Масовий терор як засіб державного управління в СРСР

Павло Романюк

Висунуто на здобуття Національної премії України ім. Т.Шевченка дві книжки доктора історичних наук Сергія Білоконя. Це його відома монографія «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» і її короткий конспект «Механизм большевицкого насилия», виданий російською мовою до громадського суду над КПРС, що відбувся торік у Вільнюсі.

Світова історіографія масового терору (МТ) у СРСР нараховує тисячі книжок. Написані з різних позицій, у різних жанрах, вони мають різну історичну та пізнавальну вартість. Своєрідним Еверестом над масивом тієї літератури постав тритомник О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», який, перефразовуючи відомий вислів, виявився найбільшим снарядом, випущеним по червоному тоталітаризму. Потужну індустрію голокосту створено в Ізраїлі, на цю тему працюють і в інших країнах, включаючи США. У Польщі існує доволі потужна індустрія пам’яті польського мучеництва, котру становлять як громадські, так і державні інституції. Видається чимало профільної літератури, тривають дослідження, діють меморіали. Інша річ, що вся ця індустрія має часом своє дещо упереджене «перевиробництво», яке інколи й спотворює реальну історичну панораму.

На жаль, в Україні, навіть формально незалежній, у силу надпороговості тоталітарного терору все ніяк не виникнуть умови для належного відродження суспільства та його самосвідомості. І, що найдивніше, саме державні інституції, у тому числі академічного рівня, не тільки не сприяють пробудженню самосвідомості, формулюванню та засвоєнню суспільством уроків історії та кодифікації національного мартирологу, а й загалом гальмують процес духовної реабілітації та прозріння. Часом виглядає так, що відповідальні українські (чи ж українські?) чиновники ідентифікують себе не з цією державою, а ревно стоять на сторожі таємниць Ягоди, Єжова чи Берії.

Останнім часом з’явилася низка видань на дану тему, які досліджують ті чи інші аспекти МТ з різними ступенями удокументованості, масштабності і т. п. У царині антитоталітарного джерелознавства я найперше відзначив би багатотомне видання «Літопису нескореної України» директора Науково-дослідного центру історії національно-визвольних змагань України Я. Ляльки. Останній в одній особі представляє цілу наукову інституцію, яка на громадських засадах розшукує, досліджує, систематизує матеріали, за гроші спонсорів готує до друку капітальні томи, одне слово, самотужки робить те, що в іншій країні, безумовно, було би державним замовленням із належним фінансовим забезпеченням. Інститут українознавства імені І. Крип’якевича недавно спромігся на другий том «Депортацій» за редакцією професора Ю. Сливки.

Праця доктора історичних наук С. Білоконя за глибиною поставлених питань, масштабністю джерелознавчої бази і фундаментальністю висновків, гадаю, не тільки не поступиться вершинним напрацюванням на цю тему як у нас, так і за кордоном, а й перевершує їх концептуальною довершеністю та історичною вірогідністю. Видання наукове, але (попри надто дрібний шрифт) читається як бестселер. Прочитає, звісно, не кожен (потрібна певна фактологічна й моральна підготовка), але книга повинна б бути настільною в кожній українській родині, не кажучи про школи, вузи, бібліотеки і т. п. Що, скажемо одразу, нереально через її малий тираж. На жаль, кошти знаходять на футбольні матчі, на реконструкцію палаців, на пишні прийоми, а на осмислення трагедії народу та пошанування пам’яті мільйонів замучених грошей, як завше, бракує. А ми хочемо, щоб нас у світі знали, поважали і з нами рахувались.

