Про одного історика

Іван Белебеха

У своїй книжці про масовий терор лауреат Шевченківської премії Сергій Білокінь розповів, що Великий Терор в СРСР розпочався від рішення ЦК ВКП(б), датованого 2 липня 1937 року, яке підписав Йосиф Сталін. Відповідальним за проведення цієї загальнодержавної операції було призначено заступника Єжова Фріновського. Він мав довгу бандитсько-чекістську біографію. Підписав зокрема смертний вирок 359 українським воякам, узятим 1921 року в полон під час бою під Базаром. А 30 липня 1937 року Фріновський направив на затвердження Політбюра оперативний наказ Єжова № 00447 «Об операции по репрессированию бывших кулаков, уголовников и др. антисоветских элементов».

Докладний сценарій терору розроблявся не один рік. Опубліковано відомості 90 протоколів трійки лише по Чернігівській області від 9 серпня 1937 року до 30 жовтня 1938 року. Як тут, так і по всій країні до складу “трійок” входили: голова – начальник облуправління НКВД УСРР, і двоє членів: секретар обкому КП(б)У і обласний прокурор. У наказі наркома внутрішніх справ були також розроблені й проведені у страшну реальність ліміти на кожну область.

Зміст щойно процитованої книжки розкрито у заголовку – «Масовий терор як засіб державного управління». Можливо, дехто з читачів подумав тоді, що тема праці – масовий терор, а далі ще там про щось. Насправді йшлося про багато більше – про большевицьке державне управління, а вже потім, зокрема – про масовий терор.

Справді, те, що відбулось у 1937-38 роках, було не тільки чітко датованою чекістською операцією. В одному пакеті вирішувалось і кілька інших, зрештою – всі інші проблеми. Так, у 1936 році в столиці України було засновано Інститут історії України. Інститут заснували не на руїнах історичних структур Грушевського, – разом із самими співробітниками, істориками їх було усунуто давніше й знищено. Новий інститут будували нові люди і зовсім не для вивчення історії України.

Згідно постанови ЦК КП(б)У, його було утворено на базі вщерть заполітизованої, наскрізь троцькістської УАМЛІН. У перших і останніх абзацах своїх праць співробітники Інституту мусили подавати від себе витончені політологічні формулювання – відповідно до обраних чи їм запропонованих, у всякому разі, затверджених, тож і відповідно вирішуваних тем. Перед початком досліджень ці абзаци формулювались у відділі науки ЦК. А те, що містилось між ними, й складало тодішню наукову продукцію, – такі існували правила гри. І це тривало всі роки радянської влади. Михайло Брайчевський, Ярослав Дзира, Олена Компан, Олена Апанович, інші нечисленні справжні вчені дивом-дивним зберегли свою честь і робили наукові відкриття ціною неймовірних зусиль. Про їхню діяльність ще не все сказано.

Напередодні незалежності, в січні 1991 року в «Літературній Україні» Білокінь надрукував статтю «Чи маємо ми історичну науку?» Тут було сказано, що, за великим рахунком, історична наука розвивалась чи бодай зберігалась поза територією України на еміґрації.

Нині, здавалося б, новий політичний режим. Нова (давно забута стара) назва. Новий директор. Прийшла допитлива й цікава молодь, яка вже встигла сказати нові слова.

Яка магістральна лінія Інституту?

2006 року до ювілею Інституту вийшла книжка. 818 сторінок з ілюстраціями.

З цього видання будь-кому видно, що морально-психологічний клімат в Інституті трохи неблагополучний. Він у точному сенсі цього слова безморальний, себто аморальний.

Якщо комуністична партія знайшла на поталу натовпу цапа-відбувайла, пожертвувавши Сталіним, то пафос корпоративності сучасних конформістів за принципом кругової поруки обороняє всіх і кожного, до останнього (теж в усіх сенсах) свого члена. На жодній сторінці ювілейної інститутської історії ми не знайдемо жодного, кого інститутська, себто офіційна наука назвала б нарешті фальсифікатором. У давні важкі часи член-кор. АН УРСР Федір Шевченко наважився виступити зі статею «Про суд історії». Він не був сибаритом від науки, його це явно турбувало. «Яка блаж», – вважають сучасні конформісти.

Ще один прорив відбувся 1988 року, коли Сергій Білокінь надрукував першу позитивну статтю про Михайла Грушевського. Принаймні двоє офіційних фальсифікаторів, що впали на амбразуру, тоді визначилось. Це ті інститутські «стовпи», що виступили «проти» Грушевського, – Сарбей і Симоненко. «Оновлений» Інститут розпочав «читання» пам’яті першого і видав збірник на пошану другого.

Як таке можливо?

Заступник директора з науки Кульчицький згадував: «У 1981 році я надрукував книжку «Партія Леніна – сила народна», призначену для учнів радянської школи. Я був щирий з ними, тому що вірив у те, про що писав». З цього приводу навіть Вадим Долганов спромігся сказати правду: «Теперь он снова востребован и снова «искренне верит»… І в довгому, за нинішньою модою, заголовку: «А многим из них – плевать на пышные ритуалы за бюджетный кошт. Им просто хочется есть» (Столичные новости. 2008. 25 ноября).

