Сергіївська декларація 1927 року
Сергій Білокінь
[Історію декларації 1927 розглядає кожен автор, хто пише про історію Руської Православної Церкви 1917-1941 рр., тому література з цього питання колосальна. Див.: Иннокентий (Павлов), игумен. О Декларации Митрополита Сергия // Журнал Московской Патриархии. 1992. № 11/12. С. 70-75.]
Старослов’янська Церква й далі лишалась в СРСР незареєстрована, що було одним із засобів боротьби державних атеїстів проти Православ’я. Сучасні російські богослови погоджуються навіть із думкою, що протягом перших десяти років совєцької влади церква перебувала практично поза законом [166]. З цієї рації у відповідний історичний період, не маючи офіційної назви, в сучасних наукових конструкціях вона може прибирати якусь назву умовну, хоча б і вживану тепер «Істинно Православна Церква». Не виключено, що вона частіше за інших проходила в паперах того часу, принаймні в діловодстві (архівно-слідчих справах) ГПУ, тож сучасні історики справді мають певні підстави умовно вважати її назвою всієї Руської Церкви до 1927 року. Відколи ж митрополит Сергій підписав декларацію лояльності, і окремі єпископи один за другим почали його підтримувати, утворилась церква, яку контролювала атеїстична держава. Протоієрей М.Польський так охарактеризував цей процес:
«Первые месяцы существования легализированного церковного управления протекали под знаком колоссальних перемещений личного состава иерархии. Это была «проба пера»: подчиняющиеся принимают новый курс, соглашаются с декларацией, легализируются вместе с его управлением.
Ссыльные епископы в большинстве увольняются на покой, их кафедры замещаются новыми лицами, возвращающиеся из ссылок за отбытием срока или вообще малонадежные для советской власти назначаются на кафедры в далекие окраины. На центральные кафедры назначаются новые люди, во всеуслышание выразившие готовность следовать принципам декларации м.[итрополита] Сергия. Эти массовые перемещения епископов, увольнение самых лучших и стойких, назначение новых, испытанных в своей нетвердости, запрещения в священнослужении поставили Церковь пред фактом существования новой иерерхии, недостойной своего положения.
«В связи с отказом подчиниться м. Сергию запрещены им в священнослужении и многие дополнительно репрессированы большевиками – м. Кирилл Казанский, м. Иосиф Ленинградский, арх. Серафим Углицкий, арх. Варлаам Псковский; епископы – Виктор Вотский, Димитрий Гдовский, Сергий Нарвский, Иерофей Никольский, Евгений Ростовский, Алексей Козловский и др. В связи с этим же убиты епископы: Иерофей (Афоник) и Филипп (Гумилевский), репрессированы множество из духовенства и видных мирян: М.А.Новоселов, о. В.Свенцицкий [167], о. Ф.Андреев, о. С.Сидоров [168] и мн. др. […]
«В данный момент в советской России существует новый и третий состав епископата в отличие от второго, который был подобран с 1927 г. из принявших так или иначе декларацию и легализацию и побывавшего на свободе, и от первого, который не принял легализации» [169].
Ті єпископи, що таких кроків, політичних і моральних поступок не робили, продовжували вікову церковну традицію. Тож із часом перша церква, що пішла на деформації, стала в СРСР основна й панівна. Другу церкву представники офіційної звуть то «непоминающими», то, за визначенням чекістів, «Істинно Православною Церквою», то церквою катакомбною. Обидві церкви – конформістська й нонконформістська – протягом десятиріч пройшли довгу й складну історію.
У березні-травні 1925 року ГПУ раз-за-разом викликало до себе єпископа Георгія Делієва для переговорів про його перехід в обновленство. Ясна річ, він рішуче відмовлявся. Ситуація однак загострювалася. Серед російського духівництва почались репресії. Стало ясно, що по відношенню до нелегалізованої церковної структури влада не зупинилася б і перед масовими арештами й терором.
У цей час в церковному середовищі виникло дві концепції – вироблено два шляхи, як цієї легалізації домогтися.
Наприкінці травня 1925 року виникла ініціативна група священиків на чолі з оо. Александром Ходзицьким, Євгенієм Капраловим та Костянтином Стешенком, яка після нарад з київським духівництвом виробила статут так званої прогресивної групи, збираючись подати його на реєстрацію, себто затвердження з боку органів влади.
Одночасно за ініціативою єпископів Павла (Погорілка), Сергія (Лобунцева) й інших виникла друга група, на цей раз уже єпископів, яка зверталась до Харкова й одержала дозвіл зібрати з’їзд усіх українських єпископів. Немає сумніву, що за спинами ініціаторів цього з’їзду стояло ГПУ. Положення, на підставі якого могла б статись легалізація, вони начебто збирались виробити в Лубнах [170], але якісь тексти, певно, вони вже мали готові. Ця група поклала за основу своєї діяльності автокефалію Української Церкви, але хотіла домогтись її канонічним шляхом. У Києві до цієї групи приєднувався єпископ Філарет (Лінчевський). У Полтаві її, як казали, підтримував архиєпископ Григорій (Лісовський).
Оскільки метою обох груп так чи інакше було досягнення певного компромісу з владою, а походження самих ініціатив – доволі темне, більшість київського духівництва ставилась до обох груп різко негативно. Насправді архиєпископ Григорій (Лісовський) підтримувати лубенський з’їзд не збирався, так само як не збирався робити різких кроків у напрямку легалізації, не погодивши їх з єпископом Григорієм, хоча в принципі вважав легалізацію бажаною. Владика Григорій стояв за більшу незалежність Української Церкви від Москви, передусім у посвяченні нових єпископів і в питанні нагород. Конкретно він мав намір хіротонісати протоієрея Василя Зеленцова й князя Володимира Жевахова, котрий незадовго перед тим прийняв чернецтво під ім’ям Йоасафа, у пам’ять свого далекого предка Св.Йоасафа Горленка.
За одним із джерел, добре орієнтованим у міжособистісних стосунках єпископів, у Харкові в цей час перебували двоє єпископів – Костянтин (Дьяков), майбутній митрополит Київський, та єпископ Глухівський Дамаскин (Цедрик). На противагу владиці Григорієві (Лісовському) вони, навпаки, стояли за тісніший зв’язок з Москвою. До лубенського з’їзду обидва ставилися негативно. Зв’язок із Києвом вони збиралися підтримувати й без спільної домовлености на осібну легалізацію обіцяли не ходити, поки не вироблять спільної лінії з Києвом (Владикою Георгієм [Делієвим]).
До Москви посланець останнього поїхав, таким чином, уже маючи інформацію щодо позиції Полтави й Харкова. Єпископ Парфеній (Брянських), архиєпископ Чернігівський Пахомій (Кедров) [171], єпископ Подільський Амвросій (Полянський), архиєпископ Владимирський Николай (Добронравов) та місцеблюститель митрополит Петро (Полянський) одностайно підтвердили, що лінія на легалізацію, яку прийняв український єпископат, правильна. Що стосується кандидатур Зеленцова [172] й Жевахова для висвяти, то вони заперечень не викликали, хоча в принципі московський єпископат твердо стояв за залежність у цьому питанні від їхнього рішення. Протоієрей М.Польський писав:
«Последний раз он был в 1934 г. в Киеве у схиархиепископа Антония [Димитрия Абашидзе] в хибарке на Клове под горою. Здесь же он последний раз встретился с митрополитом Анатолием Одесским (Грисюком). Все три святителя в последний раз встретились в этой жизни. Через некоторое время Владыка Парфений вновь был арестован и в 1937 г. замучен в тюрьме» [173].
Виникли дрібніші питання. Архиєпископ Пахомій, якому доводилося управляти Чернігівською єпархією з Москви, переказував єпископові Георгію, що доручає йому управляти Дарницьким округом своєї єпархії, про що належало сповістити й єпископа Дамаскина, оскільки й він відав частиною Чернігівщини. Далі, єпископ Амвросій Подільський переказував київському владиці прохання висвятити в Києві для Поділля протоієрея Полікарпа Гулевича [174] та архимандрита Варлаама (Козулю) [175].