Проф. Я. Дашкевич назвав працю С. Білоконя «енциклопедією винищення українського народу». Виняткова складність підготовки таких видань не лише в колосальності та катастрофізмі самого явища, в якому спресовано трагедію й мучеництво мільйонів, а й значною мірою у загибелі цілих масивів джерел та малоприступності тих, що лишилися. Можна опитати вцілілих учасників трагедії чи їх близьких, останнім часом частково відкрито спецархіви, але в московських сховищах досі практично нема доступу до базових рішень та постанов, на підставі яких у СРСР запускались ті чи інші форми масових репресій. У гітлерівців був такий циркуляр – «Морок і туман», згідно з яким неугодні для режиму зникали без жодного сліду. Але ж уся система ВЧК-ОГПУ-НКВД-КГБ діяла в режимі найсуворішої секретності та дезінформацій, що приховували або прикривали масові злочини. Знаємо, як розстріли НКВД у Биківні чи знищення польських офіцерів у Катині видавались за злочини гітлерівців, а, скажімо, про обставини загибелі та місце страти видатних українських діячів у Сандормоху ми дізналися зовсім недавно, та й то цілком випадково. Навіть в останні роки радянська система діяла настільки таємно, що перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький, наприклад, розписувався, що ознайомився з директивами, і виконував їх, а самих документів нема. Про їхній зміст, як і про попередні розпорядження, можна здогадуватись із політичних акцій, які проводились. Себто – за результатами.

Аналітики верхніх ешелонів компартії та спецслужб, безумовно, вміли прораховувати наперед і закладали підвалини для прикриття в майбутньому. Документів про що, знову ж, не знаємо. Значну масу документів стосовно репресій було знищено. Частину важливих матеріальних свідчень вивезено до Росії, хоча вони стосуються МТ саме в Україні Навіть за користування відкритими фондами спецслужб у Росії треба платити валютою – маємо різновид державного мародерства. Українські служби в цьому плані не значно кращі. Ще 9 вересня 1991 року тодішній Голова ВР України Л.Кравчук видав Указ Президії ВР «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки», який не виконано по сей день і навряд чи буде виконано колись. У держархіви передано лише справи реабілітованих, а всі інші масиви справ, зокрема так званих ДОН (дело оперативного наблюдения) і ДОР (дело оперативной разработки) – за сімома замками. Там само слідчі справи не реабілітованих.

Мало того, як неважко здогадатись, свого часу КГБ розробив тактику «відмивання та відбілювання», себто планомірну дію на суспільство дозованими матеріалами та формами їхньої подачі для маніпулювання громадською свідомістю у вигідному для себе світлі. З’явились довірені історики від КГБ і власне працівники КГБ, яким надавали доступ (знову ж, дозований) до секретних активів, і ті, використовуючи суспільну зболеність, під маркою сенсаційних, публікували відповідно спрепаровані одкровення. (Крім того, на таких публікаціях робиться бізнес для довірених або своїх авторів, а тому утримування архівів є різновидом опроцентування згаданого мародерського капіталу. Спецслужби продовжують наживатись на праху своїх жертв, яких за життя обібрали й заморили. Гроші не пахнуть!)

Характерно – коли Сергій Білокінь сформулював свою концепцію механізму МТ і почав виступати з нею в численних статтях і лекціях, архіви кол. КГБ перед ним – провідним науковим співробітником Інституту історії України НАН України… – узяли й закрили! Справді, коли одного чудового дня вчений, як завжди, прийшов до колишнього партархіву, де нині зберігаються слідчі справи реабілітованих, його із зловтішною посмішкою повідомили: «Цей фонд уже не видається». Доволі прозоро: «Вам не видається», «Ці ігри у демократію!..» Інакше кажучи, рівні викриття й осмислення національної катастрофи були й залишаться найчутливішим барометром стану суспільства й вектора його розвитку, який певним силам так кортить повернути назад.

У такий спосіб міфи доби тоталітаризму заступаються, сказати б, на їхні обернуті зліпки. «Великий Сталін» замінюється на «чудисько Сталіна», який спотворив ленінський демократизм і на відступі від справжнього марксизму-ленінізму розкрутив криваву веремію. Мало того! Цей кримінальний тип, виявляється, був просто параноїком, і піки репресій в СРСР збігаються із загостренням його хвороби. Так усе просто. Звідси ж міф про «фабрику доносів», які, бачте, писали одні на одних озлоблені громадяни, а ВЧК-ОГПУ-НКВД, йдучи на повідку, вимушено розкручували систему звинувачень і репресій. Мовляв, винні чи не самі громадяни, що постраждали за власні гріхи. Система ні при чому, держава ні при чому! Що доноси були лише одним із інструментів МТ, яким справно управляли саме в інтересах терору, се теж не так важливо. І звідси ж – черговий міф про «доблесных рыцарей Дзержинского», котрі й собі впали «невинними жертвами сталінських репресій». А що то були кати з катів, які максимально розкрутили маховик МТ й були захоплені ним у вир почерговості власне масових репресій, що в їхній особі «революція пожерла власних дітей» і в той спосіб бодай якоюсь мірою сповнилось вище правосуддя, навіщо тепер знати! Поплачемо перед світлим іменем… кривавих душогубів.

