Як діяла машина злочинів

Володимир Лесин
(магістр державного управління)

Нещодавно у книгарнях з’явилося видання, яке за своєю масштабністю можна порівняти з кращими зразками історичної літератури. Маю на увазі дослідження Сергія Білоконя «Масовий терор як спосіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.» Автор – відомий та шанований київський історик – на підставі численних архівних джерел (з архівами Служби безпеки України включно) розкриває антигуманну суть ленінсько-сталінської системи державного тоталітаризму, «розбудованої» на ідеї безжального винищення не лише реальних ворогів – активних чи пасивних, але й слухняних «ґвинтиків» державної машини, які ставали небезпечними, виконавши потрібні завдання.

Як нагадує автор, ідеолог народництва Петро Ткачов вважав за необхідне для успіху революції зрубати голови усім без винятку жителям Російської імперії старшим 25 років. Німецькі окупанти могли оточити квартал, вивести звідти всіх людей і розстріляти, скажімо, кожного десятого. Такий підхід був примітивний, неглибокий. Основа большевицької політики масового терору була добре продумана й глибоко наукова. Максимально узагальнюючи все досі оприлюднене про внутрішню політику большевиків, цю політику можна звести до двох головних напрямків:

1. Формування людини нового типу, себто такої людини, що була б придатна на роль «будівника комунізму».

2. Усунення тієї частини населення, яка для цього не підходила.

Уже на початку 1918 року большевицькі лідери розробили науково обґрунтовану схему превентивного терору, що ліквідував одну частину населення й паралізував решту. Великою заслугою Сергія Білоконя стало зіставлення масового терору часів сталінського повновластя з періодом владарювання ленінського. Аналіз показав їхню цільність.

Витвором Леніна та його соратників Каменєва, Зінов’єва, Троцького й інших були концентраційні табори. Ще 15 квітня 1919 року ВЦВК за підписом М.І.Калініна видав декрет «Про табори примусових робіт». Цей декрет узаконив впровадження табірної системи та примусової праці. У Києві концтабір було створено 1919 року, – він існував до 9 серпня. «Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения» (СЛОН ОҐПУ) було утворено за постановою раднаркому СРСР від 13 жовтня 1923 року.

З ленінського періоду простежується діяльність трійок. 9 серпня 1918 року Ленін писав голові Нижегородського ґубсовдепа Ґ.Ф.Федорову: «В Нижнем, явно, готовится белогвардейское восстание. Надо напрячь все силы, составить тройку диктаторов (Вас, Маркина и др.), навести тотчас массовый террор, расстрелять и вывезти сотни проституток, спаивающих солдат, бывших офицеров и т.п.». 26 серпня 1919 року датується «Протокол № 18 заседания комиссии «ТРЕХ» при К.[иевской] Г.[убернской] Ч.К. в составе председателя В.Витлицкого, членов: Чугаева и Мача при секретаре Барташевиче».

Ленінськими часами датується організація справ-формулярів. Уже 1921 року М.Лаціс одверто попереджав, що всіх підозрілих, які можуть узяти участь в активній боротьбі, безпартійних офіцерів, представників т.зв. дрібнобуржуазних партій треба тримати на обліку, з’ясовувати, перевіряти. Біля витоків стеження за населенням стояв і Ленін, який підняв цю справу на високий теоретичний щабель. Відомі настанови, які він дав 4 вересня 1922 року Дзержинському. Як учив вождь, інтелігенцію треба розбити за групами: 1) белетристи, 2) публіцисти й політики, 3) економісти з підгрупами (фінансисти, торгівля, кооперація тощо), 4) техніки, 5) професори й викладачі і т.ін. «Відомості повинні збиратись у всіх наших відділах і зтікатись у відділ з інтелігенції. На кожного інтелігента повинна існувати справа […]». Ленін ставив завдання вносити розклад у середовище інтелігенції й висувати тих, хто був готовий підтримувати большевиків.

Як свідчив відомий терорист П.Судоплатов, того самого 1921 року, себто, підкреслюю, ще за Леніна (і, певно, не без його участі) було створено й сумнозвісну токсикологічну лабораторію, яку в документах називали «спеціальним кабінетом» та «лабораторією-Х». Вважається, що Ленін просив Сталіна дістати йому отрути саме з цього кабінету. У 30-ті роки його начальником був професор І.Казаков, розстріляний у справі право-троцькістського блоку. Науково-дослідні роботи за тематикою лабораторії провадили фахівці Інституту біохімії (очолював його кол. народоволець А.Бах). 1937 року з Інституту біохімії цю лабораторію було передано до НКВД.

За ініціативою Леніна було запроваджено такі ефективні форми масового терору проти населення, як розкладки, – для рекрутування заложників і викачування хліба. «Розвиваючи й збагачуючи» ленінські настанови, органи держбезпеки «неухильно» дотримувались їх протягом всієї своєї історії. Під час Великого Терору розкладки перетворились на «план» з «ворогів народу», себто ліміти, що визначали для кожної республіки та області плани арештів з подальшим розстрілом чи визначенням строку.