Тим часом усі ці більш чи менш дрібні питання тьмяніють перед тими, кардинальними подіями, що якраз і розігралися 1927 року. Прелюдією до них стали тотальні, істеричні репресії проти єпископату й духівництва. Як відзначив протоієрей М.Польський,
«[…] ГПУ настолько усилило репрессии против епископата, что в редкой епархии оставались еще епископы. Аресты и ссылки епископов достигли к этому моменту своего кульминационного пункта» [176].
Пояснюється це нічим іншим, як зміною тактики в державній церковній політиці. Ще зовсім недавно влада пов’язувала всі свої надії щодо руйнування Церкви зі своїми ставлениками-обновленцями. Блискучий знавець тодішнього церковного життя протоієрей М.Польський ствердив, що спроби большевиків підмінити тверду церковну владу своєю агентурою та її альтернативною структурою й викликати тим анархію, виявились безрезультатними. Влада прорахувалася:
«Обновленчество нанесло вред Церкви, но при отсутствии всякого авторитета у себя и заграницей и при наличии законного церковного управления, оно не могло сделать всех тех услуг власти, которые нужны были для ее разрушительных целей» [177].
Хаос справді виник, але аж ніяк не досяг достатньої критичної маси й сили. Більшість єпископату, духівництво й уся маса народу стояла за канонічне Церковне Управління.
Зазнавши невдачі, большевики зрозуміли, що треба робити ставку на зміни в самому цьому Управлінні. А збагнувши це, вони різко переорієнтувалися. Зтероризувавши єпископат, вони продовжили переговори про легалізацію Церкви, шукаючи при цьому достатньо авторитетну особу, чия легітимність стояла б поза сумнівом, але хто на їхні умови пішов би. Так у трагічний спосіб розв’язалась проблема легалізації Церкви, що обросла вже великою літературою. У центрі цієї розв’язки опинилась фігура митрополита Нижегородського Сергія (Страгородського). Опинившись в ув’язненні 30 листопада / 13 грудня 1926 року, за три з половиною місяці, 17/30 березня він несподівано був звільнений.
«Самый факт освобождения, – писав протоієрей М.Польський, – в тот момент, когда репрессии против Церкви по всей России все нарастали, сразу же возбудил ряд опасений и тревог. В то время, когда в тюрьмы бросали последних епископов, и аресты и ссылки рядового духовенства продолжались, м.[итрополит] Сергий получил право свободно жить в Москве, каковым правом он не пользовался даже до ареста, и жил, будучи заместителем первоиерарха, в Нижнем Новгороде. Для большинства церковных людей стало несомненно, что м.[итрополит] Сергий договорился с ГПУ, между ними состоялось какое-то соглашение, которое дало ему и его близким совершенно исключительное положение» [178].
Існують згадки про те, ніби в січні 1924 року вийшов указ Патріарха Тихона про поминання совєтської влади за богослужінням, але факту його появи не підтверджено [179]. Отже, однією з головних подій тогочасної історії Церкви стала декларація лояльності, з якою виступив 29 липня 1927 року митрополит Сергій (Страгородський) і вісім інших єпископів [180]. Прикриваючи вітієватою велемовністю всю ідейну порожнечу й убогість своєї внутрішньої духовної суті, вона зводиться, власне кажучи, до одного речення, що стало знаменитим:
«Мы хотим быть Православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской родиной, радости и успехи которой – наши радости и успехи, а неудачи – наши неудачи» [181].
Митрополит Сергій одержав за це від влади спочатку свободу, потім сан блаженнішого митрополита Московського й Коломенського, а тоді й Патріарха. Для віруючих, які з більшими чи меншими ушкодженнями щойно вийшли з атмосфери військового комунізму й червоного терору, сказана від імені Церкви лож образила. Для них вона була неможлива. Павло Проценко та Ілля Семененко-Басін стверджують:
«Это вызвало ужас у всех православных христиан, с ответственностью относившихся к вере. Вспомнили, что Сергий в 1922 г. на год уходил в «Красную» Церковь и вернулся, покаявшись перед Патриархом Тихоном. Многие задавали себе вопрос: уж не призрак ли это нового обновленчества, теперь уже без литургических реформ и женатого епископата? Новый союз власти и Православия в равной степени не устраивал и поклонников старой имперской симфонии с Домом Романовых, и демократов вроде отца Анатолия Жураковского, недовольных любой симфонией» [182].
Н.С.Жураковська задокументувала в панотцевому життєписі, як розуміло ситуацію рядове священство й вірні:
«Неслыханная ложь раздается с амвона от лица Церкви. Так было еще впервые. Люди страдали, но они знали, что есть место, недоступное лжи и неправде. Пусть отступали отдельные пастыри, но Церковь, Церковь была свободна, и, когда появились живоцерковники всех толков, верующие быстро разобрались, что это падение отдельных людей, но Церковь чиста и непорочна, как Невеста Христова. А вот теперь… И лучшее духовенство всех городов начало быстро сплачиваться. В Церкви не должно быть и тени неправды. Литургия – в переводе общее дело, творится она по благословению архиерея, чье имя на антиминсе, но поминая епископа, ты становишься частью того общества, символом чего он является. Каждый за всех в ответе – это соборное начало Православия. Но можно ли становиться одним целым с ложью и хулой на Духа Святого?» [183].
Почався процес, глибоко небезпечний для морального здоров’я Церкви. 4 листопада 1927 року митрополит Михаїл (Єрмаков) малодушно продублював сергіївську декларацію. У загальних рисах його заяву можна реконструювати, виходячи з одного сучасного документа, що публікується нижче. Крім того, у відповіді на його декларацію повністю відтворено доволі-таки двозначну, якщо не сказати – одіозну, думку:
«Церковь наша, – заявив митрополит Михаїл, – может свободно развиваться с внутренней и внешней стороны, лишь вступив на легальный путь своего существования» [184].
Історія з’ясувала, чи мав рацію ієрарх, що виступив з такою заявою. Якщо сам він помер у своєму ліжку, то десятки вищих ієрархів, кілька тисяч церковнослужителів і мільйони вірних Руської Православної Церкви було фізично знищено. Протоієрей М.Польський влучно схарактеризував цілу ситуацію:
«Декларация м.[итрополита] Сергия была крупным авансом заведомому мошеннику и шантажисту, испытанному в аферах, и притом без всякой расписки, маленького залога, на веру одному его слову. И, конечно, обман был полный. Поймавши «каноническую» церковную власть в свои сети, большевики не дали ей ни капли того, что дали прежде обновленцам, но продолжали гонения, систематически и неослабно их усиливая еще двенадцать лет (с 1927 по 1940), доведя Церковь до полного изнеможения, когда она совершенно перестала быть опасной для советского идеологического строя» [185].
Для людей церковних почала утворюватись безвихідь, тим більша, що, як відзначив добре поінформований католицький священик А.Дейбнер, самими лишень деклараціями справа не обмежилась. Вони потягли за собою дальші дії церковної адміністрації. Серед таких прямих наслідків зміни церковно-політичного курсу Дейбнер назвав передусім відміну, фактично заборону поминання засланих єпархіальних архиєреєв і введення поминання влади (указ ч. 549 від 21 жовтня 1927 року) [186]. Не можна обминути й такого кричущого факту, що стосується Православ’я в Україні. 30 березня 1929 року митрополит Київський Михаїл (Єрмаков), що став на бік Владики Сергія, звільнив за штат усіх засланих українських єпископів [187].
Це знаменувало якісні зміни в самому єпископаті. І Патріарх Тихон, і митрополит Петро робили заяви щодо своєї громадянської лояльности. Але вони ніколи не говорили про жодну внутрішню, духовну солідарність з большевиками. Ясно, що такі церковні лідери задовольнити владу не могли. Влада потребувала інакших, гнучкіших, провладних архиєреїв. Протодиякон Владимир Русак з цього приводу розмірковував:
«Курс советской власти на уничтожение Церкви, как и вообще религии, проводился неуклонно. При этом, однако, задача властей заключалась в том, чтобы Церковоначалие не только не взывало к сопротивлению со стороны верующих, но в процессе своего уничтожения помогло бы перевоспитать их в духе преданности советской власти. По-прежнему держа курс на полное уничтожение Церкви и не скрывая этого, власть нуждалась в таких церковных лидерах, которые предварительно помогли бы сломить в народной массе верующих духовное предубеждение против новой государственной идеологии, помогли бы воспитать таких верующих, которые «рука об руку» с непримиримыми врагами Церкви «строили бы коммунизм», а затем… а затем «религиозные предрассудки» сами собой, безболезненно отомрут!» [188].
