто с болью и отвращением хотят скорее оттолкнуть от себя смрадные пелены, чей неизреченный софийный лик востосковал по вожделенному отечеству. Идут… То тяжелый вздох, то заглушенный плач раздаются чуть слышно, то видишь скорбное, исполненное муки лицо… Но вот доносятся слова: «Аз, недостойный иерей, властью, данной мне от Бога, прощаю и разрешаю»… И преобразилось скорбное лицо, и волны света заливают только что согнутого под тяжким бременем, и не узнаем мы лицо, таким прекрасным оно стало. Но вот отходит последний. Радостно и светло батюшкино лицо. Он был свидетелем великой тайны возрождения человека» [112].
Трагізм ситуації, у якій опинились недобитки старої київської інтелігенції, вияскравлює звіт чекіста. 5 квітня [113] о 3 годині 20 хвилин ранку уповноважений 5 відділення управління ПП ГПУ на Правобережжі М.Вєсьолов доповідав начальникові секретного відділення:
«Ввиду невозможности при[й]ти в назначенный час и неустанов[ле]ности адресов, а также совершения арестованным богослужения пришлось выждать до 12 ч.[асов] ночи, когда богослужения и исповеди [окончились] и после личной агентурной установки адреса (путем взятия под наблюдение) установить адрес, где и был произведен обыск и арест. Обыск никаких компроментирующих (sic) материалов не дал – арестованный доставлен в комендатуру и сдан деж.[урному] коменданту тов. Крюкову» [114].
О.О.Косткевич оповідає далі:
«И вот был страстной четверг. Утром разнеслась весть. Все словно надорвалось. Все личное ушло. Великие дни стояли. И с тех пор он стал мучеником, а мы сиротами» [115].
У якому історичному контексті відбулась ця чекістська операція? Який глибший історичний сенс вона мала? Ясна річ, час для неї був вибраний невипадково. Щойно 26 березня у Москві закінчився процес у справі голови Католицької Церкви в Росії архиєпископа Цєпляка та 13 католицьких ксьондзів – самого архиєпископа і прелата Буткевича було засуджено до розстрілу, іншим було призначено різні строки ув’язнення. Прелата розстріляно у католицьку Страсну Суботу – вночі проти 1 квітня. Цей процес викликав хвилю обурення в різних країнах [116]. Большевики, без сумніву, вивчали і враховували реакцію Заходу [117]. Чічерін запевнив німецького посла графа Броксдорфа-Рантцау, що вирок виконаний не буде. У тому самому запевнили в Москві папу римського через главу американської місії. Справді, 30 березня президія ВЦИК помилувала Цєпляка, потвердивши вирок о.Буткевичу (за півроку Цєпляка відпустили до Польщі).
Зарубіжна преса розглядала цей процес як репетицію процесу над Патріархом Тихоном, який уже довший час перебував під арештом. 6 квітня було оголошено дату цього процесу – 11 квітня (середа Світлої Седмиці), перенесену вже на другий день на багато пізнішу дату (вважається – на клопотання єпископа Антоніна (Грановського) – «не омрачать православным Пасху»). 16 червня, в результаті півторамісячного утримання в ГПУ Патріарх подав заяву до Верховного Суду РСФСР з розкаянням у своїй колишній «антисовєтській діяльності» [118].
Крім розв’язки зі справою Тихона (25 червня було прийнято рішення про його звільнення), большевицьких функціонерів, що займались церковними справами, хвилювала підготовка другого обновленського собору, на який вони покладали великі надії. Він почався 29 квітня у Храмі Христа Спасителя. У цьому переплетінні найрізноманітніших обставин і чинників «великої політики» большевики мали більш-менш розв’язані руки в святому – на той час провінційному – місті, що був наріжним каменем традиційної культури, віри, історичною колискою всієї країни. За таких обставин вилучення архиєреїв пройшло остільки непомітно, що його не зауважили згодом навіть найсерйозніші церковні історики.
Хочеться додати, що сама ця чекістська операція мала виразний ритуальний сенс, адже була спланована й проведена на Страсний Четвер. Треба сказати, що цей аспект репресій зовсім не досліджений, хоча матеріали на цю тему існують. Має значення особливий момент суду чи убивства. Як оповів протоієрей М.Польський [119], у Велику Суботу священика станиці Незамаївської о.Івана Пригорського вивели з храму на майдан, де з лайками побили, відрізали вуха й ніс. Вивівши за околицю, йому розбили голову (П, 208).
