Голоси з «мазохістського гетто»
Юрій Шаповал
Тепер послухаймо деякі інші голоси з «мазохістського гетто», тобто колег і прибічників С.Білоконя. Одним з найпримітніших серед них є, поза сумнівом, Микола Роженко, філософ за освітою, який після виходу у світ його невеличкої і з багатьма неточностями книжечки «Трагедія академіка Юринця» відчув у собі неабиякі потенції історика-неофіта і такого самого знавця тоталітарної доби. Заради справедливості згадаю, що свого часу (у 1972 році) М.Роженко був переслідуваний режимом і висланий за межі Києва за протест проти арешту його колег з Інституту філософії.
Одначе маю великий сумнів, що саме це дало йому натхнення і бажання виступити в такому органічному для тоталітаризму жанрі, як публічне таврування ворогів, яких, зрозуміло, він сам для себе і знаходить. 26 червня 2000 року електронною поштою я одержав з Канади розлогу «Доповідну записку», підписану М.Роженком і адресовану голові Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих Є.Пронюку, голові історико-просвітницького товариства «Меморіал» Л.Танюку, голові Київського товариства політв’язнів і жертв репресій А.Кондрацькому, голові Київської міської організації «Меморіал» Р.Круцику. Трохи згодом, а саме 6 липня 2000 року у газеті «Вечірній Київ» вийшла друком стаття М.Роженка «КГБістські архіви дають свідчення тільки «своїм», що є, фактично, скороченою версією «Доповідної». А нещодавно цю версію надруковано у журналі «Пік». Навіть поверхневе зіставлення цих матеріалів із рецензованим вище текстом книжки Білоконя засвідчує плагіаторський характер творчих зусиль М.Роженка: не він, а саме С.Білокінь їхній справжній автор. Так, наприклад, дослівно переказано Білоконеве твердження, буцімто секретні матеріали для роботи дають лише тим, хто писатиме неправду. Розлогі цитати учасників конференції «Архівно-слідчі справи репресованих: науково-методичні аспекти використання» подані слово в слово (просто переписано) з Білоконевої книжки.
Та збігаються не лише цитати. У Роженка ті самі «вороги», що й у Білоконя. Потрапив до цих «ворогів» і я. На тій підставі, що працював з недоступними для Роженка — Білоконя документами і матеріалами з Державного архіву СБУ. За традицією «мазохістського гетто», Білокінь та його сикофант критикують не мої і моїх співавторів праці, а переходять на особи (це перевірено і надійно):
«У травневому числі «Критики» за цей рік, — сподіваюсь, без задньої думки, — надруковано прецікаву рекламку нової праці Юрія Шаповала («відомого українського історика», як каже редакція) та Володимира Пристайка («генерала СБУ») «Михайло Грушевський: справа «УНЦ» і останні роки». У рекламі читаємо: «Велика кількість нових, недоступних досі дослідникам документів, уперше опублікованих та проаналізованих у книжці, висвітлює механізми чекістського стеження» і т.д. Якщо документи й досі неприступні дослідникам, а це справді так, це означає, що їх досі не розсекречено. На сторожі секретності стоїть чи повинна стояти СБУ, персонально її начальник і досить великий штат. Якщо засекречені документи хтось все-таки одержує, аналізує і публікує досить-таки товстими томами, — виходить, що за змістом своїм документи не секретні. Якщо з приводу публікацій начальник СБУ не протестує, — виходить, документи справді не секретні й мають не оперативне значення, а вже тільки суто академічне. Чому ж тоді ці документи не приступні більш нікому? Відповідь очевидна. Якщо документи публікуються доволі широко, а дослідникам вони все-таки не приступні, це означає тільки те, що перед нами службове зловживання.
Якщо існують закони, зокрема про державну таємницю і про архіви, — на цій підставі до нерозсекречених матеріалів не допускають нікого, — це логічно й зрозуміло всім законослухняним громадянам. Якщо до нерозсекречених матеріалів усе-таки когось допускають, це порушення. Чому ж у випадку з такими активними авторами, як Пристайко та Шаповал чи Шаповал і Пристайко, держава йде на порушення так охоче?».
А справді, чому? Відповідь не забарилася: виявляється, неприступними архіви КГБ «залишаються для національно орієнтованих незалежних дослідників». (Виділено мною. — Ю.Ш.)
Ось, виявляється, де секрет. Достатньо відчути себе «національно орієнтованим» в Україні, і ти вже маєш проблеми з доступом до архівів. Просто не віриться, що таке могли написати науковці, а з-поміж них один філософ, який нібито спеціалізується в галузі квантової логіки. Таке могли написати лише «художні дослідники».
Дозвольте, шановні, мені як невідомому історику (може, таке самозізнання хоч якось вас втішить!) запитати: а хто визначив міру вашої національної орієнтації? Чи не ви самі? І чи не ви (боронь Боже!) будете визначати її для інших? Яким циркулем?