За відомостями І.І.Осіпової, що грунтуються, правдоподібно, на якихось паперах з діловодства кол. НКВД, у листопаді 1927 року в Києві антисергіївська група духівництва провела свій Передсобор. Наслідком його діяльності стала голосна свого часу «Київська відозва» («Киевское воззвание» [189]) «К чадам Русской Церкви», що виникла, мабуть, як відповідь на заяву митрополита Михаїла. Дослідниця відзначила, що авторами цього документа були Владика Антоній (Абашидзе) та священик Анатолій Жураковський [190].
Текст цього документа зраджує внутрішнє хвилювання її автора чи авторів, що виявляється в деякій стилістичній невиробленості. Однак за змістом своїм відозва продумана, послідовна, логічна й завершена. В першу чергу тут визначено загальнообов’язкову для Церкви адміністративну роль Місцеблюстителя Петра і похідну від нього роль митрополита Сергія:
«[…] Заместитель Местоблюстителя Патриарха, который хотя и отделен от нас тысячами верст […] однако, благодарение Богу, еще жив, является ответственным за Русскую Церковь пред Богом святителем и поминается во всех храмах Русской Церкви […]. Раз Местоблюститель жив, то, естественно, его Заместитель не может без согласия с ним предпринимать никаких существенных решений, а должен только охранять и поддерживать церковный порядок от всяких опасных опытов и уклонений от твердо намеченного пути. Митрополит Сергий, «сторож» Русской Церкви, не имеет права без санкции митрополита Петра и сонма русских иерархов […] декларировать и предпринимать ответственнейшие решения, которые должны определить жизнь церковного организма в каждой клеточке его» [191].
Вичерпавши це питання, автори «Київської відозви» як досконалі каноністи дали вбивчу характеристику «тимчасового Синоду», що являв собою не вивершення волі Собору Руської Церкви, а навпаки, структуру, похідну від далеко не абсолютного статусу митрополита Сергія:
«Наличие при митрополите Сергии так называемого «Временного Синода» не изменяет положения: «Синод» митрополита Сергия организован совершенно не так, как предполагает постановление Московского Собора 1918 г., он не избран соборне, не уполномочен епископатом; потому он и не может считаться представительством епископата при митрополите Сергии. Он поставлен самим митрополитом Сергием и потому является, собственно говоря, как бы его личной канцелярией, частным совещанием при нем» [192].
Із зразковою логікою звідси випливає висновок:
«Все это говорит за то, что, поскольку Заместитель Местоблюстителя декларирует от лица всей Церкви и предпринимает ответственнейшие решения без согласия Местоблюстителя и сонма епископов, он ЯВНО ВЫХОДИТ ЗА ПРЕДЕЛЫ СВОИХ ПОЛНОМОЧИЙ […]» [193].
Цікаво, що І.І.Осіпова зацитувала зовсім інші місця «Київської відозви»:
«Правда мира поколебалась, ложь стала законом и основанием человеческой жизни. Слово человеческое утратило всякую связь с Истиной, с Праведным Словом, потеряло всякое право на доверие и уважение. Люди потеряли веру друг в друга и потонули в океане лжи и лицемерия, неискренности и фальши. […] Среди этой стихии всеобщего растления, огражденная скалою мученичества и исповедничества непоколебимо стояла Церковь, как столп и утверждение Истины. […] И кажется нам, что не мы, а митр. Сергий и иже с ним пленены страшной мечтой, что можно строить Церковь на человекоугодничестве и неправде. Мы же утверждаем, что ложь рождает только ложь, и не может она быть фундаментом Церкви» [194].
Не маючи повного тексту «Київської відозви», ми посідаєм однак інший, правдоподібно, похідний від нього текст, що вийшов з того самого церковного гуртка й датується ненабагато пізнішим часом – 14 березня 1928 року [195]. Обидві пам’ятки являють собою головні, центральні документи українського йосифлянства, а тому не відому досі другу з них варто опублікувати в тому вигляді, в якому ми її маємо. Ось текст цього звернення, з яким звернулася група українських священиків до митрополита Київського Михаїла (Єрмакова):
«копия
Ваше Высокопреосвященство,
Высокопреосвященнейший Владыко!
С самого момента опубликования Вами Вашего послания от 4-го ноября 1927 г. испытываем мы великое смущение совести и тревогу. После того, как послание было разослано по храмам, мы сделали заявление через наших благочинных о том, что мы не можем его принять как противное нашей пастырской совести. В дальнейшем мы ожидали каких-либо новых раз’яснений со стороны Вашего Высокопреосвященства по отношению к посланию. Но прошло уже четыре месяца, никаких новых раз’яснений нет; послание разсылается по всем приходам Украины, и смущение наше не уменьшается. Поэтому мы считаем своим долгом засвидетельствовать перед Вами следующее.
Пристально всматриваясь в тот путь, который Вы указываете Православной Церкви на Украине в своем послании, не находим мы, чтобы это был путь Божий.
Некоторые из высказанных Вами положений мы разделяем и признаем согласными с правдой Божией. Мы признаем вместе с Вами, что Церковь по самой своей природе аполитична. Мы прибавим к этому еще, что она надпартийна. Как Господь отказался разбирать земные распри и тяжбы, сказав: «Кто поставил Меня судить и делить вас?» – так и Церковь не участвует в политической и социальной борьбе и не связана ни с каким из отдельных политических или социальных учений. Все попытки связать Церковь с каким-нибудь определенным социальным или политическим учением, будь то социализм или капитализм, монархия или демократия, – искусственны и противны ее природе. В целом – Церковь стоит вне всякой политической борьбы; рядовым своим членам она предоставляет свободу политических и социальных убеждений, от архипастырей и пастырей она каноническими правилами требует невмешательства в политическую жизнь, в дела мира сего.
Мы помним и признаем, что Церковь, предписывая своим членам отдавать Божие Богу, то есть отдавать Богу свое сердце, свою волю, свою душу, – предписывает им Кесарево отдавать Кесарю. Это значит, что все требования власти, не противные благочестию и Божией правде, христиане должны исполнять терпеливо, покорно, безропотно.
Если бы Вы, Владыко, ограничились этими положениями, мы согласились бы с Вашим посланием. Мы указали бы тогда только на одно опущение, сделанное Вами. Говоря об отношении Церкви к миру, Вы не сказали об очень важном начале жизни – свободе Церкви.
В своей внутренней жизни Церковь необходимо по самой своей природе свободна и независима, не может допустить никакого внешнего вмешательства сюда, особенно со стороны инаковерующих и неверующих. В ней царит Дух Святый, и тот, кто Духа не имеет, Духа отвергает, кто Духом не поставлен, не может руководить жизнью Церкви. Но Вы, Владыко, сделали не только это важное опущение. Высказав определенные положения, Вы сами отступили от них, вступили в противоречие сами с собою, и в силу этих противоречий Ваше послание стало с церковной точки зрения неприемлемым.
Не можем мы вместе с Вами повторить Ваше осуждение некоторым архипастырям и пастырям, будто бы внесшим в церковную жизнь элемент политики в форме призыва к неисполнению государственных норм и неповиновению «властем предержащим». Это страшное, совершенно голословное обвинение бросает тень на весь сонм страждущих архипастырей и пастырей и даже на память в Бозе почившаго Патриарха. Повторить Ваше обвинение – значит отлучить себя от этого сонма, слиться в мыслях и слове с отпавшими от Церкви обновленцами и вступить в явное противоречие с 9-ой заповедью Закона Божия «Не послушествуй на друга твоего свидетельства ложна».