На початку революції, на третій день Пасхи убито ігумена Євгенія, настоятеля Александро-Свірського монастиря Олонецької губернії, і з ним п’ять душ братії. У монастирському подвір’ї бандити наказали викопати їм яму. Коли їх поставили на край могили, мученики заспівали «Христос Воскресе». Тут пролунала команда стріляти (П, 209). Після Великодньої літургії 1921 року на ст. Гондатьєвці убили священика о.Серафима Саричева (П, 213). Петроградського священика о. протоієрея Михаїла Чельцова розстріляли у перший день Різдва. Конвоїр оповідав удові: «Ну и старик был, его на смерть ведут, а он тропари Рождеству поет…» (П, 215). На Страсному тижні 1930 року відбувся, як відомо, харківський, ключовий у розвитку тодішніх репресій, процес «Спілки Визволення України».
Привертає увагу реакція катів на певні ритуальні дії самих священиків. Так, харківського священика о.Димитрія вивели на кладовище, де роздягли донага. Коли він почав хреститися, кат відрубав йому праву руку (П, 204). Ієромонах монастиря Спасів Скит Афанасій, виведений на страту, став на коліна, помолився, перехрестився, а тоді, ставши з колін, благословив большевика, що стояв проти нього з рушницею в руках. Двома пострілами кат убив пастиря, котрий щойно його благословив (П, 206). Має значення й характер тортур і спосіб убивства. У Херсонській губернії чотирьох священиків розп’яли на хрестах (П, 204, 210). У с.Турці Себежського повіту чекісти прибили священика до царських врат, а тоді розстріляли (П, 214).
З Лук’янівської тюрми о.Анатолій писав дружині:
«Милая, светлая Нина, Христос с Тобой! Будь спокойна, моя дорогая. Пришли мне, пожалуйста: рясу, чашку, тарелку, ложку, вилку, икры, если можно. Побольше денег, не менее 500 тысяч, белой булки, иконку (маленькую Матерь Божию), епитрахиль, наволочку, часы карманные, если можно, яблок, если можно, соли, скуфейку, псалтирь, белья смены 3-4. Христос да благословит тебя и всех. Молись. Твой Толя».
Кандидатури на арешти визначались для ГПУ як становищем тієї чи іншої особи в ієрархії, так і активністю її особистої позиції. Київську операцію чекісти вписували у загальносоюзну. Відповідні відомості київські чекісти подали до Москви. Вирішувалось усе там, тож ієрархів і священиків теж перевезли до Москви – до Бутирок. Невдовзі о.Анатолій згадував у листі:
«Густая решетка, растерянная улыбка, скорее похожая на судорогу невыносимой скорби – слабый кричащий голосок, тонущий в крике других голосов… Вот все, что мне осталось от последней встречи…» [120].
14 квітня 1923 року чекістка Якимова, що «вела» в Москві церковні питання, прийняла постанову: «гр. Жураковский А.Е. (священник) агитировал против Соввласти путем проповедей», отож до нього застосовується «содержание под стражей» [121]. 20 квітня 1923 року на судовому засіданні колегії ГПУ вона доповіла «дело № 18079 по обвинению Вербицкого Максима Андреевича, Богдашевского Дмитрия Ивановича и других в антисоветской деятельности». Чекіст Самсонов затвердив рішення: справу передати на розгляд комісії НКВД з адміністративної висилки [122].
1/14 травня панотець писав у листі до Анни Карпеко:
«Так много, безконечно много хотелось бы сказать или в крайнем случае написать Вам, но напишу только несколько слов. Лучше всего в Вашем письме Ваши слова о радости. […] Часто это чувство радости охватывает душу острой болью, иногда разливается спокойным светом в сердце. Никогда уверенность в Нем и в праведности Его путей не была в душе такой жизненной, твердой. Своей воли нет, нет своих планов, фантазий и даже нет своей ответственности. Есть Его воля, Его мудрость. Его пути, Его благость.
Это началось в ту ночь, когда вышел в неизвестность из дома, оторвавшись от старой жизни, от прошлого. И с тех пор это растет и крепнет во мне и других, несущих тот же крест и приобщившихся к той же радости. Вижу, как меняются здесь в этом свете, в горниле этих испытаний, растут и просветляются те, кто казался будничным и маленьким там, в прошлом, на воле. Каждый день благодарю Бога за всю ниспосланную им радость» [123].
