Особливості «національного орієнтування»
Юрій Шаповал
До написання цього матеріалу мене спонукала опублікована в «Критиці» (2000, число 5) рецензія історика Ярослава Грицака «Чорні книги червоного терору», в якій він проаналізував кілька праць, присвячених репресіям в СРСР.
Грицакові, мабуть, достеменно відомий стан усієї сучасної української історичної науки, тому він розпочинає з рішучого твердження, що вона «не може похвалитися частою появою таких праць, як книжка Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917—1941 рр.). Джерелознавче дослідження». Саме про цю та про деякі інші публікації й поговоримо. Проте почну не з цитування книжки Білоконя, а зі статті молодого німецького дослідника Дітера Поля. Прискіпливо й критично (що особливо цінно) аналізуючи тенденції в сучасній українській історіографії, Д.Поль у публікації «Сталінські масові злочини в Україні, 1936—1953 роки» констатує, що як колишня українська емігрантська історіографія, так і сучасні історики України тяжіють до того, щоб
«більше займатись історією українців, ніж історією України. При цьому створився різновид «міфу про жертву», який покриває багато складних взаємозв’язків, а особливо те, як сталінізм уразив усе суспільство… Як позитивний пандан до «міфу про жертву» України висунуто національно-визвольну боротьбу, що проходить червоною ниткою через українську історію ХХ століття. Найвищим виявом цієї боротьби виступають ОУН і УПА…. Все це сприяє певному чорно-білому зображенню й показує, наскільки необхідна концептуальніша та методичніша дискусія про історію України в тридцяті й сорокові роки».
Можна погодитися лише з тією частиною цього твердження, де йдеться про необхідність дискусії. Одначе при цьому не можна ігнорувати того факту, що в останні роки з’явились нові узагальнювальні праці з історії України, спроби інтелектуального демонтажу того, що писалося в попередні роки. Навряд чи варто скидати з рахунку також реалії безнадійно «реформаторської» посткомуністичної України, які ще більше ускладнюють переосмислення минулого. Складається враження, що багато хто з іноземних дослідників, котрі бували тут лише «гастрольно», просто не в змозі цього зрозуміти.
Тепер — про «віктимізацію» України. Так, це правда, що виникнув і подекуди підтримується міф про українців як про жертв тоталітаризму, які тільки те й робили, що підставляли голови під комуністичну гільйотину. Однак документи свідчать, що опір комуністичному режимові в Україні тривав увесь час, поки той режим існував. Українці не були безмовними жертвами, і надзвичайно важливо звернути увагу на дослідження руху опору більшовизмові.
Тепер — про чорно-білий підхід у сучасній українській історіографії. Ніде правди діти — така проблема існує. Одначе, на превеликий жаль, її породжують не лише ті обставини, на які вказав німецький дослідник. Є й інші чинники. Дедалі більшої сили набирають такі собі автори-ригористи, які чомусь уявили себе носіями істини в останній інстанції. Бо, мовляв, лише вони найбільші патріоти, знавці й інтерпретатори історії України, а відтак мають право повчати інших. Огортаючи себе ореолом ображених, переслідуваних, оточених ворогами або вороже налаштованими до них державними структурами, вони перетворюють решту дослідників на статистів або на ворогів. Цій групі найбільше пасує діагноз, поставлений Миколою Рябчуком: «По суті, вони замикають самі себе у вузькому мазохістському гетто «свідомих українців», де закономірно утверджується сектантський, нетолерантний, монологічний дискурс».
Шаповал Юрий. Особенности “национального ориентирования” // Зеркало недели. 2000. 12 августа. № 32 (305). С. 17.