Не зная этих политических преступлений у наших собратьев, не можем мы в них видеть причину постигших нашу Церковь бедствий, как это делает послание. Мы считаем такими причинами, с одной стороны, натиск на Церковь воинствующаго неверия, а с другой, потерю многими чадами Церкви страха Божия и замену его страхом человеческим. Об этом хотели бы мы услышать слово из уст нашего архипастыря.
Замалчивать эти истинные причины и заменять их несуществующими – это значит не лечить, а усугублять церковные недуги.
Мы признаем всецело высказанную в послании мысль, что «Церковь Христова всегда была сильна не внешней организацией, а одухотворяющим ее чувством веры, планетными религиозными переживаниями и всепрощающей братской любовью во Христе». Но, признавая эту мысль, мы не можем признать другую, явно ей противоречащую: «Церковь наша может свободно развиваться с внутренней и внешней стороны, лишь вступив на легальный путь своего существования». Мы не можем внешнюю легализацию считать единоспасающим средством от церковных бед.
Мы делаем с своей стороны все нравственно возможное для того, чтобы нас не считали нелегальными. Но, во-первых, согласно действующему законодательству, мы и теперь не можем рассматриваться как нелегальные, а во-вторых, не можем мы искать легализации путем человекоугоднических, не соответствующих правде заявлений, путем отказа от церковной свободы. Не легализацию, а внутреннюю свободу и безусловную верность Христовой правде считаем мы главным условием и внутренняго, и внешняго развития Церкви.
Не можем мы признать принцип, по которому определенные политические убеждения являются необходимым условием [нашей?] с Вами церковной работы. Принцип этот противоречит имеющему каноническую силу постановлению Московского Собора от 2-го августа 1918 г., предоставившему установление тех или иных отношений к вопросам государственным – совести верующих, ибо Церковь наша законоположениями самой гражданской власти от государства отделена. Принять этот принцип для Церкви – значит слиться с определенной политической идеологией, изменить своей церковной духовной природе, перестать быть Церковью.
Не может христианин все радости и успехи гражданской родины считать своими радостями и успехами, а все неудачи – своими неудачами. У гражданской родины есть свои земные радости и скорби, далекие от Бога, а иногда и противные Ему. Если христианин все эти радости и все эти скорби признает своими, он сольется с миром и станет «другом мира», он очутится в положении невозможности одновременно служить Христу-Богу и миру и станет врагом Бога, ибо слово Божие говорит, что дружба с миром есть вражда против Бога (Иак. IV : 4).
Признавая вместе с посланием, что «сила Церкви в ее колоссальном нравственном авторитете», мы потому и не можем признать послания, так как оно этот авторитет роняет.
В силу всех указанных оснований мы не можем принять Ваше послание.
Нелегко нам свидетельствовать о своем разномыслии с архипастырем нашим, которого мы привыкли не только глубоко чтить, но и любить сыновне. Мы сознаем свое недостоинство и знаем, что удобнее было бы нам «любити молчалне». Но боимся, чтобы молчанием своим не возложить на себя непереносимое бремя ответственности перед Богом за введение в жизнь начал, явно противных внутренней природе Церкви.
В послании мы усматриваем семя великого соблазна и боимся, что оно является началом в ряду действий, направленных к умалению церковной свободы и достоинства Церкви. Результатом же таких действий, если они последуют, будет неизбежное и решительное разделение между теми, кто пойдет по новому пути, и теми, кто неизменно остается на том основании, на котором доселе мы пребывали в отстаивании Церковной свободы и правды.
Перед нашими глазами печальный пример митр.[ополита] Сергия. Он перешел от слова к делу, и его деятельность обнаружила стремительный уклон к обновленчеству и положила начало новым разделениям.
Вам известны скорбные события церковной жизни, разразившиеся в Великороссии. Старейшие из находящихся на свободе иерархов – митроп.[олит] Иосиф [Петровых] (3-ий заместитель Патриаршаго Местоблюстителя), митр.[ополит] Агафангел [Преображенский], архиеп.[ископ] Серафим [Самойлович], а с ним епископы: Димитрий [Любимов] Гдовский, Сергий [Дружинин] Нарвский, архиепископ Варлаам [Ряшенцев] б. Пермский, епископ Иерофей [Афоник] Велико-Устюжский и др.[угие] об’явили митрополита Сергия вне общения с собою как отступившаго от чистоты Православия.
Нас чрезвычайно смущает, что и Вы, Владыко, входите в так называемый «Патриарший Синод» при митр.[ополите] Сергии, явно неканонический по своему происхождению и составу. Нас смущает и то, что Вы подписываете свое имя в ряду актов, изданных митр.[ополитом] Сергием и его «Синодом», и что Вы возносите имя митрополита Сергия за богослужением.
Но мы отличаем Вас, Владыко, от Митрополита Сергия. Мы никогда не забудем, что еще в 1922 году, когда митрополит Сергий с поспешностью, достойной лучшего назначения, один из первых перешел в обновленчество [196], Вы мужественно стали на защиту истины. Мы видели в течение всех этих лет в Вас светильник веры чистой и непоколебимой.
Мы хотели бы, Владыко, быть с Вами, неизменно под Вашим руководством идти по тому, хотя и трудному, но прямому пути, по которому Вы доселе вели нас.
Мы умоляем Господа, чтобы он разсеял мрачный облак, нависший над нами, и выражаем надежду, что наше Евхаристическое общение не разрушится окончательно, несмотря на тяжелое испытание, которое мы пережили, получив Ваше, отвергаемое нами, послание.
14 / ІІІ 1928 г.».
На жаль, рукопис звернення не має жодних підписів. Коло священиків, з якого цей документ вийшов, ідентифікувати неважко, але конкретне авторство встановити, мабуть, не пощастить. Враховуючи достатньо скромні стилістичні засоби, які виявив автор цього звернення, думається, принаймні, що це не о.Анатолій Жураковський. Навряд чи могла людина з вищою освітою говорити про соціалізм чи капіталізм, монархію чи демократію як «какое-нибудь определенное социальное или политическое учение».
Як визначна пам’ятка церковної та громадсько-політичної думки свого часу це звернення за природою своєю було засуджене на певну слабину. Являючи собою за жанром відкритий лист, призначений для щонайширшого обігу й обговорення, в умовах тоталітарної держави звернення не могло містити всього кола узятих до уваги аргументів. Автори документа не могли розгорнути всіх своїх думок відкритим текстом. Тим часом головне своє завдання – сповістити митрополита, що його послання адресати не приймають, вони виконали. Більше того, вони потрапили назвати й головну причину цього неприйняття. А такою причиною була їхня позиція у справі виявлення лояльности до богоборчого антиправославного режиму.
Визначивши своє місце між владою й «сонмом страждущих архипастырей и пастырей», себто репресованими большевицькою владою священослужителями, вони заявили, що жадним чином не можуть від них відсторонитися, не можуть не ідентифікувати своєї позиції з їхньою позицією. Бо найстрашніше для ієреїв, що лишались тим часом на свободі, було втратити з ними зв’язок. Вони кажуть:
«Повторить Ваше обвинение – значит отлучить себя от этого сонма, слиться в мыслях и слове с отпавшими от Церкви обновленцами и вступить в явное противоречие с 9-ой заповедью Закона Божия «Не послушествуй на друга твоего свидетельства ложна».
Так що головний напрямок і параметри своєї думки автори звернення виявили цілком.
В.М.Яснопольська писала мені:
«Когда началось движение протеста против декларации митр. Сергия Страгородского, он [игумен КПЛ, впоследствии Владыка Ермоген] вместе с о. Анатолием отошел от него, не приняв декларации и присоединился к церкви «непоминающих», возглавляемой митр. Иосифом Петровых и еп. Димитрием Любимовым Гдовским, проживавших тогда в С.-Петербурге. В 1928 году я лично отвозила эти документы в Питер и через о. Феодора Андреева (вскоре умер) передавала [их] м.[итрополиту] Иосифу» [197].