Ці панотцеві міркування про радість, що приходить до людини під час випробувань і терпінь за віру, якраз дуже характерні для православних уявлень про життєві цінності. Оповідаючи про замучених на Луб’янці священослужителів, протоієрей М.Польський підкреслює зразкову поведінку їхніх удів:
«Одна из них, из-под черного головного платочка сияя глазами, говорила другой: «Как мы счастливы с вами, матушка, как мы счастливы! Какой смерти сподобились мужья наши! За веру венец мученический прияли. Теперь надо только молиться за них. Нет, и молиться не надо: это они за нас пред Господом молятся» [124].
За словами проф. І.М.Андрєєва, о.Николай Піскановський (служив в Олександрійському повіті Херсонської губ.), одержав на Соловках листа від дружини й сина:
«Мы всегда радуемся, думая о твоих страданиях в лагере за Христа и Его Церковь. Порадуйся и ты о том, что и мы сподобились быть снова гонимыми за Господа» [125].
За два дні, 16 травня відбулось засідання цієї самої комісії НКВД, де справу доповів сумнозвісний Тучков. Було ухвалено:
«Словачевского, Вербицкого, Богдашевского – выслать в Зырянский край сроком на 2 (два) года. Голубева и Жураковского – выслать в Маробласть сроком на 2 года. Блинова – освободить. Дело сдать в архив 6 отд. СО ГПУ» [126].
Після звільнення з Бутирок він пробув у Москві два дні. О.В.Михеєва глухо згадує, що в цей час із Києва приїхали друзі о.Анатолія з ним побачитись [127].
Його заслали до Краснококшайська, теперішньої Йошкар-Оли, столиці Марійської АРСР, куди він виїхав «вольным порядком» разом з дружиною 19 травня. До 1919 року містечко звалось Царевококшайськ, Казанської губернії, мало всього 1700 мешканців, одну церкву, один монастир, 2 лікарні, 2 бібліотеки, 5 нижчих навчальних закладів. 1923 року сполучення було тільки кіньми, обози ходили трактами через непрохідні ліси. Їхати можна було, лише приєднавшись до обозу. Залізниці не існувало [128]. Невдовзі прибув туди і його друг, а тепер, Шевченковим словом, соузник архимандрит Єрмоген. Зняли разом щойно збудовану ізбу, а коли повернулись господарі, о.Анатолій зняв з дужиною мезонін з однією кімнатою й передньою, а о.Єрмоген неподалік – теж ізольовану кімнату. Ночами бували труси, які він згадував в листі до общини від 6 липня 1923 року:
«[…] после ночи, в течение которой как раз опять чужие люди до рассвета шарили в моих бумагах и вещах, отбирая все письма, записки и рукописи […]» [129].
Але ці враження відступали перед радощами. У мезоніні о.Анатолія поставили спеціально замовленого столика, що став престолом. Потаємно він служив літургію. Свого духовного отця навідували то С.М.Орлов, Д.Вердеревський та Ю.О.Косткевич, то А.Д.Карпека чи В.Е.Жижневська. Вони привезли антимінс, ікони, богослужбові й світські книжки. Всі вони були його духовними дітьми, але особливо радів о.Анатолій приїздові Анни Данилівни Карпеко. Як підкреслила в своїх примітках О.В.Михеєва (арк. 137), вона мала на той час 17 років. Подорож через нетрі приволзьких лісів була для неї найважча. Панотець писав її чоловікові:
«А Аня? Она настолько родной, сокровенно мне близкий человек, что говорить о ней мне трудно. Мне кажется только, что всегда надо радоваться и благодарить Бога за то, что есть на земле ея душа, значит, еще не так плох мир… Ея чуткость может быть неложным мерилом в разрешении самых тонких душевных конфликтов и в наблюдении за потаенными уголками души. Воистину Вы обрели редкое сокровище – общение с тем, с кем Вы теперь» [130].
О.О.Косткевич зберіг для нас розповіді мандрівників:
«Там есть в маленькой комнате маленький Престол и большая книга имен… И долгие тихие месяцы. У него тепер длинные волосы и глаза, говорят, уже не горят, а тихим светом благословляют. […] Литургию служат каждый день. Грани стираются – где литургия, где жизнь… […] А он прозревает пути тишины. Мученик и, кажется, преподобномученик. Как говорить о его жизни, о тюрьмах, издевательствах, болезнях, распинаньи… Не знаю. Теперь кажется, что жизнь его кончена, а житие начинается» [131].
Довгі світлі години священик проводив у розмовах з о.Єрмогеном. На вогник лампадки приходили порозмовляти засланці – есери, есдеки, анархісти й навіть бундівці. Обернень не відбулось, але коли наречена одного з засланців несподівано померла, заслані соціалісти попрохали священика відслужити панахиду.
