У Києві
Сергій Білокінь
Оскільки церкву Іоанна Златоуста на Великій Житомирській, де останнім часом служив о.Анатолій Жураковський, після арештів 1923 року, у жовтні місяці замкнули, общині дав притулок о.протоієрей професор Київської духовної академії Александр Глаголєв. Він служив на Подолі на Покровській вулиці – чи в храмі Миколи Доброго, що був згодом зруйнований, чи у теплій зимовій церкві во ім’я великомучениці Варвари, влаштованій у другому ярусі дзвіниці [145].
Туди було перенесено все церковне майно общини Св.Марії Магдалини, а частково й церкви Релігійно-просвітнього товариства. Поки настоятель перебував на засланні, о. Александр дав притулок його общині. Як ми бачили, о. Анатолій писав своїм дітям листи, так що його зв’язок з ними не переривався.
Узимку 1924/25 року ГПУ викликало до Києва єпископів Георгія (Делієва), Сергія (Куминського), Філарета (Лінчевського) й Афанасія (Мовчанівського) із їхніх вікаріатств і зв’язало їх підпискою про невиїзд із міста. Самого Макарія натоді цькували обновленці за його боротьбу з ними. Він щодень чекав на арешт, ще й до того мав ускладнення у стосунках із Патріархом Тихоном. Осідком єпископа Макарія був тоді Михайлівський монастир [146], і в нього ж оселились Владики Георгій та Сергій і часто бували Філарет та Афанасій.
Причин для конфлікту з Патріархом єпископ Макарій мав дві. З одного боку, це було питання ставропігії Києво-Печерської Лаври, з другого – Патріарша заборона висвячувати без його відома будь-кого у єпископи й давати нагороди духівництву.
Ставропігію для Лаври вибороли лаврські ченці. Певну роль в цьому відіграло те, що лаврський намісник архимандрит Климентій (Жеретієнко) разом з архимандритами Макарієм та Анфимом через архимандрита Іодора надіслали до Москви акт обрання Климентія настоятелем з підписами, зібраними зовсім з іншої причини – для клопотання про збільшення пайка лаврським ченцям і збереження за ними лаврських житлових будівель.
До закулісної підготовки клопотання про ставропігію мали пряме відношення публіцист Cергій Нілус, князь Володимир Жевахов [147], член общини Володимирського собору Георгій Христов, Юлія Давидова, член ради лаврської общини Мельніков, священики Іван Церерін, Хрисанф Григорович, Михаїл Златоверховніков [148] та ін.
Навпаки, ідея лаврської ставропігії викликала рішучий протест з боку київських єпископів – архиєпископа Василія (Богдашевського), єпископів Макарія, Сергія, Афанасія, Філарета й Феодора. Свої протести вони надсилали Патріархові Тихону, але жодної відповіді на них не одержували. Виходило, що Тихон рішуче обмежував ті автономні права Руської Церкви в Україні як цілости, які проголосив Собор 1918 року, встановлюючи ніби московський протекторат над Києвом – історичною столицею України.
Восени 1924 року Патріарх Тихон надіслав до Києва архиєпископа Бахмутського Йоанникія (Соколовського) спеціально для того, щоб проголосити свою волю. Разом з тим Йоанникій оголосив заборону посвячувати в Україні без Патріаршого відома жодного єпископа й роздавати духівництву жодні нагороди [149]. Для переговорів з Патріархом Хрістов і Церерін їздили до Москви. Звідти до Києва, на ім’я Давидової надсилали якісь умовні телеграми. У відповідь на них до Москви поїхали архимандрит Іодор та Мельніков. Зрештою, ставропігію проголосили.
Оскільки у Лаврі 1924 року було виявлено сховані коштовності, а Лавра була вже на той час Патріаршою ставропігією, Святішого Тихона большевицька преса звинуватила в причетності до переховування цінностей. Змушений дати публічне пояснення, Тихон пояснив, чому, властиво, він до ставропігії вдався:
«Она [Лавра], – писав він, – всегда находилась в непосредственном ведении Киевских митрополитов. В последние годы до своей ссылки управлял ею Наш Экзарх Украины митрополит Михаил. После него управляли лаврой замещавшие его архипастыри, и лишь после того, как все они были лишены фактической возможности управления, Мы в целях сохранения Лавры как очага Православия от покушений на нее со стороны «обновленцев» приняли [ее] в свое непосредственное ведение. Но это имело место лишь в начале 1924 г., и потому, естественно, Нам не может приписываться распоряжение о сокрытии ценностей в Лавре» [150].