Можна припустити, що настрої більшости священиків і єпископату відтворила Н.С.Жураковська. Представники консервативної соціальної верстви, що втілювала собою й була виразницею двохтисячолітньої культурної традиції, не могли щиро приймати ідеологію митрополичих декларацій. Інша справа – далеко не всі наважилися зробити виразні практичні кроки. Близькі до київських священиків-йосифлян були оо. Александр Глаголєв, Михаїл Єдлинський, інші чудові пастирі. Панотець Александр Глаголєв був персонально близький до общини Св.Марії Магдалини, підтримав її, коли 1923 року її настоятель потрапив на заслання, але року 1927 явно й публічно відкластись від Нижегородського митрополита він не наважився. На жаль, як відомо нам тепер, це намагання обминути гострі проблеми їхньої доби, не врятувало персонально жодного з них.
Ідейна боротьба, що розгорілась довкола декларацій двох митрополитів (Сергія й Михаїла), відбилась у численних документах того часу, причому інколи зосереджувалась на другому. Один панотець писав:
«Оставим пока митр.Сергия, который состоит во главе Северно-Русской Церкви, будем говорить о Митр.Михаиле, состоящем во главе «Украинской Старословянской Церкви», к которой и мы принадлежим. Он принял легализацию правительством Православной Церкви на Украине» [198].
Були священики, що, навпаки, намагалися що-будь обох митрополитів виправдати й підтримати. Одним із таких конформістськи настроєних панотців був священик із Поділля, о.Сава Ящук:
«В-пятых, – писав він в одному полемічному листі, – особенно смущают писавшего слова, якобы помещенные в послании Митр.[ополита] Михаила: «Радости ваши (т.е.безбожников) – радости наши (т.е. православной Церкви)». Эти слова в послании Митр.[ополита] Михаила читаются не так, а вот как:
«Мы хотим быть православными и сознавать Советский Союз нашей гражданской родиной, радости и успехи которой – наши радости, а неудачи – наши неудачи».
Значит, в словах Митр.[ополита] Михаила, прежде всего, есть призыв не изменять православию, а во 2-х радоваться радостям Родины – России, которая теперь называется Советским Союзом. Радости этого Союза, как урожай, постройка Днепрельстана, открытие железных руд и т.п. – наши радости, а неудачи и скорби, как голод, эпидемия – наши неудачи… Если бы Митр.[ополит] Михаил приглашал нас радоваться радостями и скорбеть печалями не всей России, а отдельной партии, о, тогда его можно было бы упрекать, что он сливает интересы Церкви с интересами группы людей. А он зовет разделить радости и скорби всей России, которая состоит из 99 % верующих и 1 % безбожников» [199].
У роки горбачовської гласності багато хто казав, що був засліплений, обдурений і нічого не знав про репресії, не бачив довкола ніколи жодного тоталітаризму. Номенклатурні історики підтакували, мовляв, справді, тоді ніхто не боровся, не протестував, усі були пройняті комуністичними ідеалами, і коли хто й терпів, то «невинно». У хрущовській реабілітації містилось також багато брехні: реабілітовували людей, передусім функціонерів, знаходячи докази їхньої лояльності. Себто, щоб реабілітувати, треба було довести, що та чи інша особа була сталіністом. У Росії така позиція тепер запанувала. Це неправда, це ще один з історіографічних мітів сучасности, і цей міт розвіюють палкі й пристрасні проповіді київського священика о.Анатолія Жураковського, який боровся доступною йому зброєю – Словом Божим.
На чолі руху став тоді митрополит Одеський і Херсонський Йосиф (Петрових). Від Сергія відійшли кращі київські священики. Крім отця Анатолія, – о.Спиридон Кисляков, його учень о.Євгеній Лук’янов, о.Димитрій Іванов, о. Андрій Бойчук, о.Борис Квасницький, о.Леонід Рохліц. Відхід оформлювався таким чином: на ім’я благочинного подавали заяву про то, що підписаний вважає вчинок митрополита Михаїла за неправильний, а тому поминати його перестає [200].
Оскільки митрополит Київський Михаїл (Єрмаков) орієнтувався на Сергія, а єпископів-йосифлян у Києві не було, ті священики, що від Сергія відійшли, мусили шукати єпископа, до якого можна було стати під окормлення. Восени 1928 року о.Анатолій виїхав до Ленінграда. На той час там навчались його духовні діти Галина Костянтинівна Бенецька та (в Інституті історії мистецтв, який жартома називали Інститутом недорізаної інтелігенції) Валентина Миколаївна Яснопольська, дружина Сергія Леонідовича Яснопольського. Дівчата жили на помешканні о.Федора Андрєєва, який прийняв київського панотця з розкритими обіймами. Як відомо з самвидаву ИПЦ, помешкання о.Федора Андрєєва було в Петрограді осередком йосифлян. Того самого вечора до о.Федора прийшли чекісти його арештувати. О.Анатолій вдало став за великим образом, де простояв кілька годин, поки тривав трус [201]. Він увійшов під окормлення єпископа Димитрія (Любімова) Гдовського (1925-29), близького соратника митрополита Йосифа (Петрових).
Аналогічний поділ відбувся і в Лаврі. До нього приєдналися архимандрит Макарій (Величко), ієродиякон Аполоній (Кононський), ієромонахи Агапіт (Жиденко), Серафим (Ільчук), Мартирій (Слободянюк), Еразм (Прокопенко), ієромонах Феогній (Деркач), ченці Кіндрат (Річка), Патрикій (Недроль) та Віктор (Ємельянський). Разом з архимандритом Климентом (Жеретієнко) вони пішли під окормлення єпископа Павла (Кратірова), що мешкав у Харкові [202].
У Введенському храмі поділилася громада. Одна частина на чолі з о.Іоаном Предтеченським стала за митрополита Сергія, друга, у якій вів перед о.Борис, була за митрополита Петра Крутицького [203].
Дальше служіння о.Анатолій провадив разом з о.Спиридоном у храмі Преображення Господня на Ново-Павлівській вулиці. Де він мешкав, пояснила мені В.М.Яснопольська:
«А жил о. Анатолий в Киеве в последние годы на углу Андреевского спуска и Боричева Тока по правой стороне, если идти сверху с Владимирской улицы. Вход был со двора с Боричева Тока. У меня имеется, вероятно, около 20 его проповедей. Сейчас их у меня взяли и собираются их размножить […]» [204].
Цікаву спробу охарактеризувати церковне життя Київщини зробив на підставі архівно-слідчих справ В.М.Шкаровський:
«Постепенно в Киеве и пригородах сложились четыре крупные иосифлянские общины вокруг храмов: ирпеньской Троицкой церкви, Преображенской на Павловской улице, где служили архим. Спиридон, оо. А.Жураковский, Е.Лукьянов и А.Бойчук, Покровской на Подоле и Ильинской. Особой активностью отличалась община Покровской церкви, настоятелем которой являлся о. Леонид Рохлиц. В храме также служили священники Анатолий Бобров и Борис Квасницкий, 20 сентября 1928 изгнанный из церкви Введенского женского монастыря за резко негативное отношение к декларациям митрополитов Сергия и Михаила.
В Покровский храм перешла и часть монахов Киево-Печерской Лавры. Сама Лавра была уже закрыта, но её иноки образовали общину при Ольгинской церкви во главе с архим. Ермогеном (Голубевым). Большая часть их осталась верна настоятелю. Отделились и стали иосифлянами иеромонахи Агапит (Жиденко), Еразм (Прокопенко), Мартирий (Слободянко), Феогний (Деркач), Аполлоний (Канонский), монахи Кондрат (Речка), Патрикий (Недроль), Виктор (Емельянский) и др. Они признавали настоятелем Лавры высланного в Харьков ещё в 1925 архим. Климента (Жеретиенко). Немаловажную роль играл активный иосифлянин игум. Клавдий (Савинский), служивший в ленинградском подворье. Он каждое лето на несколько месяцев приезжал в Киев и привозил послания, воззвания, письма Архиеп. Димитрия Гдовского.