Інакше кажучи, на пострадянському просторі в наш час спецслужби свідомо закладають шар реабілітаційної літератури, яка докорінно спотворює й применшує причини та механізм МТ, маскує й відводить провину від головних організаторів та репресивної машини в цілому. Очевидно, така сама картина спостерігалася 6 і в Німеччині, якби там викриття нацизму доручили його колишнім партайгеносе. Гітлер, мовляв, був біснуватий і… трохи не теє наробив.

Властиво, найбільша цінність праці С. Білоконя у тому, що він подає квінтесенцію МТ, виводить його основну формулу, доводячи, що МТ укорінений не в ідейних перегинах чи в злій волі котроїсь там особи, а в органічній природі комунізму – як утопії, спроби здійснення якої неминуче обертаються на катастрофу. Вчений розкрив глибинну наукову основу МТ – марксистсько-ленінське вчення про класову боротьбу, яке реалізується на практиці в системі злочинів проти людяності. Він подав конституцію «імперії зла» та її головного рушія – МТ не зісередини даної системи (що є методою замовної літератури типу судоплатовщини), а з боку великої системи – суспільства, яке стало жертвою тоталітарних «перетворень». Але при тому дослідник виходить з матеріалів і природи саме «імперії зла» в їхньому стосунку й значенні для базових цінностей людства, світової історії, культури, цілісності того визначального фактора, який окреслюється яко людяність.

Се принципово важливо. Якщо гітлерівці застосовували МТ швидше як механічний засіб для осягнення певних цілей, то червоний МТ був органічно ідейний, усвідомлений, прогнозований і програмований у всіх своїх складових, у своєму соціальному, географічному та часовому розгортанні. Спростовуючи будь-які ідеологічні міфологеми про «поганих діячів», які формують інформаційну базу для заданого самообману суспільства, С. Білокінь дослідив МТ на такому ж самому системному, відначальному, формотворчому рівні, на якому, скажімо, Менделєєв вивчав та систематизував хімічну природу матерії. С. Білокінь і собі складає «періодичну систему» МТ, показуючи його в подвійній, але нероздільній функції: формування насильницькими методами «комуністичної породи» людей і планомірне, послідовне, вмотивоване винищення відбракованих. Цілі класи і соціальні групи не просто стиралися, а використовувалися для державного будівництва в СРСР, для зміни демографічних та геостратегічних факторів (і, відповідно, МТ ставав визначальним для нарощування й розміщення «трудової армії» та виконання державних планів, усіх тих сталінських п’ятирічок, «будов комунізму» і т. п.), а вже повністю використаний і більш непридатний або зайвий «людський матеріал» остаточно утилізували. Не життя як вища цінність визначало умови існування, а засади комуністичного існування диктували сам спосіб життя і взагалі – чи жити.

Сергій Білокінь прослідкував розгортання МТ у часі й стосовно тих чи інших соціальних категорій, дослідив його форми й методи, зони концентрації – яко моделювання на тих самих Соловках «власти соловецкой» чи пак – «міні-совєцькой» в «ідеальному» плані. Справді, виходив якийсь диявольський світ, де повне моральне знецінення особи, масові тортури й смерть дивно співіснували із табірною… художньою самодіяльністю. (Німці згодом повторили той досвід у своїх концтаборах.) Як бачимо, послідовно нищаться всі, і нікому нема спасіння: колишні царські службовці, духовенство, інтелігенція, селяни, навіть робітники – все суспільство, відповідно до марксистсько-ленінського вчення про його класову будову. Хвилі МТ накочують зі страшною невмолимістю, раз у раз заливаючи кров’ю одну шосту Земної кулі, «где так вольно дышит человек». Уся держава – концтабір із самодіяльністю!