Неможливо сказати, у який спосіб про це довідався о. Анатолій – з листів, чи докладніше, від своїх парафіян, але його й о. Єрмогена вищою мірою мали хвилювати тодішні київські новини. Саме у липні (за А.Макаровим, у серпні) 1923 року, на самих початках їхнього перебування на Півночі київські Стрітенська (Скорбященська) й Георгіївська церкви оновилися [132]. Немає сумніву, що думки про це наповнювали душу засланців.
О.Анатолій любив читати вголос. Читали за чергою з дружиною й навіть на голоси твори античних трагіків. Багато розмірковуючи, панотець написав оповідання про Іуду, в якому втілив спокуси непросвітленої плоті, що боролась проти світлих покликів. О.Єрмоген прийшов у захват від цього оповідання і вже на старості років, ставши єпископом, прохав Ніну Сергіївну надіслати його.
Твір датується 7-13 грудня 1923 року і підкреслено позначений місцем заслання його автора – Краснококшайськом. Виникши на трагічному повороті його біографії, це оповідання містить багато посутнього з філософії християнства. О.Анатолій не використовує Св.Євангелія як відправної точки або тільки приводу для своїх власних побудов. Беручи Святе Письмо за самодостатню основу, він по суті досліджує євангельські тексти. В історії зрадника письменник простежив ті психологічні, смислові, логічні й світоглядні колізії, що виникають від зіставлення окремих виразів чи притч. Оповідання трактує про безмежні можливості Господа, що легко уздоровляв хворих і робив незчисленні чудеса, але з незбагненних для людей незрівнянно вагоміших причин відмовився від можливости стати царем на землі й будувати на цій же землі царство Боже.
Православний письменник розглядає трагічну проблему обранця-апостола, який протягом кількох років ішов слідом за Христом, сам творив чудеса Його іменем, але розчарувався від нездійснених надій, які покладав на свого Вчителя. Отже, письменник підкреслив і таємничість самого вчення, суть якого полягає у вищих, надземних вимірах, і по-земному логічні, натуральні вимоги до цього вчення, що призвели до конфлікту й зради одного з найближчих до Христа людей – Його апостола.
«Светлый и тихий, Он пленен какой-то темной нечеловеческой мечтой и влюблен в таинственную красоту страданий.
Нищий и убогий, Он стоит здесь, принеся в дар Своей нищете несметные сокровища Своих сил.
Он идет навстречу страшному хаосу, Сам бросается в отверстое лоно бездны. И вместе с Ним идут те, кто ради Него оставили жен и детей и возненавидели по Его слову жизнь. […]
И туда, в хаос низвергает Он землю, солнце и вселенную.
И только, когда разлетятся в куски мириады миров и погибнет в неимоверных страданиях неисчислимое множество человеческих поколений, Он обещает зажечь белый свет воскресения.
Иуда знал, что теперь он ненавидит этого Человека…» [133].
І фатальний для Іуди висновок, яким завершились на Голгофі біля підніжжя хреста всі його сумніви щодо цієї Людини:
«Воистину этот Человек был Сын Божий» [134].
Пройшовши курс історико-філологічного факультету Університету Св.Володимира, простудіювавши в ньому й поза ним безліч тлумачень, які давали цим проблемам у різних країнах християнського світу протягом віків, у тиші краснококшайських лісів київський священик заново розгадував тайни християнства. Якщо розглядати як текст саме його життя, тут неминуче виникне зіставлення цього творчого моменту 1923 року з подіями зовсім близького тоді майбутнього, коли перед кожним з людей Церкви стала проблема взаємин з богоборчою владою, а відтак автентичности їхньої власної самоідентифікації з духом їхньої віри.
Познайомилися з місцевими священиками. Виявилося, що вони, самі того не знаючи, стали «живоцерковцями», оскільки їхній єпископ перейшов до «Живої Церкви», про що вони навіть не відали. Внаслідок частих вечірніх розмов і роз’яснень місцеві священики наважились звернутись до православного єпископа про прийняття їх знов у лоно Православної Церкви. Їх викликали до Казані, де через покаяння возз’єднання здійснилось. У краснококшайському храмі відслужили подячний молебінь, на який київські священики демонстративно пройшли через усе місто, вперше після приїзду зайшли до храму і пройшли до вівтаря. Обох заарештували, але місяців за три звільнили.
Від часів краснококшайського заслання збереглась лише одна-єдина проповідь о.Анатолія, яку він склав на Благовіщення 1924 року. Він розмірковував у ній над найбільшими таємницями сутнього – над сенсом життя й смерті. О.Анатолій згадував високі піраміди Єгипта, чудові храми Еллади й пустині Індії, де усамітнювались давні мудреці, щоб думати про таємниці.