При Покровской церкви существовали и две женские монашеские общины, в которые входили отошедшие от митр. Сергия многие инокини Введенской, Фроловской и Покровской обителей. В следственных документах их деятельность была охарактеризована следующим образом:
«Часть монашек, пришедших из Киевского Введенского монастыря в Покровскую церковь вместе со своим священником Б.Квасницким, получила структуры от Димитрия Гдовского через Квасницкого. Они тайно имеют свою начальницу, казначейшу и т.п….Иеромонах Еразм вокруг себя завёл тайную женскую обитель, сам постригал их в монашество и воспитывал в них и во многих людях, приходивших к нему тайно, ненависть к существующему государственному режиму…» (протокол допроса о. Леонида Рохлица; февраль 1931) [205].
Следует упомянуть и некоторых мирян – прихожан Покровского храма: преподавателя школы связи Е.Витошинского, автора нескольких работ эсхатологического содержания дворянина С.А.Нилуса, келейника Еп. Дамаскина (Цедрика) Михаила и бывшего председателя приходского совета храмов Киево-Печерской Лавры юриста И.П.Мельникова.
Ильинская церковь на окраине Киева стала иосифлянской только в августе 1930. Её настоятель о.Василий Конский, проезжая через Харьков, встретился там с Вл. Павлом (Кратировым) и присоединился к нему» [206].
На той час митрополит Йосиф був проти особливостей служіння київських священиків – відкриті царські врата і читання таємних молитов уголос. О.Анатолій послухав його й повернувся до звичайної практики, о.Спиридон – ні. Мала відбутись зустріч останнього з митрополитом, але 11 вересня 1930 року о. Спиридон помер.
За кілька тижнів після смерті його друга, 1 жовтня 1930 року о.Анатолія Жураковського забрали вдруге і востаннє. Правдоподібно, цю дату у моєму джерелі подано за старим стилем: І.І.Осіпова вказує на 14 жовтня [207]. Авторка повідомила, що 31 жовтня 1930 року о. Анатолія було притягнуто до слідства за справою «Всесоюзного Центру ИПЦ» [208]. Джерела до його життєпису цього, останнього періоду мені не приступні. Юрій Бродський подав у своєму альбомі фоторепродукцію довідки, датованої 15 листопада 1937 року. Помоперуповноважений Мелешин писав: «За шпионаж в пользу Польши осужден К.[иевским] ОГПУ в 1930 году по ст. 58-6-11 ВМН – 10 лет (sic)» [209].
Він знову опинивсь у Лук’янівці, тільки цього разу слідство тривало цілий рік. Його знову етаповано до Бутирок. Судилище відбулось 3 вересня 1931 року у Москві. За ст. 58 – 10 та 11 УК РСФСР київський священик дістав вирок – розстріл, замінений на десять років концтаборів. Він потрапив до страшних Свірських таборів, у жовтні 1932 – на Соловки. 1934 року його було відправлено на Белбалткомбинат: Парандово, Выгозеро, Качкана, Сосновец, Тунгуда та Надвойцы [210]. Н.С.Жураковська писала:
«Начались лагерные мытарства […]. В лагере его жизнь бывала порою невыносима, духовенство использовали тогда на самых трудных и черных работах, что с его слабым здоровьем и неприспособленностью к жизни создавало дополнительные трудности. Много раз он был на волосок от смерти, но Господь хранил его».
Офіційні джерела до його життєпису цього, останнього періоду мені не приступні. Очевидячки, московські чекісти працюють за відомою нам схемою: справу буде дано довіреному авторові, який на державне замовлення напише те, що треба, а всі інші будуть змушені робити на нього поклики [211]. Велика заслуга Ю.Бродського полягає в тому, що він опублікував кілька кольорових фотокопій. У складеній 15 листопада 1937 року (автор помічник оперуповноваженого Мелєшин) «Справке по делу № 7393 на з/к Жураковского Анатолия Евгеньевича», де кожне слово варте більшого чи меншого коментаря, було зазначено:
«ЖУРА[КО]ВСКИЙ Анатолий Евгеньевич, рождения 1897 года, урож. г.Москвы, СЛУЖИТЕЛЬ КУЛЬТА – ЛИШЕНЕЦ, образование высшее, владеет разными языками, женат – жена ЖУРАКОВСКАЯ Н.С. отбывала наказание в лагерях.
За шпионаж в пользу Польши осужден К.[иевским] ОГПУ в 1930 году по ст. 58-6-11 [вместо] ВМН – 10 лет.
Отбывая наказание в лагерях, ЖУРАКОВСКИЙ проводил а/с агитацию, высказывал свои намерения БЕЖАТЬ В ПОЛЬШУ, в разговорах с з/к, з/к говорил: «ПОДОЖДИТЕ, СКОРО МЫ БУДЕМ НА СВОБОДЕ, БОЛЬШЕВИКИ НА КРАЮ ГИБЕЛИ […]».
Распространял провокационные слухи, направленные против мероприятий партии и правительства, говоря: «БОЛЬШЕВИКИ ДУМАЮТ СПАСТИ СТРАНУ КОЛХОЗАМИ, НО ПУСТЬ ЗНАЮТ, ЧТО ЭТО НЕ ВЫХОД».
Будучи на командировке Урокса в присутствии всей бригады при разводе заявил: «ВЫ ТОЛЬКО И ЗНАЕТЕ ВЫХОДИТЬ НА РАБОТУ, МЫ ПОЛИТЗАКЛЮЧЕННЫЕ ИМЕЕМ ПРАВО НЕ ВЫХОДИТЬ. НАС В ЛАГЕРЬ СОГНАЛИ ПОМЕРЕТЬ С ГОЛОДУ». Высказывал к/р характера клевету о Сталинской Конституции.
Лагерной администрацией охарактеризован отрицательно» [212].
«Образование высшее, владеет разными языками». «Лагерной администрацией охарактеризован отрицательно» – це все одно як одержати кілька орденів.
Так тяглося довгих сім років терору, що провадився як у малих зонах – у таборах, так і у великій – на «свободі». О.Вишняков 19 червня 1937 року переказував цікаві міркування митрополита Філарета (Лінчевського):
«Вскоре после опубликования проекта новой Конституции Линчевский в разговоре со мной сказал о том, что новая конституция ничего для улучшения положения церкви и духовенства не даст, т. к. дело не в конституции, а в ее применении, что, мол, и старая конституция была бы не плохой для церкви, если бы власть ее придерживалась, а не преднамеренно извращала» [213].
Знову ув’язнений 14 жовтня 1937 року. «Тройка» НКВД СРСР 20 листопада за тими самими статтями 58-10-11 призначила йому ВМН. Його було розстріляно на ст. Ведмежа Гора (Сандармох), згідно витягу з акту, 3 грудня 1937 року о першій 15, виходить – ночі. Такі відомости знаходимо на «меморіальському» диску [214] та в альбомі Ю.А.Бродського [215].
Тим часом у липні 1940 року офіційний папір сповістив: «За вновь содеянное преступление осужден на 10 лет строгой изоляции без права переписки». У серпні 1955 року прийшов ще інший папірець: «Анатолий Евгеньевич Жураковский умер в больнице Петрозаводской тюрьмы 10 октября 1939 года от туберкулеза, осложнившегося воспалением легких» [216]. Н.С.Жураковська повірила цій даті – нею закінчила вона життєписа свого чоловіка.
Минув час, члени церковної громади зібрали тексти о. Анатолія і свої власні спомини. Улітку 1967 року біографію нашого священика написала його удова, Ніна Сергіївна. Закінчує вона так:
«Прошло 37 лет с тех пор. Многие ушли навеки, все реже и реже становятся ряды общины, трагедия мировой войны пронеслась и над нашим городом. Остались единицы. Но все они, находящиеся здесь или на стороне далече, знают друг о друге, встречаются, и нет для них ближе людей на земле, и нет у них воспоминаний дороже».
Нині усі вони вже відійшли у кращий світ.
Під час репресій загинула величезна церковно-культурна спадщина, обсяг якої важко уявити. Перелік коштовностей знаходим у протоколі трусу митрополита Київського, Екзарха України (1935– 37) Костянтина (Дьякова; 21 травня 1871 – 23 жовтня 1938). Судячи з акту від 31 жовтня 1937 року, було забрано лише його особисті речі.
«Акт №
гор. Киев, 31 Октября 1937 года.