Не рідше як раз на місяць газета пенсіонерів силових відомств «Киевский вестник» паплюжить київських істориків. Обтираючи обличчя, історики відмовчуються. Бо вони традиційно довготерплячі. На грошовому окладі це не позначиться, – думають вони, відсторонено спостерігаючи сучасні форми ідеологічної боротьби.

2000-го року «Дзеркало тижня» видрукувало скандальну статтю “Особливості “національного орієнтування” завжди запотребуваного автора проти Білоконя. Закінчується вона грізним попередженням: «І насамкінець побажання. Біжіть, пане Білоконю, куди хочете. У будь-якому напрямку. Разом з «національно орієнтованими» роженками—семенками та іншими представниками «мазохістського гетто». Біжіть, але пам’ятайте — з ними ви завжди залишатиметесь інтелектуальним аутсайдером». Коли настане час чесних істориків, майбутні аспіранти в майбутніх дисертаціях широко цитуватимуть цю статтю.

Перед сучасними істориками відкрито всі (чи майже всі) двері. Їх заохочують писати те, за що свого часу розстрілювали. Але офіційні історики давно вичерпали ліміт довіри. Їм давно не вірять. Настільки, що свята Ющенківська справа – швидко переконати «світову спільноту», що голодомор був геноцидом, – на жаль, провалилась. Помаранчові бухгалтери, не забуваючи про Еквадор та Андорру, відразу й перестають рахувати, бо ж нікого! Півтора десятки країн – це, чесно кажучи, дуже мало. Кажуть, кадри вирішують все. Мабуть, не на тих поставили.

Названі вище праці Білоконя, які тепер називають знаковими, це лише частина того, що він зробив для історіографії. Але чи не головний його внесок до української культури, – витончені дослідження про тих, справжніх великих українців. Сюди входить цикл розвідок про Георгія Нарбута, яким він займається кілька десятиріч, перший життєпис неокласика Миколи Зерова, ключова доповідь на реабілітаційному вечорі монументаліста Михайла Бойчука, статті й присвячений йому альбом.

Мабуть, найважливіше у Білоконевих працях з історії української культури – це те, що він своєчасно узяв навіть не з архівів, а із живих рук своїх попередників, із вічного, але скороминущого потоку життя. Одну із статей, багату на мемуарний елемент, він розпочав так:

«Покоління людей, що встигло здобути освіту й сформуватись до революції, – скінчилося. Воно відійшло назавжди. Якогось зовсім не прекрасного дня я нарахував у своєму старому блокноті 239 хрестиків. Це «капище мого серця», як писав той самий Долґоруков, люди, «з ким я був у різних стосунках». Музейники двадцятих років, автори Історично-фіологічного відділу ВУАН. Одні з них активно будували нашу культуру, інші просто знали когось із видатних діячів. Мистецтвознавець Стефан Таранушенко, книгознавець Юр Меженко, бібліограф Федір Максименко – усі вони потрапили до УРЕ, хоч формально не мали на це права… Наприкінці шістдесятих років у таких розмовах не було нічого дивного, і розмови з княжною Трубецькою виглядали доволі буденно. Голова Львівського АНУМ”у пані Слава Музикова у Львові, директор ЦДАДА Віктор Олександрович Романовський у Ставрополі, керівниця Музею діячів Євгенія Яківна Рудинська, княжна Татьяна Серґеєвна Щербатова (Шев’якова) у Тбілісі були такі цікаві співрозмовники (часом, на жаль, заочні – у листах)! А ще бойчукістка Антоніна Іванова. Дружина Остапа Вишні – акторка Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко. Дружина Федора Ернста, що так і лишилась у Сибіру в Маріїнську. Дружина Миколи Зерова. Марія Щепотьєва й Катерина Білоцерківська. Знаменита тепер завдяки своїм мемуарам Надія Віталіївна Суровцева. Незабутні Іван Георгійович Спаський, нумізмат (працював в Ермітажі), і його сестра, учениця Д.Щербаківського, Євгенія Юріївна Спаська (померла в тій самій Алма-Аті, де колись опинилась). Майже всі побували в таборах».

Пильний дослідник-джерелознавець і просвітянин, фактично незапотребуваний, як видно, у своєму інституті, нині він підбиває попередні підсумки. Майбутні аспіранти не забудуть пригадати, що на кожному річному звіті Білокінь нагадував, що у його так званому Центрі культурологічних студій наукових співробітників – лише одна людина. До речі, давно доктор наук, він досі не професор. Створюється враження, що дирекція терпляче чекає, поки вчений зійде зі світу.

Так хто ж такий Сергій Іванович Білокінь? Джерелознавець? Так. Історик? Так. Філолог? Так. Мистецтвознавець? Так. Письменник? Так.

Більше того, С.Білокінь служить прикладом, взірцем служіння Україні. Хто ще має в цьому невикористані власні резерви, в тім числі і я, автор цих рядків, поставимо собі за мету наблизитися до рівня цієї видатної людини.