Чекаючи на арешт, єпископ Макарій підготував розпорядження щодо нової переємности в управлінні єпархією. Першим своїм наступником він призначив єпископа Георгія (Делієва), другим – єпископа Сергія (Куминського), третім – єпископа Філарета (Лінчевського) й четвертим – єпископа Афанасія (Мовчанівського). На початку 1925 року ГПУ арештувало єпископів Макарія, Філарета й Сергія. Макарія було ув’язнено за листа, якого він передав з оказією до Польщі. Прикордонний загін ГПУ вилучив його, що кинуло тінь на кількох причетних до справи осіб. Їх було заарештовано разом із самим єпископом. Після звільнення із в’язниці Владику вислали до Харкова, де затримали підпискою про невиїзд [151]. В управління Київською єпархією вступив єпископ Георгій (Делієв).
Як сказано, у ці самі дні в Лаврі було знайдено приховані коштовності – багато золота, срібла, коштовного каміння тощо. Лавру було закрито. На початку березня єпископ Георгій післав довірену особу, молодого студента, до Москви – повідомити про арешти, про закриття Лаври й прохати затвердження на управління єпархією та відміни лаврської ставропігії.
У Москві студентові дали вказівку, щоб не помітили, до самого Патріарха не вдаватися, а звернутись до наближених до нього єпископів – Ананьївського Парфенія (Брянських) та Подільського й Брацлавського Амвросія (Полянського), що мешкали в Даниловому монастирі, або до Чернігівського Пахомія (Кедрова), котрий жив у приватному помешканні біля Донського. До єпископа Парфенія єпископ Георгій дав окремо спеціальний пакет. Вислухавши все й того пакета діставши, єпископ Парфеній пообіцяв на другий день переговорити про все це з Патріархом, а післанцеві сказав прийти третього дня. Під час другого побачення єпископ Парфеній повідомив, що єпископа Георгія Патріарх в управлінні затвердив, що питання ставропігії він вирішив ще раз розглянути, сповістивши про результати згодом. Потім він передав листа для єпископа Георгія й узяв нейтральну адресу (Бурої на Театральній вулиці) для листування. За кілька днів до Києва прийшла телеграма про смерть Патріарха Тихона і про те, що обов’язки місцеблюстителя перейшли до митрополита Петра (Полянського). Це сталося 25 березня / 7 квітня 1925 року [152].
Ще в листопаді 1924 року оо. Анатолій [153] і Єрмоген повернулись із Краснококшайська. Тодішній соціалізм мав іще досить-таки людське обличчя (могли й не повернутись!). О.Єрмоген вирушив до Лаври, а о. Анатолій – до церкви, де служив о.Александр Глаголєв і де була його община.
Після смерті Патріарха, що різко змінила внутрішньоцерковну ситуацію, в Україні певний адміністративний центр утворився в Харкові. За інформаціями єпископа Єрмогена (Голубєва) [154], його склали заслані туди без права виїзду єпископ Сумський (тимчасово управляв Харківською єпархією) Костянтин (Дьяков), єпископ Катеринославський Макарій (Кармазин), єпископ Уфимський Борис (Шипулін), єпископ Маріупольський Антоній (Панкеєв) і єпископ Єлизаветградський Онуфрій (Гагалюк). Ще в січні 1927 року архиєпископ Борис Уфимський управляв Подільською єпархією, перебуваючи в Харкові. Наприкінці 1927 року його було заарештовано й вивезено на Соловки [155], але управління Подільською єпархієї лишалось у Харкові і надалі. Уже в січні 1928 року нею тимчасово управляв єпископ Бершадський Варлаам (Козуля), і в тому самому Харкові він вирішував справи архимандрита Свято-Троїцького скита при с.Майдані Сахнянському Проскурівської округи Феодосія (Добривечора) [156].
А в дзвіниці храму Миколи Доброго било ключем общинне життя. На окремому столі в храмі протягом тижня збирали харчі, – їх роздавали бідним. Постійно дбали про немічних і хворих. Робили передачі в’язням. Біля входу до храму стояли, як правило, тарілки для збору, одна з них мала напис: «Для заключенных» [157]. О.В.Михеєва розповідала:
«Было трудное время. Хотелось облегчить жизнь, помочь старым, немощным, болящим прихожанам. Был организован стол милосердия, куда в течение недели люди приносили крупу, муку, овощи, деньги. В воскресение все принесенное за неделю раздавалось нуждающимся. Было трудно с деньгами, их было очень мало или, вернее, совсем не было. Вчерами и в свободное время сестры и прихожане делали игрушки, куклы, клеили кульки и все это продавали на базаре. За вырученные деньги делали передачи заключенным, посылали посылки ссыльным.