«Но ничего не увидели, ничего не узнали. Поколения сменялись поколениями, одно рождалось и умирало, и не знал человек, зачем живет он, зачем живет мир, для чего он страдает и действительно ли последний предел его стремлений, его желаний, его надежд – смерть, холодная, отвратительная и безнадежная. – Днесь спасения нашего главизна и еже от века таинства явление. Сегодня открылась дверь тайны, этой заповедной тайны, перед которой от века стоял человек. Она открылась, и оттуда, братие, излилось на нас не зловоние смерти, но благоухание, благоухание божественной, благоуханной святыни и вечной жизни – бессмертия».
Сьогодні, стверджує православний священик, ми вже знаємо, навіщо живемо. Людина народжується для безсмертя, для вічного життя, для вічної слави.
«Человек приходит в мир для того, чтобы здесь через страдания, через муку, через испытания перейти туда, в вечную обитель вечной жизни, радости, облачения в ризу Божества. Не в ризу земного великолепия или ангельского света, а ризы Божества.[…] и не только обеты здесь, но здесь уже свершение, потому что здесь на этом Святом Престоле, в этой Святой Чаше, здесь дано уже семя бессмертия, залог вечной жизни, здесь перед нами тело земли стало телом Бога».
Тим часом у Києві церковне життя не завмерло. У зв’язку з арештами запрацювала вищезгадана Патріарша постанова. Передбачаючи самоуправління єпархій на випадок ліквідації канонічного центру чи неможливості контактів, другий пункт постанови декларував:
«В случае, если епархия, вследствие передвижения фронта, изменения государственной границы и т.п., окажется вне всякого общения с Высшим Церковным Управлением, или само Высшее Церковное Управление прекратит свою деятельность, епархиальный архиерей немедленно входит в сношение с архиереями соседних епархий на предмет организации высшей инстанции церковной власти для нескольких епархий, находящихся в одинаковых условиях (в виде ли Временного Высшего Церковного Правительства, или Митрополичьего округа, или еще иначе)» [135].
Як уже сказано, Митрополита Михаїла заарештували 5 лютого 1923 року. Збереглось прецікаве пояснення причин цього арешту у відношенні повномочного представництва ГПУ НКВД УСРР на Правобережній Україні до начальника СО ГПУ РСФСР Самсонова від 8 лютого:
«Удалить его было необходимо во что бы то ни стало, так как он, пользуясь своим авторитетом и «канонической» властью, срывал подготовительную работу и самый съезд Всеукраинских Обновленческих групп в Киеве 12/II, а также тормозил работу ГПУ по расколу духовенства Киевской губернии и Правобережья» [136].
На щастя, ієрарх був свідомий своєї долі і за два тижні до свого арешту встиг скласти потаємне розпорядження. Покликаючись на цитовану вище постанову Патріарха Тихона, він передавав управління єпархією в порядку наступності єпископові Білоцерківському Димитрію (Вербицькому), єпископові Уманському Макарію (Кармазину) та єпископові Богуславському й Липовецькому Георгієві (Делієву) єпископові Звенигородському, вікарієві Київської єпархії Алексію (Готовцеву). Наводжу повний текст цього документа:
«Во имя Отца, и Сына, и Святаго Духа.
В настоящее тяжелое и тревожное для Российской Св. Православной Церкви время, когда самочинные отступники от единства православной веры получили возможность чинить всякие насилия над служителями Церкви, верными православию, можно ожидать, что правящие Киевской епархией православные архипастыри будут устраняемы от дел управления. Посему, дабы не остались без канонического духовного руководства пастыри и паства Киевской епархии, братски, о Имени Господа нашего Иисуса Христа, прошу преосвященных викариев Киевских вступать, после меня, в управление епархией в следующем преемственном порядке:
1) преосвященный Димитрий [Вербицкий], Епископ Белоцерковский и Сквирский,
2) преосвященный Макарий [Кармазин] [137], Епископ Уманский,
3) преосвященный Георгий [Делиев], Епископ Богуславский,
4) преосвященный Алексий [Готовцев], Епископ Звенигородский,
5) преосвященный Александр [Чекановский], Епископ Липовецкий и Бердичевский,
6) преосвященный Назарий [Блинов], Епископ Радомысльский и Черно[был]ьский [138],
7) преосвященный Василий [Богдашевский], Епископ Каневский.