Таким чином, ніхто інший, як саме Ленін створив цю страшну машину масового знищення, яку Сталін одержав уже на повному ходу, вдосконалену й довершену в практичній діяльності. Якийсь позанауковий інтерес виявляли свого часу ревізіоністи, «прораби хрущовської відлиги», намагаючись переконати своїх читачів, що це, навпаки, «Сталін створив машину злочинів». Лукавство тодішніх діячів серйозно деформувало історичні уявлення народу про розвиток подій у довоєнний період.

Розповідаючи, як окремі республіки й області мали виконати ці ліміти, мемуаристка не змогла уникнути слушної й логічної асоціації: «Як за будь-якої кампанії, як, скажімо, під час хлібозаготівель чи поставок молока». Тут і там большевики провадили планове господарство.

Сергій Білокінь не обмежується лише констатацією фактів (хоча факти, наведені в його книжці, вражають новими аспектами розкриття проблеми), а створює цілісну картину інформаційної, організаційно-концтабірної, партійно-комсомольської, ідеологічної обробки громадян, провадженої свого часу у «найпередовішій державі світу». У нашій країні справді формувалась нова соціальна спільнота – «єдиний совєцький народ».

Якби в гуманітарних науках було прийнято видавати патенти на відкриття, автор міг би представити на одержання такого патенту наведений у книзі склад працівників органів НКВД в Україні станом на 1937 рік, а також ґрунтовний бібліографічний покажчик, що нараховує належним чином упорядковану за розділами струнку систему з понад тисячі позицій (зокрема понад півтисячі персоналій).

Але головне його відкриття, яке зробив він у своїй монографії, полягає все-таки у відтворенні самого механізму масового терору. Большевики винищували людей не за віком (старших 25 років), не кожного десятого чи двадцятого. Про те, що масовий терор мав глибоко наукову основу, свідчать численні дані й спостереження. Вистачить нагадати, що кримінологічний кабінет, організований на Соловках, у 1927-1930 роках провадив серед в’язнів соціологічні й невропсихопатологічні дослідження.

Базуючись на масі першоджерел, дослідник довів, що масовий терор базувався на марксистсько-ленінській теорії класової боротьби. Через густе сито чисток і терору був пропущений – одна соціальна група за іншою – увесь персональний склад населення. Для цього методами обліків, анкетування й паспортизації було створено всеосяжну інформаційну управлінську систему, після чого Політбюро ЦК ВКП(б) приймало чергове політичне рішення, направлене проти чергової соціальної групи. У монографії розглянуто ліквідацію поміщиків як класу, розшарування і знищення частини офіцерського корпусу старої армії, ліквідацію духівництва, представників т. зв. дрібнобуржуазних партій, посадових осіб періоду Визвольних змагань 1917-20 років. По відношенню до різних прошарків селянства, як і в більшості інших випадків, влада виявила диференційований підхід, виходячи знову ж таки із своєї теорії. У роботі простежено обставини сталінського перевороту, що призвів до чистки в лавах самого НКВД, розглянуто вплив терору на генофонд населення.

Сергій Білокінь нагадує, що за большевиків було заборонено, крім кібернетики та генетики, ще одну, євгенічну науку – науку про покращення людської породи. Перебуваючи в Німеччині, член Російського євгенічного товариства нарком охорони здоров’я Семашко заявив, що в Совєцькому Союзі провадиться євгенічна політика. Він не сказав тільки, що вона мала негативний характер. Під час Великого Терору та голодомору знищувалися кращі представники національної еліти, найактивніші представники усіх соціальних прошарків суспільства, ті, хто міг чинити опір. Адже – «кадри вирішували все».

Численні проблеми нашого часу, – стверджує вчений, – викликані тим, що наше суспільство створилось із уламків знищених класів. Воно має марґінальний характер. Совєцький період української історії, – вважає автор, – означав передусім розрив історичної традиції. Попередній період з ним не однорідний. Зв’язок часів перервався, багато рис нашого часу не випливають з попередньої культури українського народу. Внаслідок соціальної революції у суспільстві відбулися незворотні зміни. Жоден з представників вищого ешелону влади не веде свій рід від діячів української старшинсько-гетьманської державності ХVII-XVIII століть. Нові люди знають лише про два-три покоління предків. Ніхто не живе в тому самому домі, у тій самій садибі більш як 80 років. Усіх зірвано з місця. Ніхто не має вдома речей давніших, як дідусеві чи бабусині. Усе пограбували й понищили чи все пропало під час війни. Рідко хто живе тими самими ідеалами, що його дальші предки. Коріння обрубано. У великому, філософському сенсі треба розглядати ідею Маркса й Енґельса про відміну права спадкування, закріплену в декреті від 27 квітня 1918 року.

За своєю високою тональністю звучання та глибиною узагальнень (з одночасною детальністю аналізу) монографія «Масовий терор як спосіб державного управління в СРСР» може стати посібником для вищих навчальних закладів, а окремі елементи видання можуть використовуватися і у системі загальної середньої освіти нашої держави. Вчителі ж та викладачі історії XX століття отримали цінне джерело, яке дозволить постійно вдосконалювати свою кваліфікацію, віднаходити все нові й нові факти з минувшини рідного краю. Головне ж – завжди пам’ятати про ті події, які доцільно іменувати як Українську Катастрофу ХХ століття.

Опубл.: Лесин В. Як діяла машина злочинів… // Освіта. 2000. 13-20 вересня. № 40 (4860). С. 5.