Накануне праздника Маккавеев 1 августа женщины Куреневки и Приорки жертвовали головки мака, васильки, любысток, чернобровцы, желтые гвоздики в большом количестве, сестры делали букеты и продавали в притворе храма, а под вербное воскресение продавали букеты из вербы с искусственными цветами и зеленью. Цветы делали сами. Деньги шли на бедных и заключенных» [158].
У київської інтелігенції особливі стосунки складались у ті роки з Лук’янівською тюрмою, куди раз-у-раз потрапляли родичі, друзі. Благословляли вірних на допомогу в’язням усі київські священики, серед них і о.Анатолій Жураковський, ще коли перебував на свободі:
«В пасхальную ночь, – згадувала О.В.Михеєва, – на утро, после заутрени и литургии большие корзины с куличами, яйцами, колбасой, сахаром и другими продуктами сестры отвозили в Допр [159]. По очереди нагруженные продуктами въезжали в ворота Допра подводы от разных церквей. Широко открывались ворота. Привратник приветствовал с праздником сестер. В большом помещении сестры раздавали привезенные продукты. По очереди из всех коридоров и камер приходили старосты камер, им отпускали яйца, куличи, колбасу, сахар и проч. так, чтобы вся тюрьма получила привет от Церкви и никто не оставался обижен» [160].
Очевидна річ, що спеціальну увагу приділяли віруючі священикам і тим в’язням, кого вже етапували на заслання. О.В.Михеєва писала: «К празднику делали передачи заключенным священникам, посылали посылки ссыльным» [161].
«Широко відчинялась брама»… У цих стосунках відчувається ще щось дуже патріархальне. У ті роки ще не виявлялася та зомбованість, закодованість з боку службовців певних установ, що з’явилась трохи пізніше. З часів червоного терору [162] тривала звіряча жорстокість, але над чекістами ще можна було покпити. 1925 року київське ГПУ заарештувало священика із Передмістної Слобідки о.Антона Юнака. Звинувачували його в тому, що він без дозволу освятив воду на річці. Він відповів, що пішов на Водохреще, «чтобы не возбуждать в народе всяких кривотолков и возгласов о якобы существующем угнетении церкви» [163]. Його не розстріляли, а дали 10 років концтабору. Панотцеві пощастило померти 1968 року у Філадельфії [164].
Члени общини ревно дбали про хворих. Дуже близькі їм за загальнохристиянськими настроями були й тодішні лікарі, що формувались у «старі часи». Маємо свідчення:
«Если кто-нибудь обращался за медицинской помощью, нужно было подежурить у больного или умирающего, – никому не отказывали, всегда находились люди, которые охотно безвозмездно помогали. Доктор Яновский и другие врачи не только лечили больных, но, уходя, оставляли им деньги на лекарства. Много уделяли внимания к убранству храма Св. Николая Доброго и великомученицы Варвары» [165].
На похороні Яновського служили православні священики, ксьондз і рабин. Ясна річ, що організатором усіх благодійних справ, якими займались у церковній громаді брати й сестри, був її настоятель. Його інтелігентність, високий інтелектуальний розвиток щонайкраще відповідали запитам парафіян. З ним найлегше встановлювались стосунки і в юнаків і дівчат студентського віку, і в умудрених життєвим досвідом старших людей.
Примітки
145. Воспоминания о церкви. Арк. 159.
146. Його попередній настоятель єпископ Звенигородський Алексій (Готовцев) 1923 був переведений на Серпуховську кафедру (більше року, з лютого 1926 до квітня 1927 він управляв Московською єпархією. Див.: Manuil, І (1979). С. 110).
147. Сидоров С. Записки (1999). С. 21.
148. Златоверховніков Михаїл Данілович (14 вересня 1842, Тульська губ. – 1929, Київ), магістр богослов’я та законовчитель Чернігівської чоловічої гімназії, паралельно викладав Закон Божий, словесність та логіку в Чернігівській жіночій гімназії, законовчитель 1-ої київської Александрівської гімназії (з 15 липня 1878), настоятель гімназичної Миколаївської церкви, 18 жовтня 1908 Митрополитом Флавіаном був призначений кафедральним протоієреєм Києво-Софійського собору. Останні два роки навчання в університеті (1888-90) в гімназичному помешканні о. Михаїла мешкав його родич Михайло Сергійович Грушевський. – Див.: Столетие Киевской І гимназии. Т. І (1911). С. ? ; Кучеренко М., Панькова С., Шевчук Г. Я був їх старший син (2006). С. 166, 175, 176, 390–393, 405, 422, 495, 509, 516–518, 530, 541, 542, 565, 566, 569, 570, 573.