В случае устранения всех киевских викариев, заботу о киевских церковных делах прошу принять (в силу циркулярн.[ого] Указа Святейшаго Патриарха, Высшаго Церковнаго Совета и Синода от 7 нояб.[ря] 1920 г.) православных преосвященных соседних епархий – Черниговской, Подольской и Полтавской. Верховный Глава Церкви и Спаситель наш Господь Иисус Христос да соблюдет и укрепит Своею благодатию всех верных строителей Таин Божиих и покорит сатану под ноги наши вскоре [139]. Аминь.
Митрополит Михаил, Экзарх Украины.
9/22 января 1923 года. Киев» [140].
У зв’язку з арештами 4 квітня в управління єпархією вступив єпископ Макарій (Кармазин), що приїхав для цього з Умані. Протоієрей М.Польський дуже точно – якщо не брати до уваги хронологію – відзначив:
«Архиепископ Макарий заменял сначала тайно по управлению Киевской Епархией митрополита Михаила после его ареста и ареста всего епископата Украины в 1925-27-28 г.» [141].
Реагуючи на арешти, новий єпархіальний архієрей провів восени в Києві низку таємних нарад місцевого духівництва, на яких були обговорені кандидатури осіб для таємних хіротоній. Про це пишуть, дуже по-різному, різні автори. Вибрати те, в чому вони одностайні, нелегко. Загалом перебіг подій виглядає так. Випущений з Балтської тюрми, де його тримали осінь і зиму в неопалюваній камері без вікон, в цей час у Києві, нікому не зголошуючись, оселився єпископ Ананьївський Парфеній (Брянських). Один місяць він перебув зокрема у лаврського послушника, згодом єпископа Сант’язького Леонтія (Филиповича). Домовившися між собою, вони вдвох – єпископи Макарій і Парфеній – таємно хіротонісали трьох єпископів [142] – Сергія (Куминського) для Радомисля й Чорнобиля (1 вересня 1923 року) [143], Філарета (Лінчевського) для Черкас (2 грудня 1923 року), Афанасія (Мовчанівського) для Сквири (1925 ?). Одержали нові призначення єпископи: Федір (Власов) – на вишгородську кафедру та Варлаам (Лазаренко) – на хорольську [144]. Самого Владику Макарія протягом 1924 року кілька разів арештовувано, але його відпускали.
Трагічний епізод у церковному житті Київщини 1923 року досі не був з’ясований. Він кинув темну тінь на всі наступні події.
Примітки
87. Жураковський Анатолій, о. Проповідь ч. 62. Дата: 14 листопада 1927 року.
88. Орест Михайло. Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский (укр. пер.: Микорський Б. Руйнування культурно-історичних пам’ятників у Києві в 1934-1936 роках // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 121-126); Миллер М. Уничтожение большевиками памятников истории, культуры и искусства СССР // Вестник Института по изучению истории и культуры СССР. Мюнхен, 1952. № 3. С. 94-105; Бурко Демид. З книги буття Української Церкви // Рідна Церква. Ч. 1 (9). 1954. Січень-лютий. С. 8-9; Боголепов Александр Александрович. Церковь под властью коммунизма. Мюнхен: Институт по изучению СССР, 1958. 204 с.; Мартирологія Українських Церков у чотирьох томах. Том І: Українська Православна Церква / Упорядкували і зредагували Осип Зінкевич і Олександер Воронин. Торонто; Балтимор, 1987. 1207 с. та ін.
89. Акты Святейшего Тихона, Патриарха Московского и Всея России, позднейшие документы и переписка о каноническом преемстве высшей церковной власти, 1917-1943: Сб. в 2 чч. / Сост. М.Е.Губонин. М., 1994. С. 169.
90. Теодорович Надія. Стан Православної Синодальної Церкви в Україні в 1917 році: Довідковий матеріял // Український збірник. Кн. 15. Мюнхен, 1959. С. 93-142.
91. Білокінь С. Православні єпархії України 1917-1941 рр. // Історико-географічні дослідження на Україні: 36. наукових праць. К.: Наукова думка, 1992. С. 102.
92. Там само. С.103.
93. Сидоров С. Записки (1999). С. 208.
94. У словнику митрополита Мануїла цього арешту не зафіксовано (Manuil, IV (1986), 386).
95. Саме такий титул наведено на його особистій печатці (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62 974 ФП. Арк. 72 та ін.).
96. В оригіналі (недатований машинопис без підпису): каждым.
97. В оригіналі: «и молодости, пристрасти оставшееся будтобы до сих пор».
98. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 5.