Чим це ми з генералом завинили перед вами, написавши дві книжки про українця № 1, тобто про Михайла Грушевського, і зробивши доступними широкому загалові (викладачам, студентам, учням, усім, хто небайдужий до історії України), а не лише дослідникам, унікальні архівні джерела про невідомі сторінки його життя? В чому наш «кримінал»?
Не вірю я вам. Не вірю! Щось інше стоїть за вашим пафосом, і подальші слова публікації М.Роженка це підтверджують:
«Чому на паризькій конференції «Роль політичної поліції в СРСР» (25—27 травня ц.р.) Україну представляють той самий Юрій Шаповал, начальник Державного архіву СБУ Олександр Пшенніков та заступниця начальника ЦДАГОУ (кол. партархів) Ольга Гранкіна-Бажан, де зберігається 34 тисячі архівно-слідчих справ колишнього ЧК-ГПУ-НКВД-КГБ? Якщо документи, що перебувають у розпорядженні Пшеннікова й Бажан, — закриті, то чому вони їдуть з ними до Парижа?».
Ось де розгадка — в Париж дуже хотілося поїхати. Щоб хоч якось вас заспокоїти, повідомляю: ні О.Пшенніков, ні О.Гранкіна-Бажан в Париж не поїхали, а відтак ніяких секретних документів не возили. Щоправда, я із двома колегами з Вінниці та Луганська їздив, а ви з Білоконем не їздили, але на те воля організаторів конференції. Їм видніше, кого запрошувати, а кого ні. Тут уже нічого не вдієш — «представляйте Україну» там, куди вас запросять, а не нав’язуйте стандарти свого гетто іншим.
Звісно, в Україні існують проблеми доступу до певних категорій архівних матеріалів, але є при тому Закон про архіви. Якщо ви, шановні «художні дослідники», справді переконані, що цей закон порушено, подавайте позов до суду і вирішуйте ці проблеми так, як належить у правовій державі, а не за принципом «національної орієнтації».
На публікації ще одного «орієнтованого» хочу зупинитись далі. Йдеться про Юрія Семенка. Він у журналі «Визвольний шлях» 1999 року надрукував матеріал під назвою «Свобода» і СВУ». Говорити про цю публікацію взагалі не було б сенсу з огляду на не просто низький, а взагалі ніякий її рівень, якби вона також не відбивала певної тенденції.
Та для початку зацитую дещо з цієї публікації, щоб відчути глибину цього «художнього дослідження»:
«Найоб’ємнішою (448 сторінок) дотепер проти СВУ є праця «Справа СВУ» (Київ — 1995). За визначенням упорядників збірника збройну боротьбу проти КП провадили «банди». Вони робили і зробили кар’єру як активні члени КП банди (без лапок). Уже «СВУ» в лапках свідчить про їхню, впорядників цього «науково-документального видання», певну, виразно однобічну настанову. Вони ігнорують все сказане на чужині про СВУ і тих осіб, які були. Лише один раз згадують авторів (В.Плющ, М.Ковальський, Н.Павлушкова) української еміграції, «концепція яких не знайшла свого потвердження» (412!) — висловлюють вирок можновладні противники свідчень національно-демократичних діячів України».
Зроблю кілька необхідних уточнень. Наша праця «Спілка визволення України». Невідомі документи і факти», що вийшла друком 1995 року в київському видавництві «Інтел», була не проти «СВУ», а про «СВУ». Недаремно автор публікації не вказує другу половину назви: «Невідомі документи і факти». Ніде ми не писали про те, що боротьбу проти КП провадили «банди». Семенко вихопив це слово з якогось документа, цитованого нами. Щодо «кар’єри» у «банді КП», то це залишу на совісті автора, зауважиши, що захищав я докторську дисертацію 1994 року і звання професора отримав за умов незалежності України, а не за сприяння будь-якої «банди» чи «гетто».
Втім, це не головне. Ключове питання: існувала «СВУ» чи ні. Чи даремно постраждали 45 представників української інтелігенції, засуджених на показовому процесі «СВУ» навесні 1930 року в Харкові? Чи їх засудили, маючи для того підстави?
На великому масиві документів ми обгрунтували думку, що «СВУ» в тому вигляді, як це подавалося на процесі і того хотілося чекістам, не існувало. Водночас ми наводили факти опору більшовицькому режимові і показували, що факт неіснування «СВУ» зовсім не перекреслює наявності і важливості боротьби за волю України, яку тоді проводили патріоти. Об’єктивно, таку боротьбу в царині науки вели і академіки Сергій Єфремов, Михайло Грушевський та інші, своїми працями, а не тим, що готували повалення режиму з допомогою збройного повстання, вбивства комуністичних вождів тощо.
«Але, — писали ми у книзі, — тут постає інше запитання: чому обвинувачені самі на себе зводили такі жахливі наклепи? Слід визнати, що слідчі вміло застосовували індивідуальні методи шантажу».