149. Виконавши цю місію, у грудні 1924 Йоанникій одержав призначення до Омська (Manuil, ІІІ (1984). С. 368).
150. Губонин (1977). С. 350.
151. ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 1. Арк. 109, 168.
152. Українські православні ієрархи, серед них єпископ Уманський Макарій (Кармазин) і єпископ Богуславський і Липовецький Георгій (Делієв) активно виступили проти григоріанського розколу. Так, близько 4 березня 1926 року Владика Макарій приєднався до антигригоріанського судження єпископа Прилуцького Василія (Зеленцова). А за кілька днів, 12 березня Владика Георгій підписав донесення українських єпископів Екзархові України Митрополитові Київському й Галицькому Михаїлу з підтримкою його позиції, а Владика Макарій – Заступникові Патріаршого Місцеблюстителя митрополитові Нижегородському Сергієві (Страгородському. Див.: Губонин (1977). С. 445). Характерно, що в ці роки Церква потребувала волевиявлення кожного ієрарха персонально, хоч, здавалося б, підлеглі єпископи повинні були просто підкорятися, а не демонструвати солідарність з тими Владиками, що стояли над ними.
153. Ір.Ір. Осіпова зафіксувала, що о. Анатолія звільнили чомусь достроково (Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слез…»… С. 307). Заслання Владики Єрмогена їй невідоме (пор. с. 303).
154. Протокол допиту настоятеля Києво-Печерської Лаври Єрмогена від 4 травня 1931 року (ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 3. Арк. 116).
155. Резникова. С. 112
156. Мученики за віру (1993). С. 32-33. У словнику митрополита Мануїла (Manuil, Ш (1984). С. 39) та виданні «Губонин (1977). С. 925» зазначається, що з 1927 року до самої смерті 11 вересня 1932 року Кам’янець-Подільською єпархією управляв єпископ Димитрій Галицький. Документи архимандрита Феодосія з підписами єпископа Варлаама датуються січнем-березнем 1928 року.
157. Свідчення диякона С.М.Орлова на допиті 16 січня 1931 р.
158. Воспоминания о церкви. Арк. 136-137. Подібну діяльність провадили в ті роки і по інших церквах. На допиті 13 лютого 1931 р. Олімпіада Костянтинівна Подерв’янська оповіла, що у Трьохсвятительській церкві коло жебраків на паперті можна було побачити Ніну Недзвядовську з кружкою, на якій було написано «В пользу заключенных» (ГА СБУ. № 66 923 ФП. Том 2. Арк. 210 зв.).
159. Існує дві розшифровки цієї абревіатури: «Дом общественных принудительных работ» та «Дом предварительного расследования». Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 52 408 ФП / кор. 1 148. Пакет; Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. Ч. 1. Изд. 2, доп. М.: Просвет, 1991. С.104.
160. Воспоминания о церкви. Арк. 137-138.
161. Там само. Арк. 138. Пор.: Преловська І? До питання про благодійну діяльність Української автокефальної православної церкви серед в?язнів київських тюрем у 1920-х рр? // Український археографічний щорічник? Нова серія. К.; Нью-Йорк: Вид-во М?П? Коць? 2004? Вип? 8/9? С? 783-786
162. Мельгунов Сергей Петрович (24/25 грудня 1879, Москва – 26 (29) травня 1956, Шампіньї-сюр-Марк, деп. Сена, Франція). «Красный террор» в России, 1918-1923. Берлин: Ватага, 1924. XXIV, 208 с. – Дж.: Незабытые могилы; Российское зарубежье: некрологи 1917-1997 / Сост. Вадим Никитич Чуваков. Том 4: Л – М. Москва: Пашков дом, 2004. С. 495. В Україні історіографічних праць про Мельгунова немає (Репресії в Україні (1917-1990 рр.): Науково-допоміжний бібліографічний покажчик / Авт.-упор. Євдокія Кононівна Бабич, Валентина Василівна Патока. К.: Смолоскип, 2007). Пор.: Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 4. К., 2001. С. 308-316; Вип. 5. К., 2001. С. 160-166.
163. ГА СБУ. № 66 923 ФП. Арк. 218.
164. Нивьер (2007). С. 562-563.
165. Воспоминания о церкви. Арк. 137-138.