99. Про налагодження мережі агентури у Церкві див.: Bilokin S. The Kiev Patriarchate and the State // The International Рolitics of Eurasia, Vol. 3: The Politics of Religion in Russia and the new States of Eurasia / Ed. Michael Bourdeaux. Armonk, N.Y.; London, England: M.E.Sharpe, c 1995. P. 182-201.
100. Указ Патріарха Тихона, Священого Синоду та Вищої Церковної Ради датується 22 квітня / 5 травня 1922 р. (Митрофанов Георгий, Свящ. Русская Православная Церковь в России и в эмиграции в 1920-е годы: К вопросу о взаимоотношениях Московской Патриархии и русской церковной эмиграции в период 1920-1927 гг. СПб.: Ноах, 1995. С. 95-96).
101. Йдеться про послідовників обновленського митрополита Московського (з 1922 р.) Антоніна (Грановського; 21 листопада 1865, Полтавська губ. – 1/14 січня 1927, Москва). Див. про нього: Manuil, І (1979). С. 331-334; Левитин Анатолий, Шавров Вадим. Очерки по истории русской церковной смуты: В 3 тт. Kusnacht (Schweiz), 1977.
102. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 40.
103. ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 214-215.
104. Жураковский (1984). С. 71.
105. Секретно-оперативная часть. Займалася боротьбою з «внутрішньою контрреволюцією» – антисовєтськими партіями, духівництвом, контрреволюційними групами та організаціями. 1934 року замінена на Х відділ ГУГБ НКВД і відповідні підрозділи.
106. ГА СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 11. «Ничего при обыске не взято» (Арк. 11).
107. Manuil, І (1979). С. 110.
108. Их страданиями очистится Русь. М.: Изд-во им. святителя Игнатия Ставропольского, 1996. С. 61.
109. Заявив, що належить до української національності, «родной язык – украино-русский», про мову, якою служить, висловився: «На славянском или украинском, где того желают» (ГА СБУ. № 38 183. Арк. 15 – зв.).
110. Адреса Іоанно-Златоустівської церкви при Релігійно-просвітньому товаристві.
111. Як пригадуємо, з вересня 1922 року о.Анатолій Жураковський служив у домовій церкві Релігійно-просвітнього товариства.
112. Жураковский (1984). С. 71. Описується вечірня сповідь на хорах церкви Релігійно-просвітнього товариства. Цит. за рукописом.
113. Зі слідчої справи випливає, що операцію було проведено 4 квітня. Спогад Ол.Косткевича датує страсний четвер 23 березня, і з цією датою кореспондують дати листів, які теж, виходить, подаються за старим стилем. За вимушеної уніфікації переводжу, на жаль, усі ці дати на новий стиль.
114. ГА СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 24 – зв.
115. Жураковский (1984). С. 72. Цит. за рукописом.
116. Зокрема польська газета «Kurjer Warszawski» з цього приводу писала: «Ні. Це не лише боротьба проти Католицької Церкви. Справа йде далі. Ми маємо перед собою гоніння на релігію взагалі, виступ проти Христового вчення, проти моральних основ, на яких збудований сучасний світ» (Регельсон (1977). С. 317).
117. Дуже вразив большевицьке керівництво, викликавши численні добре організовані відгуки по всій країні, ультиматум Керзона (8 травня) з вимогою припинити комуністичну пропаганду в Азії.
118. Регельсон (1977). С. 334.
119. Польский М., Прот. Новые мученики Российские: Том I. [Jordanville, N.Y.,] 1949; Том П. Jordanville, N.Y., 1957.
120. Жураковский (1984). С. 72. Цит. за рукописом.
121. ГА СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 39. Тут в’язень приписав: «Считаю себя невиновным. Свящ. А.Жураковский».
122. Там само. Арк. 48.
123. Лист о.А.Жураковського до А.Карпеко від 1 травня 1923 р. Автограф. З помилками опубл.: Жураковский (1984). С. 72.
124. Польский М. Т. ІІ (1957). С. 196.
125. Польский М. Т. ІІ (1957). С. 176.
126. ГА СБУ. Ф. 38 183 ФП. Арк. 47.
127. Воспоминания о церкви. Арк. 136.
128. Там само. Арк. 135.
129. Там само. Арк. 19.
130. Лист о.А.Жураковського до Г.В.Артоболевського від 14 вересня 1923 р. Світлій пам’яті Анни Данилівни та її старшої сестри Ольги Данилівни Карпеко я присвятив статтю «Доля української національної аристократії» (Генеза. Кн. 1 (4). К., 1996. С.132-148).