«Великий Ленін» започаткував МТ у всіх його основних формах і методах, а «великий Сталін» успішно продовжив, довівши МТ до апофеозу та вищої політичної ірраціональності, після чого «імперія зла», успішно здолавши «культ особи» і «повернувшись до норм ленінської демократії», просто розвалилася. Якщо за 1918 рік слідчо-кримінальних справ пракично немає, бо «шльопали» без зайвих папірців, то згодом, бодай формально, почали дотримуватися процесуального діловодства. Як сказано, лише частину тих справ (і то – відповідно відфільтрованих і почищених!) відкрито для ознайомлення. А вихідні рішення, які, скажімо, приймало сталінське політбюро, аби пустити на «стройки коммунизма» або просто під ніж чергові мільйони приречених, усе ще недосяжні. А розписували директиви скрупульозно, по областях і районах. Усім доводилися контрольні цифри й терміни виконання. Спробуй не виконати – голову знесуть. А ентузіасти з місць, виконуючи волю партії, бажали цифри перевиконати і скоротити строки. Маховик МТ розкручувався. Так, приміром, в Україні діяв народний комісар внутрішніх справ Ізраїль Мойсейович Леплевський, який тричі висував «зустрічні плани» репресій і якого згодом (бідака!) репресували. Так діяв секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич, один із організаторів великого голоду, який «знімав людей пластами», котрого також репресували. І реабілітували. Так само діяв Каганович. Якого взагалі не репресували.

Анатомуючи природу МТ, С. Білокінь приходить до його світоглядно-психологічних витоків, до наукових і псевдонаукових спроб політичного керівництва СРСР змінити природу людини, вживити через нав’язані їй умовні рефлекси органічні зміни в безумовних рефлексах (підсвідомості) – для відповідного масового зомбування, манкуртизації, духовного вихолощення.

«Катування й страх перед ними породжують нові інстинкти, нові рефлекси, нові психофізіологічні зв’язки. (…) Стара психіка, колишня душа зникає, а порожнє місце заповнює антилюдська ідеологія. Так формується істота не людського, а радше післялюдського біологічного виду. (…) Але ще Грушевський стверджував, що «український народ не змосковщується, але він вироджується» (підкреслення моє. – П.Р.).

Висновок доволі сумний. МТ був найперше звернутий на знищення елітних частин українського (і не тільки) народу. Замість природно сформованих етносів виникла безрідна суміш «нової історичної спільності – радянського народу», що в тій чи іншій пропорції заселяє країни СНД. Історично український народ виявився потравмований, пошматований та геть знищений у своїй кращій частині. Що є неуникним фактом, без урахування якого неможливо збагнути те, що відбувається, і те, що нас може очікувати, і що мало би стати головним звинуваченням на антикомуністичному процесі – тільки не громадському, а юридично правочинному. Праця С. Білоконя – завершений корпус звинувачень як фактологічних, так і концептуальних.

Скажемо кілька слів про особу С. Білоконя, який має дуже високий рейтинґ серед науковців. Належить до покоління, сформованого «шістдесятниками», був переслідуваний, доктор історичних наук. Не лише історик, а й універсальний гуманітарій. З ім’ям С. Білоконя пов’язана реабілітація М. Грушевського, повернення багатьох інших славних імен. Праця про МТ акумулювала десятилітні зусилля цього надзвичайно прискіпливого дослідника з енциклопедичними знаннями.

Зважаючи на імперський спадок та розстановку суспільних сил, праця про МТ багатьом може бути не до вподоби. «На Білоконя» вже «писали» – як у пресу, так і до ВАКу. Все ж таки ми щиро рекомендуємо Комітетові з Національної премії України ім. Т.Шевченка присудити її цього року саме Білоконеві.

Опубл.: Романюк Павло. «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» // Молода Галичина. 1999. 14 грудня. № 133 (7755). С. 2-3.

Передрук: Визвольний шлях. 2000. Кн. 2 (623). С. 96-101.