Мы, нижеподписавшиеся, Комиссия Финансового Отдела Г.П.У. У.С.С.Р. в составе: Бухгалтера тов. Залманского, казначея тов. Лисняка, экспертов (sic) тов. Островского в присутствии тов. Островского сего числа произвели прием и оценку ценностей, поступивших от 2-го отдела по Делу Дьякова Константина Григорьевича при отношении № […] от […], при чем оказалось нижеследующее:
1. Часы золотые мужск. закрыт. № 56 587. 1 шт.
2. Часы золотые мужские закрытые – численник (sic?) № 4920 – 1 шт.
3. Часы золотые мужские закрытые № 707 803.
4. Запонки золотые манжетные со стеклами 4 шт. вес 25,7 [г]
5. Запонки грудные золотые 2 шт., вес 2,9 [г]
6. Кулон с хризолитами без одного кам[н]я с цепочкой и медалью золотые 583 ? 2 шт, вес 19,5 [г]
7. Брошка з тремя бриллиантиками 0,20 [г] и брошка-камея в золотой оправе без булавки, все золото 583 ?, 2 шт., вес 10,0 гр.
8. Серьги золотые со стеклами 4 шт., вес 5,2 [г].
9. Подвеска золотая со стеклами б/ [ез] одного кам [н]я, вес 2, 0 гр.
10. Кольцо обручал[ьное] – 1, кольца с розами и цветн.[ыми] камнями без одной розы – 6 шт., все золото 583 ?, 7 шт., вес 25, 3 [г].
11. Портмоне и портсигар серебрян[ные -] 2 ш.[т.,] вес 307, 5 гр.
12. Рубли серебрян.[ные] разные 8 ш.[т.] и 1 медаль серебр.[яная] – 9 шт., вес 219, 5 гр.
13. Нитка каменная (?) в серебр.[яной] оправе с крестом 1 ш.[т.], вес 175,5 гр.
14. Кресты золотые нагрудные с цветн.[ыми] камнями, 2 шт., вес 135,4 гр.
15. Крест золотой с серебряной цепочкой, вес 106,0 гр.
16. Панагины [панагии?] с цепочками – серебрянные с золотыми накладными украшен[и]ями с цветными камнями без нескольких камней – 2 шт., вес 431,0 гр.
17. Лом золота 1 кусок, вес 2,2 гр.
18. Ложки разные серебрянные (sic) 17 шт. вес 1020 гр.
19. Церковное серебро с эмалью, со стеклами (одна иконка с деревом) всего 87 шт. Общий вес 15 081 грамм.
20. Палка черная деревянная с серебрян. накладками 1 шт.Бухгал[тер] <підпис>
Кознч [казначей] <підпис>
Эксперт <підпис>” [217]
Митрополит Філарет (Лінчевський) мав у Києві трьохповерховий будинок на Старо-Забарській, 7 а (потім знесений). Звертаючись до влади у справі оцінки конфіскованого майна, 82-річна дочка митрополита Олімпіада Богатель 5 червня 1989 року писала: «В доме было много икон, рояль, книги, посуда (сервизы), картины». Засуджений він був з конфіскацією, але КГБ відповіло: «Каких-либо данных о месте нахождения изъятых у Линчевского А.К. указанных предметов, а также о конфискации органами НКВД у него дома, рояля, икон, книг, посуды, картин в архивных материалах не имеется». О.Алєксандр Глаголєв листувався з колишніми професорами Київської духовної академії Тітовим [218] і Посновим [219], що емігрували до Югославії [220]. Чи збереглися їхні листи, невідомо. Під час арешту митрополита УАПЦ Василя Липківського було забрано «чемодан с разн[ой] переп.[иской]» [221]. Актів про знищення цієї валізи чи її переміщення немає.
Не хочеться, але тут ми вступаєм у сферу здогадів. Важко сказати щось певне про сучасне місцезнаходження архіву (діловодства) всього Екзархату чи за весь період його існування до 1943 року, чи за період правління окремо взятих архиєреїв. Цей архів повинен був містити в собі папери, що продовжували б 127-й фонд ЦДІА – Київської духовної консисторії (1700-1919; 203035 од. зб.) [222] і міг зберігатись або в цілості, наприклад, при кафедральному соборі або храмі, що виконував таку роль, або у кожного предстоятеля чи владики, що послідовно управляли митрополією / єпархією [223].
Можна припустити, що папери вилучались під час арештів. Жодних певних адрес, що вказували б на його перебування в Києві після війни, я не маю. З огляду на його виняткову цінність, найцікавіші папери після відбору мали вивезти до Луб’янки. Де поділася решта, знав нарком внутрішніх справ, оскільки відповідне розпорядження йшло через нього. 29-31 жовтня 1937 року, коли Владика Костянтин був ув’язнений, у кріслі наркома сидів Ізраїль Мойсейович Леплевський (1894 – 1938), згодом розстріляний. Він керував переміщенням паперів. У будь-якому випадку, якщо цей архівний фонд ще існує фізично, його опублікує той, кому це довірять.
Примітки
166. Курочкина Ольга Владимировна, Соломина Ольга Леонидовна. «Русское спасение»: Беседа архимандрита Иннокентия (Просвирнина) с Н.Н.Лисовым о духовном наследии Патриарха Сергия (Страгородского) // Вестник церковной истории. М., 2007. Вып. 3 (7). С. 137.
167. Сергеев С.М., Чертков С.В. Свенцицкий Валентин Павлович // Русские писатели 1800-1917: Биогр. словарь. [Том] 5: П-С. М.: Большая росс. энциклопедия, 2007. С. 501-503.
168. В оригіналі: А. Алєксеєм Алєксеєвичем звали його брата, члена-кореспондента АН СРСР. Див.: Записки священника Сергия Сидорова, с приложением его жизнеописания, составленного дочерью, В.С.Бобринской. Москва: Изд-во Православного Свято-Тихоновского богословского института, 1999. 296 с..: илл.; Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 181, 187-189, 308.
169. Польский М., Протоиерей. Каноническое положение Высшей Церковной Власти в СССР и заграницей. [Jordanville, N.Y., ] 1948. С. 39-40.
170. Лубенский раскол и «иоанникиевщина» в документах Патриаршей канцелярии // Вестник церковной истории. М., 2008. Вып. 1 (9). С. 56-84.
171. У фрагменті «Братья-епископы, Пахомий и Аверкий» прот. М.Польський помилково назвав архиєпископа Пахомія Чернігівського Черновим (Польский М. Т. ІІ (1957). С. 91-92). Насправді Чернови були Ієронім (1878-1957) та Йосиф (1893-1975).
172. Хіротонісаний 12 / 25 серпня 1925 у єпископа Прилуцького, вікарія Полтавської єпархії (Православная энциклопедия Харьковщины (2009). С. 126-127).
173. Польский М. Т. ІІ (1957). С. 90.
174. Його хіротонія у єпископа Криворізького відбулась пізніше, 25 червня 1928 року (Manuil, V (1987), 487).
175. Митрополит Мануїл повідомляє: «В 1926 году в августе хиротонисан во епископа Бершадского, но тайно» (Manuil, П (1981), 40).
176. Польский М., Протоиерей. Каноническое положение Высшей Церковной Власти в СССР и заграницей. [Jordanville, N.Y., ] 1948. С. 34.
177. Там само.
178. Там само. С. 35.
179. Степанов В. Свидетельство обвинения. Т. ІІ (1993), 35. Автор покликається при цьому на публікацію: Лисавцев Э.И. Критика буржуазной фальсификации положения религии в СССР. Изд. 2. М., 1975. С. 55. Тим часом звертає на себе увагу та обставина, що цей указ лишився невідомим ні М.Є.Губоніну, ані Л.Регельсону. Його тексту вони не наводять.