131. Жураковский (1984). С. 72. Цит. за рукописом.
132. Дуже докладно ці події описано у спогадах: Анстей Ольга (1912-1985, дівоче прізвище Штейнберг). Чудо сходит на землю // Русское возрождение. Нью-Йорк; М.; Париж, 1983 (ІІ). № 22. С. 169-176. Авторка – російсько-американська поетка. Див. про неї: Струве Глеб. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 281-282. Пор.: Макаров Анатолій. З’ява Богородиці в Україні 1920-х років // Київська старовина. 2001. Січень-лютий. № 1 (337). С. 83-86.
133. [Иуда.] МашинопиС. 150-151.
134. Там само. С. 179.
135. Регельсон (1977). С. 68.
136. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 45 504 ФП / кор. 729. Арк. 44 зв.
137. В «Актах» його прізвище систематично подається як Кармазинов, у словнику митрополита Мануїла – Кармазин.
138. На цій кафедрі, крім Сергія (Куминського; 1923-28), ні митрополит Мануїл, ані М.Є.Губонін не знають жодного іншого єпископа. Разом з тим, у біографії єпископа Назарія (Блінова) існує прогалина: у 1919-21 він управляв Київською єпархією, а 1925 роком датується піднесення його у сан архиєпископа й призначення на Тобольську кафедру (Manuil, V (1987), 13).
139. Не підлягає сумніву політичний підтекст цього місця. Пор.: Вурмбранд Ричард. Другое лицо Маркса. М.: Феникс, 1991. 63 с.; Зінченко Арсен. «Це влада не від Бога, а від дракона» // Вітчизна. 1991. Ч. 4. С. 157-163 та ін.
140. ГА СБУ. № 38 183 ФП. Арк. 7.
141. Польский М. Т. ІІ (1957). С. 90-91.
142. Польский М. Т. ІІ (1957). С. 89-90. Крім Сергія й Афанасія, автор називає третім не Філарета (Лінчевського), а Феодора Вишгородського. Це дуже цікава вказівка. За Губоніним (С. 919) та митрополитом Мануїлом (VІ. С. 105), вишгородська катедра існувала лише в 1934-35 роках, коли її займав архиєпископ Сергій (Грішин). Можливо, М.Польський мав на увазі єпископа Феодора (Власова), але його хіротонія відбулася раніше й на іншу катедру. Митрополит Мануїл писав про нього: «Священствовал в Киеве во Флоровском женском монастыре» (Manuil, VІ (1989), 331). Як оповів 14 січня 1931 р. на допиті С.М.Орлов, про те, що єпископ Макарій таємно висвятив у єпископи Федора, котрий служив перед тим на Подолі, він довідався 1924 року, себто багато пізніше після самої події (ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 268 зв.). Митрополит Мануїл писав: «Был тайно, неизвестно кем поставлен во епископа Новозыбковского в 1922 году. […] В июле 1922 года он стал известен Патриарху Тихону, который хотел назначить его на епископскую кафедру, но он отказался и предпочел служить келейно и старчествовать» (Manuil, VI (1989), 331). Про нове призначення його на Вишгородську кафедру владиці Мануїлу невідомо. Але у відомостях шановного отця протоієрея знаходимо ще одну комплікацію. Подаючи ім’я висвяченого єпископа Сергія, дата хіротонії якого відома напевне (1 вересня 1923 р.), він вказує, що єпископ Парфеній, котрий мав його хіротонісати, звільнився з Балтської тюрми 1925 року. Погодити ці дані без залучення якихось додаткових джерел неможливо.
143. У протоієрея М.Польського фігурує єпископ Сергій, «викарный Каневского (?)», засланий до Маріїнського краю. Після декларації він «предложил свои услуги митроп.[олиту] Сергию, был назначен им куда-то на кафедру» (Польский М. Т. ІІ (1957). С. 92). Це міг би бути і єпископ Сергій (Куминський), тільки ж він побував потім на шости кафедрах і помер після арешту 1937 р. (Manuil, VІ (1989), 124-125). Тим часом Владика, про якого оповів прот.М.Польський, «через год снова был арестован, и больше слухи о нем не доходили». Важко сказати, про кого тут ідеться.
144. Після 1917 він згадується як єпископ Лебединський, а з 1919 був єпископом Майкопським, вікарієм Кубанської єпархії. З 1927 перебував на спокої. Був автокефалістом. Цим вичерпуються відомости про нього, які мав митрополит Мануїл (Manuil, П (1981), 42). Митрополит Василь Липківський такого єпископа не згадує.