А далі наводилися конкретні приклади такого шантажу, у тому числі з допомогою свідчень тих осіб, кого обвинувачували в участі в «СВУ» і кому пощастило вижити. Одначе навряд чи це є переконливим для Семенка, оскільки він усі відповіді знає наперед. Особливо чомусь обурюється за академіка С.Єфремова:
«Заслужені ще з часів будівництва комунізму доктори науки (неуки?) ані одного разу не спростували комуністичних наклепів на академіка України (так у тексті. — Ю.Ш.) С.О.Єфремова, не сказали ані одного доброго слова про нього як національно- демократичного політика, діяча Української Народньої Республіки…»
Будь-хто, прочитавши нашу книжку, переконається, що це не так. Одначе цього разу мені хотілося б, щоб сам академік С.Єфремов пояснив, чому він змушений був давати «зізнання». Річ у тім, що до камери, в якій він перебував, чекісти підсадили інформатора, який давав звіти про те, як поводиться академік, що він говорить, як налаштований. Завдяки цим унікальним звітам, датованим листопадом 1929 року, ми сьогодні можемо багато чого зрозуміти. Отже, цитую:
«16.11. Єфремов продовжував писати, як він сам висловився, «вимушене зізнання» у тому, чого не було. Нервував він, все повторюючи — «відразливе існування». На моє запитання, чи багато йому ще доведеться писати, він відповів, що небагато, що розмазувати, як інші, він не буде, та й не може, оскільки нема що писати…
18.11. Єфремов повернувся з допиту дуже схвильований і на моє запитання «Ну, як там?» відповів: «У такому відразливому і у такому плачевному і дурному стані я ще ніколи не був. Краще б відразу взяли і покінчили зі мною, ніж ця мука кожного дня своїми допитами… Я був би вже радий, якби справді була організація зі всіма тими людьми і подробицями, які нині в’яжуть до неї. Тоді б я начистоту сказав і кінець справі. Тоді б я і деталі всі розповів би, тому що я їх сам би знав. А то тепер розповідай про деталі, яких я не знаю… Крім того, слідство провадиться вкрай однобічно і зацікавлене не у з’ясуванні і виявленні справжньої дійсності, а лише у підтвердженні факту існування організації… Слідчий каже мені, що він чекав від мене більшого. Він хоче, щоб я писав по 500 сторінок, як інші, а можливо й більше, бо мене вважають главою. А що мені писати? Якби мені дали прочитати свідчення тих, хто створив цю міфічну організацію, я би просто підтвердив це…»
Слід завважити, що під час цієї розмови Єфремов був дуже схвильований і вбитий і говорив зі сльозами в голосі і на очах.
19. 11. Єфремов почав писати відповіді на записані вчора запитання слідчого і знов почав хвилюватись і обурюватись… Пиши, а що пиши? Слідчий каже, що я пишу лише те, що їм відомо і прагну не писати те, що їм, на мою думку, невідомо… Він, здається, симпатична людина і співчуває моїй долі і співчуває мені, але ніяк не розуміє мене… Я йому кажу, що коли я вже визнав деякі факти, то я нікому з офіційних осіб вже не можу сказати, що це не так, а тільки йому одному щиросердо кажу, що я визнаю те, чого не було, однак він все одно не вірить, каже, що він і я знаєм, що це було. Хоч би «вони» мені конкретно сказали, що я повинен писати…»
Зрештою, так і сталося: академікові «підказали». Це була справжня людська трагедія, яку пережив не лише С.Єфремов, а й інші учасники процесу «СВУ». І ось тепер віднаходяться такі «орієнтовані», як Семенко, і перетворюють цю трагедію на фарс, «спростовуючи» самого Єфремова. Бо, бачите, на догоду комусь слід обов’язково визнати, що літературознавець Єфремов хотів когось убивати і отруювати (бо була ще й «медична секція СВУ»). Ні, шановні члени «мазохістського гетто», як історик я робити цього не маю права, а ви — на здоров’я! Якщо це для вас може бути, як ви вважаєте, «підставою християнської, людяної держави українського козацького народу…» Можна тільки уявити собі ту «державу» і вихований вами її «народ».
А тепер — про християнство. Семенко по-справжньому образив відповідального редактора нашої книжки про «СВУ» Івана Ільєнка. Він називає його «представником найпередовішої у світі науки, що діяла під керівництвом мудрої КП», «вихованцем марксистсько-ленінської і т.д. партії». Іван Олександрович не може відповісти, оскільки кілька років тому він пішов з життя. Тож відповім я. Взяли ви, пане Семенку, великий гріх на свою душу, якщо вона у вас є. Не був Іван Ільєнко науковцем. Ні кандидатом, ні доктором наук. Він працював у газеті «Літературна Україна», а з життя пішов дуже рано. Хворів. І хворів тому, що зацькувала його та сама система, апологетом якої ви його, з власного невігластва, зробили. Це ще один яскравий приклад вашої «ерудиції», а заодно і тієї моралі, яку ви та ваші колеги по «мазохістському гетто» сповідуєте.
Замість того, щоб разом долати тяжку спадщину комуністичного минулого, ви, а з вами С.Білокінь та М.Роженко, знову «створюєте» собі ворогів, сієте провокацію, розбрат, ненависть, підозру.