180. З українських єпископів її підписав один лише єпископ Сумський, з 26 червня 1934 року митрополит Київський Костянтин (Дьяков). Большевики віддячили йому арештом (між 29 і 31 жовтня 1937 року). Помер він у кабінеті слідчого (ГА СБУ. Ф. 263. Оп. 1. № 38 168. Арк. 5, 25). Характерна доля інших. Митрополит Тверськой Серафим (Александров) – невідомо. Архиєпископ Вологодський Сильвестр (Братановський) 1931 року помер у Москві. Архиєпископ Хутинський Алексій (Симанський) став Патріархом сталінської Церкви. Архиєпископ Самарський Анатолій (Грисюк) 1938 року помер у лікарні Ухто-Печорського концтабору. Архиєпископ Вятський Павел (Борисовський) 1938 року розстріляний у Ярославлі. Архиєпископ Звенигородський Филипп (Гумілевський) теж репресований. Такої самої долі зазнав єпископ Серпуховський Сергій (Грішин), 1943 року він узяв участь у постановах Собору про обрання Патріархом митрополита Сергія та про відлучення від Церкви священослужителів та позбавлення їх сану «за зраду та перехід до фашистів» (див. про нього: Польский М. Т. ІІ (1957). С. 93; Manuil, VІ (1989), 105-107).
181. Губонин (1977). С. 509-513.
182. Semenenko-Basin Il’ja, Procenko Pavel. Anatolij Zurakovskij. La casa di Matriona; ACS, 1999.
183. Жураковский (1984). С. 20.
184. Див. нижче.
185. Польский М., Прот. Каноническое положение. С. 38.
186. Дейбнер А. Русские иерархи под игом безбожников // Благовест. Париж, 1931. Сентябрь-октябрь. № 4; Степанов В. Свидетельство обвинения. Т. ІІІ (1993), 39. Цит. за: Губонин (1977). С. 409. Що до тексту самого указу «О поминовении за богослужением предержащей власти и об отмене поминовения всех епархиальных архиереев, находящихся в ссылках», то Губонін його не наводить, а тільки реєструє з покликом на дисертацію Іоанна (Сничова; С. 521).
187. Природна річ, Владику Михаїла дуже вихваляв «Церковный вестник» митрополита Євлогія (1930. № 2. С. 12).
188. Степанов В. Свидетельство обвинения. Т. ІІІ (1993), 35-36.
189. ЦДНИ ВО, ф.9323, оп.2, д.П-24705, т.7, л.19-28.
190. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307.
191. Губонин (1977). С. 518. Текст відозви подано тут у скороченнях – за працею владики Іоанна (Сничова).
192. Там само.
193. Там само.
194. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307.
195. Зошит з текстом цього звернення (рукопис) передала мені влітку 1993 року в американському українському поселенні Гантері духовна дочка о. Анатолія Жураковського мисткиня Людмила Миколаївна Морозова (1907-2007). Слідом її контактів з богословом Ніколаєм Сергійовичем Арсеньєвим (1888 – ?) лишились його книжки зі щирими дарчими написами. Про нього див.: Зернов Н. Русские писатели эмиграции (1973). С. 10-11.
196. Справді, 16 червня 1922 року митрополит Сергій, разом з архиєпископом Нижегородським Євдокимом [Мещерським] та архиєпископом Костромським Серафимом [Мещеряковим] підписали відозву, якою визнали обновленське Тимчасове Церковне Управління «единственной канонически законной верховной церковной властью», а розпорядження цього Управління – «вполне законными и обязательными» (Manuil. VІ (1989), 173). Майбутній Патріарх перебував у розколі до 27 серпня 1923 року, коли приніс публічне покаяння перед Патріархом Тихоном. Хоч як прикро про це говорити, але зрадив Православ’я й перебував певний час в обновленському розколі й другий предстоятель Руської Православної Церкви Патріарх Алексій (Симанський). Сучасний неофіційний історик каже з цього приводу: «Епископу отпасть от Православия! В обновленчество! Мыслимо ли это? И после этого брать на себя смелость стать у кормила церковного корабля и решать судьбы Церкви?» (Степанов В. Свидетельство обвинения. Т. ІІІ (1993), 35). Характерно, що в словнику митрополита Мануїла цей факт промовчується (Manuil, І (1979). С. 157-167).
197. Лист від 23 жовтня 1991.
198. [Лист о. Сави Ящука до сестри Браїловської жіночої монастирської общини від 4/17 квітня 1929 року] // Мученики за віру (1993). С. 15.
199. [Лист о. Сави Ящука до сестри N з Браїловської жіночої монастирської общини від 4/17 квітня 1929 року] // Мученики за віру (1993). С. 16. Підкреслення авторове. Рішенням Особливої наради ГПУ УСРР від 27 травня 1933 року о. Саву було заслано до Сибіру на три роки, дальша його доля невідома.
200. Так оповів на допиті 14 січня 1931 р. слідчому Шпіцу диякон С.М.Орлов (ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 269).
201. Розповідь О.В.Михеєвої. О.Федір сидів недовго.Тюремні лікарі виявили в нього туберкульоз горла й ексудативний плеврит. Коли жити йому лишалось не більше місяця, ГПУ відпустило його додому без жодного вироку. Він помер у квітні 1929 року – чи не єдиний з йосифлян – у своєму власному ліжку.
202. Протокол допиту настоятеля Києво-Печерської Лаври Єрмогена від 4 травня 1931 р. (ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 3. Арк. 115). Диякон С.М.Орлов 14 січня 1931 р. назвав ієромонахів Еразма та Агапіта (Там само. Том 2. Арк. 268 зв.).
203. Зізнання Олімпіади Костянтинівни Подерв’янської від 13 лютого 1931 р. ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 210 зв.
204. Лист від 23 жовтня 1991. Це помешкання на другому поверсі показувала мені й Тетяна Леонтіївна Кавецька, що належала до молодших дівчат.
205. ЦГАООУ, ф.263, оп.1, д.65744, т.1, л.28-29 (прим. Шкаровського).
206. Опубліковано: О Катакомбной Церкви; Истинно-Православная Церковь на Украине. E-mail: catacomb@catacomb.org.ua; veraigizn@rambler.ru © Редактор Виталий Шумило
207. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307. В.М.Яснопольська вказувала мені, що дата 14 жовтня подавалась справді за новим стилем.
208. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307.
209. Бродский Ю.А. Соловки. С. 470.
210. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307.
211. Роженко Микола Маркович (1.II.1936, с. Западинці Летичівського р – ну Xмельницької обл. – 13.XI.2012, Київ). КГБістські архіви дають свідчення тільки „своїм” // Веч. Київ. 2000. 6 липня. № 113 (16575). С. 4; Його ж. Спецдозвіл на пам’ять: Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ // Політика і культура. 2000. 1-7 серпня. № 27 (62). С. 34-36.
212. Бродский Ю.А. Соловки. С. 470.
213. Свящ. Анатолий Жураковский: Материалы к житию. С. 21.
214. Жертвы политического террора в СССР: Диск. Москва: Мемориал, 2001.
215. Бродский Ю.А. Соловки. С. 471.
216. Жураковский (1984). С. 205.
217. ГГА СБУ. № 38168 ФП. Арк. 5 – зв.
218. Білокінь С. Титов Ф.І. // УРЕ-2. Том 11, кн. 1 (1984). С. 254; Сосуд избранный (1994). С. 118, 157, 170, 320; Нестуля О.О. Доля церковної старовини. Ч. 1 (1995). С. 27, 46; Ткачук М. Титов Ф.І. // Філософська думка в Україні (2002). С. 189– 190; Ульяновский Василий Иринархович (нар. 6 серпня 1958, м. Тарногське Тарногського р-ну Вологодської обл.). Историческая записка к 300-летию КДА и ее автор Федор Титов // Титов Ф.И. Императорская Киевская духовная академия: Ист. записка. Изд. 2, доп. К., 2003. С. ІХ-СХХVІ; Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 91; Дашкевич Яр. Постаті-2 (2007). С. 681; Нивьер (2007). С. 484-485.
219. Нивьер (2007). С. 382.
220. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 59 163 ФП / кор. 1513. Арк. 33 зв.
221. ГА СБУ. № 65685 ФП. Арк. 5 зв. Див.: Білокінь С. Смерть митрополита Липківського // Людина і світ. 1992. № 4. С. 27-34.
222. Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве: Путеводитель. К., 1958. С. 233.